Розділ 10

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Розділ 10

Два дні по тому ополчення зібралося на полях Пелен-нору. Банди Саурона насунулися було з Анорієну, але, атаковані і розбиті роханцями, відступили майже без бою на Кайр-Андрос; а невдовзі підтяглося підкріплення з півдня, і тепер Мінас-Тіріт можна було вважати надійно захищеним. Повернулися розвідники і підтвердили, що аж до самого Роздоріжжя за Андуїном ворога не видно. Усе було приготовано до останнього випробування.

Йшли всі: Гандальф, дунадани, сини Елронда - у передовій охороні, Леголас і Пмлі на одному коні - у загоні Арагорна, йшов і Берегонд, виключений із сторожі Білої Вежі, не чекаючи суду за свою провину. Разом з ним, як гондорський воїн, ішов і Пін. А от Меррі не взяли!

- Нічого ганебного тут немає, - втішав його Арагорн. - Ти ще не одужав як слід. Гобітанію серед нас буде представляти Пін. Ти заслужив уже найбільшу славу, а він, хоча і поводився гідно, не встиг зрівнятися з тобою. І заздрити йому не треба: справа небезпечна. А втім, ваша безпека теж поки ще не зміцніла.

І ось Меррі з Бергілем, сином Берегонда, стояли біля брами, проводжаючи ополчення. Шикувалися ряди, рівнялися шеренги; Меррі здаля угледів Піна - маленьку вертку фігурку серед рослих добровольців Мінас-Тіріту.

Заграли сурми, військо рушило. Полк за полком, ескадрон за ескадроном проходили, прямуючи на схід. Давно вже останні ряди зникли на дорозі до Осгіліату, а Меррі, замислений, все стояв на тому ж місці. Відблиски сонця ще позначали вдалині вістря списів та шоломів, потім і вони згасли, а гобіту так не хотілося повертатися до міста... Всі близькі його серцю пішли, розтанули в диму, що затяг обрій, і не було надії знову побачитись. Від туги і горя знову занила поранена рука; Меррі відчув себе старим, немічним, а сонце, ранкове сонце, здавалося, світило напрочуд тьмяно.

Він здригнувся від дотику: Бергіль поклав руку йому на плече.

- Ходімо, славний періане. Ти ще нездоровий, як я бачу. Ходім, я проведу тебе до Дому Цілителів. Не сумуй! Наші повернуться. Ніхто не переможе людей Мінас-Тіріту, тим більше коли з ними Елессар, Скарб Ельфів... та ще й Берегонд, воїн Вежі!

Ще до полудня ополчення досягло Осгіліату. Там працювали майстри та робітники, усі, кого пощастило відшукати: одні лагодили пороми і мости зі зчеплених човнів, наведені ворогом і частково спалені при втечі, інші впорядковували запаси на складах, збирали військову здобич; треті на східному березі річки швидко насипали захисні вали. Переправившись через Андуїн біля руїн стародавнього Осгіліату, передовий загін рушив по дорозі, що колись з'єднувала блискучі твердині Сонця-на-Заході та Мі-сяця-на-Сході, нині Мінас-Моргул, що стереже прокляту долину Привражжя. За п'ять миль від Осгіліату стали табором, але кіннота попрямувала далі і до вечора зупинилася біля Роздоріжжя. У колі старих дерев панувала повна тиша, супротивник не з'являвся, не чутно було криків чи вереску, не свиснула через кам'яні завали жодна стріла. І все ж дерева, камені, листя не просто мовчали - вони сторожко прислухалися. Сонце спокійно заходило за Андуїном, білі вершини гір світилися рожевим вечірнім рум'янцем у голубій далині, але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок.

Арагорн розставив сурмачів на початку кожної з чотирьох доріг, що вибігали з кільця Роздоріжжя; вони заграли дзвінкий заклик, а потім виголосили: «Законний правитель Гондору повернувся! Король вступає у володіння!» Огидну пику скинули і розбили, а колишню голову короля повернули на плечі статуї, зберігши вінці з білих і золотавих квітів; блюзнірські знаки з постаменту зішкребли і змили.

