Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Форми сучасних ІВ






За умов трансформації ІБ будуть змінюватися також її форми. Так, для інформаційної боротьби першого покоління це:

· вогневе придушення (у воєнний час) елементів інфраструктури державного та військового управління;

· ведення радіоелектронної боротьби;

· одержання розвідувальної інформації шляхом перехоплення й розшифровки інформаційних потоків;

· здійснення несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів з наступною їх фальсифікацією чи викраденням;

· масове подання в інформаційних каналах супротивника чи глобальних мережах дезінформації для впливу на особи, які приймають рішення;

· одержання інформації від перехоплення відкритих джерел інформації.

Інформаційна боротьба другого покоління передбачає:

· створення атмосфери бездуховності й аморальності, негативного відношення до культурної спадщини противника;

· маніпулювання суспільною свідомістю соціальних груп населення країни з метою створення політичної напруженості та хаосу;

· дестабілізація політичних відносин між партіями, об'єднаннями й рухами з метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть громадянської війни;

· зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, інспірація помилкових управлінських рішень;

· дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їхнього авторитету, дискредитація органів управління;

· підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва з іншими країнами;

· нанесення збитку життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній та інших сферах.

 


 

  1. Інтернет та інші “високі технології” як знаряддя інформаційних війн.

 

Всесвітня інформаційна мережа під назвою Інтернет стала одним із найбільш впливових засобів поширення інформації у ХХІ столітті і водночас місцем зберігання цієї інформації. Сьогодні у світі виникла ситуація, коли об’єм інформації, що став доступним користувачам Інтернету лише за 5 років ХХІ століття, майже дорівнює усій інформації, з якою працювало людство у ХХ столітті. Темпи накопичення інформації в інформаційному просторі продовжують стрімко зростати. Це пов’язано з різким збільшенням кількості людей які отримують доступ до мережі Інтернет, розширенням методів та пристроїв, що забезпечують вказаний вище доступ тощо. Сьогодні вже тисячі газет, журналів, телерадіоорганізацій розповсюджують інформацію не тільки на аркушах паперу або в радіоефірі, але і в мережі Інтернет. Значна частина " медіа видань" вже існує виключно в Інтернеті, тобто, медіа простір розширюється за допомогою мережі Інтернет. Доля таких видань у майбутньому буде стрімко зростати, тому що витрати на створення медіа ресурсу набагато менші, якщо він створюється в мережі Інтернет, а потенційна аудиторія - набагато більша, порівняно з іншими засобами масової інформації.

Всесвітня інформаційна мережа зараз перебуває у справжньому інформаційному бумі, і як будь-яка інша подія у житті планети, цей бум має як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку це - зростання об’єму інформації, що стала доступною для обробки та використання користувачами Інтернету, та прискорення обміну цією інформацією на планеті стає базою для стрімкого розвитку технологій та підвищення свідомості громадян різних країн. З іншого - всесвітня інформаційна мережа стає місцем, де можуть анонімно спілкуватися терористи, пропагуватися расова та релігійна ворожнеча, дитяча порнографія тощо. Інтернет став місцем, де з’являється багато недостовірної інформації (тобто інформації, що не відповідає дійсності), яка інколи створюється з метою дискредитації певних осіб та урядів, а інколи і країн в цілому, що може призвести до страшенних наслідків у вигляді громадянських війн та військових конфліктів, і як наслідок - до фізичної загибелі тисяч і тисяч людей.

Мережа Інтернет стала місцем розгортання інформаційних війн, що призводить до моральних, матеріальних, фінансових та людських втрат. Як зазначено у роботі Расторгуєва С.П. «Информационная война», " сьогодні вже немає ніякої різниці між реальними бойовими діями та інформаційними війнами, тому що наслідки цих подій однакові".

Таким чином, ситуація, що складається у всесвітній інформаційній мережі та всесвітньому інформаційному просторі, як ніколи раніше потребує постійної уваги держави та її органів виконавчої влади. Теза «Хто володіє інформацією, той володіє світом…» стає актуальною як ніколи раніше.

Кібервійна (англ. Cyber-warfare) — комп'ютерне протистояння у просторі Інтернету.

Спрямована передусім на дестабілізацію комп'ютерних систем і доступу до інтернету державних установ, фінансових та ділових центрів і створення безладу та хаосу в житті країн, які покладаються на інтернет у повсякденному житті. Міждержавні стосунки і політичне протистояння часто знаходить продовження в інтернеті у вигляді кібервійни: вандалізмі, пропаганді, шпигунстві, та безпосередніх атаках на комп'ютерні системи та сервери.

