Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 8 страница






8) Право на приватну власність: ст. 17 Загальної декларації прав людини, ст. 1 Протоколу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на приватну власність може бути використане як засіб захисту права на сприятливе навколишнє середовище або його компонентів, що складають невід’ємну частину такої власності і додають їй відповідної ринкової вартості. Однак, як показує практика Європейського суду з прав людини, право на приватну власність часто конфліктує з природоохоронною політикою держави. Так, у справі Fredin v. Sweden 1991 р. позивачі оскаржували рішення уповноваженого органу державної влади про заборону видобутку гравію на їхній землі з метою збереження природи, яке, на їхню думку, порушує право на власність відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак Суд ухвалив, що в даному випадку такого порушення немає, оскільки:

 

«... скасування дозволу на експлуатацію гравію, наданого позивачам, не може вважатися позбавленням майна в сенсі першого пункту статті 1 Протоколу № 1...

Суд визнає..., що в сучасному суспільстві охорона навколишнього середовища набуває все зростаючого важливого значення...

У зв’язку з вище викладеним і законною метою, переслідуваною Законом 1964 р. [охорона природи]..., Суд вважає, що оскаржуване позивачами рішення про скасування дозволу не може вважатися невідповідним або неспівмірним»[207].

 

У рішенні з іншої справи Matos e Silva, Lda., аnd others v. Portugal 1996 р. Європейський суд з прав людини визнав порушення права, закріпленого у ст. 1 Протоколу № 1:

 

«...два заходи, один — що передбачає створення, другий — що регулює функціонування природного заповідника Ріа Формоса, також беззаперечно обмежують право володіти своїм майном....

...Суд повинен визначити, чи був збережений відповідний баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту індивідуальних фундаментальних прав...

... Суд... визнає, що заходи здійснювалися в громадських інтересах..., а саме... з метою охорони навколишнього середовища.

Як результат, позивачі змушені були нести... надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між вимогами спільних інтересів та захистом права безперешкодно користуватися своїм майном»[208].

 

9) Право брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі та користуватися його благами: ст. 27 Загальної декларації прав людини, ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Це право включає право на збереження унікальних природних і культурних об’єктів, що становлять всесвітню спадщину. У зв’язку з цим особливого значення набувають конвенції, ухвалені в рамках ЮНЕСКО.

Крім названих міжнародно-правових актів, деякі документи, які забезпечують дотримання і захист інших прав та свобод людини, також створюють передумови для належного забезпечення права на сприятливе навколишнє середовище, наприклад, ст. 6, 16, 17, 19, 24, 27, 29, 30 Конвенції з прав дитини 1989 р., ст. 5, 11, 12, 14 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., ст. 3, 11 Європейської Соціальної Хартії 1996 р.

Право на сприятливе навколишнє середовище визначається в ст. 1 Орхуської конвенції як право нинішнього і майбутніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для їхнього здоров’я і добробуту. Право на сприятливе навколишнє середовище як таке закріплено також в американській і африканській системах захисту прав людини. Так, в Африканській хартії прав людини і народів 1981 р. визнається право всіх народів на навколишнє середовище, задовільне і сприятливе для їх розвитку (ст. 24). Проте в Хартії носіями таких прав визнаються народи (колективні права), а не окремі індивіди. Додатковий протокол (Сан-Сальвадорський) до Американської конвенції з прав людини 1969 р. щодо економічних, соціальних і культурних прав 1988 р. передбачає в ст. 11:

 

«1. Кожна людина має право жити в здоровому навколишньому середовищі...

2. Держави-учасниці повинні забезпечити захист, охорону та покращення навколишнього середовища».

 

Різні формулювання права на сприятливе навколишнє середовище також містяться в доповіді Комісії Брундтланда «Наше спільне майбутнє», доповіді Спеціального доповідача з навколишнього середовища та розвитку, призначеного Комісією з прав людини, відомій під назвою «Доповідь Ксентіні» 1994 р. (за ім’ям доповідача Фатми Зохри Ксентіні), в якій було представлено Проект принципів з прав людини та навколишнього середовища, а також у конституціях і актах законодавства різних держав. Наприклад, ст. 50 Конституції України проголосила:

 

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди»[209].

 

Право на сприятливе навколишнє середовище визнається, з одного боку, одним із фундаментальних прав людини, а з іншого — одним із принципів МПНС, що перебуває в стані формування.