На вечірній нараді Імраель запропонував спробувати взяти Мінас-Моргул. Перевал за ним був зручнішим для нападу, ніж Чорна Брама на півночі. Гандальф рішуче заперечив, посилаючись на недобру славу долини Моргулу, де отруєне повітря породжувало божевілля, і на останні новини, привезені Фарамиром. Якщо Хранитель Персня обрав саме цей напрямок, не можна привертати до нього увагу Кривавого Ока. Тому було вирішено тільки залишити біля Роздоріжжя заслін на випадок, якби ворог вирішив через Моргульський перевал вислати свої війська; у заслін призначили найкращих лучників, знайомих з лісами Ітіліе-ну. Вранці, коли всі загони наздогнали передовий, Гандальф і Арагорн з охороною все ж таки під'їхали до входу в долину і подивилися здаля на твердиню. Вона стояла темна і тиха - орки та інші слуги Саурона, що колись населяли її, загинули під Мінас-Тірітом, назгули були десь далеко. Але й у порожній долині ще не вивітрився дух ворожості і погрози. Гондорці зруйнували арку мосту, підпалили луги отруйних квітів і поспіхом повернулися до своїх.

Наступного дня, третього від початку походу, рушили по тракту на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста ліг, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Йшли обережно, однак не криючись, по дорозі вперед висилали кінну розвідку, по узбіччях - пішу; вони старанно оглядали лісову хащу, яри і лощини, над якими нависав сумовитий довгий хребет Ефель-Дуат. Погода стояла гарна, вітер усе ще дув із заходу, але ніщо не могло розвіяти морок і туман над Похмурими горами; іноді над ними здіймалися чорні дими і довго висіли в небі.

За порадою Гандальфа сурмачі час від часу повторювали оголошення: «Володар Гондору повернувся! Беззаконні загарбники, йдіть геть!»

- Треба говорити точніше, - запропонував Імраель. - Не «володар Гондору», а прямо - «король Елессар». Нехай він поки що і не коронований, на Ворога це ім'я справить більше враження!

З цього дня вони тричі на день оповіщали ліси Ітіліену про повернення короля Елессара. На виклик ніхто не відгукувався, вони просувались, здавалося, без перешкод, однак тривога з кожною пройденою милею сильніше гнітила всіх, від воєначальників до останнього солдата. Під кінець другого дня шляху від Роздоріжжя вперше з'явився ворог: велика банда орків і східних варварів спробувала напасти на передову охорону; це сталося на тому самому місці, де Фарамир нападав на харадримів - дорога тут урізалася в гори вузьким коридором. Але розвідники, досвідчені вояки з Еннет-Аннун, вчасно помітили засідку, і вона перетворилася на пастку для орків: кіннота обігнула їх по широкій дузі і поклала більшість на місці; недобиті розбіглися. Але командири не особливо зраділи з цього успіху.

- Це було навмисно зроблено, - сказав Арагорн, - щоб вселити в нас хибну впевненість у слабкості супротивника, а не для того, щоб зупинити нас...

Увечері після бою з'явилися назгули і почали стежити за просуванням війська; вони літали високо, і тільки Лего-лас зміг розгледіти їх, але люди помітили, що тіні почали густішати, а сонце немов пригасло. Хоча примари Персня не знижувалися і не витрачали своїх жахливих криків, від страху, посіяного ними, позбавитись було дуже важко.

Так тягся час і тягся цей приречений похід. На четвертий день від Роздоріжжя, тобто на шостий від початку походу, вони перетнули кордон живих лісів і ступили на спустошені землі, початок перевалу Кіріт-Горгор; звідси драговини і пустища тяглися до самих підніж Надрічного узгір'я. У цьому царстві зневіри людям слабкішим почала зраджувати відвага. Молоді хлопці із Західної марки Роха-ну і хлібороби Лоссарнаха звикли з дитинства вважати Мордор скоріше символом зла, нічим не зв'язаним з їх повсякденним життям. І раптом страшний сон виявився моторошною дійсністю; нещасні не могли зрозуміти ані сенсу походу, ані потреби власної участі в ньому. Арагорн не гнівався на них.