Український професор міжнародного права О.О. Мережко визначає кібервійну так: «кібервійна» - використання Інтернету й пов'язаних з ним технологічних і інформаційних засобів однією державою з метою заподіяння шкоди військовій, технологічній, економічній, політичній та інформаційній безпеці та суверенітету іншої держави.

З поширенням комп'ютерних технологій та інтернету багато громадян, підприємств і державних установ почали залежати від інтернетного зв'язку у повсякденному житті. Використання інтернету для атак комп'ютерних систем іншої держави може завдати значної шкоди її економіці і створити розлад у повсякденному житті країни. На відміну від кібер-атак минулого зараз кібервійна являє собою загрозу для національної безпеки країн і сприймається багатьма як серйозна загроза безпеці держави.

Крім того, розвідувальні організації багатьох країн займаються шпигунством використовуючи інтернет: збирають інформацію, зламують комп'ютерні системи інших держав, займаються диверсійною діяльністю та економічним шпигунством. За визнанням спеціалістів, лідерами у веденні кібервійни зараз є Китай та Росія. Зокрема Китай звинувачували у організації атак на сайти Сполучених Штатів, Німеччини, Індії. Росія використовує інтернет не тільки для збору інформації, але й для організації масованих атак на недружні країни. Росія, як і Китай, однак заперечують причетність державних установ до організації атак.

Беруть участь у кібервійнах і українські хакери. Так після подій навколо акту вандалізму на Говерлі, сайти Євразійського союзу молоді, який взяв відповідальність за їхнє проведення, були атаковані з України. У відповідь зазнали атак сайти президента України та СБУ.


 

  1. Інформаційні війни та “теорії змови” (конспірологія).

 

Інформаційна війна – четверте покоління війн

· Розпочалося наприк. 80-х рр.

· Мережева війна, кібервійна, психологічна війна

· Зникає відмінність між цивільними та військовими

· Десуверенізація – відмирання нац. держав

Інститут національно-стратегічних досліджень США виділяє сім складових елементів інформаційної війни:

1. Стратегія і тактика нейтралізації органів управління противника (командна війна).

2. Розвідувальна війна.

3. Електронна війна.

4. Психологічна війна.

5. Комп’ютерна війна.

6. Інформаційна війна в економічній сфері.

7. Інформаційний тероризм.

 

Теорії змови (риси):

• Виникли на основі обмеженої, часткової або опосередкованої інформації.
 Створені базуючись на статтях у ЗМІ, аніж на ґрунтовних знаннях чи наукових доказах.

• Стосуються події чи процесу, що має велику історичну чи емоційну значимість.
 Ставлять за мету дати пояснення явищу, який становить інтерес для широкого загалу і має емоційну значимість.

• Зводять складні моральні соціальні явища до простих, неморальних дій.
 Безликі, інституційні процеси, особливо помилки чи недогляд, тлумачаться як навмисні, свідомі дії неморальних осіб.

• Персоніфікують складні суспільні явища у вигляді впливових особистостей-змовників.
 Висновок про існування впливових особистостей-змовників робиться на основі «неможливості» певного ланцюгу подій без керівної ролі особистості. (Ця риса є подібна до попередньої, але відмінна від неї.)

• Приписують змовникам надлюдські здібності або ресурси.
 Можуть вимагати від змовників мати унікальну дисципліну, непохитну рішучість, високорозвинені або невідомі технології, нетипову психологічну прозорливість, здатність передбачити майбутнє, необмежені ресурси, тощо.

• Ключові аргументи покладаються на індуктивну, а не дедуктивну логіку.
 Робиться помилкове припущення про однаковий рівень впевненості як в індуктивних, так і в дедуктивних аргументах.

• Апелюють до «здорового глузду».
 Здоровий глузд замінює ґрунтовніші, академічно респектабельні методології, наявні для дослідження суспільних і наукових явищ.

• Характеризуються встановленими логічними і методологічними хибами.
 В аргументах легко знайти формальні і неформальні логічні хиби.

• Генеруються і розповсюджуються «сторонніми особами», часто неназваними, і загалом не проходять рецензію.
 Оповідання походять від осіб, що не мають інсайдерських контактів або знань, і є популярними серед осіб без спеціальних (особливо технічних) знань.

• Знаходять підтримку у осіб з наочними хибними уявленнями у відповідній галузі науки.
 Принаймні деяки з прихильників теорій вірять в них на основі хибних уявлень щодо елементарних наукових фактів.

• Не мають жодної підтримки в науковому товаристві.
 Вчені і експерти загалом ігнорують оповідання, вважаючи їх занадто поверхневими, щоб витрачати час на їх спростування і ризикувати своїм авторитетом.

• Експертні спростування ігноруються або пристосовуються шляхом розробки нових сюжетів у оповіданні.
 Коли експерти спростовують теорії, надаючи докази, оповідання доробляються (іноді у вражаючий спосіб) з метою відкинути докази, часто використовуючи самі спростування в оновленій теорії.

• В змовників записують все більше і більше осіб.
 Оповідання про існування змов мають тенденцію до розростання і можуть досягти глобальних масштабів. Коли прихильники мають проблеми з контр-аргументами, теорії змови розростаються (див. попередню рису). Теорії змов, що існують кілька десятиріч, зазвичай охоплюють увесь світ і значні частини історії.

Теорії змов зосереджуються на «все тих самих підозрюваних».
 Класичні теорії змов зображують осіб, групи або організації, проти яких існує дискримінація в тому суспільстві, де виникла теорія. Типовими персонажами є євреї та іноземці, а також організації з поганою чи яскравою репутацією, наприклад ордени, нацисти і майже всі спецслужби.


 

  1. Інформаційно-психологічні війни й “публічна дипломатія”.

 

Публи́ чная диплома́ тия (англ. public diplomacy) — комплекс мер, нацеленных на изучение и информирование зарубежной аудитории, а также на установление контактов.

Термин «публичная дипломатия» не является синонимом термина «открытая дипломатия», которая касается характера дипломатического поведения государства на международной арене (от " открытости" (Сингапур) до " замкнутости" (КНДР)).

Публичная дипломатия — действия, направленные на строительство долгосрочных отношений, защиту целей национальной внешней политики и лучшего понимания ценностей и институтов собственного государства за рубежом. Публичная дипломатия продвигает национальные интересы и обеспечивает национальную безопасность путем изучения настроений иностранного общественного мнения, информирования его и воздействия на тех, кто это мнение формирует. Публичная дипломатия в основном нацелена на массовую аудиторию. Она исходит из того предположения, что общественное мнение может оказать значительное влияние на свои правительства и на политические системы. Любой вид публичной дипломатии направлен на определенную аудиторию, использует соответствующий этой аудитории язык и образы. Именно это позволяет ей достичь намеченных политических целей.

Публичная дипломатия преследует цель расширения диалога между гражданами своей страны и зарубежными партнерами. Это предполагает активный международный обмен, создание информационных программ, пропаганду своей культуры.

Термин " публичная дипломатия" - это один из способов влияния на мнение и поведение населения зарубежных стран. Публичная дипломатия США может быть традиционный и так называемой цифровой (digital diplomacy). До появления сети Интернет, публичная дипломатия США включала в себя такие программы воздействия на другие государства как: информационную пропаганду, осуществляемую через радио и телевидение; обучение отдельных социально-профессиональных групп населения с целью формирования лояльной элиты и распространение американской политической культуры посредством выставочной деятельности, кино и т.д. Распространение сети Интернет сделало возможным оказывать влияние на зарубежную аудиторию посредством следующих методов: размещение радио и телепередач в сети Интернет, распространение литературы о США в цифровом формате, мониторинг дискуссий в блог-пространстве зарубежных стран, создание персонифицированных страничек членов правительства США в социальных сетях, а также рассылка информации через мобильные телефоны.[


 

  1. «Кольорові революції»: інформаційне протиборство в процесі ненасильницького повалення політичних режимів.

 

Кольорові революції - збірне поняття, що застосовується для позначення так званих " ненасильницьких революцій", а також деяких широко відомих масових ненасильницьких акцій протесту.

В даний час відсутня консенсус з питання про те, яке саме подію можна вважати кольоровою революцією. Практично всі дослідники одностайні в тому, що Революція троянд у Грузії і Помаранчева революція на Україні були кольоровими революціями. Багато дослідників питання відносять Бульдозерну революцію в Югославії до числа кольорових революцій. Ряд дослідників йдуть ще далі і зводять поняття кольорової революції до португальської революції 1974 року.

Поширена точка зору, що Тюльпанова революція в Киргизстані також була кольоровою революцією, хоча вона підтримується не всіма. Так, американський експерт з питань просування демократії в колишньому СРСР, нинішній посол США в Росії - Майкл Макфаул - вважає, що подія в Киргизії не можна назвати кольоровий революцією.

Ряд ЗМІ та інших авторитетних джерел, включаючи президентів республік, ще більше розширює список таких революцій:

• 1989 - Оксамитова революція в Чехословаччини та аналогічні їй " оксамитові революції" в інших країнах Східної Європи.

• 2003 - Революція троянд в Грузії.

• 2004 - Помаранчева революція на Україна.

• 2005 - Тюльпанова революція в Киргизії.

• 2005 - Революція кедрів в Лівані.

• 2006 - Спроба Волошкової революції в Білорусії.

• 2008 - Спроба кольорової революції в Вірменії.

• 2009 - Кольорова революція в Молдавії, яка призвела компартію до втрати більшості у парламенті.

• 2010 - Друга Динна революція - друга Киргизька революція (Народна Революція в Киргизії 2010 року).

Риси Кольорових Революцій:

· Зовнішній тиск

· Делигітемізація влади

· Параліч соціальних ліфтів

· Протиріччя всередині власної еліти

· Відсутність у влади проекту майбутнього

· Опозиційна сила – методи ненасильницької боротьби

· Неспроможність влади застосувати силу

· Регіонально-етнічні протиріччя

· Привід для революції


 

  1. Доктрина й стратегії інформаційної безпеки України.

 

Доктрина інформаційної безпеки - це сукупність основних офіційних поглядів на мету, задачі, принципи й основні напрямки забезпечення інформаційної безпеки держави. З позицій системного підходу доктрина повинна розглядатися як складний об’єкт (система) політичного і нормативно-правового характеру.

Важливе значення при формуванні доктрини інформаційної безпеки України повинні відігравати загальні принципи її побудови. До таких пропонується відносити принципи:

1. конституційності

2. ієрархічної залежності

3. несуперечності формування доктрини інформаційної безпеки України

До специфічних принципів формуванні доктрини інформаційної безпеки України можна віднести наступні:

1. принцип змінності доктрини.

2. принцип комплексності розробки доктрини.

3. принцип цілеспрямованості.

4. принцип реалізованості (практичної значимості) доктрини.

5. принцип моделювання процесів забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади.

Структурно доктрина інформаційної безпеки України може складатися з наступних частин.

Преамбула, в якій слід зазначити мету і призначення доктрини інформаційної безпеки. Композиційно дана доктрину доцільно вибудувати крізь призму наступних основних блоків: загальні положення, в якому окреслити національні інтереси в інформаційній сфері по окремих об’єктах. При цьому, на нашу думку, особлива увага повинна бути зосереджена на визначенні національних інтересів у сфері інформаційного забезпечення діяльності органів виконавчої влади. Зважаючи на те, що Конституція України до першочергових інтересів відносить інтереси громадян, проте саме захищеність інформаційної сфери органів виконавчої влади дозволить у повному обсязі реалізувати та забезпечувати інтереси громадян у досліджуваній сфері.

Крім викладено, преамбула повинна включати види загроз інформаційній безпеці, джерела загроз інформаційній безпеці, стан національної безпеки України в інформаційній сфері.

У наступному блоці слід розглянути методи забезпечення інформаційної безпеки у різних сферах життєдіяльності. Також необхідно окреслити міжнародне співробітництво у даній галузі. Далі доцільно розглянути основні положення державної політики інформаційної безпеки і першочергові заходи по її реалізації. Дана мета може бути досягнута через розгляд: основних положень державної політики забезпечення інформаційної безпеки України, першочергових заходів по реалізації державної політики інформаційної безпеки.

Окремими блоком доцільно розглянути організаційну основу системи забезпечення інформаційної безпеки, зокрема: основні функції та завдання системи забезпечення інформаційної безпеки, основні суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки, і також їх повноваження у забезпеченні інформаційної безпеки.

Звичайно, що дана пропозиція не носить аксіоматичного характеру, водночас вона відбиває нашу позицію стосовно необхідності врегулювання суспільних відносин в сфері інформаційної безпеки органів виконавчої влади за допомогою доктрини національної безпеки і є результатом проведеного нами дослідження.

Отже, можна стверджувати, що доктрина інформаційної безпеки повинна по своїй суті системним документом, виступаючи основним системоутворюючим фактором для створення системи інформаційної безпеки України і є органічним продовженням і розвитком Закону України „Про основи національної безпеки України”. Доктрина є основою для формування зваженої і цілеспрямованої державної політики у галузі забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади, підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення системи інформаційної безпеки, а також розробки концепцій і цільових програм забезпечення інформаційної безпеки саме для сфери органів виконавчої влади.

Підсумовуючи викладене зазначимо, що прийнята Доктрина інформаційної безпеки України може стати відправним орієнтиром для розробки і реалізації цілої низки прогарам, а саме: програма нормативно-правового забезпечення системи інформаційної безпеки органів виконавчої влади України; програма стандартизації у галузі інформаційної безпеки органів виконавчої влади; програма розвитку матеріально-технічної бази системи інформаційної безпеки органів виконавчої влади, систем криптографічного і технічного захисту інформації; програма розвитку наукової і науково-технічної діяльності в області інформаційної безпеки, програма освіти у галузі інформаційної безпеки органів виконавчої влади.


  1. Доктрини й стратегії інформаційної безпеки (кібербезпеки) США як інформаційного лідера сучасного світу.

На сьогоднішній день більшість потужних держав світу (США, Росія, ЄС, Китай, Індія та інші) знаходяться в процесі трансформації власних військових потенціалів з огляду на можливості використання мережі Інтернет. Формуються спецпідрозділи, які мають на меті: ведення розвідувальної роботи в мережах, захист власних мереж, блокування і „обвал” структур супротивника. Згідно з офіційними заявами, такі підрозділи створено в США (U.S. Cyber Command), Великобританії, Німеччині, Австралії, Індії та інших державах. Активну позицію щодо протидії кіберзагрозам займає і провідна міжнародна безпекова організація – НАТО (Cooperative Cyber Defence Centre of Excellence).

 

Не дивно, що Сполучені Штати Америки відводять особливу роль у системі своєї національної безпеки саме на попередження і боротьбу з кіберзлочинами. Щодня американські комп'ютерні системи зазнають мільйони атак. Кіберзлочинці постійно удосконалюють технології, які використовують при спробах несанкціонованого доступу до важливих секретних документів або фінансових даних, а також як засіб руйнування мереж, що керують життєво важливими процесами та структурами в країні. Все це створило необхідність зміцнення системи інформаційної безпеки в країні. Початок комплексу заходів щодо захисту кіберпростору США було покладено попереднім президентом Америки Джорджем Бушем, який 8 січня 2008 року видав директиву щодо забезпечення національної безпеки № 54 ( National Security Presidential Directive 54 - NSPD-54) і директиву щодо забезпечення внутрішньої безпеки № 23 (Homeland Security Presidential Directive 23 - HSPD-23). Ці документи отримали назву Комплексної національної ініціативи з кібербезпеки (The Comprehensive National Cybersecurity Initiative - CNCI). Однак, на той час для широкої громадськості були відкриті лише загальні напрями дій даної програми.

 

Наразі Комплексна національна ініціатива з кібербезпеки і заходи, що проводяться у відповідності з нею мають стати ключовим елементом більш широкої, відкоригованої стратегії кібербезпеки США. Саме такої політики дотримується сучасний Президент США, Барак Обама.

 

В Комплексній національній ініціативі забезпечення з кібербезпеки викладені кроки щодо консолідації доступу в мережу-Інтернет з персональних комп'ютерів, передбачені заходи, які дозволяють здійснювати швидкий обмін інформацією між державними установами, що може допомогти виявити хакерів. Ініціатива включає різносторонній комплекс взаємопов'язаних напрямів діяльності, які повинні забезпечити вирішення цілого ряду масштабних завдань, спрямованих на надійний захист кіберпростору Америки, як сьогодні, так і в майбутньому. Загалом, аналізуючи даний документ, можна виділити три головні напрямки реалізації кібербезпеки США:

 

1) створення системи захисту та попередження загроз держаних баз даних та комп’ютерних мереж взагалі;

 

2) стимулювання технологічних розробок, повязаних з захистом інформації;

 

3) розширення системи підготовки фахівців з інформаційної безпеки;

 

4) налагодження чіткої взаємодії між органами державної влади, місцевого самоврядування та фінансовими структурами з питань кібербезпеки;

 

Крім того, президент США Барак Обама роспорядився про проведення активної кампанії з підвищення рівня освіченості чиновників і населення у сфері захисту інформації та організувати навчання таким не тільки для співробітників адміністрації, але і школярів, щоб почати підготовку контингенту кваліфікованих фахівців для створення надійного щита від кібернападів на Америку в майбутньому. Вашингтон має намір ретельно контролювати федеральні інформаційні структури і управляти ними як єдиним комплексом. Це корелює зі звітом під назвою «Оглядом політики в кіберпросторі» (Cyberspace Policy Review), виданим в травні 2009 року президентом Сполучених штатів Бараком Обамою.Даний звіт був представлений главі Білого Дому членами спеціальної комісії, яка проводила аналіз стану справ в області захисту інформації та вдосконалення систем охорони кіберпростору Америки. Відповідно до рекомендацій фахівців нова адміністративна структура Білого дому повинна активно співпрацювати з усіма провідними федеральними відомствами, що відповідають за забезпечення безпеки систем і засобів національної інформаційної інфраструктури. Вони також зобов'язані безперервно взаємодіяти з урядами штатів, керівництвом органів місцевого управління та відповідними підрозділами приватних фірм, які забезпечують захист закритих корпоративних даних. В результаті цієї кооперації має бути створено таке об'єднання адміністративних структур, що забезпечить організований і єдиний підхід до протидії кібератакам направленим на Сполучені Штати.

 

Як продовження Комплексної національної ініціативи з кібербезпеки, в 2010 році Президент США ухвалив закон Про посилення кібербезпеки (Cybersecurity Enhancement Act), що є важливим кроком на шляху до поліпшення засобів боротьби з різноманітними інформаційними ризиками.

 

Дуже важливе місце в програмі розвитку національної кібербезпеки займає фінансування державних проектів та заходів пов’язаних з даною проблемою. В проекті федерального бюджету 2011 року, передбачено виділення 1, 3 млрд доларів на вдосконалення системи військової кібербезпеки США. Ресурси значно зросли порівняно з 2008 роком, коли було передбачено виділення лише 7, 4 млрд на сферу боротьби з кіберзлочинністю.

 

Однак, для ефективних результатів захист комп'ютерних мереж не може бути здійсненим лише у військовій сфері, оскільки значна частина інфраструктури, наприклад, комп'ютерні сервери, знаходиться в руках приватного сектора. У цьому напрямку в 2011 році Корпорація IBM та Федеральне Управління цівільної авіації США (US Federal Aviation Administration) розпочали роботу над спільнім дослідно-конструкторських проектом, спрямованим на захист національної системи цівільної авіації від неухильно зростаючої Загрози кібератак.

 

Однак, кібербезпека стосується не лише управлінських організацій. Для того, щоб в державі функціонувала ефективна система кібербезпеки, до цього процесу потрібно долучити широкі маси громадян. Американський президент Барак Обама звернувся з офіційним запитом до американського населення з метою акцентування уваги, на тому, що кожен громадянин може і повинен стати на захист, як інформаційного простору своєї держави, так і власних інтересів. Барак Обама закликав підприємців, яким належить велика частина соціальних медіа і які їх найактивніше використовують, взяти відповідальність на себе за їх безпеку. Він закликав до співпраці держави з приватним бізнесом, з метою забезпечення безпеки та конфіденційності.

 

Було виділено три базові принципи безпеки: використання виключно нового програмного забезпечення і остерігатися підозрилих листів; точні відомості про адресата в онлайн режимі; ухилення від надання особистої або фінансової інформації без абсолютної впевненості щодо особистості та намірів адресата.

 

Про рівень занепокоєності провідних держав світу у сфері кібербезпеки свідчить і бажання врегулювати на міжнародному рівні можливість визнання кібератаки „актом війни”. 30 січня 2010 р., під час Всесвітнього економічного форуму у Давосі, сенатор США від Республіканської партії С. Колінз зазначила, що США всерйоз розглядають питання щодо ставлення до кібератак як до оголошення війни, а 12 травня 2010 р. помічник заступника міністра оборони США з політичних питань Дж. Мілер заявив, що США готові нанести військовий удар у відповідь на кібератаки на свої комп’ютерні мережі.

 

На сьогоднішній день ці концепції активно втілюються в життя через організацію досліджень та спеціальних заходів у сфері боротьби з кіберзлочинністю. Вони отримують своє закріплення в нових офіційних доповідях та законодавчих актах. Можна з впевненістю сказати, що Сполучені Штати виділяють кібербезпеку як пріоритетний напрям національного захисту, що є не просто преференцією, а нагальною необхідністю в сучасному світі.


 

  1. Війна й революція

Революція – фундаментальні зрушення в розподілі центрів влади або в організаційній структурі, які відбуваються впродовж порівняно стислого періоду часу.

2 типи:

1) Повна зміна існуючого порядку

2) Модифікація існуючого порядку (еволюція)

Coup d`etait – Державний заколот – раптові протиправні політико-воєнні акції, спрямовані на зміну у порядку організації влади, яку здійснюються, за звичай частиною правлячого класу проти іншої панівної частини цього класу.

 

Революції і війни -

Два способи розв’язання гострих непримиренних суперечностей між зацікавленними міжнародними або внутрішньодержавними угруповуваннями. Здійснюються за посередництвом збройного насильства й ціною людських життів.

 

Цикл:

1) Зовнішня війна

2) Революція

3) Внутрішня війна

4) Контрреволюція


 

  1. Підривна й повстанська активність

Підривна діяльність - діяльність, спрямована на скинення законного уряду, із застосуванням зброї і насильства. Навмисні дії з метою заподіяння збитку інтересам уряду, що не підпадають під категорії зради, заклик до заколоту, диверсії або шпигунства, рахуються підривною діяльністю. Якщо уряд є незаконним і/або систематично порушує права людини, то пригноблені мають право на опір.

