Українське національне відродження XIX ст.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

План лекції

1. Українське національне відродження XIX ст.

2. Соціально-економічні перетворення на українських землях у другій половині XIX ст.

3. Україна на початку ХХ ст.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004.

2. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991.

3. Грицак Я. Нарис історії України – формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття. – К., 1996.

4. Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху ХІХ століття. – Тернопіль, 1993.

5. Конончук І.М. Історія України від стародавніх часів до помаранчевої революції. – Ніжин, 2005.

6. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3-х т. – К., 1990.

7. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник. – К., 2002.

8. Рибалка І.К. Історія України: дорадянський період. – К., 1991.

9. Сарбей Т.В. Історія України ХІХ – поч. ХХ століття. – К., 1994.

10. Шевченко Т. і українська культура. – Львів, 1990.

11. Гошуляк І. Зародження і розвиток ідеї Соборності в українській суспільно-політичній думці дореволюційного періоду. // Історичний журнал. – 2004. - № 6, 7.

Українське національне відродження XIX ст.

Основна риса української історії XIX ст. – це національне відродження України, під яким розуміють:

§ формування національної самосвідо­мості українців; зростання інтересу до української мови, історії, культури;

§ активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну інте­грацію;

§ розгортання українського національ­но-визвольного руху.

Під впливом Великої французької революції у європейських кра­їнах наприкінці XVIII – початку XIX ст. виникла і набула поши­рення ідея національної самосвідомості, що базувалася на етніч­ній тотожності. Завдяки зусиллям інтелігенції процес творення національної самосвідомості захопив Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання у Росії та Укра­їні, а сам він відбувався у складних умовах розподілу українських земель між Російською й Австрійською імперіями, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської, польської, німецької мови, культури, звичаїв тощо. Як і в інших країнах, цей процес супроводжувався відтворенням національної історії, ви­вченням фольклору становленням нової української мови і літератури. В авангарді процесу формування національної самосвідомості в Україні стояли історики.

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки Інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відігра­вало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Над­дніпрянщині було зрусифіковане і висту­пало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути ра­зом зі своїм народом, відображати його інтереси. Українській інтелігенції першої половини XIX ст. належить історична заслуга у відновлення національної свідомості народу.

Вже з кінця XVIII ст. посилюється за­цікавленість своїм минулим, особливо історією козаччини, серед ук­раїнських дворян-інтелігентів. Намагаючись обґрунтувати ідею ко­зацької автономії, відразу ж після ліквідації Гетьманщини історик Петро Симоновський зробив короткий опис малоросійського наро­ду та його військових справ (1765 р). Трохи пізніше вийшли праці інших істориків, схвально сприйняті місцевим дворянством. І хоч вони були проникнуті місцевим патріотизмом та ідеалізацією ми­нулого (написані російською мовою) все ж таки у них підкреслю­валась самобутність українського народу, його історії. Серед робіт виділялися «Короткая летопись малороссийская» (1777 р.) Василя Рубана, «Черниговського наместничества топографическое описание» (1786р.) Опанаса Шафонського, «Записки о Малороссии» (1798 р.) Яко­ва Марковича та інші. Започаткували наукове дослідження україн­ської історії Михайло Антоновський, Максим Берлинський, Тимо­фій Калинський, Роман Маркович, Василь Полетика, Федір Туманський, Василь Черниш, Андріян Чепа та ряд інших, які зібрали й опублікували історичні документи про визначні діяння і високий статус своїх предків. Широкого поширення набув ретельно докуме­нтований чотиритомник «История Малой России» (1822 р.) Дмит­ра Бантиш-Каменського. Та найбільший вплив на українське суспільство мав створений десь у першому десятилітті XIX ст. визнач­ний політичний трактат «История Русов». Протягом десятиліть він поширювався таємно і лише 1846 року вперше його було надруковано. Широко прославляючи і романтизуючи козацьку минувшину, невідомий автор доводив, що по-перше, Україна, а не Росія є пря­мою спадкоємницею Київської Русі; по-друге, Україна з найдавні­ших часів постійно мала свою автономію. Одночасно автор порушу­вав питання про права і свободи взагалі усіх людей та про місце України у тогочасній політичній ситуації.

Набуло особливого поширення серед молодих українських дворян-інтелігентів вивчення фольклору. Початком української етног­рафії стала робота Григорія Калиновського «Опис весільних укра­їнських обрядів» (1777р.). Чудовий збірник українського фолькло­ру опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою «Попытка собрания старых малороссийских песен». Найбільш повне наукове дослідження української етнографії здійснив Михайло Максимович: 1827 року за його авторством вийшли «Малороссийские народные песни». Визначальним моментом у розвитку української мови та літератури стала публікація у 1798 р. поеми «Енеїда» Івана Котляревського, яка була написана українською народною мовою. Непересічною була праця Олексія Павловського «Грамматика малороссийского наречия» (1818 р.). Та могутнім засобом формування національної самосвідомості українська література стала завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка.

Отже, саме українська інтелігенція не тільки започаткувала національний рух, але й теоретично обґрунтувала необхідність відродження української державності.

Не припинялися спроби його практичного розв'язання. На початку XIX ст. перші таємні українські організації виникають у формі масонських лож. Поступово вони набувають політичного характеру. Найбільш відомою була створена у 1818 р. Михайлом Новиковим у Полтаві ложа «Любов до істини», яка поклала початок зародження організованого опозиційного руху в Україні. Окремі українські ложі виникають у Крем’яні та у Вишнівці на Волині. У 1819 р. в Україні було створено Малоросійське товариство, метою якого було здобуття самостійності України разом з Польщею. Осередки товариства існували у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Як і інші організації, воно було розгромлене. Але,
незважаючи на царські репресії, український національний рух продовжував розвиватись.

У 40-х рр. до суспільно-політичного руху прилучилися нові сили передової частини суспільства. За два роки до початку західноєвропейських революцій у Київському університеті молоді просвітницькі сили заснували у січні 1846 р. таємне Кирило-Мефодіївське товариство (братство) з радикальним статутом і гуманістичною програмою відродження слов'янських народів. Товариство істотно відрізнялося від масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття. Тут не було представників заможних родів. До його складу увійшли 12 осіб, переважно діти середніх або й бідних дворян, урядовці і навіть колишні кріпаки, зокрема, засновником товариства стали історик Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету, урядовець і правознавець Микола Гулак, студент Київського університету, а потім вчитель Василь Білозерський. Учасниками його були поет і художник Тарас Шевченко, вихованці Київського університету: вчитель, учений і письменник Пантелеймон Куліш, вчитель Дмитро Пильчиков, студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Опанас Маркович, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, дворянин з Полтавщини, вихованець Харківського університету Микола Савич. Усі вони – справжні українські патріоти й просвітники, люди передовий суспільних погля­дів та ідеалів, високої християнської моралі. За віком це була молодь 20 – 30 років. Найстаршим був лише Т. Шевченко, якому то­ді виповнилось 32 роки.

Саме його ідеї і справили великий вплив на товариство. Адже у своїх гуманістичних і революційне наснажених поетичних творах: «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим», «Єретик», «Заповіт» та інших, - він вказував єдино вірний шлях до соціаль­ного і національного визволення не лише українському, а й усім слов’янським народам, щоб вони стали «добрими братами», «синами сонця – правди», відкинули релігійні незгоди, єдналися, браталися, здобували собі волю спільними силами.

Гуманістичні ідеї визволення і єднання слов'ян у спілку чи республіканську федерацію вільних держав втілені у програмових документах товариства; «Статуті Слов'янського товариства св. Кири­ла і Мефодія», «Книзі буття українського народу», відозвах «Бра­ти українці!» і «Брати великоросіяни і поляки».

Найголовніші завдання братства визначені у «Статуті Слов'ян­ського товариства св. Кирила і Мефодія». Найперше, все зводило­ся до того, що «духовне і політичне об'єднання слов'ян є тим спра­вжнім призначенням, до якого вони повинні прагнути». При об'єд­нанні «кожне слов'янське плем'я повинне мати свою самостійність». Названо українців, росіян, білорусів, поляків, чехів, словаків лужи­чан, хорватів, болгар. Вони мали запрова­дити в себе «народне правління», дотримуватися рівності співгромадян. Правління, законодавство, право власності й освіта у сло­в'ян повинні були ґрунтуватися на «святій релігії»..Для вирішення спільних державних-справ Призначався «загальний слов'янський со­бор» з представників вільних і незалежних держав.