- Повертайтеся, - сказав він їм. - Але якщо хочете уникнути остаточної ганьби, я даю вам завдання. Йдіть на південний захід, до Кайр-Андросу, і утримуйте його, щоб прикрити землі Гондору та Рохану.

Дехто, засоромившись, в останній момент переміг страх і залишився. Інші вирушили виконувати доручення, зрозуміле і не занадто важке як на їхні сили. Тепер у загоні, що збирався штурмувати Чорну Браму Мордору, залишилося тільки шість тисяч.

Рухалися повільно, очікуючи з хвилини на хвилину якої-небудь відповіді на виклик; трималися щільною колоною: висилати розвідку тепер не мало сенсу. Ввечері п'ятого дня від Роздоріжжя востаннє стали табором, розпалили багаття з хмизу і сухих трав, але навіть такого палива годі було зібрати на спустошеній землі. Ніч минула без сну, люди, прислухаючись до скигління вовків, відчували присутність якихось істот, що зачаїлися поблизу. Вітер ущух, повітря завмерло. Нічого не було видно, хоча небо посвітліло і місяць уже підріс - дим і випари піднімалися від землі. Ближче до ранку повіяв північний вітер, несучи з собою різкий холод. Нічні спостерігачі сховалися, околиці, здавалося, вимерли. На півночі, серед чорних смердючих воронок з'явилися величезні насипи шлаку, щебеню, спопелілої землі - сліди кротової роботи невільників Мордору; на півдні, вже зовсім близько, між двома високими хижими вежами сутенів провал Кіріт-Горгору, Навіженої Ущелини. Тут військо Мінас-Тіріта зійшло зі старого тракту, що звертав на схід, і, оминувши жужільні відвали, попростувало до Мораннону з північного заходу, повторюючи шлях Фродо.

Стулки величезних воріт під крутою дугою арки були щільно зімкнуті. На вежах - Зубах Мордору - ані душі. Отже, мета божевільного походу була досягнута: вони стояли перед твердинею настільки могутньою, що навіть якби мали стінопробивні машини, марні були б спроби взяти її. А в горах навколо Мораннону причаїлися тисячі ворожих солдатів, а в темній ущелині чигали таємні сили... Та ще й усі назгули кружляли над Зубами Мордору; за непроханими гістьми стежили, але Ворог, як і раніше, не подавав ознак життя.

А тим часом, почавши гру, треба було дійти до її кінця. Арагорн вишикував своїх людей, як дозволяла місцевість - уздовж і по верху двох довгих пагорбів, утворених камінням і землею, насипаною орками за довгі роки старанної роботи. Під пагорбами замість рову тяглося болото, повне смердючої бридоти. Коли усі стали по місцях, Гандальф, Арагорн, сини Елронда, ярл Еомер та Імраель з Дол-Ам-роту з невеликим почтом, із прапором, герольдами і сурмачами виїхали вперед; з ними вирушили також Леголас, Гімлі і Перегрій Тук - щоб усі племена, що уклали союз проти Мордору, мали своїх очевидців на переговорах.

Вони наблизилися до Мораннону настільки, щоб їх було добре чути; розгорнули прапор, заграли сурми. Герольди стали викликати супротивників, котрі чатували за стінами:

- Покажіться! Ми прибули відновити справедливість. Нехай володар Мордору вийде поговорити з нами! Бо він винен у нападі на Гондор і в руйнуванні його. Король Гондору бажає, щоб він виправив скоєне і залишив його володіння! Покажіться, ми ждемо!

Довго ні голосу, ні лементу, ні шепоту не чулося у відповідь на зухвалий виклик. Одначе Саурон все розрахував заздалегідь і збирався погратися з мишею, перш ніж встромити пазурі. Коли герольди вже збиралися повертатися до своїх, тишу порушив протяжливий гуркіт, немов обвал зірвався в горах, а потім завило безліч рогів - каміння задвигтіло, люди були приголомшені. З голосним брязкотом відчинилася одна стулка воріт, і з них виїхав посланець Чорного Замку: людина відразливої зовнішності, на чорному жеребці - мерзенна бестія з вищиреними зубами і роздутими ніздрями злобливо косила кривавим оком. Вершник, загорнутий у чорний плащ, у високому шоломі з чорного металу, був не примарою, а живою людиною. Імені його не зберегли ані-пісні, ані легенди, та й сам він забув назватися, коли сказав: «Я - посланець Саурона».

