Проблеми сенсу історії та її тлумачення.

Коли ми думаємо про історію або ж звертаємося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше окреслюється перед нами як сукупність подій, що колись відбулись, проте зараз вони віддалені від нас у часі.

Отже, перш за все історія - це певна спрямованість свідомості, бажання зберігати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським самоздійсненням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не існує історії.

Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримувати в собі неперервну лінію процесів людського самоздійснення.

З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії передбачає наявність трьох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості; 2) неперервного тривання певного процесу; 3) історичної пам'яті.

Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо це саме вони діють в просторі і часі, але ці дії не самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши (окрім, хіба що, геологічних слідів). Значить, історичне тривання - це перш за все справа свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті полі або територію людського самоздійснення.

Історія постає реальністю лише за наявності в ній:

єдності перервного та неперервного; історичної пам'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності;

свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії; моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя; людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.