Провідні концепції соціалізації особистості в сучасній українській педагогіці.

Найбільш популярними в сучасній українській педагогіці є концепції гуманістичної спрямованості. Саме у такій інтерпретації розвивається сучасна українська етнопедагогіка, яка пропагує ідеали народної моралі як серцевинну основу морального виховання сучасної молоді.

Українська етнопедагогіка є прогресуючою наукою, яка інтенсивно формує свої методологічні основи та науковий апарат. За визначенням М.Г.Стельмаховича, засновника сучасної української етнопедагогіки, її методологічна основа складається з трьох філософських компонентів: національного, транснаціонального та українознавчого. Її фундамент становлять українська народна філософія, праці українських філософів Ю.Дрогобича, К.Ставровецького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, Д.Чижевського, О.Потебні, філософські ідеї Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, положення давньогрецьких учених Сократа, Платона, Арістотеля та представників філософської думки наступних часів - Декарта, Лейбніца, Берклі, Руссо, Канта, Фіхте, Шелінга, Гегеля.

Філософсько-світоглядними засадами української етнопедагогіки є гуманістичні ідеї про: людину й життя як найвищі суспільні цінності, свободу як найважливішу умову досконалості, право кожної людини бути собою, пізнавальні й творчі можливості особистості, рівноцінність людських типів та індивідуумів, гармонію духовного та фізичного розвитку особистості, гармонію національних та загальнолюдських цінностей. поєднання громадського з індивідуальним, поєднання вірності традиціям з прагненням до прогресу.

Важливу роль у формуванні понятійного апарату української етнопедагогіки відіграють, на думку М.Г. Стельмаховича, філософські дефініції про: антропоцентризм (людина як центр буття); триступеневий розвиток знання (перший - найнижчий - чуттєве знання, що спирається на зовнішні почуття і має своїм предметом явища видимого світу; другий - знання, законів загальних типів, що виявляються в окремих речах; третій, найвищий ступінь - це пізнання ідей, і, зокрема, найгуманнішої з них ідеї Блага); градацію благ (у першу чергу прагнути до благ духовних, а потім матеріальних і тілесних); взаємовідносини між національним і вселюдським; життя праведне і грішне (життя праведне плекає надію й оптимізм, а грішне породжує страх, песимізм, і зневіру); органічний зв’язок людини з природою, що забезпечує збереження й примноження у природі природного, а в людині - людського; абсолютну гідність людського індивідуума; самопізнання (" пізнай себе", " слухай себе”, " поглянь у себе самого" як основу всякого пізнання); функцію доброчинства, чистоти і чуйності серця; постійне шукання істини як одне із завдань життя людини й важливих джерел її щастя; добро й милосердя.

Невід’ємними складовими методологічних засад української етнопедагогіки є філософсько-світоглядні позиції видатних вітчизняних педагогів О.В.Духновича, К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченка, С.Ф. Русової, Г.Г.Ващенка, Т.Г.Лубенця, В.О.Сухомлинського, що орієнтують сучасну школу на повагу до рідної мови і культури, посилене вивчення своєї батьківщини, власного родоводу, забезпечення національної освіти і виховання, на гармонійний розвиток душі, тіла й розуму; основоположні твердження етнопсихології, зокрема про український національний характер, прикмети психіки.

Оскільки провідними джерелами, засобами збереження й передачі народнопедагогічного потенціалу нації є фольклор, культура, побут, важливу основу етнопедагогічних досліджень становлять методологічні положення сучасної фольклористики, етнографії та етнології - про поліфункціональність рідної мови й фольклору, колективний характер народної творчості, трансмісію традиційних форм виховання і механізми передачі етнокультурних традицій у цьому процесі, вплив конфесійного фактора, співвідношення між народним, національним і загальнолюдським.

Суттєвий оригінальний внесок у розвиток української етнопедагогіки зробили Ю.Д.Руденко, В.П.Струманський, Є.І.Сявавко та ін. Однак, як складова сучасної педагогічної науки, етнопедагогіка повинна не тільки описувати та аналізувати традиційну педагогічну культуру, але й розробити технології передачі етнічної культури засобами соціалізації особистості в умовах сьогодення.

Народна педагогіка є світоглядною основою для побудови ряду концепцій українського національного виховання, актуальність яких зумовлена активними процесами розбудови української держави, духовного відродження української на ції. Серед них такі, як " Педагогіка народного календаря", " Педагогіка народознавства", " Українська козацька педагогіка", " Українська національна система виховання" (авторський колектив під керівництвом Ю.Д.Руденка); " Педагогіка народно-побутового життя української людності" (В.П.Струманський); " Концепція української національної школи-родини" (П.Кононенко та Т.Усатенко); " Концепція демократизації українського виховання" (О.Вишневський) " Концепція національного виховання" (авторський колектив під керівництвом П.М.Щербаня); " Концепція виховання особистості" (І.Бех); " Концепція виховання підростаючих поколінь суверенної України" (О.Киричук) та ін. Розглянемо теоретичні засади деяких з цих концепцій.

