Зародження друку

Згідно з цим вченням людська душа безсмертна і безперервно перероджується. Мета кожної людини, сутність її життя полягає в подоланні кола перероджень і злиття з Брахманом (безособисте абсолютне духовне начало). Для її досягнення треба жити праведним життям, праведною вірою, прагнути морального вдосконалення. " Закони Ману", в яких брахманізм набув правового затвердження, визначали обов’язкові норми життя усіх каст, стверджували вічність кастового устрою. Тоді була сформована філософія аскетизму. Осередком мудрості вважалися самітники, аскети, яки були вчителями життя. Виконувати релігійний обов’язок необхідно упродовж всього людського життя, тільки в цьому випадку можна усвідомити релігійні істини і підготуватися до смерті. Релігія була невід'ємною від повсякденності.

Першим вченням, яке запропонувало новий шлях до звільнення від карми і досягнення нірвани (найвищого стану, мети людських спрямувань, блаженства) був джайнізм. Метою життя Махавіра (засновник джайнізму) вважав індивідуальне спасіння завдяки звільненню душі від тіла. Для джайнізму характерний дуалізм, в ньому протиставлялися душа (джива) і матерія (оджива), простір і час, дхарма (рух) і адхарма (спокій). Це вчення загальної любові, вчить бути добрим до всього живого, забороняє позбавляти життя будь-яку живу істоту. Досягнення звільнення душі можливе тільки завдяки її безперервному вдосконаленню. Це було вчення крайнього аскетизму.

Провідну роль у Давній Індії відігравав індуїзм, який ґрунтувався на визнанні Вед вченнях про карму, сансару (перевтілення душ), варни і касти. В індуїзмі головна роль належала тріаді богів: Брахмі, Вішну і Шиві, була затверджена їх триєдність (трімурті). Спочатку Брахма визнавався створювачем та управителем світу, тим, хто запроваджував на землі соціальні закони тощо, з часом особливе місце в трімурті почав займати Вішну – бог-охоронець та Шива – бог-руйнівник (на цій основі в індуїзмі були виокремлені – вішнуїзм і шиваїзм). Індуїзм увібрав в себе як всі індоарійські вірування, так і вірування різних племінних груп; він мав такі різновиди, як шактизм, крішнаїзм. Головні основи індуїзму викладені у шостій книзі " Махабхарати" – " Бхагавадгіті Особлива увага приділяється аскетизму – магічній силі, яка надає можливість досягти виконання будь-яких бажань.

Індуїзм – головна релігійна система Індії, але вона не єдина. Тут виник буддизм, який через декілька століть вийшов за межі Індії та перетворився в одну із трьох світових релігій.

Засновник буддійського вчення Сіддхартха Мак'ямуні з родовим ім'ям Гаутама в 40 років досяг просвітлення та почав називатися Буддою – просвітленим. Згідно з його проповіддю, крім шляху самовдосконалення й аскези, існує серединний шлях, що надає прозріння, пізнання і веде до спокою, до вищого знання, до просвітлення, до нірвани. Він пов'язаний з чотирма істинами про страждання. Завдяки життю за цими істинами виникає чистота помислів у житті. Хто цього досяг, стає архатом – тим, що досяг найвищої досконалості, ідентичної з нірваною. Буддисти зобов'язані виконувати п'ять заповідей: не вбивати нічого живого, не красти, не перелюбствувати, не брехати, не лихословити, не пити п’янких напоїв. Ніякого формального прийняття до буддизму не існує, треба тільки виконувати 5 заповідей та надавати матеріальну допомогу сангхі. Основа буддизму покірність долі, лагідність, любов до всього живого. Перебороти земні страждання можна лише тільки завдяки згасанню усіляких реакцій на світ, знищенню усвідомлення власного " я". В буддійський пантеон була включена велика кількість богів, напівбогів, міфологічних істот з міфологій усіх народностей, племен, серед яких він був розповсюджений.

Отже, духовне життя Давньої Індії визначило декілька релігійно-міфологічних систем, що взаємодіяли між собою. Релігійні норми і правила були основою повсякденних дій кожної людини. Давньоіндійська культура була культурою релігій. Релігійні норми сформували такі людські якості, як правдивість, чесність, покірність, сумлінне виконання соціально-професійних обов'язків, працелюбність, аскетизм (зосередження та самозаглиблення, невибагливість в побуті тощо). Політеїзм релігійних систем Давньої Індії, наявність в них антропоморфізму і теоріоморфізму значно сприяли тому, що людина була налаштована на те, щоб не наробити шкоди всьому живому.

