Взаємодія відчуттів

Інтенсивність відчуття залежить не лише від сили подразника та рівня адаптації рецептора, а й від подразнень, які одночасно діють на інші органи чуття. Таким чином, виникає взаємодія відчуттів, тобто зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття.

Дослідження свідчать про те, що жоден аналізатор не може працювати, не впливаючи на функціонування інших органів. Це пояснюється зв'язками між аналізаторами, які існують у корі головного мозку, а також законом одночасної індукції.

Взаємодія відчуттів виявляється у двох процесах - підвищенні та зниженні чутливості. Загальна закономірність полягає в тому, що слабкі подразники підвищують, а сильні знижують чутливість аналізаторів при їх взаємодії. Відомо, що слабкий звуковий подразник підвищує чутливість зорового аналізатора, сильний холодовий подразник знижує чутливість слухового аналізатора тощо.

Підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів і систематичних вправ називається сенсибілізацією. Сенсибілізація має два боки свого вияву: перший носить тривалий, постійний характер і залежить переважно від стійких змін, що відбуваються в організмі (наприклад, з віком гострота чутливості збільшується, досягаючи максимуму до 20-30 років, після цього поступово знижується); другий носить тимчасовий характер і залежить від впливів на організм — фізіологічних або психологічних — та стану суб'єкта.

Взаємодія відчуттів виявляється ще й у такому явищі, як синестезія. Синестезія—це виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Відомо, що в людини під впливом звуків можуть виникати відчуття кольору; високі звуки частіше за все оцінюються як „світлі", а низькі — як „темні"; колір також може викликати відчуття холоду або тепла. Явище синестезії поширюється на всі модальності. Це виявляється в тих словосполученнях, які ввійшли в наше життя: холодний колір, оксамитовий голос тощо. Це явище виявляється не у всіх людей. Є люди з дуже яскравою здатністю до синестезії, і люди, у яких вона майже не спостерігається. Так, О.Р. Лурія описав відомого мнемоніста, який сприймав усі голоси забарвленими від яскраво-жовтого до фіолетового кольору.

44Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість. Дамо короткий опис кожної з них.

Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету тобто в акті об'єктивації. Ця властивість є не природженою, а набутою особливістю людини. В її формуванні провідну роль відіграють рух і дотик. Без участі руху наші сприйманнявтрачають властивість предметності.

Другою особливістю сприймання є цілісність. На відміну від відчуття, яке є моно модальним, сприймання є полі модальним. воно формується на основі сумісної діяльності ряду аналізаторів, об'єднаних у функціональну систему. Цілісний образ виникає на основі узагальнення знань про окремі властивості предмету, що одержується у вигляді окремих відчуттів.

З цілісністю перцептивного образу тісно пов'язана його структурність, яка полягає в тому що сприймання не просто конгломерат відчуттів, а в ньому відображаються відношення різних властивостей і частин предмету, тобто його структура. Вона формується у людини протягом певного часу. Так, читаючи окреме слово, читач сприймає його як цілісне після сприймання його літер. В дослідженнях Сєченова показано, що джерело цілісності і структурності криється в особливостях самих предметів. Основою цілісності і структурності сприймання є відображення форми (і контура) предмету, яка об'єктивно виділяє його із оточення, будучи роздільною гранню двох реальностей. Він встановив, що цілісність і структурність не є початковими властивостями перцептивного образу, а формується в процесі його становлення, як результат рефлекторної роботи аналізаторів.

Проведені пізніше експерименти підтвердили цю думку, показавши фазовий характер зорового сприймання. Було встановлено, що в першу мить складний предмет сприймається як мозаїчне поєднання ліній, кутів, кольорів і лише в процесі розвиткусприймання утворюється цілісний образ.

Четвертою характерною особливістю сприймання є константність. Під нею розуміють відносну постійність сприйманої величини, форми і кольору предметів при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості предмету. В житті умови сприйманняпредметів безперервно змінюються. Відповідно змінюються і перцептивні процеси, але образ предмету залишається відносно постійним. Це ж стосується величини і форми предметів. При зміні дистанції спостереження змінюється величина зображення предмета на сітківці ока, але видима величина і форма залишаються відносно постійними.

Отже, на основі постійно мінливих сенсорних вражень перцептивна константність продукує стійкий, стабільний і константний образ світу.

Дійсним джерелом константності сприймання є активні дії перцептивної системи, які допомагають суб'єкту виділяти інваріантну структуру об'єкту сприймання. Дослідження показали, що минулий досвід здійснює активний вплив на константність, але її основною передумовою є відображення тієї ситуації, в якій знаходиться предметсприймання. Сприймання кольору, величини і форми незнайомого об'єкту ізольовано від ситуації є аконстантне.

П'ятою характерною особливістю сприймання є осмисленість. Сприймаючи предмети і явища дійсності, людина тлумачить їх у відповідності з наявними знаннями і практичним досвідом. Сприймання людини тісно пов'язане з мисленням. Сприйняти об'єкт, це значить виділити його з оточення і мислено назвати його, тобто віднести до певного класу предметів. Тоді, коли це зразу зробити не вдається, в процесісприймання відбувається динамічний пошук найкращої інтерпретації наявної інформації. Це можна помітити при сприйманні багатозначних малюнків, у яких почергово суб'єктом сприймаються то фігура, то фон. Велике значення в осмисленостісприймання відіграє зв'язок першої і другої сигнальних систем у людини.

45В основі поділу сприймань на види лежать відмінності в провідній ролі аналізаторів при відображенні дійсності. Тому виділяють зорові, слухові, дотикові, кін естетичні, нюхові і смакові сприймання. В практиці людської діяльності кожен з цих видів рідко функціонує самостійно. В більшості випадків вони поєднуються, утворюючи складні види сприймань. Так, наприклад, при виконанні вправ на уроці фізкультури в учня часто виникають складні рухо-зорові сприймання. При сприйманні доведення теореми на уроці математики включаються зорові, слухові і кін естетичні сприймання.

В основі другої класифікації сприймань лежать форми існування матерії: простір, час і рух. У відповідності з цією класифікацією виділяють сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

46 Характеристика сприймання простору. Зорові ілюзії.
Людина сприймає навколишню дійсність предметно у вигляді цілісних предметів, які існують в просторі і часі. Щоб жити людина повинна орієнтуватися в просторі, сприймати його простору є відображення об'єктивно існуючого простору, тобто відображення відстані, величини і форми предметів, що діють на наші органи чуття,, напряму тощо. Воно включає в себе оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповідну корекцію рухів і орієнтацію очей. Як же воно відбувається?
Відображення просторових властивостей предметів з одночасним врахуванням положення власного тіла відбувається в процесі рухової діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується сумісною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодія між якими установлюється при допомозі кінестетичного аналізатора.
Як показують дослідження, відображення просторових властивостей предметів є можливим внаслідок існування у людини парних аналізаторів (бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний нюх) і їх функціональної асиметрії. Остання проявляється в тому, що одна із сторін аналізатора при виконанні певної діяльності відіграє ніби провідну роль. Така роль є нестійкою, вона змінюється при переході від однієї діяльності до іншої.
Сприймання форми предметів відбувається за допомогою зорового, дотикового та кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предметів необхідне чітке розрізнення контурів предметів, що залежить від величини і віддаленості їх від спостерігача та гостроти зору останнього. Сприймання форми стає можливим, якщо він уміє розрізняти напрям контурних ліній предмету і їх співвідношення за величиною. Це дає змогу сприймати одні предмети як квадратні, інші як круглі тощо. Завдяки рухові зорова система не тільки виділяє межу між об'єктом і фоном, а і навчається слідувати по ній. Хоч кінестетичні відчуття, що викликаються цими рухами не усвідомлюються, проте вони мають важливе значення як сигнали певних особливостей контурних ліній предмету і кута зору. В житті кожної людини ці відчуття пов'язані з певною формою образу предмету на сітківці і з положенням очей відносно сприйманих об'єктів, неодноразово супроводжувалися дотиком руки до цих предметів. В ході закріплення цих асоціацій відбувається засвоєння людиною певних перцептивних еталонів і око навчається швидковизначати форму предметів, не дивлячись на зміну їх положення відносно спостерігача.
При дотиковому сприйманні форми предмету провідна роль належить тактильному і кінестетичному аналізаторам. Щоб визначити форму невидимого предмету, людина ощупує предмет з різних сторін, повертає його в руках, обводить рукою контур, перевіряє правильність його сприймання, повертаючись назад. Без кінестетичного аналізатора адекватне сприймання форми предмету стає неможливим. В основі сприймання величини предмету лежить комбінація двох подразників: величини зображення предмету на сітківці ока і напруження зовнішніх і внутрішніх м'язів ока. Чітке зображення на сітківці забезпечується дією акомодації і конвергенції.
Акомодація - це зміна заломлюючої здатності кришталика ока шляхом зміни його кривизни. Оскільки предмети, які сприймає людина, знаходяться від неї на різній віддалі, то щоб одержати їх чітке зображення на фовеальній області сітківки приходиться змінювати заломлюючу здатність кришталика. Це досягається скороченням міліарного м'яза ока.
Акомодаці [ 1 ] 2 3

47Спостереження як метод об'єктивного дослідження широко застосовується в психології, в педагогічній практиці, у соціологічних дослідженнях.

Спостереження - метод дослідження предметів та явищ об'єктивної дійсності, який полягає в їх навмисному і цілеспрямованому сприйманні (стосовно власного суб'єктивного світу - самоспостереження).

Спостереження - специфічно людський метод пізнання об'єктивної дійсності. Спостереження вимагає активізації всіх психічних процесів особистості, особливо уваги та мислення. У процесі послідовного виконання вправ здатність спостерігати може удосконалюватися і поступово ставати рисою особистості - спостережливістю.

Історично спостереження стає складовою частиною трудової діяльності, коли встановлюється відповідність між продуктом праці і його запланованим ідеальним образом. З ускладненням соціальної дійсності і операцій праціспостереження широко застосовується до різних аспектів трудової діяльності (наукове спостереження, спостереження руху інформації за допомогою приладів, спостереження як складова художньої творчості іт. ін.).

З розвитком науки ускладнюється і стає дедалі опосередкованішою структура спостереження. Найголовнішими, найнеобхіднішими є такі Його аспекти, як:

а) задум;

б) гіпотеза;

в) система методів;

г) обробка результатів;

д) їх контроль.

Важливу роль відіграють попередні знання та методичний досвід ведення спостереження.

Основні вимоги до наукового спостереження: однозначність задуму, система методів спостереження, об'єктивність (можливість контролю шляхом повторного спостереження, залучення інших методів дослідження, наприклад, експерименту).

Психологічне наукове спостереження відрізняють від побутового. Наукове спостереження не обмежується описом зовнішнього боку тих явищ, які виявляє дослідження, а сягає суті явищ, з'ясовує причини тих чи інших актів поведінки і таким чином розкриває їхню психологічну природу.

48
Психіка людини може відображувати не тільки предмети і явища дійсності, які в цей час безпосередньо сприймаються, але й сприйняті людиною колись. Результати чуттєвого і раціонального пізнання людиною світу стають її власним досвідом завдяки пам'яті. Пам'ять - це сукупність процесів запам'ятовування, збереження та відтворення людиною свого досвіду. Завдяки їй людина здатна сприймати світ знайомих речей, сприйнятий образ є деякою мірою незалежним від умов сприйняття та викривлень. Пам'ять дає можливість існувати і розвиватися мисленню та уяві.

За допомогою знань про своє минуле людина може прогнозувати майбутнє і будувати свою поведінку. Знання про минуле попередніх поколінь за допомогою пам'яті можуть бути привласнені людиною, і, таким чином, взагалі стає можливими історичний розвиток людства. Втративши пам'ять, людина втрачає можливість нормально жити.

Питання про механізми пам'яті досліджується в рамках ряду наук - фізіології, біохімії, психології.

