Космос український – Павло Попович (1930-2009) 7 августа 2010 12:42:18

https://h.ua/story/285307/

ПОПОВИЧ ПАВЛО РОМАНОВИЧ
(1930, Узин, Київщина – 30.09.2009, Гурзуф, Крим, Україна)

Перший український космонавт стартував у космос 1962-го, а не 1997-го! Українці – треті (після росіян та американців).

1. ПОЛІТ КОСМІЧНОГО УКРАЇНЦЯ
https://sd.net.ua/2009/10/09/ponerom_kosmosu_mg_bi_buti_ukranec_ale_cogo_ne_stalosja_cherez_nternaconalnu_poltiku_part.html
Автор - Юрій ДОРОШЕНКО (2009р.)

«Нещодавно українство мало б відзначати 79-річчя першого українця, який потрапив у космос. Його ім’я - Павло Романович Попович. Натомість, всього за пару днів до його Дня народження весь світ облетіла сумна звістка – у кримському Гурзуфі космонавт номер чотири, на 80-му році життя, помер від інсульту. Крововилив у мозок поклав край життю, яке нагадувало суцільний політ до зірок. Навіть у космічних людей буває кінець земного шляху.

Авторові цих рядків, як журналістові, свого часу пощастило особисто зустрічатися з Павлом Романовичем. Потім я часом телефонував йому з проханням прокоментувати події у житті українців Москви. Але головне - у київських газетах з’явилися два матеріали-інтерв’ю з нашої розмови.

Цікаво, що мою зустріч організувала активістка Товариства „Славутич”. „Павло Романович радо зустрічається з земляками, ніколи не відмовляє”, - додала. Вона дала адресу та повідомила про час, і ось я в приймальні керівника інституту, який знаходиться неподалік від станції московського метро„Третьяковська”. На дворі зима 1997 року. Вже у почекальні розумієш до кого потрапив – секретарка директора П.Р.Поповича дізнається, що я з Києва і радіє, бо таких гостей буває чимало. Розповідає про своє українське коріння. Роздивляюсь і справді, крім працівників наукової установи, прийому очікують представники майже цілої України. Таке собі неформальне посольство нашої країни у білокам’яній.

У призначений мені час виходить середнього зросту, трохи повнуватий, але дуже жвавий чоловік, з його обличчя не сходить посмішка. Голос бархатистий. „Ех яким він хлопцем був! ”. Починає розмову українською мовою, розпитує про Київ, про мою газету, а потім, коли переходимо безпосередньо до інтерв’ю і я вмикаю диктофон, переходить на російську. Вибачається, каже, що мову знає, але все життя живе в Москві і вже терміни рідною мовою даються складніше.

Розмова з Поповичем це ціле свято: блискучий оповідач, він умів заворожувати слухача. Жартівливий, із приповідками, постійно переходив на рідну, українську... Пригадую, як він почав розповідати про те якою красивою з космосу є наша планета і при цьому його очі світилися молодецьким блиском. Було зрозуміло, що хоч від того часу минуло кілька десятків років, але й зараз, як би була змога, він все б віддав, щоб ще раз побачити це видовище. Навіть пригадуючи про свій політ, він подумки був там, далеко від Землі...
Дитинство, підготовка до польоту, Юрій Гагарін, інопланетяни... Півтори години нашої розмови пролетіли, мов на космічній швидкості.

Під час інтерв’ю Павло Романович на маленькому шматочку паперу з якогось довідника малював мені, невігласу, те, як здіймається ракета з землі, мимохідь креслив формули. Коли ж ми скінчила бесіду я звернувся до нашого космічного земляка: „Павле Романовичу, подаруйте на згадку отого папірця”. Він посміхнувся та підписавши (до речі, написав українською „Павло Попович”), простигнув мені. Так в моїй журналістській колекції з’явилася маленька реліквія – нотатки космонавта Поповича.

Сьогодні я тримаю їх перед собою і думаю, чому ми повинні низько вклонитися цій людині? По-перше, він своїм життям поставив нашу націю в п’ятірку передових, космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними – не гречкосіями та хуторянами. Ми довели, що бути українцем, нехай і в умовах радянської пропаганди, нехай і за партійним визначенням, престижно. По-друге, Павло Попович, хоч, без сумніву, був радянським космонавтом, але при цьому залишався справжнім патріотом своєї землі. Не містечковим, а свідомим своєї відповідальності перед народом. Пригадує кадри кінохроніки, коли молодцюватий, вже уславлений космонавт, у військовій формі приїздить до рідного Узина. Його батько у брилі, з козацькими вусами, сидячи під простою селянською хатою (такий собі козарлюга), суворо наказує: „Дивись синку, не забувай якого ти роду та звідки! ”. Хіба не звідси любов до рідного краю, яку ніс високо до зірок і не втрачав із роками?

Доля так визначила, що Павло Романович усе життя найбільше любив небо та Україну, навіть помер на нашій землі, під українським небом, але його поховали в Москві. Йому навіть не знайшлося місця на престижному Новодєвічєвому, чи Ваганьківському цвинтарі. Залишається вірити, що попри все, душа Павла Романовича тепер буде завжди дивитися з неба на Україну, шукати маленьку цяточку, яка зветься Узин, що на Київщині, де він уперше побачив світ.

Пропонуємо матеріал, зроблений мною після розмови з Павлом Поповичем. Він побачив світ в газеті „Україна молода” 1997 року. Сподіваємося, що він зацікавить читачів, адже вийшов ще в „доінтернетні” часи, а тому доступ нині до них обмежений. Це ще одна маленька данина великому Українцеві, який гордо підняв своє національне „Я” до зірок. Виніс на космічну орбіту українську мову, проспівавши чудову народну пісню. Сподіваємося, що пам’ять про Павла Поповича назавжди залишиться в серцях нашого народу.

«ИНТЕРВ'Ю З ПАВЛОМ ПОПОВИЧЕМ (1997):
Піонером космосу міг би бути українець, але цього не сталося через „інтернаціональну” політику партії.

Перед вами — перший український космонавт Павло Попович, який за певних обставин міг бути взагалі піонером космосу.

Простого хлопця добре пам'ятають у містечку Узин на Київщині, але пам'ять про нього українців узагалі, здається, помітно стерлася. Не в останню чергу через те, що останнім часом Попович рідко «виривається» з білокам'яної Москви. Сьогодні «Україна молода» поновлює історичну справедливість, представляючи читачам Павла Романовича, яким він є сьогодні. Ось лише одне запитання й одна відповідь: