Реферат до заліку

з дисципліни «Захист інформації»

Виконала: студентка гр. № 6

IV (перехідного) курсу

заочної форми навчання

Мельниченко Х.М.

Перевірив: доцент,

викладач дисципліни

«Захист інформації»

Рябий М.О.

Київ – 2014

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ІНФОРМАЦІЮ“.

“КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ“ ПРО ЗАГРОЗИ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

Базовим чинним законом, що регулює інформаційну сферу є Закон України “Про інформацію“, прийнятий 2 жовтня 1992 р. Доцільно викласти основні положення закону. Під терміном “інформація“ закон розуміє «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві». (Ст.1) Основними принципами інформаційних відносин вважаються: гарантованість права на інформацію; відкритість та доступність інформації; свобода інформаційного обміну; об’єктивність та вірогідність інформації; законність її одержання, використання, поширення та збереження. (Ст.5)

Статті 17 та 18 визначають галузі та види інформації: основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна. До видів належить: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Стаття 27 дає законодавче визначення терміну “документ“: «Документ - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. Первинний документ - це документ, що містить в собі вихідну інформацію. Вторинний документ - це документ, що являє собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів».

Стаття 28 поділяє інформацію на відкриту та інформацію з обмеженим доступом (ІзОД), а стаття 30 роз’яснює, що таке ІзОД, встановлює режими доступу до інформації: Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

«Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України. До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості:

про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;

про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію.

Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом.

Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».

Ця стаття є засадничою для роботи державних службовців з документами, що належать до категорії ІзОД, громадян, які зацікавлені в отриманні “суспільно важливої“ інформації та захисті своїх інформаційних прав, в тому числі права на конфіденційність. У наступній статті 31 якраз йдеться про право громадян на доступ до інформації:

Громадяни мають право: «знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються; доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

Зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.

Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.

Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.

Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду».

Усі ці положення відповідають європейським правовим нормам. Держава не має право безпідставно відмовляти громадянину у задоволенні його інформаційного запиту, а термін вивчення запиту не повинен перевищувати 10 днів. Задоволення ж запиту повинно відбутися упродовж 30 днів. Громадянин має право оскаржувати в суді відмову державного органу задовольнити інформаційний запит, при цьому саме держава повинна доводити в суді законність такої відмови. Якщо суд встановив, що запитувачу відмовили незаконно, винні посадові особи притягуються до дисциплінарної та іншої, передбаченої законодавством, відповідальності.

37-ма стаття роз’яснює обмеження на доступ до тієї чи іншої інформації. Не всі інформаційні запити громадян можуть бути задоволені. До інформації, що не надається та не оприлюднюється відносять: інформацію, визнану державною таємницею; конфіденційну інформацію; інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; інформацію, що стосується особистого життя громадян; документи, що становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.

Закон забороняє державну цензуру: «забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації». (Ст. 45-1) Разом з тим, інформацією та інформаційною свободою не можна зловживати: «інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини» (Ст.46).

Закон гарантує рівність усіх учасників інформаційних відносин (громадяни, юридичні особи та держава), розглядає інформацію з точки зору права власності. Крім того, закон визначає низку термінів, важливих в процесі інформаційних відносин: це поняття “інформація як товар“, “інформаційна продукція“, “інформаційна послуга“.

Важливим моментом є встановлення відповідальності за розголошення інформації, яка розголошенню не підлягає (Ст.47). Однак у цій статті є важливий елемент, пов’язаний з формуванням громадянського суспільства: громадянин звільняється від відповідальності за розголошення ІзОД, якщо він у суді зміг довести “суспільну важливість“ такої інформації, тобто потреба суспільства знати цю конкретну інформації визнана важливішою за можливі негативні наслідки її розголошення. На цьому пункті, до речі, ґрунтується легітимність роботи журналістів.

Закон “Про інформацію“ 1992 (з доповненнями до 2005 р.) року безумовно є прогресивним у плані забезпечення демократичних прав та свобод громадян, вільного обігу інформації, але деякі його положення викликають зауваження фахівців. Наприклад, законові закидають відсутність концепції офіційної інформації, неконкретність положень про секретність, розмитість сфери прав та обов’язків громадян і обов’язків державних органів. До осіб, що володіють правом доступу до інформації пропонують включити також жителів держави, які ще не отримали громадянства. Концепція “авторського контролю“ за доступом до конфіденційної інформації вважається застарілою, принаймні, вона зникає з європейського права (йдеться про те, що власник конфіденційної інформації самостійно визначає режим доступу до неї, спосіб отримання, коло осіб, що мають доступ, захист і т.д.) Закидається також брак критеріїв гіпотетичної шкоди від розголошення інформації та суспільного інтересу до цієї інформації. Дослідники пропонують створити доступний реєстр усіх документів, на які поширюються положення закону, для того, щоб допомогти громадянам у пошуку потрібної їм інформації. Нарешті, найбільшу критику викликає положення 29-ї статті про переважне право доступу до інформації службовців під час виконання службових обов’язків. На думку фахівців, це положення суперечить принципові рівності усіх осіб у доступі до інформації. Отже, Закон “Про інформацію“ потребує істотних змін та доповнень, враховуючи демократичний поступ нашої держави та вимоги часу.

Україна − суверенна держава. Ця обставина ставить на порядок денний проблему захисту її інформаційного простору від негативних впливів. Це не означає запровадження цензури, мова йде лише про те, що держава, яка існує на кошти платників податків, повинна забезпечити для них належні умови для інтелектуального, фізичного, духовного розвитку. Про захист інформаційного простору держави йдеться у документі під назвою “Концепція національної безпеки України“ (1997 р.) У 3-му розділі концепції визначаються загрози національній безпеці України в інформаційній сфері:

− відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

− повільне входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну;

− інформаційна експансія з боку інших держав;

− витік інформації, що становить державну та іншу таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави;

− запровадження цензури;

“Концепція“ формулює основні напрямки державної політики у сфері національної безпеки України:

− вжиття комплексних заходів щодо захисту інформаційного простору та входження України у світовий інформаційний простір;

− усунення причин інформаційної дискримінації України, інформаційної експансії інших держав;

− розробка засобів і режимів отримання, зберігання суспільної цінності інформації, створення розвиненої інфраструктури в інформаційній сфері.

“Концепція“ є, по суті, декларацією про наміри, а здійснення цих заходів, їх конкретизація покладається на органи державної влади, зокрема, силові структури. Але найголовніше: суспільство має усвідомити важливість інформаційної політики, яка поки що недооцінюється.