Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Отже, соціум — це соціалізоване суспільство.






Сутність соціалізації того чи іншого суспільства показує, наскільки те, що створили люди як особистості, відповідає їхній дійсній природі, споконвічно зорієнтованій на гуманізм, гармонію людини і природи, прогрес людини і людства.

І при такому поясненні стає цілком очевидним, що соціальне забезпечення, наприклад, — це не обов'язок держави. Це зобов'язаний робити, втілювати в життя той чи інший соціум, використовуючи державу. А якщо цей соціум не здатний на таке, то його потрібно змінювати чи навіть ліквідувати. Але при цьому слід пам'ятати, що ліквідовуються не люди, а відносини, створені людьми як особистостями. Творення людьми нових соціальних відносин, нового соціуму (якщо це здійснюється у прогресивному вимірі) дає змогу їм вести суспільство до розквіту, використовуючи на цьому шляху як державу, так і інші владні та, наприклад, духовні важелі.

Характеристика суспільства була б неповною, якби ми не звернули увагу на таку його властивість, як самоорганізація.

Спочатку погляди на суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, ґрунтувалися на ідеї, згідно якої основою історичного розвитку є саморозвиток Світового Духа, який реалізується через розвиток духу епохи, що, у свою чергу, передбачає активну діяльність людини. Людська активність, мотивована роз'єднаними егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, складає єдиний адекватний засіб, через який Світовий Дух реалізує свою внутрішню мету. Сам Світовий Дух не може ні працювати, ні воювати, і тому дозволяє замість себе діяти людині. Світовий Дух має своєрідну " хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей.

Далі розвиток поглядів на суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, ґрунтувався на думці, що в суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, незалежні від їхньої волі відносини — виробничі відносини, які відповідають певному рівню розвитку продуктивних сил, що постають як єдність предметів праці, знарядь праці та робочої сили (здатності людини до праці). Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична та політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріальних благ, який є органічною єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, зумовлює соціальний, політичний і духовний процес життя взагалі.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. найпопулярнішим ученням про самоорганізованість суспільства була концепція " ідеальних типів", згідно з якою історичний процес є настільки різнобарвним плетивом подій, фактів, процесів, що аж ніяк не вкладається у будь-яку систему взагалі. Будь-яка систематизація історії, стверджує ця концепція, має умовний характер. В історії домінує одиничний факт, унікальна подія, схема ж узагальнює, ідеалізує, подає у вигляді закономірності, якої в реальній історії не існує. Схема є простим службовим поняттям — " ідеальним типом" — своєрідним інструментом, який сам по собі нічого не відображає, але необхідний для пізнання. Одночасно вчення про " ідеальні типи" суспільства наголошує, що жоден із чинників суспільного життя не слід абсолютизувати. Істинну картину соціуму дає лише факторний аналіз. При цьому дослідник має право розглядати суспільство з боку визначальності будь-якого фактора. Духовні фактори зумовлюють економіку не меншою мірою, ніж економіка — розвиток духу. Те саме стосується політики і культури, освіти і релігії, економічної боротьби суспільних класів та їхніх ідеальних прагнень.

Ще одне тлумачення суспільства як самоорганізованої системи постає як оригінальне вчення про суспільство як соціальну систему функціонуючих структур, що увійшло до скарбниці світової суспільної думки як концепція структурно-функціонального аналізу суспільства, або теорія соціальної дії. Суспільство, згідно цієї теорії, є своєрідною системою координат дії, найважливішими елементами якої є соціальна система, система культури та система особистості. Сукупність суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв'язків індивідів і соціальних систем. У результаті та на засадах взаємодії " Я" й " іншого" система культури впроваджується в систему особистості, завдяки чому утворюється стійка та стабільна соціальна система. Засобом такого впровадження і стабілізації постає система соціалізації особистості. Це поняття в окресленій нами концепції має опорне значення.

Досить цікавим варіантом трактування суспільства як системи, що самоорганізовується та саморозвивається, є концепція, яка, визначаючи саморозвиток суспільства, вводить поняття соціальний характер, який є результатом динамічної адаптації людської природи до соціально-економічної структури суспільства, активним психологічним чинником суспільного процесу, що зміцнює або руйнує функціонуюче суспільство. При цьому виділяються такі типи соціальних характерів: рецептивний, або сприймаючий, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний.

Підкреслимо, що тут соціальний характер виконує роль посередника між економічним базисом, соціальною структурою та надбудовою — ідеями та ідеалами суспільства. Причому він є посередником в обох напрямах: як від економічного базису до ідей, так і від ідеї до базису.

Основна функція соціального характеру полягає в оформленні енергії членів суспільства в такий спосіб, щоб при виборі способу поведінки їм не доводилось щоразу свідомо приймати рішення — дотримуватись соціальних зразків чи ні. Необхідно, щоб людям хотілося діяти так, як того вимагають обставини суспільного життя, і водночас, щоб вони задовольнялися своїми діями відповідно до вимог даного суспільства і даної культури. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і спрямовувати енергію людей цього суспільства для забезпечення його функціонування та відтворення.

Отже, наведені у підручнику точки зору показують, що основою суспільства, як самоорганізованої системи, є діяльнісна сутність людини. Адже суспільство — це одночасно і стан, і реальний життєвий процес людини (особистості, соціальної групи, соціуму), що відбувається в конкретних умовах та завдяки пізнанню і свідомому перетворенню дійсності, тобто завдяки діяльності. Діяльність — це специфічно людська форма активного відношення до світу, змістом якої є цілеспрямована, доцільна його зміна, свідоме перетворення.

Основними моментами діяльності є: по-перше, наявність суб'єкта діяльності — людини як носія діяльності; по-друге, мета діяльності — один із проявів свідомої поведінки людини, що характеризує передбачення в мисленні результату діяльності та шляхи його досягнення за допомогою певних засобів, це — ідеальний образ бажаного, відповідно до якого перетворюється предмет. По-третє, діяльність охоплює засоби діяльності, за допомогою яких відбувається перетворення дійсності. По-четверте, це предмет діяльності як об'єкт, на який спрямована дія; по-п'яте, це результат діяльності; і, нарешті, по-шосте, — це сам процес діяльності, людська активна дія. Універсальним предметом діяльності є природа і суспільство, а її загальним результатом — " олюднена" природа, культура.

Як суб'єкт діяльності, людина має передусім мислити і діяти, діяти і мислити. Теологія вважає, що першим було слово. Наука надає перевагу ділу. Філософія виходить зі споконвічної єдності слова і діла як первинного принципу пояснення специфіки соціального.

Якщо розглядати єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірним є визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина подолала вихідну тотожність із природою, піднялася над нею, отримавши надприродні статус і форму свого буття. Отже, діяльність, таким чином, є джерелом формування соціальності. Соціальне живе лише в діяльності людини і через неї. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Отже, діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру, реалізує суспільство як самоорганізовану систему.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.