Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Право та закон: їх співвідношення






Як вірно відмічає Скакун О.Ф., соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів. Закон має соціальну цінність тоді, коли, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі» від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від 1 грудня 1934 р.-були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів має практичний результат — створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити справедливість, оскільки немає механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Досліджуючи співвідношення права та закону через призму застосування принципів, слід сказати про таке: деякі принципи отримують пряме закріплення в нормах. Після такої трансформації вони стають принципами-нормами. Інші принципи не отримують прямого закріплення в конкретних нормах. Формулювання правового принципу не переходить в формулювання однієї конкретної норми. Але воно переходить у множинність правових норм, розчиняючись у них. В такому випадку ми маємо справу із принципами, які виводяться із норм. Принципи-норми та принципи, що виводяться із норм складають два різновиди принципів права.

Принципи-норми, як правило, обумовлюються предметом регулювання. В той чи іншій області суспільних відносин (предмет регулювання) закріплюються основні стрижневі положення регулювання, це і є принципи-норми. В конституційному законодавстві – це розподіл влади, права людини і громадянина. В цивільному законодавстві – свободі підприємництва, закріплення власності як володіння, розпорядження та користування, в земельному законодавстві – право власності на землю, в трудовому – свобода праці і т.д.

Принципи-норми можуть охоплювати усю систему законодавства, коли вони отримують своє закріплення в конституції, вони можуть поширювати свою дію і в рамках тої чи іншої галузі, тоді вони називаються, як вже згадувалось, галузевими принципами, ы знаходять своє відображення в галузевих кодифікаціях, деякі принципи діють в межах окремих інститутів

Принципи, які виводяться із норм, як правило, обумовлюються методом регулювання. Диспозитивність чи імперативність регулювання самі по собі не отримують прямого нормативного закріплення, метод регулювання діє через конкретні правові рішення. Якщо узагальнювати та сумувати подібні рішення, то в них виявляється спільна основа, спільний підхід. Якраз це і є принципи, які виводяться із норм. Такі, до прикладу, принципи «все незаборонене дозволено», «все недозволене заборонено». Ці принципи слідують із аналізу норм. Такі ж принципи носять або загально правовий, або галузевий характер. Вони мають особливу цінність у ході застосування права та обов’язково застосовуються при аналогії закону.

Виходячи із суті терміну «принцип», що означає начало, основу, правові принципи визначаються як основоположні ідеї, закріплені в законі. Вони набувають значення імперативних вимог, конкретних правил і зобов'язують правозастостосовувача до певної поведінки або встановлюють певні заборони. За допомогою таких ідей українське законодавство збагачується загальнолюдськими правовими цінностями. Принципи повинні бути такими, що «працюють». Для цього в тексті будь-якого закону їх зміст підлягає якнайповнішому розкриттю. Важливо також, щоб з принципами були узгоджені, жорстко зв'язані всі розпорядження, що містяться в законодавчому акті.

Враховуючи значення правових принципів, можна сказати, що якість законів і ефективність правового регулювання багато в чому залежать від того, як в них сформульовані і розкриті такі принципи. Можна виразитися і конкретніше: які принципи, такі і закони. Законотворча діяльність в Україні набуває все більш інтенсивного характеру. Тому доцільно проаналізувати прийняті закони з погляду закріплення в них принципів і зробити певні виводи.

У демократичній правовій державі правові принципи формуються вченими на основі досягнень правової думки за всю історію цивілізації, вітчизняних досягнень, а також з урахуванням специфічних об'єктивних закономірностей розвитку суспільства. Основоположні ідеї, що формуються ученими і пропоновані як правові принципи, спочатку відбиваються в законопроектах, після чого законодавчий орган остаточно вирішує, визнати їх такими чи ні. Основоположні ідеї, виражені в законах, стають правовими нормами, набувають державно-владного характеру. Ніякі наукові ідеї, що не отримали закріплення в законі, не можуть вважатися правовими принципами.

Вони не можуть регулювати правові дії і правові відносини. У теорії права відзначають регулятивну функцію правових принципів. Вона виявляється в тому, що у разі прогалин у законі, неузгодженості правових норм або утруднень в їх застосуванні правозастосовувач повинен керуватися правовими принципами. Важливо відзначити, що останні не тільки визначають рівень правового регулювання тих або інших суспільних відносин, але і указують на подальший розвиток законодавства.

Відношення до законодавчого виразу правових принципів повинне бути уніфікованим. Мова йде перш за все про використання в законотворчості єдиної юридичної (законодавчою) техніки, яка стосується зовнішньої форми юридичних актів. Цілком з'ясовне прагнення законодавця виразити основу того або іншого закону шляхом формулювання в нім чіткої системи принципів. При цьому потрібно бути упевненим в тому, що саме такий підхід є найбільш ефективним і корисним як для правозастосовувача, так і для виразу зовнішньої форми законодавчих актів. Проте аналіз законів до такої упевненості не приводить.

Істотним є те, що на етапі розробки і ухвалення законів і особливо тих, які приймаються вперше і не мають попередників, достатньо повно і безумовно обгрунтувати систему принципів практично неможливо. В даному випадку процес її наукового обгрунтування, глибокого осмислення по суті тільки починається. У подальшому можуть бути зроблені істотні доповнення і уточнення, що відносяться до принципів, що може спричинити навіть внесення змін або доповнень до відповідних законів.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.