Поняття.

Як і уявлення, поняття відображають предмети, явища та їх ознаки.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні, істотні ознаки предметів і явищ дійсності.

Це такі ознаки, які зберігаються за всіх умов, без яких об'єкт чи явище існувати не можуть. Попри те що поняття виникає на основі чуттєвого пізнання, об'єкт у ньому відображається глибше, повніше і правильніше, ніж у сприйманнях. Воно є наслідком їх узагальнення. Поняття тісно пов'язано зі словом. У слові воно виникає, закріплюється й існує. Проте, утворюючи єдність, поняття і слово не тотожні, бо слово — елемент мови, а поняття — елемент мислення. Поняття без слова неможливе, але існують слова, які не є поняттями.

Кожне поняття характеризується обсягом і змістом. Під обсягом поняття розуміють відображену в ньому сукупність об'єктів, а під змістом — відображену в ньому сукупність істотних ознак. Порівняння понять свідчить, що вони мають різний обсяг. Поняття з більшим обсягом називають родовим щодо видових понять, які мають менший обсяг. Проте такий поділ є відносним. Тип поняття залежить від того, з якою системою понять його порівнюють. Наприклад, «чотирикутник» щодо поняття «геометрична фігура» є видовим, а щодо поняття «паралелограм» — родовим.

Поняття, які мають найбільший обсяг і відображають найзагальніші властивості об'єктів, називають категоріями. У психології до них належать поняття «діяльність», «спілкування», «особистість» та ін.

За кількістю предметів, властивості яких відображають поняття, їх поділяють також на загальні й одиничні.

Загальними називають поняття, в яких відображаються істотні властивості цілих класів предметів. Наприклад, дерево, метал, машина. Одиничними — поняття, в яких відображено істотні властивості одиничних об'єктів. Прикладом можуть бути «Дніпро», «Сонце», «мідь».

За спрямованістю на об'єкт, конкретністю відображення його ознак виділяють також конкретні й абстрактні поняття.

Конкретними є поняття, які відображають певні предмети з їх істотними ознаками, зв'язками і відношеннями. Наприклад, «стіл», «вікно», «зошит Абстрактними називають поняття, в яких відображаються певні властивості, відокремлені від об'єктів. Наприклад, «вага», «витримка», «швидкість». Абстрактні поняття є завжди загальними.

Зміст поняття відображає рівень людського пізнання. У міру того як людина глибше пізнає світ, зміст понять поглиблюється, уточнюється, а іноді й докорінно змінюється. Прикладом може бути еволюція поняття «атом». Зміст поняття розкривається у його визначенні, де вказується належність поняття до найближчого роду і подається перелік його видових відмінностей. Наприклад, «паралелограмом» називають чотирикутник, у якого протилежні сторони рівні й паралельні.

Результати людського мислення, думки, виражаються в судженнях.

Судження. Будучи однією з форм мислення, судження відображає відношення між обсягами понять, виявляючи їх сумісність чи несумісність, а також різноманітні форми сумісності (відношення тотожності, перехресності, підпорядкування).

Судження — відображення зв'язків між предметами і явищами об'єктивної дійсності чи між їх ознаками і властивостями, виражене в словесній формі.

Кожне судження висловлюється в реченні. Однак не кожне речення є судженням. Наприклад, імперативні речення («Швидко іди вперед!») чи запитальні («Хто там прийшов?») не є судженнями.

Існує багато способів поділу суджень на групи. У першу чергу, судження поділяють на прості і складні.

Просте судження містить суб'єкт і предикат. Наприклад, «Іде дощ». Суб'єкт — це предмет, про який йдеться, що відображений у свідомості («дощ»). Предикат — це відображення властивостей, ознак і відношень («іде»). Складне судження є поєднанням за допомогою різних сполучників декількох простих суджень. Наприклад, «Насунула хмара, і пішов дощ».

Судження завжди є висловлюванням когось про щось. У них стверджується або заперечується відношення між предметами чи їх властивостями. Тому судження поділяють на стверджувальні й заперечні.

Залежно від того, як у судженнях відображається об'єктивна дійсність, вони бувають істинними і хибними. В істинному судженні відображаються такі зв'язки й відношення між предметами та їх властивостями, які існують насправді. Наприклад, «Місяць обертається навколо Землі». У хибних судженнях дійсність відображається неадекватно. Наприклад, «Дніпро впадає в Каспійське море». Іноді за значенням істинності судження поділяють на тотожно істинні (закони), тотожно хибні і здійсненні.

Крім того, судження бувають загальні, часткові й одиничні.

У загальних судженнях щось стверджується або заперечується відносно всіх представників певного класу, наприклад «Усі метали електропровідні». У часткових судженнях ствердження чи заперечення стосується лише деяких об'єктів певного класу, наприклад «Деякі птахи не літають». В одиничних судженнях це стосується лише одного об'єкта, наприклад «Цей прилад не працює».

В логіці ще поділяють судження на атрибутивні (судження про належність), релятивні (судження про відношення) і екзистенціальні (судження про існування).

Істинність суджень не завжди буває очевидною й переконливою. Щоб її перевірити, вдаються до спостережень, вимірювань, обчислень чи намагаються її підтвердити за допомогою інших суджень шляхом міркувань. У міркуваннях яскраво виявляється опосередкований характер мислення. У міркуванні з одних суджень намагаються вивести інші, тобто роблять умовиводи.

Умовивід. Завдяки умовиводу як формі мислення продукують так зване «вивідне знання».

Умовивід — форма мислення, в якій з одного або кількох пов'язаних суджень виводиться нове судження, яке дає нові знання про предмети чи явища.

Вихідні судження, з яких виводять нове, називають посилками (засновками) умовиводу. За допомогою умовиводів людина, не вдаючись до безпосереднього вивчення нових фактів, глибше пізнає предмети, усвідомлює їх нові зв'язки і відношення.

Залежно від спрямованості руху знань (від більш загального до менш загального, від одиничного до часткового або загального тощо) умовиводи поділяють на індуктивні й дедуктивні.

Індукція (лат. inductio — наведення, збудження) — міркування, в процесі якого людина переходить від конкретних, часткових фактів до загальних тверджень. Наприклад, спостерігаючи за нагріванням різних металів, люди помітили, що мідь при нагріванні розширюється, залізо — теж. На основі цього було зроблено висновок, що всі метали при нагріванні розширюються. Отже, в індукції відбувається перехід від фактів до узагальнень, від менш загальних до все більш загальних суджень. Оскільки всіх представників певного класу предметів на наявність певної властивості перевірити не вдається, а узагальнення стосуються класу предметів загалом, то при цьому можливі помилки. Це метод неповної індукції. Наприклад, помітивши, що при температурі 30 градусів за Цельсієм залізо є твердою речовиною, мідь, олово, золото та інші теж, роблять висновок, що за цієї температури всі метали є твердими речовинами. А це не так, адже ртуть є рідким металом. Тому в наукових дослідженнях користуються методом повної індукції, який ґрунтується на строгих логічних міркуваннях, що передбачає перевірку всіх випадків і виключає можливість помилок.

Дедукцією (лат. deduco — відводжу, виводжу) називають умовивід, в якому здійснюється перехід від загальних до часткових суджень. Наприклад, «Усі метали електропровідні. Мідь — метал. Отже, мідь — електропровідна».

Крім індукції та дедукції, користуються ще такою формою умовиводу, як аналогія — ймовірнісний умовивід, що ґрунтується на схожості деяких ознак двох чи декількох об'єктів.

Оскільки наявність схожості одних ознак предметів не може бути гарантією для схожості інших, то умовивід за аналогією є ймовірнісним. Він висловлюється у формі гіпотези чи припущення, що потребує додаткової перевірки. Користь аналогії полягає в тому, що вона, активізуючи мислення, наштовхує на догадки.

Отже, дослідження понять, суджень і умовиводів дає змогу дізнатися про загальні закономірності мисленнєвої діяльності. їх знання є необхідним, але не достатнім для повного і різностороннього пояснення того, як думає людина.

Не менш важливим аспектом мисленнєвої діяльності є сам процес думання, мислення, під час якого виникають певні думки у формі понять і суджень. Цей аспект людського мислення вивчає психологія. Вона розкриває закономірності розгортання мисленнєвої діяльності, що приводить до пізнавальних результатів, які відповідають вимогам логіки, тобто є правильними і несуперечливими.

Мисленнєві операції.

Мислення людини завжди спричинене пізнавальними потребами. Процес пізнання передбачає багато мисленнєвих операцій, серед яких провідне місце посідають аналіз, синтез, порівняння, абстрагування й узагальнення.

Аналіз. Суть його полягає в розчленуванні цілого на частини, складного — на його компоненти, структури свідомості — на її елементи, поняття — на його ознаки.

Аналіз (гр. analysis — розкладання) — розчленування об'єктів у свідомості, виділення окремих їх частин, елементів, ознак і властивостей.

Його об'єктом можуть бути предмети і явища, що безпосередньо сприймаються і уявляються, їх зображення на малюнках, кресленнях і схемах, різні поняття тощо.

Аналіз виникає в практичній діяльності людини. Поступово він відривається від матеріального носія й, інтеріоризуючись, спрямовується на його ідеальний образ. Спочатку аналіз має мимовільний характер. Він стає довільним, коли скеровується певною метою людини або словесною вказівкою інших людей на те, що треба виділити в об'єкті, на які ознаки, властивості та зв'язки звернути увагу.

У процесі аналізу предмета окремі його властивості, які є важливими, істотними чи просто цікавими, виявляються особливо інтенсивними подразниками і виділяються серед інших. Вони викликають в корі головного мозку сильне збудження, яке, концентруючись, за законом індукції нервових процесів гальмує інші ділянки кори, що перешкоджає реагуванню на слабкі подразники.

Синтез. За своїми сутнісними ознаками є протилежним до аналізу процесом.

Синтез (гр. synthesis — з'єднання, складання) — мисленнєва операція, в процесі якої об'єднуються в єдине ціле виділені в аналізі певні частини, аспекти, ознаки і властивості об'єктів.

При цьому синтезуються ті елементи, ознаки і властивості, які об'єднані в реальних об'єктах і розкривають їх істотні зв'язки і відношення. Фізіологічною основою синтезу є замикання тимчасових нервових зв'язків у корі головного мозку.

Аналіз і синтез взаємопов'язані. Мислення завжди розпочинається з асоціацій, синтезу, потім відбувається виділення окремих властивостей предмета думки. Далі його ідеальний образ набуває нового, вищого синтезу. Особливо чітко таке поєднання аналізу і синтезу спостерігається в порівнянні.

Порівняння. Особливість його виявляється у переході знань від одиничного до одиничного, на відміну, наприклад, від умовиводу, де знання спрямовуються від одиничного до загального чи навпаки.

Порівняння — мисленнєва операція, яка дає змогу встановити схожі і відмінні ознаки об'єктів, що аналізуються.

Усяке порівняння об'єктів розпочинається з їх зіставлення, тобто із синтезу. При цьому відбувається аналіз явищ і об'єктів, що порівнюються, виділення в них спільного і відмінного. Залежно від складності об'єктів і поставленої мети процес установлення схожих і відмінних рис має більш чи менш розгорнутий характер. У процесі мислення порівняння супроводжується аналізом і синтезом. Зіставляючи їх результати, воно сприяє виявленню внутрішніх зв'язків і відношень об'єкта мислення. При порівнянні часто доводиться використовувати операцію абстрагування.

Абстрагування. Специфіка цієї мисленнєвої операції полягає у відстороненні від одиничного, випадкового, несуттєвого задля пізнання суттєвого.

Абстрагування (лат. abstraction — відтягую, відриваю) — відокремлення у свідомості одних ознак від інших, а також від об'єктів, яким вони властиві.

У конкретних предметах і явищах ознаки та властивості тісно переплетені. Щоб розібратися в них, слід відокремлювати істотні ознаки від неістотних, загальні від часткових, кількісні від якісних. Цьому сприяє позначення ознак словами. Саме завдяки абстрагуванню відбувається творення понять. Абстрагування дає людині змогу повніше і глибше пізнавати явища дійсності. Воно є основою для узагальнень.

Узагальнення. Завдяки узагальненням людина спромагається глибоко пізнати суть процесів і явищ, з'ясувати їх істотні ознаки.

Узагальнення — мисленнєва операція об'єднання предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками.

Найпростіші узагальнення виникають завдяки об'єднанню або групуванню об'єктів на підставі окремої, часто випадкової ознаки. Такі узагальнення є помилковими. Наукову цінність становлять узагальнення на основі істотних і разом із тим спільних властивостей, виділених в аналізі, синтезі чи абстрагуванні. Оформлюючись за допомогою слова, вони стають понятійними. Від обсягу і глибини узагальнень залежить повнота передбачень, які може зробити людина.

Узагальнення поділяють на емпіричні й теоретичні.

Емпіричні узагальнення здійснюють шляхом порівняння чуттєво даних ознак і виявлення серед них спільних.

Теоретичні узагальнення ґрунтуються на глибокому аналізі об'єктів, виділенні істотних і спільних ознак за рахунок аналізу та абстрагування.

Результати узагальнення дають змогу поділяти об'єкти на певні види, групи, класи тощо. Така операція називається класифікацією.

Мисленнєві операції є знаряддям пізнання суті предметів і явищ, без них неможливе вирішення будь-яких проблем — від найпростіших до найскладніших.