Класицизм у літературі та мистецтві України другої половини ХІХ ст. Іван Франко.

Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив з сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

Наприкінці XVIII ст. класицизм формується в українській літературі. Д. Чижевський зауважує, що в Україні розвиткові класицизму не сприяли ні політичні, ні духовні умови, він " прийшов майже непомітно, без боротьби з бароковою літературою, яка зі своєю слов'янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціальним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали усі свої живі сили на користь нових " всеросійських" центрів". Тут варто підкреслити, що Україна не мала своєї держави, своєї монархії, із становленням якої пов'язують класицизм.

Класицизм спершу охопив " низькі" гумористично-сатиричні жанри, " об'єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску" 1. Кращими з них, на думку Д. Чижевського, були " Енеїда", " Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (1804 р.) 1. Котляревського, " Ода, сочинённая на малороссийском наречии по случаю временного ополчения" (1807 р.) Г. Кошиць-Квітницького, травестійна поема " Горпинида, або Вхоплена Прозерпина" (1871 р.) П. Білецького-Носенка, перероблена комічна опера " Жабомишодраківка, з греческого лиця на козацький ви ворот на швидку нитку перештопана" (1859 p.) К. Думитрашка.

Тенденції класицизму знайшли своє відображення в трагікомедії Ф. Прокоповича " Володимир", поезії І. Некрашевича, у поетиках XVIII ст. В українській літературі розвивалася і нехарактерна для класицизму проза. Зокрема, вплив класицизму позначився на творах Г. Квітки-Основ'яненка " Солдацький патрет", " Пархімове снідання" і " Підбрехач".

Віднесення І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка до класицистів М. Нагико вважає " натяжкою", питання чи були вони класицистами — дискусійне, " оскільки поняття " класицизм" і Україна не цілком пов'язуються між собою через відсутність абсолютизму в Україні як неодмінного " супутника" класицизму". " Швидше всього можна говорити, —за словами М. Наєнка, — про якийсь особливий синкретизм: стилістика у Котляревського класицистична і бурлескна, а у Квітки-Основ'яненка —і сентиментальна, а за змістом художнього мислення вони були романтиками чи передромантиками. Річ утім, що найпершою ознакою романтизму, як відомо, є зв'язок з фольклорною, народною свідомістю, а мова — це ж найочевидніший продукт тієї свідомості".

Іван Франко
Письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч.

Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області.

Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати.

Батько Яків - відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія.

На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою - померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася.

Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш - " Великдень 1871 року"

Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також " Слово о полку Ігоревім", " Краледворський рукопис" В.Ганки.

В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу " Друг", знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм.

Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. " Протягом дев'яти місяців, - писав він, - проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові". Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості.

Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в " Зорі" відмовилися друкувати оповідання " Муляр", оскільки мулярі " найгірші п'яниці" і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу.

Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською.

1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію " Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця". Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, " москвофілів", польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був.

У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. " Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, - писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. - В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему " Мойсей".

1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини - в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І.Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Наш народ гідно шанує пам'ять Івана Франка. Його іменем названо один з обласних центрів України, Львівський державний університет, с. Нагуєвичі, багато вулиць. У рідному селі великого Каменяра та у Львові відкрито літературно-меморіальні музеї Івана Франка.

Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: " Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації". І донині актуальні його слова про те, що " ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів".