Друге культурно-національне відродження в Україні: причини, періодизація, характеристика основних етапів

Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося.

Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в " Истории государства Российского" М. Карамзіна.

На імперській тріаді " самодержавство, православ'я, народність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками " Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних " книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

Літературне життя ХІХ ст. Т.Г.Шевченко

Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса " перевернула свідомість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, " як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів (" Записки Южной Руси", " Ужинок рідного поля", " Зоря галицька", " Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: " Руська бесіда", " Матиця руська", " Просвіта" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської " Громади".

У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло " хлопоманство", поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив російських офіційних властей.

На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновського) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал " Основа", в якому друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Валуєвського циркуляра, в якому говорилося: " Большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет й быть не может, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів, української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.

Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.

Освіта та наука

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення " общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: " Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. " Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою " Рідне слово", " Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком " Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів " Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення " Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Образотворче мистецтво, живопис, скульптура, архітектура

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу (" Українець", " Український селянин", " Дівчина з Поділля").

Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг (" Вулиця на селі", " Пастух", " Вітряки в степу").

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя " Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі " Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали " шукачем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К. Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна " Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький (" Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш (" Запорожці обідають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк (" В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", " Іван Богун під Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — " Музика квітів", " Ноктюрн", " Коляда", " Каштани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майстри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського " Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Микешин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. Позен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — " Скіф" та " Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруддя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Оссолінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та " віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль " французького відродження". У такому стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Театральне життя та музична культура

Проблеми національного самоусвідомлення і новочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох частин " Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси " Наталка Полтавка" та " Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка " Сватання на Гончарівці" (1835) і " Шельменко-денщик" (1838).

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Соленика (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.

У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили " Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — " Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — " Безталанна", " Наймичка", " Мартин Боруля", " Сто тисяч", " Хазяїн", " Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві " Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій " Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. " Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — " Руський театр у Галичині", " Наш театр" та ін.

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства " Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професійної української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних творах (" Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, " Катерина" М.Аркаса, " Підгоряни" М. Вербицького, " Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У 1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери " Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884р. М. Кропивницький.

У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ніщинський закінчив Афінський університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина " Вечорниці", написана для п'єси Т.Шевченка " Назар Стодоля".

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери " Мазепа", " Майська ніч", " Облога Дубна".

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Навчався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери " Різдвяна ніч", " Утоплена", " Наталка Полтавка", " Енеїда" дитячі " Коза-дереза", " Пан Коцький", " Зима і Весна".

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов'язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний інститут, з 1939 р. — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому приміщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Леп-кий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

31.Українська культура 19 ст.(характеристика шляхетного періоду)

Формування української національної ідеї в середовищі дворянства (бувшої козацької старшини)Зростання інтересу до історичного минулого своєї держави, фольклору, традицій і звичаїв рідного народу. Українські історичні розвідки та дослідження українського фольклору в 70-х рр. ХУІІІ ст. – поч.ХІХ ст. Перші відродженецькі видання в східноукраїнських землях. Праці з історії, фольклористики, етнографії та географії України. “Історія Русів” та її вплив на формування національної свідомості українців. Відродженецькі процеси у філософії та освіті. Петро Лодій – визначний представник української філософії кін.ХVІІІ – поч.ХІХ ст. Нові університети в Україні (Харківський, Київський) та їх значення для розвитку української національної самосвідомості, освіти, науки, філософії і художньої культури. Роль Харківського університету у відродженецькому процесі (роль Харківського університету в культурно-національному відродженні). В.Каразін – “архітектор” Відродження.

Літературне відродження та взаємтопов”язані з ним процеси. Український романтизм в літературі. Сентименталізм та ранній романтизм в українській літературі напр.ХУІІІ – поч.ХІХ ст. Початок українського культурного відродження в літературі і драматургії. І.Котляревський – визначний діяч української культури (“Енеїда”, 1798 р.). Формування сучасної української літературної мови. “Наталка Полтавка” Івана Котляревського – перший український водевіль. Перші українські професійні театри в Харкові та Полтаві. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка як подальший розвиток українського національного романтизму в літературі та драматургії. Харківський гурток поетів-романтиків. Романтизм в музиці.

Класицизм в українському містобудуванні, архітектурі та образотворчому мистецтві. Особливості містобудування. Нові міста Півдня України. Палацово-паркові ансамблі: “Софіївка” (м.Умань), “Олександрія” (м.Біла Церква). Архітектура: П.Ярославський, А.Меленський, М.Мосцепанов, Ю.Захаревич. Живопиc: Д.Левицький, В.Боровиковський, К.Головачевський. Скульптура: І.Мартос, К.Климаченко, Г.Вітвер, А.Шмізер. Творчість Б.Торваль

32.Друге культурно-національне відродження(народний період)

Українська філософія другої половини ХІХ ст. та її специфічні риси. Д.Кавунник-Веланський, С.Гогоцький, О.Новицький, П.Юркевич, В.Лесевич. Розвиток української академічної філософії (“філософія серця” Памфіла Юркевича). Українське мовознавство. Розвиток українського мовознавства і філософія. Філософія мови О.Потебні. Ідеї українського національно-культурного відродження у творчості Олександра Потебні.

Продовження романтичних традицій в українській літературі др.пол. ХІХ ст.: П.Куліш, Є.Гребінка, Л.Глібов, О.Стороженко, С.Руданський (ранній). “Хутірна філософія” Пантелеймона Куліша (“Чорна рада”). Розвиток реалістичної тенденції, критичного реалізму в українській літературі народницького періоду: Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Юрій Федькович як будитель українців на західних землях, зачинатель культурного відродження Буковини.

Українська музична культура в другій половині ХІХ ст.: розвиток української професійної музики. Тенденції культурно-національного відродження в українській професійній музиці. Перша українська національна за змістом опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р.) Семена Гулака-Артемовського. Шевченкіана в творах українських композиторів: П.Ніщинський, М.Аркас (опера “Катерина”), О.Нижанківський. Микола Лисенко - визначний діяч музичної культури України: композитор, піаніст, диригент, музикознавець, педагог та громадський діяч; творець національного напрямку української музики (вокальні твори “Музика до “Кобзаря” Т.Шевченка”, збірки народних пісень, романси на слова І.Франка, Л.Українки, М.Старицького), який вивів її у коло світового музичного мистецтва. М.Лисенко та його внесок у світову музичну культуру (опери “Наталка Полтавка”, Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”). Кирило Стеценко, Микола Леонтович як талановиті продовжувачі творчих заповітів Лисенка. Розвиток хорового мистецтва. Хори під керівництвом М.Лисенка та О.Кошиця.

Образотворче мистецтво (живопис та скульптура). Реалізм в українському малярстві та його відомі представники. К.Трутовський та Л.Жемчужников як продовжувачі граверних традицій Т.Шевченка. Творчість М.Мурашка, М.Пимоненка. Поєднання в жанрі пейзажу ідейного реалізму з українською національною традицією (українські пейзажисти – В.Орловський, П.Левченко, С.Васильківський). М.Самокиш – майстер батального живопису та історичних полотен (“Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”). Українські художники-передвижники: І.Рєпін, А.Куїнджі, К.Костанді, О.Мурашко. Внесок Іллі Рєпіна (“Запорожці пишуть листа турецькому султанові”) та Архипа Куїнджі (пейзажі Дніпра) у розвиток українського живопису. Імпресіонізм в 99

живописі К.Костанді та О.Мурашка. Національна реалістична школа в скульптурі та її основоположники (Л.Позен, П.Забіла). Скульптор-монументаліст М.Микешин (пам’ятник Б.Хмельницькому у Києві, 1888 р.). Архітектура: еклектика (еклектизм) - віденський псевдоренесанс, віденське бароко, українське необароко, неокласицизм.

33.Культурно-національне відродження в Галичині(19ст.)

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою.

Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці " Відомості о руськом язиці" (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і " малоросійських" українців. І.Могильницький прагнув " оживити пам'ять про руський народ", існування і колишня самостійність якого має такі самі історичні та політичні засади, як чеський й угорський народи. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для " навчання вірних", а парафіянам — для " духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його " зірницею відродження в Галичині".

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич — автор твору з історії української церкви, В.Компаневич — дослідник історії монастирів, І.Лаврів-ський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою " Повість временних літ".

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання " Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 — 1885 pp.) і Григорій Ільке-вич (1803—1841 pp.). Культурно-просвітницька діяльність " Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: " нарід руський — одне з головних поколінь слов'янських,...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру".

" Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: " Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині".

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності " Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срез-нєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ.

Великий інтерес діячі " Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — " Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка " Зоря" (" Писемце посвячене рускому языку"). Якщо перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), то " Зорю" не пропустила до друку цензура, вбачаючи в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху " Русалка Дністровая", підготовленого діячами " Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до " Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало до культурного та літературного відродження " русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!

" Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича (" Загадка", " Погоня", " Тута за милою", " Сумрак вечірній"), Я.Го-ловацького (" Два віночки"), І.Вагилевича (поеми " Мадей", " Жу-лин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні " із старих рукописів" тощо.

Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а " гражданкою".

Вихід у світ " Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів " Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі " Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.

" Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст " Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що " вона була на ті часи явищем наскрізь революційним".

Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада (ГРР). У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца Иосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою, всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Голова Руської Ради організувала культурно-освітнє товариство — " Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут — " Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — " Зоря Галицька", яка виходила у Львові з 1848 р. до 1857 р. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботу якої очолив професор Я.Головацький. Окремі предмети викладалися українською мовою.

Отже, заслуга Греко-католицької церкви полягає в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII —першої половини XIX ст. Внаслідок її діяльності національний рух набував масового характеру.

Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому пов'язаний з діяльністю " народовців". У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство " Просвіта", яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів " Просвіти", як Анатоль Вахнянин (1841 — 1908 pp.), Омелян Огоновський (1833-1894 pp.), Омелян Партацький (1840-1895 pp.) до 1914 р. товариство налічувало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі Львівської філії і близько 200 тис. — у сільських читальнях. Виникали перші молодіжні товариства " Сокіл" та " Січ". На 1914 р. ці юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Все це засвідчувало, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.

Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX —початку XX ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації " Руська Рада" (1870 p.), " Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії.

В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській націона\ь-ній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський.

У середині 70-х років XIX ст. у духовному та суспільно-політичному житті Галичини почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І.франком та його однодумцями М.Павликом, О.Терлецьким, С.Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи, спрямованої на згуртування передових суспільних сил на боротьбу проти національного і соціального гноблення.

З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію — першу в Україні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. В 1899 р. партія розпалася на дві різні — Національно-демократичну, куди увійшли видатні представники національно свідомої інтелігенції М.Грушевський, 1.Франко, Ю.Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є.Олесницький та інші, а також Українську соціально-демократичну партію, до якої належали молоді радикали — прихильники марксизму Ю.Ба-чинський, С.Вітик, М.Ганкевич, МНоваківський, Д.Яросєвич та ін. Українська національно-демократична партія головним гаслом програмної діяльності вважала єдність, соборність усіх українських земель, незалежність Української держави.

Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули 1895 р. Ю.Бачинський у книжці " Україна irredenta", a на Наддніпрянській Україні — М.Міхновський 1900 р. у брошурі " Самостійна Україна".

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.

В ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М.Драгоманова у 1895 р. він почав дотримуватися позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко відмежувався від федералісти -чних ідей М.Костомарова та М.Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: " Ріпник", " На роботі", " Навернений грішник", " Boa constrictor", " Борислав сміється"; збірках: " Добрий заробок", " Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: " Захар Беркут", " Основи суспільності", " Для домашнього вогнища", " Великий шум", " Перехресні стежки". У творі " Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-та-тарської навали. Історичний характер має також повість " Великий шум", де змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.

В історії української літератури І.Франку належить провідне місце як видатному поетові. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: " З» вершин і низин", " Мій ізмарагд", " Із днів журби", " Давнє і нове", " Зів'яле листя", " Semper tiro". Збірка " Зів'яле листя" (1896 р.) — найкраща збірка ліричних поезій І.Франка. У передмові до другого видання поет назвав її " збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка".

У 1877—1882 pp. І.Франко написав відомі твори політичної лірики — " Вічний революціонер", " Каменярі", " Товаришам із тюрми", де чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша " Вічний революціонер" видатний український композитор М.Лисенко 1905 p. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879—1979 pp.) створив симфонічну поему " Каменярі".

Вершина поетичної творчості І.Франка — поема " Мойсей" (1905 p.). Висока ідейна та мистецька вартість дають змогу занести її до низки найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми — смерть Мойсея-пророка, якого власний народ не сприйняв і відкинув. Поема має алегоричний характер. Вона оспівує український народ, висловлює віру в його краще майбутнє. Національно-визвольну ідею Мойсея підхоплює молодь, що бореться за народні ідеали.

У 90-х роках XIX ст. І. Франко написав низку драматичних творів: " Учитель", " Сон князя Святослава", " Будка ч.27", " Кам'яна душа" та ін. Відома п'єса письменника — соціальна драма " Украдене щастя" (1894 p.), яка вирізняється глибоким реалізмом.

І.Франко — найвідоміший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури прислужилися до розвитку українського літературознавства кінця XIX — початку XX ст. Франкові твори " Література, її завдання і найважливіші ціхи", " Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 p.", " Із секретів поетичної творчості", праці про творчість Т.Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок у галузі української культури та її історії.

Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Гру-шевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11 -томної " Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної " Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також " Нарис історії українського народу" (1904 p.), " Ілюстрована історія України" (1911 р.), " Початки громадянства" (1921 p.) тощо. В умовах національного гноблення і переслідування української культури царським самодержавством, австрійською монархією, панівними класами Польщі вихід у світ історичних творів М.Грушевського мав значний вплив на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами.

М.Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення.

Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. їхні наукові праці публікувалися у " Записках Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка", " Збірнику математично-природничої і лікарської секції", " Етнографічному збірнику", " Пам'ятках українсько-руської мови і літератури" й інших виданнях товариства.

У 1898 р. М.Грушевський спільно з І.Франком заснував " Літературно-науковий вісник", що згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів " Української видавничої спілки" (1899 р.) і " Товариства прихильників української науки, літератури і штуки" (1904 p.).

Отже, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця Першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які поширювали ідеї національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й серед усього населення.

Підсумовуючи процес національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX —на початку XX ст., зазначимо, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював і загальний соціально-економічний, політичний, культурний та науковий прогрес усього українського суспільства, і зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція в Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Національно-культурне відродження в Україні заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. було проголошено повну самостійність Українсько? Народної Республіки, а 1 листопада 1918 р. утворено Західноукраїнську Народну Республіку. їх злука відбулася 22 січня 1919 р. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відродженню України у модельних періодах її історії.