Однак згодом розповідали, що був він з так званих чорних нуменорців, тих, що, оселившись у Середзем'ї, захопились таємницями чорнокнижників і вшанували Саурона за часів його першого піднесення. Цей виродок перейшов на службу Барад-Дуру відразу ж після повернення Саурона, здобув його прихильність завдяки своїй спритності і піднімався дедалі до вищих та вищих посад. Він опанував чорну магію і добре розумів задуми свого пана, а жорстокістю сам перевершував орків. От кому володар Мордору доручив виїхати назустріч Арагорну, в оточенні солдатів, одягнених у все чорне, під прапором, позначеним страшним символом Кривавого Ока. Зупинившись за кілька кроків, він оглянув Арагорна прищуленим поглядом і голосно зареготав:

- Чи є в цій череді хто-небудь, гідний розмовляти зі мною? Чи хоча б досить тямущий, щоб мене зрозуміти? Може, ти? Щоб назватися королем, мало причепити зелене скельце й оточити себе озброєним набродом. Такою бандою може похвалитися будь-який розбійник!

Арагорн, не відповідаючи ані слова, подивився прямо в очі слузі Саурона; погляди їхні схрестилися, і хоча Арагорн не торкався зброї, взагалі не ворухнувся, посланець Мор-дору похитнувся і відступив, немов ухиляючись від удару.

- В тих краях, де дотримуються звичаїв, - мовив Ган-дальф, - жоден посол не дозволив би собі говорити таким чином. Але тобі ніхто не загрожує, доки тривають переговори. А потім усе буде залежати від розсудливості твого пана.

- Ага, ось воно що! - почав посол. - Виходить, ти заступник цієї компанії, бороданю! Ми давно стежимо за тобою, знаємо, які змови і злісні інтриги ти плетеш проти нас, сам тримаючись на безпечній відстані! Але цього разу ти висунув свого носа занадто далеко, Гандальфе, і тепер узнаєш, що буває з тими, хто виступає проти Саурона Великого. У мене є кілька дрібних подарунків, що він доручив передати тобі, якщо ти вирішиш сам з'явитися до Мораннону.

Посол кивнув одному із солдатів, і той подав йому згорток, обвитий чорною тканиною.

Посланець Мордору не поспішаючи розгорнув тканину, і товариші Арагорна побачили спершу короткий меч-кинджал Сема, потім сірий ельфійський плащ, а потім кольчугу з мітрілу, що Фродо носив завжди під курткою. У друзів Хранителя потемніло в очах, час зупинив свій біг, остання іскра надії згасла. Пін, що стояв за Імраелем, смикнувся вперед, не стримавши вигуку.

- Тихо! - суворо зупинив його Гандальф. Посланець Мордору глумливо засміявся:

- А, ти притяг за собою ще одного недоростка? Важко зрозуміти, яка тобі користь від них! У всякому разі, посилати їх шпигунами до Мордору - верх безглуздя! Але я вдячний цьому чутливому коротуну: виходить, він бачить ці речі не вперше. Тепер вам не вдасться заявити, що ви їх не знаєте!

- Я і не збирався, - відповів Гандальф. - Звичайно, я знаю ці речі і всю їхню історію. Але ти, гідний представник Мордору, при усій своїй похвальбі, нічого про них не знаєш! Навіщо ти приніс їх?

- Обладунок гномів, плащ ельфів, кинджал давно повалених королів заходу і вивідач із зубожілої Гобітанії... а, ти здригнувся! Так-т, ак, про цю місцинку нам теж усе відомо. Прямі докази змови! Можливо, той, хто носив ці речі, вам не потрібний... чи він вам не байдужий? Якщо так, то раджу скористатися залишками здорового глузду: Саурон зі шпигунами панькатись не стане, доля недоростка залежить від вас!

Ніхто не відповів йому, але посол Мордору помітив блідість на їхніх обличчях ї жах в очах. Він знову засміявся, задоволений: удар потрапив у ціль.