Індійська природа сформувала у людей покірність її силам, визначення її могутності. Людину характеризували поклоніння природному світу, намагання знайти з нею спільну мову. Природа сприяла розвитку чуттєвості у людини, формувала тонке відчуття всіх її проявів. Віра в переселення душ обумовила відношення до всіх природних начал як до таких, в яких втілена людська душа.

В основу культури була покладена сувора канонічність. Нормативність, що була затверджена вже в перші часи існування цивілізації, визначала життєдіяльність усіх груп населення, усіх релігійних систем. Правила, спосіб життя передавалися від покоління до покоління й за змістом, головними ідеалами залишилися незмінними.

Одна з особливостей культури Давньої Індії пов'язана з її мовою. Саме санскрит (літературна мова) – мова священна, мова науки і світської літератури, була одним із засобів об'єднання багатоетнічної держави. Разом із санскритом існували чисельні мови, якими писали та спілкувалися усно, але санскрит був мовою держави і церкви, його повинні були розуміти всі, володіння ним визначало рівень освіченості. Повсякденна мова – пракріті. Через складність письмового виду санскриту він закріпився і розповсюдився в усній формі. Завдяки цьому усний тип культури довго панував у Давній Індії, незважаючи на наявність письмового. Релігійні, наукові, навіть практично-професійні тексти тощо зберігалися в усній формі, їх треба було знати напам'ять. У Давній Індії виник та набув великої сили інститут вчителів – гуру, які виконували роль духовних наставників, супроводжували людину на її життєвому шляху.

Велику значущість мали література, архітектура, скульптура, живопис, музика, хореографія, театр. У мистецтві зображалася людина. Боги, герої для художників існували в прекрасних людських образах. Художні твори відрізняла глибока духовна насиченість, витончена проробка деталей. Мистецькі твори характеризує дотримування канонів, ідеалізація й умовність. Художники вміли переконливо показати фізичну красу людського тіла, створювали прекрасні чуттєві та ніжні образи.

Серед усіх видів мистецтва особливе місце займала література. Однак характеризувати давньоіндійську літературу важко, тому що практично відсутнє її датування. Та й саме поняття " література" не визначене. Медичні, математичні, релігійно-правові, релігійно-філософські трактати та ін. були записані віршами або ритмічними афоризмами, а сюжетна лінія у віршах і прозі в більшості випадків відсутня. В історії давньоіндійської літератури виокремлюють ведичний етап, епічний етапи, період класичної санскритської літератури (література Кав'я), літератури, що написана практітами (середньоіндійськими мовами) та дравидійськими мовами.

На перших двох етапах переважала усна традиція передачі тексту, пізніше вона також збереглася, хоча більше використовувався письмовий текст. Було створено чотири головних Веди: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа, а також Брахмани, Аран'яки, Упанішади. До них можна приєднати і групу трактатів під загальною назвою " Веданти".

Найбільш видатними письмовими творами Давньої Індії є епічні поеми " Махабхарата" і " Рамаяна", остаточна редакція яких відноситься до перших століть нашої ери. Вони створювалися протягом досить тривалого часу і увібрали різноманітний матеріал, що склався в усній формі. Поеми пронизують релігійно-міфологічні ідеї, вони складаються з творів релігійного змісту, відрізняються дидактичністю. Авторство " Махабхарати" приписують мудрецю В'ясі. До складу " Махабхарати" входять і легенди, пов'язані з культом Шиви, байки-притчі. " Махабхарата" – не просто поема, а твір, що став основою життєвих прагнень багатьох поколінь.

Літературна творчість була органічно пов'язана з театральним мистецтвом і мистецтвом танцю, з музикою. В Індії розігрували народні вистави-містерії за міфологічними сюжетами. До початку нашої ери була створена справжня драма, пов'язана з поезією Кав'я. Сюжетами драми, крім вільно трактованих моментів епосу і міфів, були любовні. В театрі актори навіть в одній виставі говорили різними мовами. В театральному мистецтві разом зі словом важливу роль відводили пісні і танцю, а в останньому – жесту, як квінтесенції руху. Були розроблені спеціальні трактати з драматургії. Для пояснення того, що відбувалось на сцені, в прологах та між діями використовували словесні описи місця і часу подій. Про характер персонажів говорили костюми, їх крій і колір. Театральні дії обов'язково супроводжувала музика. Всі вони мали щасливий кінець.

На жаль, архітектурні споруди давніх часів не зберіглися. Літературні пам'ятки свідчать, що це було будівництво великих палаців. Визначальне місце займало релігійне зодчество, яке вражає могутністю, простором, грандіозністю. Це були печерні комплекси, храми (індуїстські, буддійські, джайністські), ступи – кам'яні споруди, в яких, відповідно до традиції, зберігали реліквії Будди.

