Голод 1932-1933 рр.

Узимку 1932-1933 рр. небачений голод охопив Україну. Селяни через відсутність хліба й інших харчів змушені були споживати що завгодно – макуху, кукурудзяне бадилля, кору дерев, виловлювали собак, кішок, їжаків.

У час, коли голод охоплював дедалі більше сіл України та інших районів, керівництву країни необхідно було бити на сполох і шукати способів для врятування мільйонів селян від голодної смерті. Але Сталін і його оточення наклали заборону на поширення вістей про справжній стан на селі. На об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у січні 1933 р., коли вже в багатьох селах селяни масово вмирали з голоду, Сталін цинічно заявив: “...Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади”. „Жити стало краще, жити стало веселіше” – це теж вислів Сталіна тих часів.

З волі Сталіна не тільки в газетах не повідомлялося про голод, але цього слова не зустрічається навіть у переписці партійних і радянських органів. У багатьох документах сільських Рад, правлінь колгоспів і дирекцій радгоспів говориться про „продовольчі труднощі”, про „нуждающихся”, навіть про те, що люди пухнуть і помирають, але слова „голод” – нема. І однаково навіть з цих документів постає жахлива картина. Ось кілька матеріалів по Балаклійському району Харківської області. 26 травня 1933 р. Вовчеярська сільрада доводить до відома райвиконкому, що „пухлих по нашій сельраді 180 душ ввіду того, що не мається харчування...”, „мруть по 12 душ у день”. Наприкінці ж травня голова Олександрівської сільради, голова колгоспу „Соціалістичні лани” і уповноважений райвиконкому писали до райвиконкому, що внаслідок гострої потреби в продуктах харчування щодня виходять із ладу 8-10 колгоспників. „У нас зараз лежить 20 сімей пухлих” – сповіщають вони далі.

А в правлінні артілі „Заповіт Леніна” Залиманської сільради в заяві до райвиконкому 24 травня з розпачем волало: “Прохаємо відпустити просяної шелухи для харчування колгоспників в час прополочної компанії центнерів 20, так як маємо велику нужду в харчуванні”.

Весна 1933 р. стала особливо безпросвітною. Голодний стогін стояв над Україною. Почався суцільний повальний мор. Вимирали цілі сім’ї, кутки, хутори, села. По вулицях тяглись сумні підводи, на які збирали померлих і ховали у загальних, братських могилах. Часто вже було нікому і возити померлих, і вони валялися по хатах, як у селі Остап’є Велико-Багачанського району на Полтавщині. Голод доводив людей до божевілля, частими стали випадки людоїдства.

Рятуючись від голодної смерті, жителі сіл рвалися до міст, де по картках видавали хоч мізерну норму хліба та деяких інших продуктів. Але з грудня 1932 р. у містах, робітничих селищах і новобудовах було запроваджено паспортну систему, і селянам без паспорта або довідки з сільради не продавали навіть залізничних квитків. Голодні, часто вже опухлі, селяни пішки добиралися, доповзали до міст, і багато з них тут знаходили свій мученицький кінець. „По вулицях, - писав Володимир Сосюра про Харків того часу, - ходили так само, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця”.

Доведені до відчаю, не маючи сил дивитися на помираючих з голоду дітей, батьки стали відправляти їх до міст і залишати там на вулицях, на вокзалах, у парках та інших місцях. Такі факти розцінювалися більшовицьким керівництвом як „куркульська провокація”.

До голоду призвела волюнтаристська політика Сталіна і його найближчих прибічників у справі перебудови сільського господарства, прискорена насильницька колективізація.

Сталін для виконання своєї авантюристичної лінії на здійснення першої п’ятирічки за три роки, на непомірно форсовану індустріалізацію, яку він проводив як маніяк з усією силою своєї деспотичної влади, вважав необхідним черпати все більше й більше ресурсів з села як з бездонної бочки. Ось чому хлібозаготівлі організовувались за принципом продрозверстки, і при їх проведенні у селян практично забирали, причому безплатно, весь хліб та іншу продукцію, не залишаючи їм часто ніяких припасів для харчування, посіву та господарських потреб і прирікаючи їх на голодування. Останнього непоправного удару українському селу завдали варварські дії надзвичайної комісії Молотова наприкінці 1932 – на початку 1933 рр. Отже, голод був страшним злочином Сталіна і його оточення, всієї більшовицької правлячої партії, прямим геноцидом щодо українського народу, передусім селянства.

Щодо числа втрат від голоду 1932 – 1933 рр. в Україні висловлюються неоднакові думки. Різні автори визначають ці втрати від 3 до 7 млн. чол. Найбільш ґрунтовні підрахунки, спираючись на результати переписів населення 1926, 1937 і 1939 рр. та інші статистичні дані, провели С.В.Кульчицький (Інститут історії НАН України) і С. Максудов (Кембридж, США). С. Кульчицький вважає, що внаслідок голоду 1932 – 1933 рр. УСРР втратила до 5 млн. чол. С.Максудов визначає, що повні втрати від голоду 1932 – 1933 рр. в УСРР становлять як мінімум 5, 5 млн., а в максимумі – трохи більше 6 млн. чол. Загальна чисельність селянства в УСРР на початок 1930-х років становила 20 млн. чол. Отже, від організованого більшовиками голоду 1932-1933 рр. загинув кожен четвертий український селянин. Таку страшну ціну заплатило українське село за створені колгоспи.