 

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність, пов’язану:

- зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним шляхом (це можуть бути дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на життя державного діяча тощо);

- з втручанням у міжнародну політику держави (наприклад, несанкціоноване відповідними органами державної влади країни розірвання дипломатичних чи консульських стосунків з іншою державою, зрив важливих міждержавних переговорів або глобальних міждержавних форумів);

- з втручанням у внутрішню політику (скажімо, організація міжконфесійних, міжетнічних та інших конфліктів, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів, фінансування, оснащення чи інше забезпечення незаконних збройних формувань на території країни, організація інформаційної експансії з боку інших держав);

- зі спробою знизити обороноздатність країни (організація і вчинення диверсій у формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають важливе оборонне значення, прийняття рішень про згортання наукових досліджень у галузі військової науки і техніки, свідоме гальмування приведення мобілізаційних планів у відповідність до сучасних умов, винахід спеціальних вірусів чи внесення їх у комп’ютерні системи з метою утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях важливої для виконання завдань оборони інформації тощо);

- зі створенням умов для діяльності на території країни іноземних розвідок (вербування агентури серед жителів країни, підбір кандидатів-для вербування. та завчасний підкуп службових осіб, зокрема тих, що допущені до інформації “особливої важливості”, підготовка явочних квартир, надання допомоги у придбанні документів прикриття для іноземних розвідників, влаштування їх на посади, пов’язані з можливістю доступу до конфіденційної інформації);

- з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності країни від інших держав.

 


 

  1. Критерії “великої революції”

- Епохальність і глибина змін та подій

- Перехід влади від одного класу до іншого (зміна еліт)

- Зміна цінностей та міфів суспільства

- Зміна в соціальній структурі

- Зміна соціальних і політичних інститутів

- Зміна соціального лідерства: перехід влади до іншої правлячої групи

- Насильство та погрози призводять до катастрофи попереднього ладу

- Участь і зміна у широких масах

- Задає стандарт для інших країн


 

  1. Концепцїї кризової соціальної динаміки

(Конспект)

«Смута» Ключевського:

- Значний часовий відрізок

- Часті і нелегітимні зміни верхівки влади

- Поступове включення в смуту основних класів і соціальних груп суспільства (знизу вгору)

- Пряме насильство

- Втручання зовнішніх сил: лідери наддержав або сусіди. При зростанні дестабілізації зростає і роль іноземців

- Доведення суспільства до стану розпаду, коли відділяються території і на них з’являється своя незалежна влада

 

«Революційна ситуація» Леніна:

«Крах Другого Інтернаціоналу» 1915 р. Три головні ознаки революційної ситуації:

1)Неможливість правлячого класу зберегти в незмінному вигляді своє правління. Ситуація, коли верши не можуть правити по-старому

2)Різкі загострення вище звичайного потреби і біди пригнічених класів. Низи не хочуть жити по-старому

3)Значне підвищення активності мас, їх готовність до самостійної революційної творчості.

Суб’єктивні умови перетворення революційного суспільства в революцію:

- Здатність революційних класів до масових дій, достатньо сильних, щоб зламити стару владу.

- Наявність робітничої партії, озброєної революційною теорією, яка очолила б маси й довела б революцію до переможного кінця.

 

 

«Політична криза» Голдстоуна:

- Поширення віри у те, що держава неефективна, застаріла, що призводить до зниження репутації влади

- Елітне (контрелітне) повстання проти держави

- Народне повстання проти держави та влади еліт

- Поширення насильства і громадянська війна

- Зміна політичних інститутів

- Зміна в статусі і владі традиційних еліт

- Зміна у базисних формах економічної організації і влади

- Впровадження в суспільній свідомості нової міфології: зміна символів і вірувань, які виправдовують розподілення влади, статусу і багатства

 

Мангейм:

- Поширення нової утопії

- Делегітимізація влади

- Мобільність суспільства на протестні дії

- Розкол еліт (масове зіткнення всіх конфліктуючих)

- Конфронтаційна агітація і пропаганда

- Зовнішній тиск

- Параліч «розпропагованих» органів охорони порядку, безпеки та армії

- Увага медіа, аналітиків

- Армія революції

- Активність мас

 

--***---***--

 

 

Т. Парсонс вважав одним із центральних завдань соціології аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов'язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу - це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему він розумів як будь-який сталий комплекс повторюваних і взаємопов'язаних дій. Потреби особистості виступають як змінні у соціальній системі. Парсонс та інші дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь-якої системи, а й визначити сукупність необхідних умов або «функціональних передумов» для всіх соціальних систем.

 

Ці умови, необхідні для існування будь-якої системи, стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні фізичні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна мати і певні засоби розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соціалізації людей, даючи їм змогу сформувати або суб'єктивні мотивації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування нормам. У кожному суспільстві крім соціальних норм існують властиві тільки йому цінності. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно застосувати потреби підпорядкування нормам. Фундаментальні цінності мають стати частиною особистості. Водночас кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності та інституційні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І, нарешті, суспільні інститути мають бути відносно сумісні один з одним.

 

Теоретичну схему Парсонса об'єднує та організовує проблема соціального порядку. Поняття «соціальний порядок» охоплює існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті, а також певних взаємин у ньому; наявність у суспільному житті елемента передбачуваності й повторюваності (люди можуть діяти соціальне тільки в тому разі, коли знають, чого чекати один від одного); більш-менш тривалу сталість у збереженні форм соціального життя. Різні аспекти соціального порядку відображені у багатьох поняттях, основні з яких - «система», «структура». Вони вживаються як щодо емпіричних об'єктів і відношень, так і щодо абстрактних об'єктів.

 

Поняття «структура» охоплює сталі елементи будови соціальної системи, відносно, незалежні від незначних і короткочасних коливань у відносинах системи із зовнішнім оточенням. У зв'язку із змінюваністю цих відносин вводиться система динамічних процесів і механізмів між вимогами, що випливають із умов сталості структури, і вимогами даної зовнішньої ситуації. Цей динамічний аспект бере на себе функціональну частину аналізу. На найзагальнішому абстрактному рівні соціальний порядок у Парсонса є продуктом двох процесів: тенденції соціальної системи до самозбереження та тенденції до збереження певних меж і постійності щодо середовища (гомеостатична рівновага). Дії в середовищі системи, яка складається з багатьох систем, аналізуються на основі функціональних передумов, вимог щодо її виживання і рівноваги системи. Види діяльності всередині системи постають унаслідок її структурних реакцій на вимоги, які виявляють її зв'язок із середовищем. Тому при аналізі соціальної системи важливо досліджувати її взаємообмін з іншими системами. Таким чином, різні елементи системи, за Парсонсом, є похідними від умов соціальної дії та взаємодії.

 

Парсонс вважав, що будь-яка соціальна система повинна забезпечувати:

 

1) раціональну організацію і розподіл своїх матеріальних (природних), людських (персонал) і культурних ресурсів для досягнення своїх цілей;

2) визначення основних цілей і підтримання процесу їх досягнення – завдяки політичним видам дільності;

3) збереження солідарності (проблема інтеграції) – завдяки релігії або різним світським ідеологіям;

4) підтримання мотивації індивідів при виконанні ними соціальних ролей і усунення прихованих напружень у системі особистісної мотивації – цю роль виконує сім’я, здійснюючи певну соціалізацію особи.

 

Згідно Тайтнеру (Д. Тейнтер «Колапс складних суспільств») - колапс суспільства визначимо як швидкий процес (кілька десятиліть), що супроводжується різким скороченням розривів у доходах, скороченням спеціалізацій і професій, децентралізацією влади, скороченням контролю, скороченням інвестицій в мистецтво й архітектуру, а також скороченням торгівлі.

Причини краху цивілізації Тайтнер бачить у тому, що «людське суспільство, як всі живі системи, вимагає енергопотік для підтримки своєї діяльності. З ростом складності і структури суспільства ростуть і вимоги до кількості енергії необхідної для роботи системи». У якийсь момент співвідношення складності системи і кількість доступної енергії вступає в нерівноважний стан, що призводить до колапсу.

Відповідно до своєї теорії Тайтнер бачить дві стратегії, які дозволять суспільству уникнути колапсу:

1. знаходження нових джерел енергії, що тягнуть за собою зростання продуктивності праці і щільності населення, що зробить подальше ускладнення структури суспільства виправданим з точки зору енерговитрат;

2. підкорення менш розвинутих суспільств, що дозволить компенсувати енергонееффектівность центру, за рахунок інтенсивності приєднаних територій.

Очевидно, що другий варіант стратегії має чітко обмежені рамки. Якщо величезна кількість жебраків країн сьогодні колосально залежні від імпорту, а їх природні ресурси близькі до виснаження, то чи не говорить це про те, що друга стратегія вже вичерпана? Чи зможе людство реалізувати альтернативну стратегію? Чи зможе знайти гідну відповідь глобальним викликам? Адже це неминуче спричиняє трансформацію не тільки соціальної парадигми, не тільки культурної, психологічної, але і економічної парадигми сучасної цивілізації.


 

  1. Кольорові революції





© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.