У науці міжнародного права виділяють три підходи до питання про місце екологічних прав у загальній системі прав людини: 1) Використання існуючих прав: права людини, які вже захищені міжнародними механізмами і національними конституціями, відіграють істотну роль у захисті навколишнього середовища; у зв’язку з цим створення нових норм буде зайвим і контрпродуктивним; натомість державам слід спрямувати свою діяльність на імплементацію вже існуючих стандартів[210]. Як вважає М. Бринчук, громадянські права визначають захищеність людини, її здоров’я і майна від будь-якого незаконного втручання (наприклад, від шкідливого впливу з боку небезпечної для довкілля діяльності), політичні права виражають можливості індивіда брати участь у здійсненні державної влади (за допомогою проведення референдумів з питань охорони навколишнього середовища, участі в процесі підготовки та прийняття рішень у зазначеній сфері), встановленні контролю за владою (шляхом судового оскарження рішень і дій органів державної влади, а також їх бездіяльності, які порушують природоохоронне законодавство), культурні права дають змогу забезпечувати зростання рівня екологічної культури людини, соціальні та економічні права покликані забезпечити людині гідний життєвий рівень з урахуванням екологічних факторів, право на працю в екологічно безпечних умовах, захист здоров’я від шкідливого впливу забрудненого навколишнього середовища, право на екологічну освіту[211]. 2) Перегляд змісту існуючих прав: сучасні механізми захисту екологічних прав людини в рамках існуючих стандартів прав людини недостатні без відповідних конвенційних правил тлумачення і застосування цих прав; у зв’язку з цим, діючі стандарти мають бути переглянуті в контексті екологічних інтересів, яких не існувало на момент виникнення цих прав людини. 3) Нові права на навколишнє середовище: чинні стандарти в галузі прав людини лише побічно зачіпають екологічні проблеми, їм не вистачає точності, запропоновані механізми розв’язання цих проблем недостатньо «гнучкі», тому необхідна нова норма, що безпосередньо стосується навколишнього середовища[212].

Крім традиційного поділу на матеріальні і процесуальні екологічні права, існують також інші класифікації цієї категорії прав людини. Так, А. О. Третьякова пропонує класифікувати екологічні права на такі групи: 1) фундаментальне екологічне право (право на сприятливе навколишнє середовище); 2) інші екологічні права або права-гарантії (право на екологічну інформацію, право на участь у прийнятті екологічно значимих рішень, право на відшкодування екологічної шкоди, право вимагати припинення екологічно шкідливої діяльності); 3) суміжні права (право на сприятливе середовище життєдіяльності, право на сприятливе середовище проживання, право на екологічну безпеку, право загального природокористування, а також право на життя, право на охорону здоров’я, право на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки та гігієни, право на участь у культурному житті, на доступ до культурних цінностей)[213]. Таким чином, до першої групи віднесено матеріальне екологічне право, до другої — процесуальні екологічні права, до третьої — права, які не є екологічними, але тісно пов’язані з ними і сприяють їх ефективному здійсненню і захисту.

Процесуальні екологічні права. До цієї групи прав належать ті громадянські та політичні права, які сприяють здійсненню матеріальних екологічних прав (перш за все, права на сприятливе навколишнє середовище і пов’язаних з ним економічних, соціальних, культурних та деяких громадянсько-політичних прав), розглянутих вище. Орхуська конвенція 1998 р. (ухвалена в рамках Економічної комісії ООН для Європи, набула чинності в 2001 р.) відносить до процесуальних екологічних прав право на доступ до інформації, участь у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя у сфері охорони навколишнього середовища. Показово, що цей документ регламентує не тільки права та обов’язки держав – учасниць угоди, а й внутрішні правовідносини держави із суб’єктами національного права.

Принцип 10 Декларації Ріо передбачає:

 

«На національному рівні кожна людина має відповідний доступ до інформації, що стосується навколишнього середовища, яка є в розпорядженні державних органів,... і можливість брати участь у процесах прийняття рішень.... Забезпечується ефективний доступ до судових та адміністративних проваджень, включаючи відшкодування та засоби судового захисту».