Дуже близькою до засад етнопедагогіки є концепція " Української національної школи-родини", авторами якої є П.Кононенко та Т.Усатенко. Українознавча модель національного шкільництва, названа " Школою-родиною", сформована на основі етнонаціональних та загальноцивілізаційних регулятивів, що будуються за віссю " Особистість-культура". Автори розкривають її сутнісні основи через регулятиви: " своє-чуже" (гуманітарна підготовка людини - глибокого знавця своєї мови, культури, здатного враховувати національне у вирішенні будь-яких проблем; досягнення консенсусу у суспільстві на основі своєї культури; приналежність до народу формує такі складові громадянськості, як любов до Батьківщини, доброчинність, працелюбність, готовність інтереси нації ставити вище особистих та ін.); " елітарність-демократизм" (високий ступінь індивідуалізації; спеціаліст, здатний поєднати національне та вселюдське у вирішенні важливих сучасних проблем (екологічних, наукових, політичних та ін.), зменшення відчуження особи від культури, суспільства, влади, виробництва, та розширення демократичної системи регуляції прав і обов’язків особи тощо); " родина-держава" (родинно орієнтована життєдіяльність національної школи; державне управління поєднується з активною участю громадськості, педагогів та учнів в усіх шкільних справах, освітньо-виховна спрямованість; утвердження національної, мовної єдності, розуміння важливості власної держави, а через неї - участь у вселюдській культурі).

Автори українознавчої концепції школи-родини підкреслюють необхідність зміщення у діяльності школи акценту із Знання, до того ж переважно абстрактно-наукового, на Особистість, на весь світ культури, зокрема національної, і на Родину як найважливіше осердя буття людини, нації. Звідси переорієнтація з просвітницького раціонального рівня " людини, яка знає", з " культури мислення", на рівень " раціо-почуття", " людину, яка думає і почуває", " культуру сумніву", " культуру розуміння", " культуру відчуття".

Побудова школи, більше схожої на родину, трактується науковцями як новий тип мислення і новий підхід до освіти, де філософія родинності поширюється і на школу, і на дошкілля, і на вищу та середню спеціальну професійну освіту. На всі ці заклади переноситься характерна для родини душевність, атмосфера теплоти, чуйності, взаємотурботи, що так необхідні для формування характеру й особистості дитини. Способи діяльності школи-родини не обмежуються лише раціональним навчанням. Важливим для національної школи-родини є спілкування; харчування; рух; життя в ритмі, традиціях, звичаях, обрядах; любов, шана; співвідповідальність; дисципліна; усмішка, емоції; етносоціальне, державногромадське самоусвідомлення, полікультурний, множинний простір тощо.

Особливість організації змісту освіти у школі-родині полягає у тому, що наскрізною основою побудови всіх навчальних предметів у ній є українознавство, яке виступає разом з тим і як самостійний навчальний курс. Полемізуючи з цього питання з опонентами, автори концепції вважають безпідставним трактування такого підходу як локалізацію, звуження розуміння змісту освіти. Навпаки, стверджують вони, сприяючи формуванню світогляду крізь інтереси української нації, розвивається цікавість і шана до культур інших народів.

Автор " Концепції демократизації українського виховання" О.Вишневський вказує на необхідність для сучасного суспільства визначитися у своєму виборі з трьох можливих стратегій виховання:

· Християнсько-ідеалістичної, що грунтується на вірі в Бога, в абсолют Добра. Вона визнає гріховну слабкість людини і ставить собі за мету допомогти їй стати морально кращою. Головним предметом уваги тут є розвиток сумління людини, що застерігає її від зла, вказує їй на вчинений проступок щодо моралі, який трактується як гріх. Зразком вихованості у цій стратегії є людина, яка служить Богові і батьківщині і яка в своїй діяльності вічно прагне до добра на землі і відповідно визначає свої вчинки.

Автор вважає християнсько-ідеалістичну стратегію традиційною для християнських європейських народів і домінуючою і в умовах сьогодення в таких країнах, як Австрія, Бельгія, Голландія, Іспанія, Швеція і т. ін.

· Антихристиянсько-ідеалістична стратегія обирає своїм божеством, як вважає О.Вишневський, класову чи расову ідею і вірі в неї підпорядковує всі інші цінності. З моральних вимог знімається печать недоторканості, вічності і й божественності. Вони проголошуються категоріями релятивними. Категорія гріха, як, зрештою, і сумління, в традиційному сенсі заперечуються. Людині дозволено робити зло, якщо це веде до реалізації Головної Мети. Зразком такого виховання стає людина, яка готова сліпо вірити у вище призначення свого класу, своєї партії чи своєї нації і боротися за них до загину.

· Прагматична (антропоцентрична) стратегія, що поширена у США і деяких європейських країнах. Виховання у цій стратегії також грунтується на вірі, але предметом її є не Бог, а Людина, що розглядається як " вінець" сліпої, ніким не керованої еволюції, як цар і володар Всесвіту. Філософським підгрунтям цієї стратегії є теорія Дарвіна, біхевіоризм і споріднені з ним філософські доктрини, а в педагогіці - концепція Д.Дьюї. Метою соціалізації в цій концепції є адаптація людини до умов життя. Взірцем вихованості у такій концепції є людина соціально коректна, підприємлива, з високим почуттям власної гідності, життєвим успіхом, сильна особистість. Така людина сама собі господар, а звідси - має право дозволяти собі усе. Людина більше не орієнтується на волю Бога, а тому дозволяє собі робити зло [100].

З названих трьох виховних стратегій О.Вишневський вважає за єдино можливе обрати першу - християнсько-ідеалістичну. У своєму розумінні людини ця концепція базується на таких фундаментальних засадах, що визначають і природу виховання:

1. Людина як істота, наділена волею і розумом, оскільки Бог поклав на неї відповідальність за себе, а, отже, зобов’язав керуватись власним розумом і волею. У теорії і практиці виховання висновок про самотворчу автономію людини узгоджується з концепцією партнерства.

2. Людина як єство суспільне. Виховання повинно всіляко розвивати цю якість людини, вчити її підпорядковувати свої інтереси інтересам суспільства. Разом з тим людина також - автономна, індивідуальна істота, тому вона не повинна " розчинятись" в масі, а зберігати свою індивідуальність, " окремішність".

3. Людина завжди між добром і злом, завжди у стані вибору, що супроводжується напруженням і ваганням, у процесі розвитку. Ця особливість людини зумовлена її природою як істоти двоєдиної, що складається з біологічного і духовного, земного і астрального, видимого і невидимого.

4. Виконуючи своє призначення на землі, людина завжди прагне реалізувати дві свої великі потреби - природовідповідності і гармонійного розвитку. Природовідовідність передбачає можливість і потребу розвитку в людині тих якостей, які ще в зародку закладені природою. Гармонійність поєднує всі природні задатки людини в єдине ціле і орієнтує на певну головну мету.

5. Людина - істота самовідповідальна. Вона повинна все життя прагнути, намагатися, активно діяти, творити життя і творити себе.

За О. Вишневським, велику роль у виховному процесі відіграє віра людини, яку він, за А. де Сент-Екзюпері, називає здатністю " бачити серцем", природною потребою і природною властивістю людської душі, що забезпечує їй духовну стійкість, рівновагу і впевненість у собі. Врахування чинника віри дає можливість відповісти на головне питання будь-якої концепції виховання: Що має спонукати людину вести себе морально? Головним джерелом мотивації позитивної поведінки людини може бути і завжди є, на думку автора концепції, лише " система віри в Щось". Кожна виховна система має в своїй основі Головний ідеал - головний предмет віри. У християнсько-ідеалістичній стратегії виховання особистості ним є Бог.

Отже, головною і найважливішою метою виховання за О.Вишневським є забезпечення розвитку внутрішньої мотивації позитивної поведінки людини, що може грунтуватися лише на вірі в ідеали і їх божественну природу. Людина йде до свого призначення, здійснюючи свої природні обов’язки перед Богом, Батьківщиною, перед оточуючими її людьми, перед своєю сім’єю і, нарешті, перед самим собою.

Зміст виховання визначається системою цінностей, яка включає, за християнсько-ідеалістичною виховною стратегією п’ять аспектів: моральний - що випливає з потреб вселюдського життя; національний - що випливає з потреб національного життя і процесів державотворення; громадянський - що випливає з потреб побудови демократичного суспільства; сімейний аспект - що випливає з потреб побудови міцної родини; особистісний аспект - що випливає з потреб окремої людини. У своїй єдності всі вони складають " Кодекс вартостей сучасного українського виховання".

При вирішенні проблеми демократизації методів виховання, О.Вишневський звертає першочергову увагу на необхідність активізації суб’єктної позиції дитини у виховному процесі. Тому зусилля вихователя повинні набувати, на його думку, організаційного характеру, віддзеркалюючи зростання активності вихованця. З допомогою організаційних заходів учитель лише підводить своїх вихованців до ситуації, що передбачає їх власну дію, фактично до ситуації самовиховання.

Отже, Вишневський виділяє методи виховання (що характеризуються активною участю вихователя): пряме навчання вартостей, опосередковане навчання вартостей, метод переорієнтації зусиль, методи приучування, переконування, сугестії, метод схвалення і осудження; та методи самовиховання(у виховній взаємодії вирішальне значення має власна активність вихованця): виховання прикладом і на прикладі; участь у доброчинній діяльності, участь у добровільних жертовних вчинках, " спілкування з високим і Вічним", вправи на гарт волі.

Основними джерелами соціалізації особистості в християнсько-ідеалістичній виховній стратегії виступають сім’я, Церква, соціальне середовище, школа, громадське життя і громадські організації, праця - вдома чи в школі, заходи духовного характеру, мистецтво, спілкування з природою і оберігання її тощо.

Ще у 1994 році отримала схвалення Всеукраїнської педагогічної ради працівників освіти " Концепція національного виховання", створена авторським колективом під проводом П.М.Щербаня. Провідними принципами національного виховання у цьому документі названі: природовідповідність, культуровідповідність, гуманізація, демократизація, безперервність етнізація, диференціація та індивідуалізація, інтегративність виховного процесу, послідовність, систематичність і варіативність форм і методів виховання.

Головна мета національного виховання визначена як передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну свідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Позитивно, що у Концепції визначена необхідність збагачення духовності особистості як надбаннями національної, так і загальнолюдської культури, вони розглядаються як дві сторони єдиного загальнолюдського процесу; підкреслюється важливе місце у системі національного виховання утвердження принципів загальнолюдської моралі.

На відміну від інших, у цьому документі більш докладно виписані завдання та особливості національного виховання на різних етапах розвитку дитини в системі безперервної освіти; подана професійно-кваліфікаційна характеристика педагога сучасної української школи; сформульовані основні умови та шляхи реалізації намічених цілей. Концепція має гуманістичну спрямованість, побудована з урахуванням сучасного стану розвитку світової педагогічної науки і практики. На часі розробка та застосування оригінальних педагогічних технологій, нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, побудованих на новітніх гуманістичних концепціях національного виховання.

Нажаль теоретичні концепції національно-демократичної, гуманістичної спрямованості ще не стали керівною основою для діяльності масової школи. Провідним підходом до організації навчального процесу у абсолютній більшості навчальних закладів України є раціоналістичний підхід, за яким зміст освіти як наукове знання, педагогічні технології як шляхи його інтеріорізації виступають провідною культурною цінністю, найважливішою й самодостатньою для соціалізації особистості. Для таких підходів характерними є предметоцентризм (як альтернатива педоцентризму), екстраполяція методів і принципів точних наук на виховання, на всі сфери життя дитини, позиція педагога як " ціннісний нейтралітет", ставлення до виховного процесу, до виховних ідеалів як до сентиментальної надмірності.

За такого підходу, на думку представників педагогіки гуманістичної орієнтації, виникає суперечність між змістом освіти, методами й формами її здобуття та загальною метою виховання особистості: школа (як традиційна загальноосвітня, так і нові - гімназії та ліцеї) практично спрямована на інформаційно-адаптивне засвоєння учнями якомога більшої кількості знань, декларуючи при цьому метою педагогічного процесу виховання критично-творчої особистості, її саморозвиток, що суперечить всій логіці реального засвоєння знань. Отже, мова йде про більш повне врахування виховуючого характеру змісту освіти у процесі укладання навчальних планів та програм, розробці педагогічних технологій.

Спеціалісти відмічають і таку тенденцію у виховній практиці сучасної України, як вестернізацію, американізацію виховних ідеалів, здійсненню якої сприяють офіційні засоби масової інформації, що пропагують цінності багатства й бізнесу, всевладдя грошей, насилля, сильної особи, сексу.

Дуже непокоїть педагогів і діяльність нетрадиційних релігійних і псевдорелігійних організацій і об’єднань, одні з яких відстоюють сліпу покору своїм керівникам, вчать придушувати будь-яке критичне мислення, інші проповідують єдність релігійної групи на противагу розвиткові особистості, сімейним стосункам. Це такі організації, як " Свідомість Кришни", " Віра Христова", " Церква Муна", " Церква Об’єднання" тощо. Вони прямо апелюють до молоді і використовують такі методи психічного впливу, які шкодять психічному, фізичному і моральному здоров’ю людини, деформують її особистість. Викликає тривогу громадськості те, що зібрання таких сект регулярно відвідують десятки тисяч учителів, передаючи потім побачене і почуте своїм учням.

Завданням педагогів є професійний науковий аналіз реальних процесів соціалізації молоді в сучасних умовах, надання їм науково обгрунтованого, безперервного характеру, залучення до них всіх зацікавлених у ефективних державотворчих процесах сил.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. визначити сутність поняття “технократична концепція соціалізації особистості”.

2. Крнцепція авторитарного раціоналізму.

3. Неогуманістична концепція соціалізації.

4. Християнсько-ідеалістична концепція О. Вишневського.