Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Лекція 13. Економічне зростання




План лекції

1. Поняття економічного зростання

2. Дві моделі економічного зростання

3. Економічні цикли

4. Зайнятість і безробіття

З макроекономічної точки зору зміна економіки не може бути рівномірною. Потоки товарів і доходів те виснажуються, те, навпаки, переповняються. Економісти описують цю особливість економічного росту, використовуючи поняття економічного циклу.

Поняття економічного зростання

Економічне зростання являє собою збільшення національного виробництва товарів і послуг за певний період часу. Найпростіший його вимірник — ВНП. Якщо ВНП країни даного року більше, ніж ВНП попереднього, на 5%, то це значить, що обсяг національного виробництва виріс на 5% (отже, такий був і темп економічного зростання, за умови, звичайно, що ВНП вимірявся в цінах одного року). Так, при темпі інфляції в 10% у рік збільшення номінального ВНП на 5% означає не зростання, а падіння національного виробництва на 5%. Інший вимірник економічного росту — реальний ВНП на душу населення. Він виключає вплив не тільки цін, але й зростання населення і, таким чином, є ще більш «очищеним» показником.

Тому, коли говорять про економічне зростання, звичайно розуміють саме збільшення реального ВНП або реального ВНП на душу населення за певний період часу.

Якщо відбувається падіння виробництва, економісти все одно називають це зростання, щоправда, «негативним». Коли обсяг національного виробництва протягом декількох років не міняється, тобто не відбувається ні його зростання, ні падіння, це явище іменують «нульовим зростанням».

Складові економічного зростання

Національне виробництво, як і виробництво якого-небудь одного товару, можна описувати, зіставляючи попит і пропозицію. У цьому випадку всю масу вироблених у країні товарів і послуг називають сукупною пропозицією. Відповідно сумарний попит з боку домашніх господарств, підприємств і уряду називають сукупним попитом (у даному випадку ми заради спрощення включаємо четверту складову ВНП — попит з боку інших країн — у попит підприємств). Ці узагальнені величини і визначають економічне зростання, його темп і характер.

З боку пропозиції економічне зростання визначається виробничими можливостями. У кожен даний момент вони обмежені наявними виробничими ресурсами — трудовою, інвестиційною, природною і їхньою продуктивністю. Для того, щоб збільшити випуск товарів і послуг, можна, по-перше залучити у виробництво нові, додаткові, що раніше не використовувалися, ресурси: найняти на роботу тих, хто раніше не працював, побудувати нові заводи, розорати поля, що раніше не використовувалися, тощо. Такий тип економічного зростання називається екстенсивним. Інший спосіб збільшення випуску — це більш ефективне використання вже застосовуваних ресурсів, збільшення їхньої продуктивності. Досягається це за допомогою або чисто організаційних змін, наприклад інших методів керування підприємствами, або за рахунок упровадження нової, більш досконалої техніки і технології виробництва. Економічне зростання, що ґрунтується на збільшенні віддачі з одиниці використовуваних ресурсів, іменується інтенсивним. У дійсності зростання економіки завжди обумовлюється сполученням цих факторів, тому може бути названий переважно екстенсивним або переважно інтенсивним.



Обсяг національного виробництва залежить не тільки від того, скільки народне господарство в стані виробити, але й від розміру платоспроможного попиту, пропонованого споживачами, виробниками й урядом. Якщо цей сукупний попит зростає, то він стимулює і виробництво більшої, ніж раніше, кількості товарів і послуг. Якщож, навпаки, він падає, то відбувається згортання виробництва, а разом з ним і вивільнення раніше зайнятих ресурсів: виробничі потужності використовуються не цілком, звільняються робітники і т.д.

Дві моделі економічного зростання

Існують дві теорії, що претендують на пояснення економічного зростання: неокласична і неокейнсианська.