Фізіологами з'ясовано, що пам'ять забезпечується спільною роботою функціональних блоків мозку, велику роль серед яких відіграє блок прийому, переробки і зберігання інформації. Нейрони цього блоку здатні зберігати сліди збуджень і звіряти їх із параметрами нової інформації. Інформація, що надходить, деякий короткий час циркулює в замкнених нервових колах. Процеси запам'ятовування та збереження являють собою утворення тимчасових нервових зв'язків між новою інформацією і тією, що вже була закріплена. Процес відтворення представляє собою відновлення цих зв'язків, а забування - їхнє гальмування. Тривале збереження інформації знаходиться під контролем лобових часток мозку і при їх ураженні процес відтворення стає безконтрольним.

Як показали біохімічні дослідження, збудження нейронів викликають хімічні реакції, що призводять до зміни складу рибонуклеїнової кислоти (РНК). Повторна дія того ж подразника буде викликати такі самі змін», а здатність молекул РНК змінюватися практично необмеженою кількістю способів дає можливість зберігати дуже велику кількість різноманітних слідів. На відміну від молекул РНК, молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) є носіями генетичної пам'яті, зберігають коди генотипу людини. Хоча деякі види ДНК приймають участь і в процесах прижиттєвої пам'яті.

Протягом розвитку психологічної науки в рамках різних її напрямків виникали теорії, що мали на меті пояснення сутності пам'яті та її закономірностей. Ці теорії звертали увагу на різні аспекти проблеми дослідження процесів пам'яті.

Асоціативна теорія розкриває залежність процесів пам'яті від характеристик матеріалу, що запам'ятовується. В основі пояснення механізмів пам'яті в цій теорії лежить поняття асоціації. Між явищами, що запам'ятовуються, встановлюється зв'язок, або асоціація, яка потім впливає на відтворення матеріалу. При пригадуванні людина відшукує ланцюжок зв'язків, який приведе до потрібного матеріалу. Відтворення деякого факту веде до відтворення факту, із ним асоціативно пов'язаного, а запам'ятовується те, що пов'язане із вже наявним в пам'яті матеріалом. При дослідженнях пам'яті в межах асоціативної теорії були встановлені типи утворення асоціацій: асоціації за схожістю (зв'язок виникає між подібними фактами), за суміжністю (зв'язок виникає між фактами, що слідують в часі один за одним), за контрастом (зв'язок виникає між фактами, які відрізняються, протилежні один до одного).

Гештальтпсихологічна теорія підкреслює залежність процесів пам'яті від способів організації і структуризації матеріалу, що запам'ятовується. Чим чіткіше буде організовано матеріал, тим простіше його запам'ятати. При цьому наголошується на активній ролі людини в структуризації матеріалу шляхом ритмізації, перебудови, об'єднання або, навпаки, роз'єднання його різних частин.

В біхевіористичнійтеорії закономірності процесів пам'яті розглядаються, як подібні до закономірностей утворення рухових навичок. Асоціації для біхевіористів - це елементи досвіду людини, що створюються в результаті научіння. Як і для формування рухових навичок, так і для формування навичок збереження матеріалу в пам'яті потрібні вправи. В рамках цієї теорії встановлено, що на ефективність закріплення матеріалу впливає кількість вправ, проміжок часу між вправами, обсяг матеріалу та індивідуально-психологічні властивості людини, яка запам'ятовує матеріал.

За когнітивною теорією пам'ять розглядається, як деяка структура, призначена для обробки інформації. Ця структура складається із різних блоків, що відповідають за розпізнавання інформації, побудову когнітивної карти, збереження отриманої інформації і за відтворення її в певному вигляді. Процеси переробки інформації (об'єднання, доповнення, зміна та інші) забезпечують належні зміни інформації в блоках і перехід її із одного блоку в інший.

В діяльніснійтеорії розглядається залежність процесів пам'яті від діяльності людини. За цією теорією, закономірності запам'ятовування, збереження і відтворення певної інформації визначаються змістом та структурою діяльності людини із цією інформацією, мотивами, що лежать в основі цієї діяльності, ставленням людини до неї.

В даній теорії пам'ять розглядається як вид діяльності, а саме, як мнемічна діяльність. Ця діяльність складається із мнемічних дій, спрямованих на запам'ятовування, збереження і відтворення матеріалу. За допомогою цих дій людина конструює мнемічний образ матеріалу або його уявлення.

Таким чином, асоціативна теорія пояснює закономірності процесів пам'яті зв'язком між елементами матеріалу, який запам'ятовується, гештальтпсихологічна теорія - організацією матеріалу, біхевіористична - характеристиками вправ по закріпленню матеріалу. Діяльнісна теорія підкреслює роль зв'язку між пам'яттю та діяльністю людини та не заперечує досягнення інших теорій пам'яті.

50 Мимові́ льна па́ м'ять — це запам'ятовування і відтворення інформації, за якого відсутня спеціальна мета щось запам'ятати; один з видів пам'яті^[1]. Цей вид пам'яті з'являється в ранньому дитинстві і обслуговує процес набуття дитиною певних навичок. Мимовільна пам'ять є підґрунтям для виникнення довільної, що починає розвиватися набагато пізніше, і удосконалюється у взаємодії із нею^[2].

Зміст

[сховати]

· 1 Значення

· 2 Поняття мимовільної пам'яті

· 3 Досліди

· 4 Примітки

Значення[ред. • ред. код]

У структурі різних видів діяльності воно підпорядковане вирішенню пізнавальних або практичних завдань, забезпечуючи закріплення слідів всіх проміжних і кінцевих результатів кожної дії й діяльності в цілому. Людина може мимоволі запам'ятати зміст і форму всіх сприйманих образів, текстів, результати своїх дій. Так запам'ятовується, наприклад, зміст бесіди, цікавої книги, яскравого пейзажу, гострих емоційних переживань, кінофільму. Залежно від рівня активності суб'єкта мимовільне запам'ятовування може призвести до утворення більш-менш міцних слідів у нервовій системі, показувати різний рівень ефективності^[3].

Поняття мимовільної пам'яті[ред. • ред. код]

На відміну від довільної, мимовільна пам'ять довго вважалося непродуктивним, «нижчим» видом мнемічної активності. Спеціальні дослідження пам'яті показували, що правильність відтворення об'єктів становила від 10 до 50%, не більше^[4]. У цих дослідженнях створювалися умови, у яких мимовільне запам'ятовування виступало як випадковий результат тих ситуацій, де сприйняття й увага були спрямовані на якісь інші об'єкти. Низьку продуктивність запам'ятовування автори пояснили тим, що об'єкти не входили в зону сприйняття, що випробувані не звертали на них уваги. За мимовільним запам'ятовуванням твердо закріпилася репутація «випадкового» процесу. У цьому зв'язку не тільки психологи-функціоналісти, але й представники інших психологічних шкіл, а також педагоги-практики, методисти завжди надавали перевагу довільному запам'ятовуванню в навчанні. Різке протиставлення довільного й мимовільного запам'ятовування збільшувалося ще рядом інших обставин.

Так, представники функціоналістської концепції вважали, що різний ступінь активності свідомості у запам'ятовуванні (наявність або відсутність свідомого наміру) обумовлює різний характер утворених асоціацій. Мимовільне запам'ятовування як випадковий процес, не регульований свідомістю, призводить до утворення механічних зв'язків (переважно асоціацій за суміжністю). На противагу до нього, довільне запам'ятовування оцінювалося як процес свідомо регульований і тому завжди осмислений, заснований на утворенні значеннєвих зв'язків у матеріалі, що запам'ятовується. Протиставлення двох видів запам'ятовування супроводжувалося також їхнім співвіднесенням з різними механізмами.

У викладачів «теорії актів» мало місце різкий розподіл довільного й мимовільного запам'ятовування. П'єр Жане розглядав мимовільну пам'ять як «нижчу», «біологічну», рефлекторну, а довільну пам'ять — як «вищу», соціально опосередковану.