У печерних буддійських комплексах обов'язковими були вихара – квадратні зали, за якими в товщі кам'яної брили знаходилися келії монахів і храми, усередині яких була ступа. Серед печерних храмів зразком вважається чайт'я (храм) в Карлі (біля Бомбея),, печерний комплекс в Еллорі (біля Аурангабада). Своєрідним музеєм архітектури, живопису, різьблення, скульптури є печерний монастир в Аджанті.

Пам'яткою наземної архітектури Давньої Індії є храм в Санчі з його широко відомою ступою, монолітною, важкою, що нагадує величезний перевернутий келих – центр стихійної могутності земних сил, їх першооснова. Ступи – це напівсферичні споруди, які не мають внутрішнього простору, схожі на прадавні погребальні пагорби. Вони мали круглу підвалину, на її верхівці ставили кубічний " божий дім" з коштовного матеріалу. Над ним підіймався стрижень, що закінчувався зменшеними до гори парасолями – символами знатного походження Будди. Сама ступа символізувала нірвану. Навколо ступи в Санчі була побудована кам'яна огорожа, що мала чотири традиційні брами, орієнтованих на чотири сторони світу, які були просто заповнені скульптурою, присвяченій буддійським темам і темам давньої індійської міфології.

Були розповсюджені стамбхи – монолітні стовпи, на яких вирізьблювали едикти царя Ашоки і буддійські моральні норми. Верхівка стамбхи була прикрашена лотосоподібною капітеллю, яка несла символічні постаті шанованих буддизмом тварин – лева, бика, слона, коня. Одним з найвідоміших є стамбха в Сарнатхе.

Розвиток архітектури супроводжував розвиток скульптури. Існувало декілька шкіл скульптури, в кожній з яких були присутні світські і релігійні начала, але перевага надавалась останнім. Були розроблені спеціальні поради, в яких містились правила створення скульптур насамперед для культових споруд. Існували засоби створення образів для таких релігійних систем, як буддійська, джайністська, індуїстська. Вже згадана ступа в Санчі була настільки прикрашена скульптурою, що не було рівного місця. Рельєфи, кругла скульптура відображали релігійні символи, зразки народної фантазії, зображали жанрові сцени, світ реальний та ірреальний. Вважається, що архітектурні і скульптурні твори створював один й то й же майстер. Це підтверджує чайт'я в Карлі. Скульптурою прикрашені могутні колони, що стоять уздовж стін храма.

Скульптурні досягнення пов'язані з I – III ст. н. е., коли Будду почали зображати у вигляді людини, а разом з ним зображали оточуючі його божества і духи – добрі генії людей: бодхисатхі, котрі допомагали всім людям. В образі Будди, інших божеств знайшло втілення уявлення про ідеальну особистість, яка гармонійно поєднує в собі фізичну красу і піднесений духовний стан спокою та ясного споглядання.

Видатною пам'яткою скульптурної майстерності є Аджанта (29 печер). Фасади усіх печер декоровані скульптурою, вони наповнені незчисленною кількістю статуй Будди, які разом зі статуями буддійських божеств заповнили усі заглиблення стін. При цьому простір між великими скульптурами покрито різьбленим орнаментом, невеликими скульптурними зображеннями. Крім буддійських образів храми Аджанти заповнені образами більш давніх божеств, гнучких красунь, таємничих духів природи, змій-нагинь, могутнього царя змій Нагараджа, його цариці. Розвиваючи традиції минулого, скульптори Аджант створили світ більш різноманітний за змістом, майстерно досконаліший. Їх герої більш вільні в рухах, виразі обличчя.

Нерозривне сплетіння архітектури і скульптури в Давній Індії доповнювало їх об'єднання з живописом. На жаль, твори кінця II – середини I тис. до н. е. до нас не дійшли, але вже епоха династії Маур'я (III – I ст. до н. е.) залишила нам зразки живопису. Палац царя Ашоки, наприклад, був щедро прикрашений живописом – зображенням тварин і рослин. Але найбільш значним пам'ятником живопису є монументальний розпис печер Аджанти. Розписи передають сцени з життя Будди, присвячені міфологічним темам, ілюструють буддійські оповіді – авадани. Таким було мистецтво Давньої Індії, головними ознаками якого є монументальність, синкретизм, релігійно-міфологічна спрямованість, символізм, підпорядкованість канонам, традиціоналізм та консервативність.