Своєрідним взірцем при створенні кирило-мефодіївцями оригі­нального програмово-ідеологічного документа під назвою «Книга буття українського народу» став відомий публіцистичний твір великого польського поета Адама Міцкевича «Книга народу польсь­кого і польського пілігримства» (1832 р.). Звідти було запозичені ряд гуманістичних ідей та форму доступного читачам викладу.

У «Книзі буття українського народу» вказується на велике значення гуманістичного християнського вчення для перебудови людського суспільства на засадах справедливості. У цьому творі знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного пра­ва, слов'янофільства, українства, панславізму, месіанства. Там же викладена і соціально-політична програма національного визволення і єднання слов’янських народів у республіканську федера­цію, повалення монархічного самодержавства, ліквідації кріпацтва селян, нерівності станів, конфесійних незгод і суперечностей тощо.

Розповідаючи про трагічну історію і тогочасне становище Укра­їни, «Книга буття українського народу» високо оцінює українське козацтво та його суспільно-історичну роль, малює його взірцем вільного стану для усіх поневолених народів. Українському ж на­родові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов’янської федерації. Власне саме українська національно-визвольна ідея і вирізняє програму кирило-мефодіївців від схожої на неї програми «Товариства об’єднаних слов’ян».

У тактичному плані між членами товариства існували розходження. Якщо М.Костомаров і П.Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, то М.Гулак і Т.Шевченко – шлях повстання і повалення царизму. Практична діяльність кирило-мефодіївців – активна і багатогранна. Вони створили програмні документи, скла­дали прокламації до українців, росіян і поляків, поширювали свої
ідеї у навчальних закладах, на літературних вечорах. Великою
популярністю користувався «Кобзар» Т. Шевченка, М. Костомаров видав книгу «Слов'янська міфологія», опублікував збірки поезії «Українські балади», «Вітка». П. Куліш створив перший підручник для школярів «Повість про український народ», написав поему «Ук­раїна». Товариство дбало про видання книг українською мовою для народу.

Основні цілі братства:

§ ліквідація самодержавства і кріпос­ного права;

§ національне визволення України;

§ утворення на демократичних прин­ципах федерації слов'янських народів з цен­тром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та вихо­вання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства виклика­ла критичне ставлення Т.Шевченка та ради­кально налаштованих братчиків, які поділя­ли його революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заареш­товані і засуджені до різних строків ув'яз­нення та заслання.

Діяльність Кирило-Мефодіївського то­вариства була першою спробою українсь­кої інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за націо­нальне визволення України.

Здійснити свої плани кирило-мефодіївці не змогли, бо у березні
1847р. за доносом провокатора царським властям вони були заарештовані (за винятком Д.Пильчикова і О.Тулуба). Після слідства царський уряд визнав, що товариство своєю діяльністю підрива­ло підвалини самодержавства. Тому кирило-мефодіївці були або ув'язнені, або заслані у віддалені губернії Росії. Усі підпали під нагляд поліції, багатьом було заборонено служити у відомстві ос­віти і т. п.

Отже, наприкінці ХУШ ст. в українському суспільстві розпочався новий період формування національної самосвідомості. Основним її носієм була інтелігенція. Вона піднялася над інтересами окремих верств і чітко зорієнтувалася на загальнонаціональні цінності. У процесі опозиційного протистояння української інтелігенції по відношенню до царату виникла таємна організація під назвою «Слов'янське товариство святого Кирила і Мефодія». Це була перша спроба української інтелігенції стати на шлях організованої політичної боротьби за національне визволення.

У кін. 50-х рр. XIX ст. почали організовуватись напівлегальні гуртки – Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка " хлопоманів" (від польського " хлоп" – селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями " українофіли", набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницькій характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчання української мови, історії, етнографії тощо).

У 1861 р. М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський та інші об’єднались навколо журналу «Основа».

Серед найактив­ніших учасників громадівського руху були компо­зитор Миколи Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О. Русов.

Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України.

Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким заборонялося видавництво, викладання українською мовою на тій підставі, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, не має і бути не може». Проти громадівців прокотилася хвиля ре­пресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.

На початку 70-х рр. після деякого по­слаблення контролю за внутрішнім жит­тям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська гро­мада мала власний друкований орган " Киевский телеграф".

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяль­ності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величез­ний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

Громади хоч і утримувалися у своїй біль­шості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. У 1876 р. Олександром ІІ був підписаний Емський указ, який заборонив використання назви Україна, використання української мови у школах, державних закладах, ввезення літератури українською мовою, українські п’єси та пісні (їх треба було перекладати на російську). Після цього діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ Російського географіч­ного товариства.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов. який впродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном " Громада ".

М.Драгоманов (1841-1895 рр.) мав значний вплив на український національний рух, органі­затором і ідеологом якого він виступав. М.Драгоманов роз­робив так звану концепцію громадів­ського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі – в існуванні децен­тралізованих, політичне вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його дум­ку, справжня демократія можлива лише при ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і на­ціонального гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самови­значення, М.Драгоманов не закликав до ство­рення незалежної України. Будучи поборни­ком дружби і рівності усіх народів, вчений ви­ступав за автономію України в рамках феде­ративної демократичної Російської держави. Розроблена М.Драгомановим теорія федералізму стала символом національного визволення поневолених народів.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Пер­шою політичною організацією на цьому етапі стало " Братство тарасівців", яке діяло впро­довж 1891 -1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Міхновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяль­ності загальноукраїнського характеру. " Тарасівці" ставили за мету реалізацію основ­них ідей Тараса Шевченка, досягнення пов­ної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної Укра­їни, діяльність " Братства" підготувала спри­ятливий ґрунт для поширення державниць­ко-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніп­рянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники -Д.Антонович, М.Русов, Д. Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партій­на друкарня. Спочатку як програмний до­кумент партії використовувалася брошура М.Міхновського " Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП від­мовилася від цієї ідеї і висунула вимогу на­ціонально-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що обумовило її розкол на поч. XX ст.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У XIX СТ.

Незважаючи на переслідування на початку XIX ст. в західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Австрійської імпе­рії, посилився процес національного відродження. Його генерувало українське клерикальне духовенство, яке не відразу стало націо­нальне свідомим. Тому він проходив повільно й важко.

Перша спроба західноукраїнської інтелігенції зорганізуватися й привернути увагу до мовного питання відбулася в Перемишлі, який на той час був центром греко-католицької єпархії. Там функціону­вала семінарія, були багаті бібліотеки. У місті жили деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. У 1816 р. саме там виникло так зване «Клерикальне товариство». Його зас­нував Іван Могильницький – високопоставлений церковний ієрарх. У 1816 р. він створив «Граматику» української мови, довів, що вона є рівноправною, а не діалектом слов’янських мов. Товариство готувало й розповсюджувало серед селян релігійні те­ксти українською мовою, видало декілька молитовників та буква­рів. Але під тиском польського духовенства невдовзі розпалося.

У 30 – 40-х рр. центр національного руху перемістився до Львова, а його авангардом стало напівлегальне громадсько-культурне об'є­днання «Руська Трійця» (1830 – 1837 рр.). Заснували це об'єднання студенти Львівського університету та вихованці греко-католицької духовної семі­нарії Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1866 рр.) та Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). 1832 року під їхнім керівництвом група студентів, членів об'єднання, проголосила своєю метою піднесення українського діалекту до рівня літератур­ної мови. Через те, що греко-католицькі ієрархи відкинули цю ідею, «Руську Трійцю» підтримали відомі діячі української та російської культури, українофіли Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович, Йосип Бодянський. Підтримали «Трійцю» й відомі діячі чеського національного руху слов’янофіли Ян Колар, Павел Шафарик, Карел Гавлічек та інші.

Намагаючись поширювати українські історичні традиції, фольк­лор, ідеї об'єднання українських земель, у 1834 р. «Руська Трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря». Однак віденська цензура заборонила його видання. Переробивши збірник, у 1836 р. «трійчани» намагались видати альманах під наз­вою «Русалка Дністровая». Але цьому завадила місцева цензура і греко-католицька церква. Лише 1837 року «Русалка Дністровая» побачила світ у Будапешті. На жаль, поширити видання не вдало­ся. Усі примірники, що були привезені до Львова, конфіскувала по­ліція. Тільки незначну їх кількість упорядники розпродали, подарували друзям і зберегли для себе. Усіх трьох упорядників і авторів альманаху притягли до відповідності як державних злочинців. За ними було встановлено нагляд поліції. Розчарований невдача­ми, у молодому віці помер М.Шашкевич, І.Вагилевич незабаром перейшов до польського національного руху. І тільки Я.Головаць­кий продовжив розпочату справу. У 1846 р. у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині», яку помістив журнал «Щорічник з слов'янської літератури, мистецтва і науки», що виходив у Лейпцигу, він фактично сформулював соціально-економічні і політичні програмові вимоги національного руху.

