Природа сприймання.

Як і відчуття, сприймання виникає тільки за безпосередньої дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймання — це перехід до складнішого відображення світу, яке розширює можливості людини щодо пристосування й активного його перетворення.

Сприймання — відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності за їх безпосередньої дії на органи чуття.

Результатом сприймання є цілісний образ об'єкта. Наприклад, взявши в руки книгу, людина одночасно відображає її колір, вагу, запах типографської фарби. Зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, створюють образ книги. Проте сприймання не зводиться до простого підсумовування відчуттів. Це якісно новий ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється наявними в людини знаннями, минулим досвідом. Отже, сприймання є складним процесом, і тому немало проблем, пов'язаних із його перебігом, не піддаються вирішенню.

Пошуки відповіді на питання «Як відбувається людське сприймання?» починають давньогрецькі вчені Епікур, Демокрит, Аристотель, Евклід та ін. «Зір здійснюється за допомогою променів, що виходять з очей і ніби обмацують предмети, подібно до того, як сліпий пізнає форму предметів, обмацуючи їх рукою чи палицею», — писав Евклід. Однак правильну думку про активність рецептора, що сприймає, в епоху Відродження було замінено хибною, за якою сенсорний образ виникає внаслідок впливу зовнішніх агентів на органи чуття, що пасивно сприймають.

Психофізіологія XIX ст. виходила з ілюзії, що дослідження сприймання повинно ґрунтуватися на вивченні рецепторних апаратів і фізіологічних принципів їх роботи. Стосовно зору це означало, що вивчення проекції предмета на сітківці ока може пояснити сприймання видимого світу.

Гештальтпсихологи, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення сприймання, створили власну концепцію центральних механізмів формування перцептивного (лат. perceptio — сприймання) образу. Вони перенесли проблему сприймання з рівня сітківки на мозковий. Розглядаючи процес формування образу сприймання як пряме відображення фізіологічних процесів структуроутворення, що відбуваються у нервовій системі, представники гештальтпсихології налаштувалися на хибні висновки.

Критичний аналіз цієї концепції дав змогу вітчизняним ученим JI. Виготському, П. Гальперіну, О. Леонтьеву та іншим сформувати принципово нові засади аналізу проблеми сприймання. Враховуючи їх, а також сєченівське розуміння рефлекторної природи сенсорних процесів, вітчизняні дослідники О. Запорожець та Лев Веккер(1918—2001) почали розглядати сприймання як своєрідну дію, спрямовану на обстеження об'єкта сприймання і створення його копії, подоби.

Різнобічне вивчення сприймання виявило його залежність від досвіду людини, її знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, сприймання є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм його істинності є практична діяльність, адже сприймає не ізольоване око чи вухо, а конкретна людина. Тому в образі сприймання відображаються її ставлення до об'єкта, бажання, почуття, інтереси. Це відображення отримало назву апперцепції.

Апперцепція (лат. ad— до і perceptio— сприймання) — залежність сприймання від змісту психічного життя і особливостей особистості.

Людському сприйманню апперцепція надає активного характеру.

Сприймання, як і відчуття, мають рефлекторну природу. І. Павлов довів, що в основі сприймань є умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття предметів як комплексних подразників.

Фізіологічною основою сприймання є нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, якщо подразник є мономодальним; і міжаналізаторні нервові зв'язки, коли подразник є комплексним. Сприймання нового предмета відбувається на основі наявних у людини знань. Тому в процесі сприймання актуалізуються раніше утворені тимчасові зв'язки. Вони супроводжуються складними нервовими процесами, в яких збудження від подразників поєднується з пожвавленням тимчасових зв'язків, що утворилися раніше. Завдяки цьому людина одержує змогу пізнавати такі властивості предметів, для сприймання яких немає пристосованих аналізаторів (величина, вага та ін.). При цьому важливу функцію виконує друга сигнальна система. Слово зумовлює зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню довільного характеру.