Періодизація Стародавнього Світу: Стародавній Схід, Греція і Рим.

Суспільства, що ще тільки виходили з стану первісності і більш розвинуті народи, що вже переступили поріг цивілізації, Вони розмовляли сотнями різних мов і вірили у незчисленну кількість божеств. Що ж дозволяє вбачати у цьому розмаїтті певну єдність і поєднувати в курс «Історії Стародавнього Сходу», що складає першу частину історії стародавнього світу? Це можна зрозуміти тільки при комплексному розгляді всіх складових цього курсу.

Друга частина історії стародавніх часів традиційно складає історія Стародавньої Греції і Стародавнього Риму або часів античності і «класичної стародавності». Такий розподіл історії стародавнього світу на дві частини,

· з одного боку, відбиває специфіку розвитку Стародавнього Сходу і античних країн,

· а, з іншого, висвітлює загальні риси давніх станово-класових суспільств.

Нерівномірність історичного розвитку країн Стародавнього Сходу зумовило своєрідність хронологічних меж для різних регіонів.

Ø В марксистській історіографії довгий час вважалося, що початком історії стародавньосхідних суспільств пов’язано з зародженням рабоволодіння, а кінець їх історії визначався розкладом і загибеллю рабовласницької формації і становленням феодальних відносин. Проте подібні критерії відліку історичного часу для країн Сходу є досить розмитими і малообґрунтованими.

Дійсно, де шукати ту межу, що відділяє перинне суспільство від рабоволодіння і рабоволодіння від феодалізму, коли зараз стає зрозумілим,

ü що рабство ніколи не було провідним, системно утворюючим укладом на Сході,

ü що не існувало на всіх етапах його історії,

ü що соціально-економічний лад східних суспільств споконвіку характеризувався багатоукладністю.

Ø Тому в наші часи більшості дослідників стародавніх часів згодні у тому, що існує певна спільна основа усіх давніх цивілізацій. Це виявляє себе у наявності деяких спільних рис

· соціально-економічного ладу,

· політичних інститутів,

· релігійно-культурному житті усіх стародавніх суспільств.

· Поєднує їх, перш за все, той найважливіший факт, що всі вони вийшли з первісного ладу і вступили в стадію цивілізації, причому першими пройшли цей шлях давньосхідних суспільств.

Просторові межі історії Стародавнього Сходу у сходознавстві (орієнтологія), що склалося у ХІХ ст., безперервно змінювалися.

Ø На початку інтерес вчених було прикуто до країн Близького Сходу, що було пов’язано, в першу чергу, з авторитетом Біблії, з якої черпалися перші відомості з історії стародавніх держав і народів. В науці навіть склалося таке поняття як «класичний Схід», кордони якого обкреслювалися ареалом Середземного моря. Саме Близький схід був батьківщиною давніх цивілізацій. Сюди входили території Північно-Східної Африки (Стародавній Єгипет) і значна частина Передньої Азії, що охоплювала Малу Азію, Месопотамію, області Східного Середземномор’я, Вірменське нагір’я, Аравію.

Ø У 20-х рр.. ХХ ст. з розгортанням інтенсивних досліджень стародавньої історії Індії і Китаю, стала очевидною близькість соціально-економічного і культурного розвитку на великих просторах Азії та Африки. Це призвело до розширення географічних меж Стародавнього сходу від Закавказзя до Японії і Кореї.

Ø Зараз вже не можна заперечувати близькість крито-мікенського суспільства і доколумбових цивілізацій Америки до історії «класичного Сходу». Можливо, що з часом ці цивілізації будуть вивчатися у цьому курсі. Таке розширення Стародавнього Сходу має теоретичне і фактичне підґрунтя. (Проте поки, що вони відносяться до історії Стародавньої Греції (перша) і історії Америки (другі)).

Сучасна географія курсу «Стародавній Схід» простяглася з Заходу на Схід від Алжиру і Тунісу де були розташовані володіння Карфагену (досить часто відносять до історії стародавньої Греції і Риму) до сучасних Китаю, Японії та Індонезії; а з Півдня на Північ – від сучасної Ефіопії та Індії до Кавказьких гір і берегів Аральського моря. У цьому надзвичайно широкому просторі існували багато чисельні державні формування, що залишили яскравий слід в історії людства: Велика єгипетська держава, Хетська держава, декілька крупних держав на території Месопотамії (Вавілонське царство, Ассирія), Ізраїль, Урарту, Мідія, Перська імперія, держава Маурьїв і Гуптів на території Індостану, імперії Цинь і Хань в Китаї.

Початком епохи Стародавнього Сходу стали події, що мали вирішальне значення для всього людства. Були засвоєння долини річок Африки і Азії: Нилу, Євфрату і Тигру та Інду, приборкання Каруна і Керхе в Еламі (Південно-Західний Іран). Декілька пізніше була засвоєна долина Хуанхе. Ці ріки протікали зоною напівпустель і сухих степів де без системи зрошування розвиток високопродуктивного землеробства був неможливим. Це була найбільша перемога, яка привела, у кінцевому результаті до найважливішого порубіжжя в історії людства – цивілізації, як більш високого ступеня розвитку суспільства. Вперше це відбулося в долині Нілу і Єфрату між якими і зараз продовжується боротьба за першість у початку цивілізаційної доби і з яких і починається історичний курс Стародавнього Сходу.

ПОЧАТОК

v Зараз визначено вважати, що хронологічно період стародавніх часів на Близькому Сході починається з заснуванням основ цивілізації і держави у кінці IV – на початку ІІІ тис. до н. е.

Для інших регіонів історія стародавнього світу починається пізніше.

v На території Індостану міська цивілізація – Індська (Джама і Хараппа) усклалася у середині ІІІ тис. до н. е.

v Формування засад давньокитайської та інших цивілізацій відноситься до пізніших часів – кінець ІІІ тис. до н. е.

v Враховуючи, що витоки і перші пласти давніх цивілізацій уходять коріннями в неолітичні землеробські культури. Так В.Д. Неронова розгляда. Історію Стародавнього Сходу, як час співіснування первісної і рабовласницької формацій, і з цим, у певній мірі, можна погодитися. Польська вчена Ю. Заблоцька взагалі вважає, що початок викладу історії Близького Сходу припадає на VIII тис. до н. е.

ЗАВЕРШЕННЯ

v Стародавня історія Близького Сходу завершується 30-ми роками IV ст. до н. е. тобто часом Східного походу О. Македонського. А далі іде епоха еллінізму (323-30 рр. до н. е.) який вивчається в курсі історії античності.

v Стародавня історія Індії завершується у V ст. н. е.

v Стародавня історія Китаю завершується у ІІІ ст. н. е.

v Точно так формується власна хронологія доби стародавньої історії для різних країн і регіонів.

Історія Стародавньої Греції і Риму – друга складова періодц «Історія Стародавнього світу». Досить часто стародавня історія Греції і Риму викладається окремо у зв’язку з тим, що періодизація стародавньої Греції: гомерівський (передполісний), архаїчний та класичний періоди не співпадають з періодизацією інших країн античного Середземномор’я. Різність градацій хронології не дозволяє використати синхронний метод викладу матеріалу для створення цілісної картини античного світу. Це дозволяє зробити принцип об’єднання значущих процесів історичного розвитку загальних для Греції, Македонії, Етрурії, Риму та Карфагену. Такий підхід дозволяє комплексно оформити сім етапів розвитку античного світу.

Ø Перший це – історія виникнення і занепаду державних утворень егейського моря, розквіт критської, кікладської, троянської, мікенської культур, що знаменували собою передісторію античної цивілізації.

Ø Другий це – історичні процеси і події «темних віків», або перед полісного часу, формування держав у формі полісів, історія грецької і фінікійської колонізації, розквіт полісного ладу і його вступ у смугу криз, що завершилася насильницьким об’єднанням полісів Балканського і Апеннінського півостровів Македонією і Римом.

Ø Третій це - середземноморський світ елліністичної епохи. Це історія елліністичних держав і полісів як системи соціальних відносин, що склалися після завоювань Олександра Македонського, і політичних змін, що призвели до створення крупних елліністичних держав і кардинальних змін у сфері культури на гранті поєднання Схід-Захід.

Ø Четвертий це – створення римської світової держави у ході завоювання Середземномор’я і пов’язані з цим зміни у сфері соціальних відносин, економіки, політики, права та культури.

Ø П’ятий це – криза і падіння римської республіки від Гракха до Августа коли відбувалося розширення римських володінь і реорганізація державного апарату та йшов процес встановлення диктатури Цезаря.

Ø Шостий це – імперія в епоху принципату доби правління Юліїв, Клавдіїв, Флавіїв, Антоніїв та Северів.

Ø Сьомий це – криза ІІІ ст. і період домінанту – нетривалої стабілізації яка відтер мінувала закономірність розпаду і загибелі імперії.

Важливою проблемою історії Стародавнього Світу залишається аспект розвитку кочового світу євразійського степу, Поза увагою більшості підручників, окрім певних епізодів залишається історія скіфо-сарматського простору і Хунну які визначали історію розвитку цивілізацій того часу і були невід’ємною складовою загальноісторичного розвитку, сформувавши свої унікальні культури і репрезентувавши себе в світі своєрідними суспільно-політичними утвореннями.