Військові сили УНР.Розгул отаманщини

Під час боротьби проти гетьмана у листопаді – грудні 1918 р. у повстанську армію Директорії, крім геть-манських військових частин, улилася величезна маса повстанців, передусім селян. Начальник оперативного відділу Генштабу УНР полковник М.Капустянський згадував, що в грудні 1918 р. військові з’єднання Директорії налічували понад 300 тис. чол. На відміну від Центральної Ради, яка орієнтувалася на загальне озброєння народу, Директорія і, зокрема, Головний отаман республіканських військ С.Петлюра ставили метою створити регулярну армію. Уже 24 листопада 1918 р. Петлюра видав наказ, за яким усі громадяни віком від 20 до 35 років, здатні носити зброю, мали стати до лав республіканської армії. У першій половині січня 1919 р. Холмсько-Галицький фронт отамана Шаповала (штаб – місто Вінниця) мав 56663 багнетів, Південний фронт отамана Грекова (штаб – станція Роздільна) – 14700 багнетів, Лівобережний фронт (штаб – місто Полтава) отамана Балбачана – налічував 43950 багнетів і шабель, тобто в цілому в армії числилося понад 115 тис. чол. А через якихось місяць-два у березні-квітні залиши­лось 25-30 тис. Директорія не змогла і не зуміла створити регулярної, чітко організованої і діючої армії. Переважна більшість селян, які рішучо боролись проти гетьманщини, громили поміщиків, після перемоги над гетьманщиною стали негайно залишати армію і повертатися до своїх сіл, щоб ділити поміщицькі землі. Багато повстанських загонів охоче й рішуче діяли у своїх селах і повітах, захищали свої домівки, але не хотіли вести бої за УНР у цілому, за загальнодержавні інтереси. Ряд повстанських загонів і військових частин, як наприклад, Дніпровська дивізія Д.Терпила (Зеленого) на Київщині, загони під командуванням М.Григор’єва на Півдні України відійшли від Директорії і перейшли на бік радянської влади. До Червоної Армії перекинулись і загони Н.Махна та ін. Але найбільшим лихом було те, ще Директорія не змогла ство­рити організованого державного апарату й належного порядку. Фактично в країні владу здійснювали командири різноманітних військо­вих загонів і підрозділів, та отамани, які не рахувалися ні з законами Директорії, ні з розпорядженнями місцевих властей. " …Отамани, - писав пізніше тодішній голова Директорії В.Винниченко, - не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й на­ціональні. Уся верховна, себто реальна, дійсна влада була в руках отаманів... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори… От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою”. Незважаючи на всі заклики Директорії до дотримання законності, порядку й дисципліни, отамани й підпорядковані їм військові загони свавільничали, безкарно грабували населення, арештовували й розстрілювали ні в чому не повинних людей, проводили реквізиції. Отамани вчиняли також єврейські погроми. Найбільш кривавими були погроми у Василькові на Київщині в лютому 1919 р., у Проскурові на Поділлі та в інших містах. І хоча Директорія і Петлюра намагалися спинити єврейські погроми, але зробити це їм не вдалося. Цілком зрозуміло, що розгул отаманщини, анархія, розладнаність державного життя не могли забезпечити з боку народних мас підтримки Директорії.