Європейська валютна система

Європейському валютному союзу передував митний союз, при функціонуванні якого відмінялися митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, введено єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС).

Етапи формування Європейської валютної системи

1. Європейська валютна угода (1958р).

2. Європейська валютна система (1979 р.)

3. Вільний рух капіталу між країнами-учасницями (1990 р.)

4. Європейський валютний союз (Маастрихтська угода, 1992 р.)

5. Перехід до єдиної валюти (1999р.) та створення Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку

Основними критеріями єврозони є наступні:

- інфляція не повинна перевищувати показники трьох кращих з цього показника членів ЄС більше, ніж на 1, 5 %;

- банківські відсоткові ставки за довгостроковими кредитами не повинні більш ніж на 2 % пункти перевищувати показники трьох кращих за цим показником країн ЄС;

- поточний дефіцит держбюджету має підтримуватися в межах 3 % ВВП країни;

- загальний борг країни не може перевищувати 60 % ВВП;

- коливання курсу національної валюти до екю за останні два роки повинно знаходитися в межах +15%.

Лекція 16. Платіжний баланс

16.1. Принципи побудови платіжного балансу

16.2. Структура платіжного балансу

16.3. Аналіз і регулювання платіжного балансу

16.1. Принципи побудови платіжного балансу

Платіжний баланс країни (international balance of payment) – систематизований звіт операцій, пов’язаних з отриманням і виплатою грошових коштів між резидентами даної країни і нерезидентами за певний період часу. Платіжний баланс – співвідношення між платежами, які здійснені економічними суб’єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які отримані ними з інших країн за певний період часу (наприклад, за квартал, за рік).

Платіжний баланс – співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону, і сумою здійснених нею платежів за кордон протягом певного періоду. До платіжного балансу входять розрахунки за зовнішньою торгівлею, послугами, неторговими операціями, доходи від капіталовкладень за кордоном, торгівлі ліцензіями, від фрахтування та обслуговування кораблів, туризму, утримання дипломатичних і торгових представництв за кордоном, грошові перекази окремих осіб, виплати іншим країнам за позики тощо. Платіжний баланс включає рух капіталів: інвестиції та кредити.

Платіжний баланс може бути активним і пасивним. За умови коли надходження з-за кордону перевищують платежі, баланс вважається активним. При перевищенні платежів над надходженнями, баланс – пасивний.

Платіжний баланс має дві складові: статті дебету, що відображають операції „імпортного” типу, і статті кредиту, що відображають операції „експортного” типу. Кредит показує приплив іноземної валюти, тобто її пропозицію, дебет – витрачання іноземної валюти, тобто попит на неї.

У більшості країн світу платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом.

16.2. Структура платіжного балансу

Схема платіжного балансу, рекомендована МВФ, містить 112 статей, які об’єднані у три основні групи.

I. Рахунок поточних операцій (on-going operations) – включає операції, котрі завершуються протягом даного періоду і в наступні періоди не мають ніякого впливу на платіжний баланс: товари (merchandise, produce, articles sold single, ware); послуги (benefits, facility); доходи (revenue); поточні трансферти (current transfers);

II. Рахунок операцій з капіталом і фінансовими інструментами (capital and financial instruments): рахунок операцій з капіталом; фінансовий рахунок.

III. Рахунок офіційних резервів (official working balances). Резервні активи включають: монетарне золото (monetary gold); спеціальні права запозичення (special drawing rights); резервна позиція в МВФ (reserve position); валютні активи (currency asset).

У табл. 16.1 представлено структуру та статті платіжного балансу.

Таблиця 16.1. Структура платіжного балансу

16.3. Аналіз і регулювання платіжного балансу

У платіжному балансі відображаються:

- структурні диспропорції економіки, які визначають різні можливості експорту та потреби імпорту товарів, капіталів і послуг;

- зміни у співвідношенні ринкового та державного регулювання економіки;

- кон’юнктурні фактори (рівень міжнародної конкуренції, інфляції, зміни валютного курсу).

На стан платіжного балансу впливає низка факторів:

- нерівномірність економічного та політичного розвитку країн, міжнародна конкуренція;

- циклічні коливання економіки;

- зростання закордонних державних витрат;

- мілітаризація економіки та військові витрати;

- посилення міжнародної фінансової взаємозалежності (рухів фінансових потоків);

- зміни в міжнародній торгівлі;

- валютно-фінансові фактори;

- надзвичайні обставини.

Державне регулювання платіжного балансу – це сукупність економічних, валютних, фінансових, грошово-кредитних заходів держави, спрямованих на формування основних статей платіжного балансу, а також покриття наявного сальдо.

Країнами з дефіцитним платіжним балансом з метою стимулювання експорту, стримування імпорту товарів, залучення іноземних капіталів, обмеження вивезення капіталів переважно вживаються такі важелі регулювання: дефляційна політика (deflationary policy); девальвація (devaluation, depreciation); валютні обмеження (exchange restrictions); фінансова і грошово-кредитна політика (financial policy, monetary and credit policy); спеціальні заходи (qualified arrangement).

Балансування статей платіжного балансу.

Умовами рівноваги платіжного балансу виступають: нульове сальдо: Дт = Кт; повна зайнятість у країні; відсутність серйозних обмежень щодо міжнародних операцій.

Міжнародна торгівля передбачає не тільки джерелом фінансування імпорту експорт, а й використання притоку капіталу із-за кордону. Для аналізу міжнародної платіжної позиції будь-якої держави використовується правило Вальраса.

Правило Вальраса (Walras’ Law). Вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту, чистих зарубіжних продажів активів і відсотків за ними:

де, ІМ – імпорт; Х – експорт; NА – чисті продажі активів (різниця вартості активів, проданих іноземцям і куплених у них); NR – чисті платежі відсотків (різниця вартості відсотків на вкладений капітал, отриманих з-за кордону та виплачених іноземцям).

Продаж активів у будь-якій формі означають приплив капіталу в країну, купівля – відплив. Чим більший приплив капіталу в країну сьогодні, тим вищими будуть платежі відсотків із залученого капіталу у майбутньому, тобто нижчий розмір отримуваних чистих відсотків (NR) у майбутньому.

Перетворимо рівняння Вальраса:

де ліва сторона – поточний баланс, а права – баланс руху капіталу.

За правилом Вальраса, ці сторони повинні бути рівні, але з протилежним знаком. Для врегулювання незбалансованості використовують офіційні резерви центрального банку країни (OR):

Якщо офіційних резервів не вистачає для покриття дефіциту платіжного балансу, то він може бути покритий за рахунок закордонних кредитів.

Лекція 17. Міжнародні фінансові ринки

17.1. Міжнародний валютний ринок

17.2. Міжнародний кредитний ринок

17.3. Міжнародний фондовий ринок

17.1. Міжнародний валютний ринок

Рух валютних ресурсів на світовому ринку здійснюється наступними шляхами: проведення валютних операцій; валютно-кредитне і розрахункове обслуговування купівлі та продажу товарів, послуг; закордонне інвестування; операції з цінними паперами; перерозподіл національних доходів розвинутих країн у формі допомоги країнам, що розвиваються; внески у міжнародні організації.

Зазначена сукупність формує міжнародний валютний ринок. Валютний ринок (money-market) – це сфера економічних відносин, що виникають у процесі здійснення операцій купівлі-продажу іноземної валюти та цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій щодо інвестування валютного капіталу.

Валютний ринок поділяється на біржовий та позабіржовий ринки. Біржовий ринок (10 %) – організований ринок, що зводить попит та пропозицію валюти, на підставі чого встановлює валютний курс як ціну валюти (біржа, зазвичай, є некомерційним підприємством). Позабіржовий ринок (90 %) – сукупність національного і міжнаціонального міжбанківського валютного ринків, де всі операції здійснюються за допомогою електронної техніки. Важливим сегментом міжбанківського валютного ринку є ринок FOREX (Foreign Exchange Operations) – ринок, який не має єдиного центру. Серед основних функцій валютного ринку:

- своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

- страхування валютних і кредитних ризиків;

- регулювання валютних курсів;

- диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, держав;

- отримання спекулятивного прибутку;

- проведення валютної політики, спрямованої на державне регулювання економіки.

На валютному ринку існують нижчезазначені типи угод.

Угоди з негайним постачанням: операції «спот»; операції «своп». Свопові контракти – контракти на обмін певної кількості цінних паперів, товарів, коштів або фінансових інструментів на певну дату у майбутньому. Стосовно терміновості існує форвард – угода купівлі або продажу певної суми іноземної валюти у визначений день у майбутньому за курсом, узгодженим на день укладення угоди.

Рівновага на валютному ринку має місце, коли здійснюється умова: сума складових “Вартість експорту”, “Імпорт капіталу”, “Грошові перекази із-за кордону” дорівнює сумі складових “Вартість імпорту”, “Експорт капіталу”, “Грошові перекази за кордон”.

Міжнародний ринок фінансових деривативів – це частина валютно-фінансового ринку, на якому здійснюється торгівля інструментами фінансового ризику. Фінансові деривативи (financial derivatives) – інструменти торгівлі фінансовим ризиком, ціни яких прив’язані до іншого фінансового чи реального активу, мають ринкову ціну похідних грошових інструментів, підтверджуючи право власника на продаж чи покупку первинних цінних паперів. До них відносяться опціони, фьючерси, варранти, свопи. Фінансові деривативи можуть бути прив’язані до таких складових, як: товари; акції; іноземні валюти; відсоткової ставки. За способом фінансової організації торгівля фінансовими дериватами поділяється на форвардні та опціонні контракти.

17.2. Міжнародний кредитний ринок

Міжнародний кредит – це позика в грошовій або товарній формі, яку надає кредитор однієї країни позичальнику іншої країни на умовах строковості, повернення і платності. Кредит за визначенням – це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Міжнародні кредити класифікуються наступними ознаками: 1) за призначенням: комерційні кредити; фінансові кредити; 2) за джерелами кредитування: внутрішні; зовнішні; 3) за суб’єктами кредитування: приватні кредити; державні кредити; кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій; змішані кредити; 4) за формою надання: товарні кредити; валютні кредити; 5) за формою забезпечення: забезпечений кредит; бланковий кредит; 6) за терміном дії: короткострокові кредити; середньострокові кредити; довгострокові кредити.

Міжнародний кредитний ринок (money market) – частина валютно-фінансового ринку, яка охоплює рух позичкового капіталу та включає наступні складові: світовий грошовий ринок; світовий ринок капіталів; світовий фінансовий ринок.

Інституціональна структура світового ринку позичкових капіталів містить наступні складові: вкладники; посередники; споживачі (позичальники). Основними функціями світового ринку позичкових капіталів являються: акумуляція капіталу; перерозподіл капіталу; забезпечення стабільності світового господарства.

17.3. Міжнародний фондовий ринок

Міжнародний фондовий ринок (stock market) – це частина валютно-фінансового ринку, на якому здійснюється купівля-продаж цінних паперів – титулів власності. Міжнародний фондовий ринок поділяється на ринок акцій та ринок депозитарних розписок. Акції (stock) – це цінні папери, що підтверджують право власника на частку в статутному капіталі акціонерного товариства. Депозитарні розписки (Depository receipt) – це цінні папери, що підтверджують право власності національного банку на акції іноземних компаній.

Суб’єктом фондового ринку є фондова біржа – акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, є організаційно оформленим, постійно діючим ринком, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Біржа сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законів, статуту і правил фондової біржі.

Функції фондового ринку полягають у переміщенні капіталу в галузі з найвищою нормою прибутку, а також виконанні посередницької ролі у процесі збирання коштів у їхніх власників – внутрішніх та іноземних інвесторів (юридичні особи або громадяни, що купують цінні папери від свого імені і за свій рахунок) та ефективному їх розміщенні як у державному, так і приватному секторах.

У світі існують електронні біржі цінних паперів високо­технологічних сфер. На них здійснюється торгівлі переважно акціями таких суб’єктів, як телекомунікації, інформаційні технології, наукові інститути, інтернет-компанії, інтернет-провайдери, інтернет-магазини, виробники програмного та апаратного забезпечення, літакобудування, авіакосмічна техніка, радіоелектроніка.

Частина V. Міжнародна економічна інтеграція

Лекція 18. Конкурентоспроможність національної економіки

18.1. Тенденції розвитку міжнародної конкуренції

18.2. Конкурентоспроможність національного господарства

18.3. Методи оцінки конкурентоспроможності національної економіки

18.1. Тенденції розвитку міжнародної конкуренції

Конкурентоспроможність (competitiveness) – це реальна і потенційна можливості компаній в існуючих умовах проектувати, виготовляти та реалізовувати товари, що за ціновими та неціновими характеристиками є привабливішими для споживачів, ніж товари їхніх конкурентів. Конкурентоспроможність товару визначається на основі ціни споживання, що складається з ціни товару та витрат, пов’язаних з його експлуатацією порівняно з цінами конкурентів.

До особливостей сучасних світових процесів, що суттєво впливають на конкурентоспроможність, належать: посилення монополізації та тиску на «слабкі країни»; посилення цінової конкуренції; диспаритетність розвитку світових економічних систем і прискорення процесу їхнього зближення; структурні зрушення у світовому господарстві; переважання факторів рентабельності над факторами ефективності.

Характерними рисами міжнародної конкуренції є наступні: уповільнення темпів економічного зростання окремих країн; зміна типів порівняльних переваг; використання нових форм протекціонізму; запровадження нових видів державного стимулювання; інтенсифікація процесів створення коаліцій серед фірм різних країн; зростання рівня відповідності місцевим потребам.

18.2. Конкуренто­спроможність національного господарства

Основними складовими при аналізі конкуренто­спроможності національного господарства є наступні: величина витрат; якісна конкурентоспроможність.

Найпоширенішою теорією аналізу конкурентоспроможності країни є кластерний аналіз. Кластерний аналіз (cluster analysis) – статистичний аналіз, що визначає групи (кластери), дохідність та ефективність котрих сильно корелює всередині, але не між кластерами. Кластер (cluster) – це група компаній, взаємопов’язаних між собою, і організацій, пов’язаних з такими компаніями, які географічно сконцентровані у певному місці, діють у певній сфері, характеризуються спільністю діяльності та взаємодоповнюють одна одну.

Кожна країна за кластерним підходом проходить чотири стадії конкурентоспроможності. Перша стадія (на основі факторів виробництва) передбачає досягнення конкурентних переваг майже виключно за рахунок основних факторів виробництва, що різко звужує коло галузей, які можуть витримати умови міжнародної конкуренції. На другій стадія (на основі інвестицій) конкурентні переваги базуються на готовності та здатності національних підприємств до активного інвестування. Третя стадія (базується на нововведеннях) характеризується нестачею факторів виробництва, яка стимулює використання нових технологій та техніки. На четвертій стадії (на основі багатства) рушійною силою економіки є досягнутий рівень достатку, який майже неможливо зміцнювати, і навіть підтримувати.

Поряд з підвищенням рівня конкурентоспроможності необхідно розглянути причини її можливої втрати, до яких належать: погіршення факторних параметрів; невідповідність місцевого та глобального попиту; втрата місцевими покупцями своєї вибагливості порівняно з іноземцями; цілі компаній, що обмежують темпи інвестицій; втрата фірмами здатності до швидкого пристосування; послаблення внутрішньої конкуренції.

18.3. Методи оцінки конкурентоспроможності національної економіки

Існує два основні підходи до оцінювання конкуренто­спроможності національної економіки. І підхід. Оцінювання на основі відносних вартісних результатів виробництва, тобто оцінювання ринкової вартості виготовленої продукції (торговий баланс, частка на світових ринках готової продукції та високо­технологічних товарів). ІІ підхід. Оцінювання використання наявних ресурсів, тобто оцінка рівня собівартості виробництва продукції у країні (зростання продуктивності праці, рівень заощаджень та інвестицій, витрати на фундаментальну науку, НДДКР, освіту, розвиток людського капіталу).

На основі системного підходу показники конкуренто­спроможності розраховують на чотирьох окремих рівнях: мікрорівень; мезорівень; макрорівень; мета рівень.

Світовий банк розробив у 1986 році методику визначення індексу конкурентоспроможності. Інтегральний показник враховує 381 показник (100 з яких визначаються за допомогою експертних оцінок), які зведені у 8 агрегованих груп: економічний потенціал; зовнішньоекономічні зв’язки; державне регулювання; кредитно-фінансова система; інфраструктура; система управління; науково-технічний потенціал; трудові ресурси.

Наприкінці 1997 року запропонована нова методика, яка охоплює 9 критеріїв (100 балів): політичний ризик (25); економічні перспективи (25); зовнішня заборгованість (10); борг у зв’язку з дефолтом або через реструктуризацію боргу (10); рейтинг платоспроможності за кредитними боргами (10); доступ до банківських ресурсів (5); доступ до короткострокових фінансових ресурсів (5); доступ до ринків капіталу (5); надання форфейтингових послуг (5).

Дані методики не можна вважати досконалими, оскільки переважна більшість показників визначаються на основі експертних оцінок (суб’єктивні оцінки фахівців, опитування та ін.).

Порівняння конкурентоспроможності на макрорівні між країнами включають такі ініціативи як Світовий щорічник конкурентоспроможності (World Competitiveness Yearbook (WCY) Міжнародного інституту менеджменту і розвитку (International Institute for Management and Development (IMD) та Глобальний звіт конкурентоспроможності (Global Competitiveness Report) Всесвітнього економічного форуму (World Economic Forum (WEF).

Рейтинги й показники, які представлені, можуть застосовуватись для: стеження за позицією країни відносно до інших держав; установлення пріоритетів; обчислення; аргументування.

Лекція 19. Міжнародні економічні організації

19.1. Сутність та цілі міжнародної економічної інтеграції

19.2. Форми міжнародної економічної інтеграції

19.3. Характерні риси світових, континентальних та регіональних інтеграційних об’єднань

19.4. Функціональні інтеграційні угруповання

19.5. Механізм сприяння міжнародній економічній діяльності

19.1. Сутність та цілі міжнародної економічної інтеграції

Інтеграційних процес – це зближення і переплетіння національних економік кількох країн з метою побудови єдиного господарського механізму. Інтеграційні процеси призводять до розвитку економічного регіоналізму, у результаті якого окремі групі країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі, а в окремих випадках і для міжрегіонального переміщення факторів виробництва.

Міжнародна економічна інтеграція зумовлена поглибленням міжнародного поділу праці, розвитком виробничих сил і міжнародної торгівлі. Значним фактором сприяння даного процесу є розвиток інфраструктури транспортних сполучень та інформаційно-комунікаційних технологій. В основу теорії інтеграції покладено порівняння торгівлі між країнами в умовах існування у кожної з них власного митного тарифу і в умовах підписання угод про тарифний союз, що виключає тарифи в торгівлі. У загальному вигляді інтеграція розглядається як елемент вчення про наступне: ефективність зовнішньої торгівлі; державне регулювання зовнішньоекономічних процесів; вплив на фактори, що діють на стан платіжного балансу.

Ефекти від інтеграції носять як позитивний, так і негативний характер. Негативна інтеграція – усунення різних інструментів міжнародної економічної політики. Позитивна інтеграція - додаткові заходи для усунення неузгодженостей, які можуть існувати між митами та податками в різних країнах.

До передумов інтеграції належать: близькість рівня економічно розвитку та ступеню ринкової зрілості країн, що інтегруються; географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону та економічних зв’язків, що склалися історично; позитивний демонстраційний ефект, намагання прискорити ринкові реформи; не залишитися обабіч інтеграційних процесів.

До цілей інтеграції відносяться: використання переваг економії масштабу; створення благодійного зовнішньополітичного середовища; вирішення завдань торговельної політики; сприяння структурній перебудові економіки; підтримання молодих галузей національної промисловості.

На міжнародну економічну інтеграцію впливають такі складові, як глобалізація та регіоналізація. Глобалізація (globalization) – поступове формування єдиної для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Регіоналізація (regionalization) – це поглиблення міжнародних зв'язків окремого територіального економічного простору.

19.2. Форми міжнародної економічної інтеграції

Розрізняють наступні форми міжнародної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний союз; політичний союз.

Таблиця 19.1. Форми економічної інтеграції та відповідність положенням

Охарактеризуємо коротко вище наведені етапи інтеграції (табл. 19.1).

Зона преференційної торгівлі (preferential trade area): перші кроки керівництв держав у економічному та торговому співробітництві. Зона вільної торгівлі (free trade area): відміна митних тарифів для взаємної торгівлі. Митний союз (customs union) передбачає спільну торговельну політику щодо третіх країн створенням міждержавних органів управління зовнішньоторговельною політикою. Спільний ринок (common market): усунені бар'єри на імміграцію, еміграцію та переливання капіталу через кордони. Економічний союз (economic union): узгоджена економічна, фінансова та валютна політика, створення установ, наділених правом приймати рішення від імені угруповання в цілому. Політичний союз (political union): передача національними урядами своїх функцій наддержавним органам.

19.3. Характерні риси світових, континентальних та регіональних інтеграційних об’єднань

Основними характеристиками економічної інтеграції на різних етапах розвитку є наступні:

1945р. – 50-і роки ХХ ст. характеризуються домінуванням США, поступовою лібералізацією торгівлі та руху капіталу.

У 60-і роки здійснюється формування економічно та політично могутньої тріади з центрами у США, Японії та Європейському співтоваристві.

У 70-і роки значну політичну владу у світі набуває " велика сімка" (G‑ 7), яка суттєво починає впливати на роботу таких міжнародних організацій, як МВФ, МБРР, ГАТТ, ОЕСР.

80-і роки характерні поступовим переходом від «холодної війни» до «нового світового порядку», поява «однополюсності».

З початком 90-і роки і по теперішній час поступово Європейський Союз набуває вагомості на світовій політичній арені. «Велика сімка» перетворюються на „велику вісімку” (Російська Федерація).

Країни, економіка яких активно використовує надбання науки і техніки, беруть значну участь у міжнародному поділі праці, реалізують потенціал у регіональних інтеграційних об’єднань і поділяються на наступні: “нові індустріальні країни”; менш розвинені з числа розвинених держав; промислово розвинені країни.

Відповідно до рівня розвитку тієї чи іншої країни та ролі її у регіональних угрупуваннях країн умовно поділяють на такі типи:

- угрупування першого типу – країни, в економіці яких переважають галузі та підприємства з високим ступенем залучення продукції, що виробляється, для її подальшої переробки в більш розвинених країнах на засадах кооперування у міжнародному поділі праці;

- угрупування другого типу – країни, в економіці яких наявні як певні галузі та підприємства, що залучають з інших країн вироби первинної технологічної переробки, так і певні галузі та підприємства, які самі є об'єктами залучення іншими країнами на засадах кооперування у міжнародному поділі праці;

- угрупування третього типу – країни, в економіці яких переважають галузі та підприємства, що базуються на широкому залученні сировини та продукції, виробляються галузями та підприємствами інших країн на засадах кооперування у міжнародному поділі праці.

19.4. Функціональні інтеграційні угруповання

До функціональних інтеграційних угруповань належать світові організації, які координують діяльність економічної, фінансової, технологічної сфер у міжнародній економіці.

Міжнародний Валютний Фонд(International Monetary Found, https://www.imf.org/) – реалізує кодекс правил обміну валют і забезпечує компенсаційну фінансову допомогу країнам-учасницям у разі виникнення проблем із їх платіжними балансами. Членами МВФ є 182 держави.

Серед принципів діяльності МВФ: заборона на маніпуляції валютним курсом або міжнародною валютною системою; зобов'язання проведення у разі необхідності інтервенцій на валютних ринках для усунення валютної кризи; зобов'язання кожної країни враховувати у своїй політиці інтервенцій інтереси своїх партнерів, особливо тих, у валюті яких здійснюється інтервенція.

Основні цілі МВФ: сприяння міжнародному співробітництву, забезпечення механізму консультацій і співробітництва для розв'язання монетарних проблем; збалансоване зростання міжнародної торгівлі, збільшення рівня зайнятості, підвищення рівня реальних доходів, а також удосконалення виробничих потужностей; підтримання стабільності валютних курсів та обмінних операцій, запобігання невиправданій девальвації національних грошових одиниць; прискорення становлення багатосторонньої системи платежів для поточних операцій, прагнення зняття обмежень на обмін валют, що заважає нормальній торгівлі; забезпечення тимчасового доступу членів МВФ до загальних ресурсів для надання їм змоги виправити незбалансованість платіжних балансів без запровадження механізмів, які стримували б підвищення національного чи міжнародного добробуту; зменшення тривалості та величини незбалансованості платіжного балансу.

Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку, Світовий банк – СБ (The International Bank for Reconstruction and Development) об'єднує 181 державу. До цілей МБРР належать: сприяння реконструкції і розвитку територій держав-членів, їх виробничого потенціалу; заохочення інвестицій шляхом надання гарантій або прийняття участі у кредитних та інвестиційних проектах; стимулювання довгострокового збалансованого зростання міжнародної торгівлі, а також підтримка рівноваги платіжного балансу шляхом кредитування проектів з розвитку виробництва у країнах-членах МБРР.

ЮНІДО (United Nations Industrial Development Organization – UNIDO) засновано в 1967p. рішенням Генеральної Асамблеї ООН як центральний координуючий орган у сфері допомоги промисловому становленню країн, що розвиваються.

Цілі ЮНІДО: сприяння промисловому розвитку і співробітництву на глобальному, регіональному, національному і галузевому рівнях; сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, у тому числі в галузі розробки природних ресурсів і розвитку інфраструктури; надання допомоги країнам з перехідною економікою і країнам, що розвиваються, у реструктуризації та приватизації в промисловості; надання технічної допомоги.

19.5. Механізм сприяння міжнародній економічній діяльності

Міжнародна економічна діяльність підприємства базується на таких основних положеннях та принципах: самостійність, економічна заінтересованість, відповідальність, рівноправність, конкуренція, приватна власність, державне регулювання, соціальне партнерство.

Основними регуляторами діяльності є обсяги попиту та пропозиції на засоби виробництва, ціни на ринках, тарифи, обсяги ресурсів, виробничі потужності, курси валют, відсотки на депозити та кредити, ставки податків і відрахувань тощо.

Рис. 19.6. Основні складові механізму сприяння міжнародній економічній діяльності підприємства

Започаткуванням наддержавного регулювання та сприяння міжнародній економічній діяльності можна назвати затвердження підходу Ліги Націй (1929 р.), який полягає у встановлені певних правил взаємо­відносин між ТНК і країнами. Хартія міжнародної торгової організації, яка підписана в Гавані 24 березня 1948 року, регламентувала регулювання закордонних інвестицій корпорацій. Хартія економічних прав та обов'язків (1974 p.) закріпила положення, спрямовані на обмеження діяльності крупних корпорацій. Цього ж року створені міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і Центр з ТНК. Розпочала діяльність спеціальна “група 77” з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК.

Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) з метою формулювання обов'язкових правил поведінки ТНК створила Комісію з транснаціональних корпорацій. У 1976 році Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) ухвалила рішення про початок переговорів з питань передачі технологій і здійснення дій, які обмежують ділову активність.

Лекція 20. Україна і світова економіка

20.1. Економіка України в міжнародному поділі праці

20.2. Україна і СОТ

20.3. Україна і європейське співтовариство

20.4. Шляхи підвищення впливу України на міжнародні економічні відносини

20.1. Економіка України в міжнародному поділі праці

У міжнародному поділі праці Україна виділяється, насамперед, сировинними, капітало- та матеріаломісткими галузями (добувна промисловість, сільське господарство, галузі, що розвиваються на їх базі), а тому структура її експорту складається з сировинних товарів і продукції первинної переробки.

Основу експорту складають: чорні метали і вироби з них (прокат, труби), продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (азотні добрива, продукти неорганічної хімії), мінеральні продукти (залізна та марганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, сіль тощо), сільсько­господарські та продовольчі товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо, молоко та молокопродукти). Експорт машин, устаткування і транспортних засобів складає менше 13 % від загального його обсягу.

Основу імпортних надходжень становлять: мінеральні продукти, насамперед, паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її перегонки), машини, устаткування і транспортні засоби. В Україну завозиться продукція хімічної, фармацевтичної, харчової та легкої, деревообробної і целюлозно-паперової галузей.

Держкомстат України розглядає промисловість за такими секторами: добувна (2 складові); переробна (9 складових, 7 підскладових); виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

Товарна структура експорту (2007 рік) має такий вигляд: недорогоцінні метали та вироби з них – 44, 1 %, з них чорні метали – 35 %; механічне обладнання, машини та механізми, електрообладнання та їх частини – 9, 2 %; мінеральні продукти – 9, 1 %; продукція хiмiчної та пов’язаних з нею галузей промисловості – 8, 7 %; транспортні засоби та шляхове обладнання – 5, 8 %; котли, машини, апарати і механічні пристрої – 5, 4 %.

Товарна структура імпорту (2007 рік) наступна: нафта та продукти її перегонки – 30, 6 %; газ природний – 15, 5 %; транспортні засоби та шляхове обладнання – 12, 2 %; продукція хiмiчної та пов’язаних з нею галузей промисловості – 8, 6 %; недорогоцінні метали та вироби з них – 7, 4 %.

Географічна структура експорту (2007 рік) має наступний вигляд: у країни СНД експортується 36, 3 % від загального обсягу, з них у Російську Федерацію – 25, 2 %; Азію – 20, 1 %, Африку – 5, 8 %; Америку – 5, 3 %. На другому місці після РФ за обсягами експорту України посідає Туреччина – 7, 4 %, далі Італія – 6, 8 %, Польща – 3, 5 %, Німеччина – 3, 5 %, Білорусь – 3, 0 %, Казахстан – 2, 6 %, Угорщина – 2, 4 %, США – 2, 1 %.

Географічна структура імпорту (2007 рік) наступна: країни СНД імпортують в Україну 46, 0 % товарів та послуг від загального обсягу; Європа – 36, 3 %; Азія – 13, 5 %; Америка – 3, 2 %. До найбільших п’яти країн-експортерів в Україну є Російська Федерація – 28, 7 %, Туркменістан – 10, 3 %, Німеччина – 9, 1 %, Китай – 4, 9 %, Польща – 4, 5 %.

20.2. Україна і СОТ

СОТ(WTO, World Trade Organization) – головний міжнародний регулятор світової торгівлі, місією якого є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Членами цієї міжнародної організації є 183 країни, частка світової торгівлі становить близько 95 %.

Основні принципи СОТ: принцип найбільшого сприяння; принцип національного режиму; принцип захисту національної промисловості; принцип утворення стійкої основи торгівлі; принцип сприяння справедливій конкуренції; принцип дій в надзвичайних ситуаціях; принцип регіональних торговельних домовленостей.

СОТ є напівзакритою організацією, оскільки доступ до неї обмежено досить жорсткими умовами як економічного, так і політичного характеру. Кожен новий член СОТ отримує суттєві пільги на світовому ринку. Приєднання до СОТ для України має стратегічне значення з точки зору двох важливих факторів: передумова для подальшої поступової інтеграції України у європейські та світові процеси та структури; системне реформування національної економіки згідно з принципами лібералізації і відкритості ринку.

Членство України у СОТ визначає наступні привілеї: зменшення тарифних і нетарифних обмежень для українських товарів практично на всіх світових ринках; можливість змінити структуру експорту в бік підвищення частки високо­технологічної продукції; кількісне та якісне поліпшення української торгівлі; забезпечення справедливого вирішення торговельних спорів; застосування антидемпінгових і компенсаційних заходів з метою захисту внутрішнього ринку; введення тимчасових обмежень імпорту у випадках виникнення проблем з платіжним балансом.

Основні наслідки вступу України до СОТ: інтеграція до міжнародної ринкової економіки, створення правових засад для стабільного і передбачуваного ведення підприємницької діяльності та міжнародної торгівлі; збільшення обсягів надходжень прямих іноземних інвестицій у 1, 5 ‑ 2 рази; спрощення умов доступу до ринків країни-членів, що входять до Світової організації торгівлі; сприяння вирішення торговельних спорів (механізм урегулювання передбачений нормами СОТ); пожвавлення торговельно-економічних зв'язків; зростання надходження до Державного бюджету (скасування пільг, кількісне збільшенню бази для справляння митних платежів, зростання обсягів виробництва, активізації торговельного обороту; доступ до ширшого асортименту товарів і послуг.

20.3. Україна і європейське співтовариство

Першим етапом створення Європейського Союзу є підписання Паризького договору (08.04.1951 р.) про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі, який набрав чинності у серпні 1952 року. Країнами-засновниками стали ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

Другий етап (етап зони вільної торгівлі (1958-1969 рр.)) розпочався 25.03.1957 р. підписанням Римського договору про створення Європейського економічного співробітництва та Євратома. Відповідно до договору поступово відмінено мито та кількісні обмеження на взаємну торгівлю, встановлено загальний митний тариф, введено загальну митну політику.

Третій етап (етап митного союзу (1968-1976 рр.)) розпочався зі створення Європейських співтовариств і митного союзу. Відбувається розвиток переваг митного союзу і зовнішньої торгової політики у відношенні до третіх країн, формується єдина сільськогосподарська політика та політика охорони навколишнього середовища.

Четвертий етап (етап спільного ринку (1987-1992 рр.)) характеризуєтьсятим, що на основі Єдиного європейського акту створено внутрішній ринок країн Європейського Союзу. Формуються досить тісні економічні зв’язки з країнами ЄС. Україна розглядається як ринок збуту та джерело високо­інтелектуальної робочої сили.

П’ятий етап (етап економічного союзу (з 1992 р.)) розпочався підписанням договору про створення Європейського Союзу (01.11.1993 р.), узгодження валютної політики. Цей етап поділяється на такі стадії: 1990-1993 рр. – валюти країн Європейського Союзу мають вільний обіг в межах європейської валютної системи; 1994-1998 рр. – створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики; з 1999 р. – взаємно фіксуються курси валют, вводиться євро, створюється єдиний європейський центральний банк.

Відносини України з ЄС головним чином ґрунтуються на Угоді про партнерство і співробітництво, що набула чинності в 1998 році. Вона підкреслює повагу до основних спільних цінностей як основи для співробітництва, забезпечує відповідні рамки для політичного діалогу, запроваджує основні спільні цілі на основі гармонійних економічних відносин, сталого розвитку, співробітництва в низці галузей.

До пріоритетних галузей співробітництва належать: енергетика та ядерна безпека (заходи з подолання наслідків Чорнобильської катастрофи); торгівля (двостороння угода щодо доступу до ринку товарів і послуг та про підтримку з боку ЄС адаптації українського законодавства відповідно до багатосторонніх правил системи СОТ); судочинство; внутрішні справи; захист навколишнього середовища (робоча група з питань зміни клімату, що фокусується на реалізації положень Кіотського Протоколу та на проектах технічної допомоги); транспорт (інтеграція транспортної інфраструктури України до європейської транспортної мережі в рамках програм Пан-європейські транспортні коридори, Чорне море та ТРАСЕКА; наука і технології (двостороння угода про співробітництво 2002 року – співпраця за 6 та 7 Рамковими Програмами та ін. ЄС також надає фінансову підтримку Науково-технологічному центру в Україні (STCU) та через ІНТАС – міжнародну асоціацію для сприяння співробітництву між науковцями з країн колишнього Радянського Союзу); інвестиції; прикордонне співробітництво (єврорегіони).

20.4. Шляхи підвищення впливу України на міжнародні економічні відносини

Основні складові участі України у міжнародних економічних відносинах:

- адаптація законодавчої бази України до міжнародного законодавства, забезпечення вимог стосовно прав людини;

- економічна інтеграція, розвиток торговельних відносин між Україною та іншими країнами, інтеграційними угрупованнями;

- адаптація соціальної політики України до світових стандартів;

- гармонізація вітчизняних технічних стандартів до ISO;

- культурно-освітня i науково-технічна інтеграція;

- регіональна інтеграція України;

- галузева співпраця та участь у міжнародному поділі праці;

- співробітництво у галузі охорони довкілля;

- співпраця у військовій сфері;

- позитивні тенденції у загально визнаних міжнародних рейтингах.

Після проголошення незалежності України участь в діяльності Організації Об'єднаних Націй було визначено одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики нашої держави.

Іншою впливовою організацією у сфері міжнародних економічних відносин є Світова організація торгівлі (СОТ) як правова та інституціональна основа світової торговельної системи. Важливим чинником впливу на економіко-політичну ситуацію на територіальному рівні є створення та функціонування регіональних організацій таких, наприклад, як СНД (Співдружність незалежних держав), ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), ОЧЕС (Організація чорноморського економічного співробітництва) та інші.

Лекція 21. Глобалізація як складова світових інтеграційних процесів

21.1. Глобалізаційні процеси в міжнародній економіці

21.2. Антиглобалізаційні процеси

21.3. Економічна складова сталого розвитку

21.1. Глобалізаційні процеси в міжнародній економіці

Глобалізація (globalization) – це економічний процес об’єднання національних економік переважної кількості країн в єдиний світовий простір. Єдина ринкова економічна система нанизується на економіки багатьох країн поступово і регулюється суворими неоліберальними принципами.

Розрізняють два аспекти глобалізації: високотехнологічний і низькотехнологічний. Процес глобалізації складається з 3-х взаємопов’язаних компонентів: 1) міжнародний поділ праці; 2) міжнародне виробництво; 3) політичні відносини.

Процес глобалізації характеризує: зростаюча взаємозалежність економік різних країн; цілісність і єдність світового господарства; посилення відкритості національних ринків; поглиблення міжнародного поділу та кооперації праці.

Розгалуженість світових інформаційно-комунікативних мереж за рахунок впровадження новітніх технологій, систем електронного цифрового зв'язку дозволяє втручатися у процес функціонування інституціональних одиниць поза державним контролем конкретно взятої країни.

Суттєво на глобалізаційні процеси впливають «нові індустріальні країни» Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвивається тенденція до формування глобальної цивілізації зі спільними уподобаннями, цінностями. Зароджуються основи міжнародного громадянського суспільства.

Основними напрямами розвитку глобалізації вважаються: промисловий; культурний; соціальний; політичний; фінансовий (грошовий); економічний; інформаційний; технологічний; технічний.