- Все ясно! Отже, він вам потрібен. Може, доручене йому завдання мало особливу вагу? Як бачите, він його не виконав. Тепер він зазнає кари, повільного, на багато років розтягнутого катування, якими славиться Чудовий Замок, і ніколи не вийде на волю, хіба що ми вирішимо показати його вам, зломленого і занепалого духом, щоб ви пошкодували про власне безрозсудство. Так буде, якщо ви не виконаєте наших умов.

- Виклади їх, - промовив Гандальф спокійно, але ті, хто стояв ближче, бачили, яким старим, втомленим, остаточно понівеченим здавався маг. Ніхто не сумнівався, що він виконає умови Барад-Дуру.

- Отже, - почав посол Саурона, обводячи обличчя супротивників знущальним поглядом, - слухайте! Банда гондорців і їхніх обморочених союзників негайно відступає за Андуїн, попередньо давши клятву ніколи не піднімати зброї на Саурона Великого, відкрито або таємно; усі землі на схід від Андуїну відходять до Саурона відтепер і назавжди. Землі на західному березі Андуїну до Імлистих Гір і плоскогір'я Рохан будуть підлеглими володарю Мордору; їхнім мешканцям забороняється носити зброю, але своїми внутрішніми справами вони можуть займатися самі. їм слід допомогти у відновленні Ізенгарду, дуже нерозумно зруйнованого. Мій володар пришле туди намісника замість Сарумана, що втратив його довіру.

Всі зрозуміли, що посланець Мордору сам розраховував стати новим управителем скорених земель заходу; він стане їхнім тираном, а вони - його невільниками...

- Висока ціна за одного бранця, - відповів Ган-дальф. - Твій володар бажає одержати відразу все, що інакше довелося б брати у довгих і важких боях. Хіба що на полях Гондору він зневірився у своєму військовому щасті і тепер віддає перевагу торгівлі? Навіть якщо ми погодимося заплатити так дорого, хто запевнить нас, що Саурон, уславлений своїм підступництвом, виконає свою частину домовленості? Де ж бранець? Приведи його, тоді ми помізкуємо над твоїми умовами.

Гандальф не зводив очей з обличчя посланця, чуйний, як фехтувальник у смертельному двобої. Він помітив, як той на мить запнувся, підшукуючи відповідь, хоча швидко відкинув розгубленість і знову засміявся:

- Не кидайся словами, коли розмовляєш з послом Саурона! Запевнення вимагаєш? Саурон тобі їх не дасть. Якщо вже віддаєшся на його милість, повинен вірити на слово. Умови ви знаєте. Можете відмовитися, можете прийняти.

- Ми приймемо оце! - зненацька закричав Гандальф. Він підняв руку, відкинувши плащ за плечі, і одяг його засяяв білизною. Посланець Мордору відсахнувся, але маг швидко вихопив плащ, кольчугу і меч Сема з його рук. - Оце ми приймемо на пам'ять про друзів! А ваші умови ми не приймаємо. Можеш забиратися геть, твоє посольство скінчилося, а смерть твоя вже наближається. Ми прийшли сюди не витрачати слова на балаканину з Сауроном, проклятим зрадником, а тим паче - з його челяддю! Забирайся геть!

Посланець Мордору більше не сміявся. Подив та злість спотворили його обличчя; він нагадував хижака, що отримав удар палаючою гілкою по морді, коли пазурами вже схопив здобич. Здригаючись від люті, тремтячими вустами він кинув незрозумілий, довгий прокльон; слова застрявали в нього в горлянці. Потім він заглянув у суворі, повні гніву очі товаришів Гандальфа, і страх переміг у ньому злість. З криком він відскочив, підхопився на свого жеребця і чвалом помчав до Кіріт-Горгору. Чорні солдати поспішили за ним. Але перш ніж повернутися, вони засурмили, подаючи умовний сигнал. Посол ще не сховався за воротами, коли Саурон зачинив приготовлену пастку.

Загуркотіли барабани, здійнялися язики полум'я. Льохи підземних казарм разом розчинилися. З них посипалися озброєні солдати, як зерно з розірваного лантуха.

Арагорн з товаришами повернулися до війська, супроводжувані диким вереском орків. Хмарою піднялась курява з-під ніг захованого в тіні Горілих Гір засадного полку східних варварів. Незліченні банди орків зібралися на схилах обабіч Мораннону. Ополчення Гондору опинилося в кільці: ворожих військ було щонайменше вдесятеро більше. Саурон вчепився в принаду сталевими щелепами.

Небагато часу залишилося у Арагорна на приготування. Він пійнявся на пагорб разом з Гандальфом і зупинився під прапором Білого Дерева і Семи Зірок, розгорнутим для останнього бою. На другому пагорбі стояли прапори Рохану і Дол-Амроту: Білий Кінь і Срібний Лебідь. Підніжжя пагорбів оточили стіною воїни зі щитами і списами. Прямо навпроти Чорних Воріт, звідкіля очікували найстрашнішого натиску, стали Елладан і Ерлоїр, ліворуч від них - дунадани, праворуч - витязі Дол-Амроту і найкращі з воїнів Мінас-Тіріта. Подув сильний вітер, заграли сурми, засвистіли стріли; сонце, близьке до зеніту, затягло димом, і воно світило багряно, немов затухаючи. У мороці, що густішав щохвилини, з'явилися назгули, і над горами розлігся їхній розтинаючий душу, убивчий крик.

Пін онімів від жаху, почувши, як Гандальф відкидає умови ворога, прирікаючи Фродо на смерть, але стримався і став у першому ряду, поруч з Берегондом і людьми Дол-Амроту. Тепер, коли все з'ясувалося, він бажав скоріше покінчити з обридлим життям.

- Який жаль, що Меррі тут немає! - мимоволі вирвалося у нього. Супротивник наближався, обривки думок кружляли в голові. - Я починаю розуміти бідолаху Дене-тора. Коли вже усе одно кінець, могли б хоч померти разом. Ну, Меррі далеко звідси. Будемо сподіватися, що йому більше пощастить. А я, нехай там що, продам своє життя якомога дорожче!

Він вийняв меч, помилувався складним переливом червоних і золотих візерунків на лезі; округлі знаки нуме-норського письма сяяли, як нові, на пружній сталі. «Його кували для цієї години, - подумав Пін. - Якби вдалося дістати цього гада на чорному коні, я б майже зрівнявся славою з Брендібоком. Ну, кого-небудь з цієї підлої зграї я все-таки вражу. Ех, невже ніколи мені більше не бачити чистого неба і молодої трави!»

У цю хвилину перша хвиля атаки накотилася на живий ланцюг біля підніжжя пагорба. Орки, не зумівши здолати болото, зупинилися і здаля почали метати стріли. їх обігнали тролі з Горгороту. Вищі за два людських зрости, покриті чи коростою, чи то лускатими латами, вони прикривалися круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Скиглячи на бігу, мов скажені вовки, без вагання стрибнули вони в болото і, скиглячи, посувалися вперед. Ось уже їхні молоти впали, зминаючи шоломи і трощачи черепи, ламаючи щити і руки; поруч з Піном похитнувся і впав Берегонд. Величезний троль, ватажок, нагнувся над ним і простягнув жадібні лапи, готуючись, за своїм мерзенним звичаєм, перегризти горло поваленому. Тоді Пін, забувши про все на світі, замахнувся мечем. Покрите рунами вістря пробило луску і розрізало черево троля. Бризнула чорна кров. Велетень упав як підрубаний, ховаючи під собою Піна.

Пін застогнав, світло згасло, мерзенний сморід перехопив подих; він непритомнів, він падав у чорну безодню.

«От і кінець», - шепнула йому остання думка, що вислизала, і він навіть встиг ще подумки посміхнутися: кінець сумнівам, турботам, страху. Але, занурюючись у забуття, він почув голоси з далекого, уже покинутого світу: «Орли! Орли!». На мить Пін забарився на межі темряви. «Більбо! - спливло в пам'яті. - Ні, це було в його молодості, давним-давно, в іншій історії. А от зараз кінчається і моя історія. Прощайте, прощайте всі!» Думки його відлетіли в невідому далечінь, очі заплющилися.