Як бачимо, видання «Русалки Дністрової» було апогеєм діяль­ності угрупування «Руська трійця». Самі ж «трійчани» еволюціону­вали від вирішення культурно-мовних проблем до соціально-економічних. Це був значний крок уперед у розвитку національного руху в західноукраїнських землях.

Знаменною подією у культурному та суспільно-політичному жит­ті українців Східної Галичини став вихід у 1846 – 1847 рр. двотом­ного літературно-публіцистичного альманаху «Вінок русинам на обжинки». У ньому були вміщені художні твори, фольклорні мате­ріали, історичні пам'ятки, статті і деякі матеріали із забороненої «Русалки Дністрової».

" Руська трійця" започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій. Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідо­мості українців, активізації національ­них процесів.

Значним поштовхом до розгортання ви­звольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. укра­їнська інтелігенція та уніатське духовен­ство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Голов­ну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення україн­ської автономії в Східній Галичині, що при­звело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регі­он, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культу­ри Рада утворила культурно-освітню організацію – " Галицько-Руська матиця".

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним ру­хом були охоплені Буковина і Закарпаття.

Характерною особливістю національ­ного відродження в Галичині була політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення на­ціонально-політичних потреб українсько­го народу.

Основними підсумками революції 1848 – 1849 рр. в Австро-Угорщині були:

§ Ліквідація кріпосного права, проголошення Конституції та громадянських прав;

§ Покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за своє національне і соціальне визволення.

Під час виборів до першого австрійського парламенту влітку 1848 р. українці Галичини виборили 39 депутатських мандатів з 96. В парламенті українські депутати виступали проти надання шляхті компенсації за скасування панщини, домагались поділу Га­личини на рівноправні автономії: Східну (українську) і Західну (польську) та об'єднання Галичини із Закарпаттям.

Зрозуміло, що правлячі кола імперії змушені були рахуватись з вимогами українства. Ось чому у Львові розпочалось будівництво Народного Дому, де мали бути бібліотека, музей та видавництво. Наприкінці 1848 р. у Львівському університеті відкрилась кафедра української мови і літератури, яку очолив Я.Головацький. Водночас розпочалося перевидання творів українським письменників Наддніпрянщини й, відкривались українські читальні тощо.

У другій пол. XIX ст. в суспільно-полі­тичному русі в Західній Україні діяло три напрямки:

1. Москвофіли – реакційний, представни­ки якого не визнавали існування українсько­го народу ти його мови, пропагували ідею " єдиної російської народності від Карпат до Камчатки ", виступали за приєднання до Росії. Мали спою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувалися.

2. Народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтере­сам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського на­селення.

У 1868р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство " Про­світа", яке очолив відомий педагог, жур­наліст, композитор А.Вахнянин. " Про­світа" мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.

На рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя. У 1885 р. народовці заснували свій полі­тичний орган – Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула ви­могу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширив­ся на Буковині і Закарпатті.

3. Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М.Драгоманова. Радикали ви­ступали за утворення незалежної Украї­ни, пропагували революційні методи бо­ротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франка, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

У 1894р. із Києва до Львова переїхав М.Грушевський, зайнявши посаду професора Львів­ського універси­тету. Ця подія мала великий позитив­ний вплив на роз­виток національ­ного руху, української науки, зв'язків між західними і східними українцями. М.Грушевський очолив створене " Просвітою" Наукове товариство ім. Т. Шевчен­ка, об'єднавши навколо нього майже всіх провідних східно- і західноукраїнських учених.

Наприкінці XIX ст. починають форму­ватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українсь­ка радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І.Франком та М.Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумови­ли слабкість партії.

У 1899 р. народовці на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем утворили Україн­ську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М.Грушевський та І.Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила не­залежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на най­більшу партію в Західній Україні.

У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М.Ганкевич, С.Вітик), яка стояла на позиціях марксиз­му. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Таким чином, ХІХ ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська куль­тура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвіт­ницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.