 

Міжнародні універсальні та регіональні документи про права людини передбачають низку громадянських і політичних прав, які можна використовувати як засоби забезпечення і захисту права на сприятливе навколишнє середовище: право на свободу переконань і їх вільне вираження, що включає право безперешкодно дотримуватися своїх переконань, свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію (ст. 19 Загальної декларації прав людини, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст. 21, 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), право брати участь в управлінні своєю країною (ст. 21 Загальної декларації прав людини, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права), право на справедливий і відкритий розгляд справи в суді та ефективні засоби правового захисту (ст. 8, 10 Загальної декларації прав людини, ст. 9, 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 6, 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

1) Право на доступ до екологічної інформації. Орхуська конвенція 1998 р. дає визначення поняття екологічної інформації, до якої відносить будь-яку інформацію в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи будь-якій іншій матеріальній формі про стан елементів навколишнього середовища, таких як повітря й атмосфера, вода, ґрунт, земля, ландшафт і природні об’єкти, біорізноманіття та його компоненти, включаючи ГМО, і взаємодію між ними; фактори, такі як речовини, енергія, шум і випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні заходи (угоди в галузі навколишнього середовища, політику, законодавство, плани і програми); стан здоров’я та безпеку людей, умови життя людей, стан об’єктів культури і будівель. Стаття 2 визначає суб’єктів права на доступ до екологічної інформації: одна або більше ніж одна фізична чи юридична особа та їхні асоціації, організації або групи. Конвенція передбачає активний доступ до інформації (ст. 4 — обов’язок держав надати екологічну інформацію у відповідь на прохання громадськості, іншими словами — негативні зобов’язання сторін) і пасивний доступ до інформації (ст. 5 — обов’язок держав збирати і поширювати екологічну інформацію за своєю ініціативою, іншими словами — позитивні зобов’язання сторін). Важливо, що інформація має надаватися без необхідності формулювати свою зацікавленість. «Зацікавлена громадськість» — це громадськість, яку зачіпає або може зачіпати процес прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, або яка має зацікавленість у цьому процесі. Екологічна інформація надається в максимально стислі терміни, але не пізніше одного місяця після подання прохання. Проте в наданні екологічної інформації може бути відмовлено, якщо державний орган, до якого направлене прохання, не має у своєму розпорядженні екологічної інформації; прохання є явно необґрунтованим або сформульованим в надто загальній формі; прохання стосується матеріалів, що перебувають на завершальному етапі їх підготовки або внутрішнього листування державних органів, коли такий виняток передбачається національним законодавством або практикою, при цьому враховується зацікавленість громадськості в отриманні такої інформації. Крім того, у наданні екологічної інформації може бути відмовлено, якщо розголошення такої інформації негативно вплине на конфіденційність роботи державних органів; міжнародні відносини, національну оборону або державну безпеку; відправлення правосуддя або спроможність державних органів проводити розслідування кримінального чи дисциплінарного характеру; конфіденційність комерційної або промислової інформації (при цьому інформація про викиди підлягає розкриттю); права інтелектуальної власності; конфіденційність особистих даних і/або архівів; інтереси третьої сторони, яка представила запитувану інформацію; навколишнє середовище, якого стосується така інформація. У тих випадках, коли державний орган не має запитуваної екологічної інформації, він зобов’язаний у максимально стислий термін поінформувати подавця запиту про державний орган, до якого можна звернутися з проханням про надання такої інформації, або відразу передати цей запит такому органу.

Стаття 5 зобов’язує сторони забезпечити збір та поширення екологічної інформації не тільки з боку державних органів, а й з боку операторів, діяльність яких має суттєвий вплив на навколишнє середовище, шляхом добровільних систем екомаркування та екологічної експертизи.

Мета Протоколу про регістри викидів і перенесення забруднювачів 2003 р., прийнятого відповідно до п. 9 ст. 5 Орхуської конвенції, — розширення доступу громадськості до інформації шляхом створення узгоджених, комплексних загальнонаціональних регістрів викидів і перенесення забруднювачів, які могли б сприяти участі громадськості в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища (ст. 1). Стаття 3 документа передбачає важливе положення: кожна сторона вживає необхідних заходів для забезпечення того, щоб працівники об’єкта або представники громадськості, які повідомляють державні органи про порушення національних законів, не зазнавали покарання, переслідування або гоніння з боку цього об’єкта або державних органів за свої дії, пов’язані з повідомленням про певне порушення. Важливість Протоколу полягає в тому, що він спрямований насамперед на забезпечення доступу громадськості до важливої екологічної інформації, яка є в розпорядженні приватного сектора[214].

Крім Орхуської конвенції, право на доступ до екологічної інформації передбачено в інших природоохоронних угодах: Рамковій конвенції про зміну клімату (ст. 6), Конвенції Еспо (ст. 3), Конвенції про міжнародні водотоки (ст. 16), Картахенському протоколі (ст. 23), Конвенції про оперативне оповіщення про ядерні аварії 1986 р. (ст. 2), Проекті статей Комісії ООН з міжнародного права про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001 р. (ст. 13).

Справа про завод з виробництва оксидного палива, розглянута Постійною палатою третейського суду в 2003 р., стосувалася питання про обов’язок Великої Британії надати екологічну інформацію Ірландії, тобто державі, а не приватній особі або групі осіб. І хоча суд визнав вимогу Ірландії такою, що відповідає положеннями п. 1 ст. 9 Конвенції з охорони морського середовища Північно-Східної частини Атлантичного океану 1992 р., проте ухвалив, що вона не підпадає під сферу дії п. 2 цієї ж статті[215]. Ірландія провела низку консультацій з громадськістю з приводу ризиків функціонування заводу і вимагала від Великої Британії надати громадськості інформацію, що виходить за межі статті 9 Конвенції. Ірландія посилалася в обґрунтування своїх вимог на положення Орхуської конвенції, які закріплюють право на доступ до екологічної інформації, проте суд визнав, що цей міжнародно-правовий акт не застосовується у зазначеній справі, оскільки сторони не ратифікували його.

2) Право на участь у прийнятті рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища. Для участі у процесі прийняття екологічно значимих рішень громадськість повинна довести свою зацікавленість. Єдиний виняток зроблено для неурядових організацій, що сприяють охороні навколишнього середовища і відповідають вимогам національного законодавства, — вони вважаються такими, які мають зацікавленість у будь-якому випадку.

Участь громадськості у процесі прийняття рішень Орхуська конвенція поділяє на три види: ст. 6 — участь у прийнятті рішень щодо конкретних видів діяльності (спеціальна участь); ст. 7 — участь у вирішенні питань, що стосуються планів, програм і політики (загальна участь); ст. 8 — участь в підготовці нормативних положень (нормативна участь)[216]. Остання ставиться під сумнів деякими вченими, оскільки передбачає участь непрофесіоналів у процесі прийняття важливих рішень.

Громадськість допускається до процесу прийняття рішень з питань про доцільність надання дозволів на заплановані види діяльності, перелічені в Додатку І (ст. 6). Проте кожна сторона має право застосовувати відповідні положення Конвенції також до видів діяльності, які не наведено в цьому Додатку, однак вони здатні істотно впливати на навколишнє середовище. Сторона має право відмовити у здійсненні зазначеного права для цілей національної оборони. Зацікавлена громадськість адекватно, своєчасно та ефективно інформується на початковому етапі процедури прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища. Стаття 6 містить детальний перелік питань, які громадськість має право вимагати від відповідних державних органів. Кожна сторона повинна забезпечити, щоб остаточне рішення належним чином враховувало результати участі громадськості.

Участь громадськості в питаннях розробки планів, програм і політики детально регламентовано у Протоколі до Конвенції Еспо про стратегічну екологічну оцінку 2003 р.

Право на участь у прийнятті рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища, передбачено також у Рамковій конвенції про зміну клімату (ст. 4), Конвенції Еспо (ст. 3, 5), Конвенції про міжнародні водотоки (ст. 16), Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій (ст. 19), Кіотському протоколі (ст. 6), Картахенському протоколі (ст. 23).

3) Право на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Кожна сторона в рамках свого національного законодавства забезпечує, щоб будь-яка особа, яка вважає, що її прохання про доступ до інформації було проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено, мала доступ до процедури розгляду рішення, прийнятого в суді або іншому незалежному та неупередженому органі, заснованому відповідно до закону (ст. 9 Орхуської конвенції). Так само як і для участі в процесі прийняття екологічно значимих рішень, для здійснення права на доступ до правосуддя громадськість повинна довести свою зацікавленість (за винятком неурядових організацій, які сприяють охороні навколишнього середовища і які відповідають вимогам національного законодавства). Важливим моментом є те, що представники громадськості отримали право оскаржувати в судовому порядку дії або бездіяльність приватних осіб або державних органів, які порушують положення національного природоохоронного законодавства.

Для реалізації нормативних положень Орхуської конвенції було створено механізм імплементації, відповідно до якого Комітет з дотримання має право розглядати скарги про порушення Конвенції, подані будь-якою державою-учасницею, секретаріатом або представниками громадськості, потім надає свою доповідь Нараді Сторін, яка і застосовує відповідні заходи стосовно держави-порушниці[217].

Право на доступ до екологічної інформації та право на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, стали предметом розгляду в Європейському суді з прав людини у справі McGinley and Egan v. the United Kingdom 1998 р. Позивачі скаржилися на те, що через відмову органів державної влади Великої Британії в доступі до інформації, яка містила відомості про рівні радіації після проведених у 1952 і 1967 рр. в Тихому океані і Австралії серії атмосферних випробувань ядерної зброї, а також до їх медичних карток було порушено їхнє право на доступ до правосуддя, передбачене ст. 6 Конвенції. Хоча Суд не визнав ніяких порушень цієї статті, проте відзначив, що:

 

«У тих випадках, коли уряд бере участь у небезпечних проектах,... повага до приватного та сімейного життя відповідно до статті 8 передбачає встановлення ефективної та доступної процедури, яка дозволяє таким особам витребувати... відповідну інформацію»[218].

 

Втім, порушення ст.8 Конвенції позивачі також не змогли довести.

У справі Guerra and others v. Italy 1998 р. позивачі посилалися на порушення прав, передбачених статтями 2 (право на життя), 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) і 10 (право на інформацію) Конвенції, як результат функціонування заводу з виробництва добрив і капролактаму в Манфредонії. Європейський суд з прав людини визнав порушення лише статті 8 Конвенції. У зв’язку з останньою статтею Суд підкреслив:

 

«...свобода отримувати інформацію, передбачена пунктом 2 статті 10 Конвенції, «...забороняє уряду обмежувати особу в отриманні інформації, яку інші бажають надати їй»... Ця свобода не може розглядатися як така, що покладає на державу... позитивний обов’язок збирати і поширювати інформацію з власної ініціативи.

Отже, стаття 10 не застосовується в цій справі».

 

Положення Орхуської конвенції відображені в низці нормативно-правових актів України, наприклад, в Конституції, законах «Про інформацію» 1992 р., «Про звернення громадян» 1996 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р., «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» 1994 р. та ін.[219] Однак необхідно ще внести зміни в понад 50 актів законодавства, а також розробити детальну процедуру участі громадськості в процесі прийняття рішень. В Україні поступово впроваджується інститут громадських слухань. Перші такі слухання стосувалися питання будівництва Ташлицької гідроелектростанції, що є частиною Південноукраїнської АЕС. Прикладами судових справ у сфері захисту екологічних прав людини в Україні можуть слугувати: Благодійний фонд «Екоправо — Львів» проти Бродиводоканалу 2001 р., «ЕкоПраво — Київ» проти Міністерства охорони навколишнього природного середовища і Державного комітету лісового господарства України 2007 р., «ЕкоПраво — Київ» проти Державного комітету лісового господарства України 2007 р.

Екологічні права корінних народів. Забруднення навколишнього середовища і деградація екосистем у результаті економічного розвитку особливо негативно позначається на здоров’ї та житті корінного населення країн, що розвиваються. Це пояснюється насамперед існуванням тісного і тонкого зв’язку між побутом, культурою, віруваннями цих народів і територією, землями і всім навколишнім середовищем, де вони проживають з давніх часів. «Культурна дезінтеграція — наслідок заподіяння шкоди екології та руйнування місця проживання, від яких залежать фізичне і культурне виживання корінних груп. Знищення, особливо тропічних лісів, і забруднення... становлять загрозу modus vivendi корінних груп. Таким чином, соціальна ланка, що зв’язує членів групи з навколишнім середовищем, знищується»[220]. Внаслідок нераціонального природокористування і прямого забруднення земель і навколишнього середовища, де мешкають корінні народи, порушується їхнє право на самовизначення, право на життя, свободу та особисту недоторканність, право на достатній життєвий рівень, право на збереження своєї культури та інші права, передбачені міжнародними документами.

МОП одна з перших серед спеціалізованих установ ООН зробила спробу врегулювати правове становище корінних груп у контексті їхніх традиційних прав на землі та території, які вони займають. Конвенцію № 107 про корінне та інше населення, що веде племінний спосіб життя, 1957 р. згодом було переглянуто і замінено новою, що діє дотепер, Конвенцією № 169 про корінні народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, 1989 р. Конвенція акцентує увагу на зв’язку прав корінного населення з правом на землю і природні ресурси. Стаття 4 надає державам право застосовувати спеціальні заходи для охорони інститутів, власності, праці, культури і навколишнього середовища корінних народів. Стаття 7 зобов’язує уряди забезпечувати проведення досліджень для оцінки впливу на корінні народи запланованої діяльності, а також вживати заходів щодо захисту та збереження навколишнього середовища відповідних територій при впровадженні планів і програм національного та регіонального розвитку. Стаття 13 визнає важливість землі й усього навколишнього середовища для культури та духовних цінностей корінних народів. Права корінних народів на природні ресурси включають право на участь у користуванні та управлінні цими ресурсами, а також їх збереженні. Коли держава зберігає за собою право власності на мінеральні ресурси або ресурси земних надр, уряд повинен проводити консультації із зазначеними народами з метою з’ясування, чи завдається (і якою мірою) шкода інтересам цих народів — до початку здійснення будь-яких програм з розвідки та експлуатації таких ресурсів, що містяться на їхніх землях (ст. 15).

У рамках МОП існує дві процедури подання скарг, якими можуть скористатися представники корінного населення для відновлення свого законного становища і компенсації за порушені права, передбачені згаданою вище Конвенцією: 1) процедура подання скарги з боку будь-якої держави – члена Організації, делегата на Міжнародну конференцію праці або керівного органу МОП проти держави-порушниці, що ратифікувала Конвенцію (ст. 26 Статуту МОП); 2) процедура подання скарги з боку організації, що представляє робітників або роботодавців, проти держави-порушниці, що ратифікувала Конвенцію (ст. 24 Статуту МОП).

Декларація ООН про права корінних народів, схвалена резолюцією ГА ООН 61/295 від 13 вересня 2007 р., визнає права корінних народів колективними правами. Проект Декларації було прийнято ще в червні 2006 р. на першій сесії Ради ООН з прав людини після 22 років напружених переговорів. Восени того ж року делегати Третього комітету ГА ООН не змогли передати цей документ на затвердження Асамблеї. Деякі делегації заперечували проти включення до тексту положення про те, що корінні народи мають право на самовизначення, землю і ресурси. Третій комітет відклав схвалення Декларації з метою проведення додаткових консультацій з цього питання, але вирішив завершити його розгляд до закінчення 61-ї сесії Генеральної Асамблеї. Після напружених переговорів з тексту було вилучено деякі спірні положення та додано пункт, який підтверджує цілісність і суверенітет держав. Водночас у тексті Декларації збереглося право корінних народів на самовизначення. Ця Декларація є унікальним документом, тому що її було розроблено за широкої участі самих корінних народів. Зв’язок між правами людини корінних народів і навколишнім середовищем підкреслюється в ст. 3 (право на самовизначення), ст. 8 (заборона позбавляти землі, території та ресурсів), ст. 10 (заборона примусового переміщення з земель), ст. 25 (право підтримувати і зміцнювати духовний зв’язок із землями, територіями, водами і прибережними морськими водами, а також обов’язок нести відповідальність перед майбутніми поколіннями), ст. 26 (право на землі, території, ресурси та їх захист), ст. 27 (право на справедливий, незалежний, неупереджений, відкритий і транспарентний процес визнання і юридичного підтвердження прав корінних народів щодо їх земель, територій та ресурсів), ст. 28 (право на відшкодування за конфісковані землі), ст. 29 (право на збереження та охорону навколишнього середовища і продуктивної здатності земель або територій та ресурсів), ст. 30 (заборона проведення військової діяльності на землях), ст. 31 (право на збереження, контроль, охорону і розвиток своєї культурної спадщини, традиційних знань і традиційних форм культурного вираження, а також проявів наукових знань, технологій та культури, включаючи людські й генетичні ресурси, насіння, ліки, знання властивостей фауни і флори), ст. 32 (право визначати пріоритети і розробляти стратегії освоєння та використання земель та територій).

Особливе практичне значення набуває право корінних народів на традиційні знання (англ. — traditional knowledge), якими вони користуються з давніх часів для вирощування рослин, тварин, виробництва ліків. На сьогодні існує конфлікт між положеннями Конвенції про біорізноманіття, яка захищає права корінних народів країн, що розвиваються, вільно розпоряджатися своїми генетичними та біологічними ресурсами, й Угоди ТРІПС 1994 р., яка захищає права інтелектуальної власності біотехнологічних компаній, що використовують такі ресурси. У зв’язку з цим в органах ВОІВ та СОТ ведуться гарячі дискусії з приводу необхідності перегляду деяких положень ТРІПС (статті 27) для приведення їх у відповідність з положеннями Конвенції про біорізноманіття (зі статтями 15, 16, 19)[221]. Крім Конвенції про біорізноманіття, це питання регулюється також частиною 26 Порядку денного на ХХІ століття.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.