Представники неокласичного напрямку будують свою концепцію економічного зростання стосовно абстрактних умов повної зайнятості ресурсів. Пропозиція, вважають вони, сама створює попит: те, що зроблено, буде куплено. Це положення висунув ще французький економіст Жан Батист Сей (1767-1832). Ціна, стверджував він, буде прагнути до такого рівня, при якому попит зрівноважить пропозицію при повній зайнятості ресурсів. Якщо на певному етапі виникає безробіття, то лише в силу того, що рівень заробітної плати занадто високий. Ринок повинен знизити заробітну плату до такого рівня, при якому всі здатні і бажаючі працювати знайдуть роботу. Тому скорочення сукупного попиту, на думку неокласиків, призводить лише до зниження цін і доходів. У результаті економіка переходить до нового стану рівноваги при більш низькому рівні цін. Іншими словами, відбувається падіння не реального, а лише номінального ВНП. Ці положення неокласичної школи поставив під сумнів у 30-і рр. ХХ століття англійський економіст Джон Мейнард Кейнс. Ціни факторів виробництва, вважав він, насамперед заробітна плата, утратили свою гнучкість, принаймні убік зниження. У результаті з падінням сукупного попиту рівновага досягається не стільки за рахунок зниження цін на продукцію і фактори виробництва, скільки за рахунок зменшення обсягів виробництва. Скорочується реальний ВНП, вивільняються раніше зайняті ресурси, і економіка переходить у стан рівноваги при неповній зайнятості ресурсів. Навпаки, збільшення сукупного попиту приводить до зростання виробництва і дозволяє вивести економіку зі стану неповної зайнятості ресурсів до стану повної зайнятості.



Між обома напрямками в економічній науці існує й інша принципова розбіжність. Неокласики вважають ринок ідеальним господарським механізмом, здатним вирішувати і сучасні проблеми. Звідси їхній висновок про те, що державне втручання в економіку повинне бути лише непрямим (через грошово-кредитну сферу) і мінімальним. Кейнсіанці, навпаки, стверджують, що ринковий механізм діє вкрай повільно і здатний вивести економіку зі стану неповної зайнятості лише в дуже віддаленій перспективі, коли, як говорив Кейнс, «ми усі уже вмремо». Звідси висновок про необхідність прямого державного втручання.

Суть кейнсіанської моделі переходу до стану повної зайнятості зводиться до досить простої формули:

ВНП - С + I + G, (13.1)

де I - S

С — споживання

I — інвестиції

G — урядові витрати

S — заощадження

Стандартну формулу розрахунку ВНП через витрати Кейнс доповнив «скромним» співвідношенням: інвестиції повинні дорівнювати заощадженням. Підприємства черпають кошти для розширення виробництва частково з власного прибутку, а частково, беручи в борг у тих, хто, відмовляючись від споживання сьогодні, відкладає його на завтра, тобто здійснює заощадження. Заощаджені кошти можуть бути перетворені на інвестиції, а можуть і залишитися невикористаними. Справа в тому, що рішення про розмір заощаджень і обсяг капіталовкладень приймають різні люди, які керуються різними міркуваннями. Якщо заощадження в суспільстві більше інвестицій, то таке перевищення доходів над витратами виявляється мертвим капіталом для економіки: сукупний попит падає й економіка працює при неповній зайнятості ресурсів. Тому, для того щоб економіка досягла рівноваги при повній зайнятості, вважав Кейнс, усі заощаджені кошти повинні бути вкладені у виробництво (S - I).

У цілому кейнсіанці рекомендують стимулювати зростання всіх складових сукупного попиту — і споживчих витрат домашніх господарств, і інвестицій підприємств, і державних витрат. Так, невисока інфляція змусить домашні господарства збільшувати частку витрат на споживання сьогодні і скорочувати частку заощаджень. Зниження ставки банківського відсотка стимулює капіталовкладення підприємств. Нарешті, закупівлі державою товарів і послуг також розширюють сукупний попит.

Рекомендаціям кейнсіанців дотримувалися уряди багатьох країн світу в післявоєнний період аж до 80-х рр. Але в міру того, як економіка підходила до стану повної зайнятості, виявлялися і негативні наслідки стимулювання сукупного попиту. Пропозиція була не в змозі погнатися за штучно завищеним попитом, ціни росли, і інфляція почала набувати загрозливих розмірів. Тому у 80-і рр. уряду більшості країн стали уважніше прислухатися до рекомендацій неокласиків.

Протиріччя економічного зростання

Донедавна економічний зростання вважалося безперечним благом. Чим більше товарів і послуг провадиться, тим більшу кількість благ мають люди, тим, відповідно, вище їхній рівень життя. Тільки економіки, що швидко розвиваються, в стані витрачати кошти на великі соціальні програми, наприклад, допомога незаможним групам населення, навіть іншим країнам. Як показує досвід, економічне зростання забезпечує і велику політичну стабільність усередині країни й у світі в цілому.

Правда, економісти завжди сперечалися про те, яким має бути економічне зростання в ідеалі. Одні стверджували, що воно має бути врівноваженим: розвиватися пропорційно зростанню попиту повинні всі галузі економіки. Тоді необхідні перебудови в економіці будуть менш хворобливими для населення. Інші вважали таке зростання недостатньо швидким. Для слаборозвинених країн, наприклад, рекомендували прискорене зростання лише окремих галузей, названих лідируючими ланками. Зростання останніх повинне змусити підтягуватися й інші галузі господарства. Сьогодні більшість учених-економістів змушена визнати, що не в змозі запропонувати універсальну ідеальну модель зростання. Далі рекомендації, спеціально розроблювані для окремих країн, часом не тільки не призведуть до бажаних результатів, але й спричиняють непередбачені наслідки, наприклад руйнування навколишнього середовища.

Економічне зростання включає крім виробництва потрібних людям товарів і послуг ще й «виробництво» відходів, не тільки нікому не потрібних, але й шкідливих. Іншими словами, економічне зростання приносить як благо, так і зло, більш того, його негативні наслідки часом ставлять під питання виживання людства. Приклади тому — парниковий ефект (постійне зростання середніх температур) чи руйнування озонового шару атмосфери, викликані забрудненням навколишнього середовища.

Інший наслідок сьогоднішнього економічного зростання — вичерпання природних ресурсів. Щорічно на Землі вирубуються тропічні ліси на території, рівній сучасній Австрії, знищуються сотні видів рослин і тварин. При нинішніх нормах експлуатації багато видів невідтворюваних мінеральних копалин — срібло, цинк, сірка, свинець, алюміній, мідь, нікель і платина — можуть бути вичерпані вже в першій половині XXI століття.

Оскільки між темпом забруднення навколишнього середовища та вичерпанням природних ресурсів, з одного боку, і темпом економічного росту — з іншого, існує пряма залежність, деякі економісти виступили за припинення економічного зростання. Ці ідеї, однак, зустріли і серйозні заперечення. Опоненти, наприклад, наводили таку аналогію. Образно нашу планету можна уподібнити кораблю, що потрапив у туман у відкритому океані. Для тих, хто має у своєму розпорядженні каюти «люкс» і великі запаси продуктів (розвиті країни), розумно призупинити плавання і дочекатися, поки туман розсіється. Ті ж, хто не має нічого і тулиться на палубі (слаборозвинені країни), ризикують через таку зупинку просто не доплисти до берега.

Економічні цикли

Зростання економіки не буває постійним і стійким. В окремі роки виробництво товарів і послуг збільшується високим темпом, в інші — “зростає” у негативному напрямку. Навіть в умовах централізованого планування зростання народного господарства СРСР не було рівномірним. Темпи річного приросту найважливіших макроекономічних показників коливалися щорічно. Ще більш різкими були коливання темпів зростання в країнах з ринковою економікою. Економісти давно намагаються знайти закономірності в цих коливаннях, а, пояснивши і зрозумівши їх, навчитися ними керувати.

Фази економічного циклу

Періодичні коливання зростання виробництва називають економічними, або кон'юнктурними, циклами. У них виділяють чотири фази. Схематично вони подані на графікурис.13.1.

Рис.13.1. Фази економічного циклу

Пік (або бум) - це верхня фаза циклу. Обсяг виробництва і продажів досягає можливого максимуму. Доходи в суспільстві ростуть. Попит обганяє пропозиція, викликаючи зростання цін. Економіка перебуває в стані повної зайнятості ресурсів.

Спад (або, на іноземний манер, рецесія) — це період зниження темпу зростання виробництва і продажів. У ринковій економіці уповільнення зростання виробництва призводить до звільнень робітників і, отже, зниження сумарних доходів у суспільстві. Разом із доходами падає і попит. Коли попит виявляється нижче пропозиції, за законами ринку повинні падати і ціни. Це відбувається, але тільки в конкурентному секторі народного господарства. Монополізовані сектори, як приватні, так і державні, утримують ціни на високому колишньому рівні.

Криза— це нижня точка спаду й економічного циклу в цілому. Відбувається максимальне падіння виробництва і продажів. Безробіття досягає високого рівня. Падають доходи, а разом із ними і платоспроможний попит.

Найбільшою значною циклічною кризою у ХХ ст. була криза 1929 — 1933 р., що охопила практично всі розвиті капіталістичні країни і була названа «великою депресією».

Відрізнити кризу від попереднього спаду часом досить складно. Люди, які пережили «велику депресію», з цього приводу жартували: «Спад — це коли ви залишаєтеся без роботи. Криза — це коли без роботи залишаюся я».

Підйом знаменує вихід із кризи. Починається пожвавлення виробництва. Супутнє йому зростання зайнятості і доходів стимулює зростання витрат і виробництва.

Навіть у нашому сторіччі економічні цикли відрізнялися за глибиною і тривалістю. По-різному протікають вони й в окремих країнах. Питання про те, чи можна вважати коливання темпів економічного зростання в радянській економіці (набагато більш згладжені і нерегулярні) економічними циклами, залишається поки спірним і ще чекає свого рішення. Тому ми зупинимося на причинах, що викликають зміну фаз циклу в ринкових економіках.

Причини економічних циклів

Підраховано, що існує більше 100 теорій, що претендують на пояснення циклічності економічного росту. Одна з перших була висунута англійським економістом-математиком Вільямом Стенлі Джевонсом (1835—1882) ще в ХІХ столітті. Він вважав, що економічні цикли породжуються... появою темних плям на сонце. Вони впливають на погодні умови на Землі, що викликають, у свою чергу, неврожаї, зростання цін на сільськогосподарські продукти, зниження життєвого рівня населення, падіння попиту й у кінцевому рахунку загальний спад виробництва.

Досягнення сучасної науки спростували астрономічну теорію Джевонса, зайвий раз показавши, як небезпечно механічно будувати економічну теорію на фундаменті природничих наук. Але й сьогодні благополучно існує ціла низка теорій, що пояснюють коливання економічного зростання причинами, що лежать за межами власне економіки. Однією з них є інноваційна теорія циклу.

На думку її прихильників, в основі економічних підйомів лежать переходи до принципово нових технічних принципів виробництва: перехід від ручної праці до машинної в текстильній промисловості, з якого почався промисловий переворот, масове впровадження «безкінної тяги» у вигляді автомобіля на початку ХХ століття чи комп'ютерна революція наших днів. Усі ці нововведення вимагали великих первісних вкладень і збільшували доходи виробників нової техніки. Ті, у свою чергу, витрачаючи їх, створювали доходи тих, у кого купували потрібні їм товари та послуги і т.д. Збільшення сумарних доходів і витрат у суспільстві стимулювало зростання виробництва. З завершенням перебудови економіки на нових технічних принципах приходить кінець і підйому. Господарство вступає у фазу спаду до нової технічної революції.

Аналогічний поштовх ззовні економіці можуть давати і політичні події, наприклад війни.

Інша група теорій економічних циклів виходить із власне економічного пояснення цього явища. До таких, наприклад, можна віднести теорії надвиробництва і недоспоживання. Підприємства, орієнтуючись на зростання попиту в майбутньому, нарощують випуск. Але, не маючи точних орієнтирів для визначення його величини, на певному етапі вони роблять більше, ніж економіка в стані спожити. «Надвиробництво» викликає перелом циклу. Зайва стосовно платоспроможного попиту продукція не знаходить збуту. Падають доходи виробників, починаються звільнення, банкрутства, а з ними скорочуються і сумарні доходи в суспільстві і сукупний попит. Коли падіння виробництва досягає кризової точки, виявляючись нижче попиту, починається зростання цін, а з ним висхідний рух економіки.

Інша концепція — інвестиційних циклів — виходить із того, що в основі нерівномірності економічного зростання лежить виробництво не всіх товарів і послуг, а лише інвестиційних благ. Статистика підтверджує той факт, що саме їх виробництво, а не виробництво предметів споживання зазнає найбільш сильні коливання. Так, будівництво нового заводу створює додаткові робочі місця, збільшуючи зайнятість і доходи, а отже, і попит. Цей первісний попит з боку зайнятих будівництвом нового заводу стимулює розширення випуску тих товарів, на придбання яких вони витрачають свої доходи, і т.д. При цьому сумарне зростання доходів у суспільстві багаторазово перекриває первісні інвестиційні витрати. Цей ефект в економіці називається мультиплікаційним.

Механізм інвестиційного циклу аналогічний механізму загального циклу надвиробництва. Мультиплікаційний ефект виводить економіку за межі її можливостей, пропозиція перевищує платоспроможний попит, починається падіння виробництва.

Сьогодні економіка України, що перебудовується на ринкові методи регулювання, переживає різкий спад: виробництво падає щорічно протягом уже декількох років. Такий стан можна назвати кризовим. Але ця криза не циклічна, а, скоріше, криза переходу від однієї господарської системи до іншої, до того ж в умовах розриву економічних зв'язків між колишніми республіками СРСР.

Зайнятість і безробіття

До зайнятості людей у народному господарстві неможливо підходити з тими ж мірками, що і до зайнятості інших ресурсів. Будь-який уряд, що бажає бути популярним, проголошує, що мета його економічної політики — надання робочого місця кожному бажаючому працювати.

Економічне поняття зайнятості

Говорячи про зайнятість, економісти мають на увазі насамперед зайнятість тих, хто може працювати, тобто населення в працездатному віці. У нашій країні в цю категорію попадають люди старше 16 років і не досягли пенсійного віку, тобто жінки до 55 років і чоловіки до 60 років. Населення в працездатному віці складає в різні роки від 50 до 60% усього населення. Населення в працездатному віці за винятком учнів старше 16 років, військовослужбовців і деяких інших категорій складає економічно активне населення. Показники зайнятості і безробіття розраховуються стосовно економічно активного населення.

Офіційно безробітними визнаються лише ті незайняті, котрі не тільки можуть, але і хочуть працювати. Більш того, офіційною статистикою враховуються лише ті люди, які, не маючи роботи, активно її шукають, реєструючись в державних службах зайнятості, бюро по працевлаштуванню, на біржах праці і т.п. Ті ж, хто втратив надію знайти роботу і не докладає до цього ніяких зусиль, статистикою не охоплюються. Так, маси бездомних людей на вулицях великих міст, явно безробітні, з поля зору статистики взагалі випадають. Не попадають у їх число і ті, для кого пошуки роботи зводяться лише до пошуку газетних оголошень про пропозиції по працевлаштуванню. Люди, які усупереч своїй волі змушені працювати лише неповну робочу тиждень, належать до зайнятих.

Як бачимо, жодна країна світу не в змозі забезпечити 100-процентну зайнятість економічно активного населення. Пов'язано це не в останню чергу з тим, що людина може опинитися без роботи з різних причин.

Типи безробіття

Економісти виділяють чотири типи безробіття: фрикційну, сезонну, структурну і циклічну.

Фрикційне безробіття (від англійського слова friction — тертя, розбіжність) пов’язане з пошуком чи чеканням роботи. Наприклад, випускник інституту може числитися безробітним, поки не знайде місце, що відповідає його рівню підготовки і спеціальності, фрикційне безробіття — явище тимчасове і по суті неминуче.

Сезонне безробіття — зворотний бік сезонного характеру діяльності в окремих галузях, наприклад у сільському господарстві. Інший приклад — ті, хто легко може знайти роботу в курортній зоні влітку, як правило, позбавляються її узимку і восени.

Структурне безробіття — породження технічної перебудови самого виробництва. Попит на одні професій падає, але паралельно зростає попит на інші. Бухгалтер, який звик працювати з рахунками, позбавиться роботи з упровадженням на його підприємстві комп'ютерів. Він буде приречений на структурне безробіття доти, поки не освоїть комп'ютерні програми. Структурне безробіття виникає через невідповідність між попитом на робочу силу певної кваліфікації і її пропозицією. Згладити структурне безробіття можна за допомогою своєчасної перепідготовки робочої сили, але виключити цілком навряд чи можливо.

Нарешті, циклічне безробіття породжується загальним падінням виробництва в ході економічного циклу. Зі скороченням випуску відбувається звільнення і раніше зайнятих працівників.

Розмежування окремих видів безробіття важливо для розуміння того, що економісти визначають як повну зайнятість. З цього питання існує кілька думок, і про них, на відміну від смаків, активно сперечаються. Так, К. Маркс розумів під повною зайнятістю 100-процентну зайнятість. Втіленням у життя цієї високої ідеї в СРСР стало конституційне право на працю, але, природно, за визначеною державою, а не ринком ставкою заробітної плати. У результаті при практично поголовній зайнятості з'явилося приховане безробіття. Як прийнято тоді було говорити, «держава робила вигляд, що платить, а працівники робили вигляд, що працюють».

Дж. М. Кейнс розумів під повною зайнятістю вже не 100-процентну зайнятість, а таку зайнятість, при якій попит на працю дорівнює її пропозиції за даними ставками заробітної 3плати. Він вважав, що якщо зайнятість перевищує такий нормальний рівень, то виникає інфляція.

Нарешті, найбільш розповсюджене на сьогодні тлумачення повної зайнятості запропонував М. Фридман. На його думку, 100-процентна зайнятість просто недосяжна, оскільки структурне і фрикційне безробіття, по суті, неминучі. Вони утворюють природний рівень безробіття. Отже, повна зайнятість — це зайнятість за винятком цих неминучих видів безробіття. Природний рівень безробіття з 80-х рр. оцінюють у 7%. Якщо безробіття перевищує цей рівень, то говорять про неповну зайнятість.

Безробіття вище 7% свідчить про те, що економічна система дає збої. Було, наприклад, підраховано, що перевищення безробіттям її природного рівня на 1% спричиняє скорочення ВНП стосовно потенційно можливого на 2,5% (закон Оукена). Якщо, скажімо, рівень безробіття досягає 9%, тобто на 2% вище «норми», то недовироблення товарів і послуг, викликане безробіттям, складає 5% (2 х 2,5 = 5).

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал