Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Поняття культури. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок.






Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою.

Поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Так, у листах римського філософа та державного діяча Цицерона зустрічається вислів cultura animi autem ppilosophia est (культура духу є філософія). На його думку дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті в усі європейські мови. Проте на цьому еволюція терміна „культура” не закінчується. У середні віки культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а в епоху Відродження з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово „культура” набуває самостійного наукового значення.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

Українська народна культура, в усіх її духових і матеріальних ділянках, це справді неоцінена скарбниця нашої прадідівської спадщини, невичерпане джерело творчих спонук для сучасних і прийдешніх поколінь великого, українського народу

Найбільшого значення науковці надають вивченню національної культури.

Національна культура — це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна національна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінгвістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури національної більшості та субкультури національних меншин.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Культура у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Але кожна національна культура, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших культур, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали, її змагання, її інтереси й потреби [2, c.23]. Цей процес не обминув й українську культуру, але тут він має свої особливості, які пояснюються перешкодами, що стояли на шляху розвитку української нації та її культури. Це пояснює запізніле становлення національних видів культури у їх зв‘язку зі світовою культурою Так, деякий час українська культура розвивалася ізольовано од інших, в основному на народному тлі. Тільки на рубежі 18-19 ст. відбувається завершення ідентифікації української культури з новоєвропейським типом мистецтва, що не означало, звичайно, відповідності її за рівнем розвитку. Першим сплів українські та світові мотиви Котляревський у своїй " Енеїді", де вирішував світові образи на українському грунті.

Виступивши основоположником нової української літератури, Шевченко у своїй творчості прилучив українську літературу до вирішення задач світового ідейно-художнього розвитку, вписавши своє тлумачення відомих літературних, біблійних світових образів, і тим визначивши подальший розвиток української літератури.

Аналогічну задачу в царині прози виконав Гоголь, з‘єднавши у своїй творчості фольклорні мотиви, український побут, історичні реалії і народний колорит, казковість і романтичну піднесеність і разом з тим відчуженість героя. Органічна сполука народних повір‘їв і легенд із реаліями повсякденності, галерея народних живучих образів, бездушних ділків сучасності («мертвих душ») і представників потойбічної сили, мотивів гротеску, казковості, іронії і сарказму, визначила своєрідність гоголівської манери і її живучість. Пересадивши романтичний відчужений тип героя на український ґрунт, Гоголь створив цілком особливий тип персонажа - романтико-реалістичного лиходія, що обертає народні повір‘я собі на користь.

Заслуга Гоголя в тім і полягає, що, своєрідно обігравши народні легенди і звичаї, вписавши їх у контекст сучасності й історичності, він дав їм друге життя, створивши виразний зліпок української культури для ознайомлення з ним культур інших.

Майже в кожному творі українських письменників пізнішої доби можна бачити цей сплав світової та української світоглядів, перетлумачення світових сюжетів та ідей. Але - тільки через специфіку національного, своєрідного це набуває значимості та цінності, що не дозволяє змішуватися та розчинятися одна в одній світовим культурам, водночас підживлюючись одна від одній. За приклад можна навести бурхливий розквіт літератур Латинської Америки, які, вбираючи до себе світові добутки та проблеми, забарвлюють їх суто національним тлом - за їх висловом, " магією реальності", це сполучення і надає цим літературам особливої своєрідності.

Звичайно, будь-яка національна культура завжди є в тому чи іншому ступеню основою збереження національних традицій. Особливо це стосується народної української культури, що виросла з народних пісень, звичок, звичаїв. В умовах несприятливих для розвитку самостійної культури особливого значення набувало збереження зв‘язків з народними традиціями, їх передача, пестування, бо через традиції могла зберегтися як явище сама культура. Як пише В.П. Супруненко, " спосіб життя предків, їхні традиції, віра, звичаї, обряди, сімейні та громадські відносини - це сьогодення кожного з нас. В них - національна неповторність українців, їхні свята і будні, найкращі сподівання і найсвітліші надії".

Якісна своєрідність національної культури формується протягом історичного розвитку суспільства, і її потяг до духовних джерел дозволяє осягнути значимість своєї національної культури.

Різдвяні та новорічні свята, колядки і щедрівки, які їх супроводжують, прийшли до нас з глибини віків, а може тисячоліть. Можна з гордістю сказати, що це обличчя нашої неповторної нації у центрі Європи. Ці народні традиції вплелися в культуру невід‘ємним елементом. До цього можна додати символи, які має кожна культура і які якнайкраще характеризують тип народу, що її виражає. В українській культурі затвердилися образ вишневого садочка, чепурної оселі, миски пахучого домашнього борщу, шматка сала. Ці народні символи-образи супроводжують що не кожен твір українського мистецтва.

Відтворення цих образів, народних прислів‘їв та звичаїв, пісень та байок у мистецтві, звісна річ, сприяє збереженню національних традицій.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.