Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ З






Рохан збирає сили

 

Всі шляхи зливалися в один, всі шляхи вели на схід, назустріч лиховісній Тіні. Тоді, як Пін милувався в'їздом правителя Дол-Амроту до Мінас-Тіріту, ярл вів свою кінноту гірськими стежками. Сонце вже хилилося на захід. Різкі, витягнуті тіні вершників стелилися перед ними по землі. Під ялинами на схилах уже густішали сутінки. Від світання до смеркання їхали без відпочинку; зараз Теоден відпустив повіддя і дозволив коню йти ступою. Стежка обминула голу скелю й злилася з тінню та ледь чутним шелестом осик. Поки вершники низкою з'їжджали з крутого схилу, вечір уже облігся по вогких та холодних низинах.

Цілий день внизу, під ногами роханців, бився об кам'яні стінки потік, що стікав з перевалу; здіймаючи хмарки піни, він стрибав з виступу на виступ, збирав струмки й невеличкі річечки і вже під ім'ям Сніговиці мчав далі долиною Дунхаррану до зелених пагорбів Едорасу. Далеко праворуч майорів могутній пік - Лисий Верх, оповитий хмарами, вкритий синіми тінями зі сходу, залитий рожевим надвечірнім сяйвом із заходу. Нові місця вразили Меррі. Тут, власне, не було видно неба: око блукало в тумані, натикаючись на ребра скель, бескиди та урвища, дедалі стрімкіші, і що вище, то густішою ставала завіса туману. Гобіт прислуховувався до гуркоту річки, шепоту лісу, тріскоту каміння; за цими звуками ховалася тиша всесвіту - тиша вічного чекання. Меррі полюбляв гори, точніше кажучи, полюбляв уявляти їх собі з розповідей про гірські мандри, але зараз безкрайній простір Середзем'я справляв на нього гнітюче враження. Дуже хотілося йому зараз сховатися до нірки, зачинити двері й посидіти з люлькою біля вогнища...

Меррі втомився - роханці пересувалися начебто не кваплячись, але майже без зупинок. Протягом трьох довгих днів він мандрував у сідлі по ущелинах та перевалах, спускаючись в долини, здіймаючись на гори, перетинаючи бродом безіменні річки. Коли стежка ставала досить широкою, Меррі наздоганяв Теодена і їхав поряд з ним, не звертаючи уваги на те, як посміхаються вершники, милуючись цікавою парою: гобіт на сіренькому гривастому поні і Теоден на великому іноходці. Меррі розповідав про звичаї та побут Гобітанії і слухав роханські перекази про героїв і воїнів. Але найчастіше, особливо в останній день мандрівки, він їхав мовчки слідом за ярлом, намагаючись зрозуміти щось у протяжливій і гортанній мові його супутників. Він чув багато знайомих слів, але зв'язати їх та збагнути зміст речень був нездатний. Зате, коли воїни починали співати пісень, серце гобіта шалено билося.

Проте почуття самотності дедалі більше мучило його. Думки про Піна, про Арагорна, про нерозлучних Гімлі та. Леголаса не йшли в нього з голови. А коли спливали в пам'яті образи Фродо або Сема, він докоряв собі, що починає їх забувати: «Адже їхня доля важливіша за всі наші разом... Я сподівався, що буду їм допомагати, а тепер вони далеко, якщо взагалі ще живі...»

- Ось нарешті і Дунхарран, - сказав раптом Еомер. - Ми майже приїхали.

Вони посувалися по дну глибокого яру; у сивій імлі попереду, як у віконці, виднівся шматочок долини. Над річкою поблискував один-однісінький вогник.

- Сьогодні відпочинемо, - відізвався Теоден, - а потім знов у дорогу: вчора місяць був уповні, отже, завтра я маю бути в Едорасі на великій військовій нараді.

- Я вважаю, пане мій, - знижуючи голос, промовив Еомер, - що після наради тобі краще повернутися сюди й перечекати, доки доля не вирішить, що подарувати нам - перемогу чи поразку. Теоден посміхнувся:

- Ні, синку, - мені хочеться звати тебе сином, якщо ти не проти, -■ ні, не обтяжуй мої старі вуха словами на кшталт Гадючого Язика! - Він випростався в сідлі, озирнувся на довгу вервечку вершників. - Таке в мене відчуття, ніби не кілька днів минуло від появи Гандальфа, а роки, але ніколи вже не повернуся я до старечого ціпка! Якщо нам випаде поразка, навіщо ховатися, а якщо перемога - навіщо заощаджувати сили? Вони знадобляться для славетного бою! Не треба гадати марно. Переночуємо в Городищі, ще один, останній мирний відпочинок, дарований нам...

Вже зовсім споночіло, коли вони виїхали з яру в долину. Стежка скінчилася біля броду, де Сніговиця широко розступалася і терпляче перекочувала гальку. Брід охороняли озброєні люди. Вони вибігли з-під нахиленої скелі, але, впізнавши Теодена, радісно загукали:

- Теоден! Теоден! Ярл повернувся!

Вартові засурмили закличний сигнал, із темряви відповіли інші ріжки, на тому березі спалахнули вогні, а з глибини долини долинув спів сурми.

Теоден знайшов у Дунхаррані усіх воїнів Рохану в повній бойовій готовності, бо вожді, намагаючись зберегти час, поспішили назустріч до ярла. Очолював їх Дунгарн, старійшина племені, що мешкало в Дунхаррані і навколишніх долинах.

- Три дні тому до Едорасу примчав Гандальф на чудовому коні, - розповів він Теодену. - Повідомив про перемогу і передав усім наказ збиратися біля столиці. Але потім з'явилась крилата тінь...

- О! - мовив Теоден. - Ми теж бачили її вночі перед від'їздом Гандальфа.

- Хтозна, чи то була одна тінь, чи їх кілька? Вранці хмара у вигляді величезного птаха пролетіла над Едора-сом, і усім нам стало моторошно. Вона пролетіла низько, ледь не зачепивши дах Золотого палацу, і заволала так, що кров похолола в жилах навіть найхоробріших людей. Тоді Гандальф порадив нам не збиратись у відкритому степу, а йти сюди. Він також наказав не розпалювати багаття без крайньої потреби. Так ми і вчинили - це не могло б, на нашу думку, йти всупереч з твоїми планами. Тут, в Дун-харрані, ніяких ознак небезпеки поки що немає.

- Ви вчинили добре, - схвалив Теоден. - Накажи усім вождям та старшині зібратися в Городищі. Я їду прямо туди і негайно скликаю нараду.

Долина біля броду була лише півмилі завширшки; на тім боці річки земля була вкрита жорсткою травою, подекуди стирчало сіре каміння, немов витерті часом зуби. Всюди, де тільки знайшлося рівне місце, темніли правильні ряди наметів, нашвидкуруч поставлених конов'язей, вивершені пірамідами щити; списи, встромлені в землю, здавались молодою паростю якогось гаю. Люди збігалися до шляху, дружньо вітали ярла та його переможних воїнів. Ніч обіцяла бути холодною, але ніде не горіли багаття або хоча б ліхтарі. Варта, вбрана в цупкі плащі, стояла ланцюгом навкруг усього табору.

«Скільки ж тут народу?» - подумав Меррі. У напівтемряві годі було точно підрахувати, але було зрозуміло, що налічити можна багато тисяч. Меррі з цікавістю озирався і не помітив, що стежка поступово підіймалася вгору; тепер, придивившись, він аж отетерів, бо такої дороги ще не бачив. Чиїсь працьовиті та могутні руки у прадавні часи проклали її крізь скелю. Дорога звивалася змією, по ній могли пройти коні і навіть вози, але якби ворог спробував подолати її, захисники, вчинивши засідку на горі, могли легко відбити який завгодно напад. На кожному закруті видніли статуї, недбало витесані з каменю людські фігури. Боввани стояли на коротких кривих ніжках, склавши на великому череві надмірно довгі руки. Обличчя їхні стер час, тільки темні провали очей сумно дивилися на перехожих. Роханці звали їх Окатими і не звертали на них ніякої уваги; вже давно вони нікого не лякали, але Меррі пожалів їх - такими забутими та занедбаними здавалися Окаті в напівтемряві. А дорога тяглася все вище та вище, вже десь футів на двісті; далеко внизу ледь можна було розгледіти постаті вершників, які переходили річку, прямуючи до приготованого для них нічлігу. На Городище їхав лише Теоден з почтом.

На самій верхівці відкрилась пласка, поросла травою та вересом рівнина; з півдня її захищали відроги Лисого Верху, з півночі - зубасте, мов пилка, пасмо Диморборгу. Тут і знаходилось городище Дунхарран - витвір рук племені, давно поглинутого потоком часу. Не залишилось ані його імені, ані історії. Ніхто не знав навіть, навіщо було потрібне Городище і що це було: селище, храм чи могила володаря. Люди працювали тут ще до Чорних Років, раніше, ніж перший корабель пристав до західного узбережжя і було засновано перші міста майбутнього Гондору; тепер тільки кам'яні постаті старанно стерегли роздоріжжя, та два ряди каміння, вкопаного в землю, позначали небезпечний шлях до Димхольту.

Чорні, щербаті камені стояли косо й криво, деякі потріскалися, попадали й викришилися. Меррі сушив голову над їхнім призначенням, і чомусь йому дуже не хотілося їхати далі тією дорогою. Він не одразу звернув увагу на розташовані неподалік намети - праворуч великий, ліворуч - маленький, а посередині найбільший, білий. Звідкілясь назустріч ярлові виїхав вершник у шоломі та кольчузі, але поверх кольчуги лежали довгі, лискучі навіть у темряві коси!

- Вітаю тебе, володарю, - мовила дівчина. - Вітаю з перемогою!

- Вітаю і тебе, Еовіно, - відповів Теоден. - Чи все гаразд?

- Все... - Але тільки слова були бадьорими, а голос - ні; Меррі здалося, що Еовіна нещодавно плакала - якщо така дівчина взагалі була на це здатна. - Усе гаразд. Спочатку було нелегко, були чвари та скарги - адже людям довелося кинути рідні домівки, обжиті місця. Але зараз усі заспокоїлися, мабуть, ти вже й сам помітив. Приміщення для тебе вже приготували - мене попередили, і я чекала на вас саме цієї години.

- Це означає, що Арагорн доїхав без перешкод, - посміхнувся Еомер. - Він ще тут?

- Вже відбув, - сказала Еовіна, відвертаючись.

- Куди?

- Не знаю. Приїхав пізно ввечері і від'їхав учора на світанку.

- Ти чимось засмучена, доню, - сказав Теоден. - Що сталося? Скажи, чи згадував він про Стежину Мерців?

- Так, володарю. Він переступив заповітний поріг. Мені не пощастило його зупинити...

- На жаль, розійшлися наші шляхи, - зітхнув Еомер. - Доведеться далі воювати самим, і надії в серці зостанеться менше, Арагорна ми вже не побачимо...

Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля великого намету. До прибуття гостей вже все було підготовано, не забули навіть про гобіта: поставили окремий маленький наметик, і Меррі, сидячи під пологом, міг спостерігати, як люди заходять до намету ярла, а потім, отримавши накази, виходять. Настала ніч, небо заясніло зорями, в їхньому світлі ледь вирізнялися гори на заході, але на сході все поглинула чорна пустка. Шлях до Димхольту розтанув у темряві, але величезна брила Диморборгу, темніша за саму ніч, увесь час нагадувала про себе.

- Стежина Мерців, - пробурмотів Меррі, - та що мені до мерців? Усі мене покинули! Всяк має свою справу, у всіх своя доля. Гандальф з Піном - у Гондорі, Сем та Фродо - в Мордорі, Гімлі з Леголасом - на Стежині Мерців... А мені куди? Хоч би хто пояснив, що збирається робити Теоден, про що радиться. Адже я йтиму з ними разом...

Від цих похмурих думок у Меррі з'явився несамовитий апетит, і він зібрався пошукати, чи згодиться хтось потоваришувати з ним у пошуках їстівного в цьому незвичному таборі. За два кроки від намету його зустрів посланець, який сповістив, що Теоден запрошує гобіта до столу.

Посеред великого намету килимами відгородили місце для столу, підлога була вкрита дубленими шкірами. Окрім Теодена за стіл посідали Еомер, Еовіна та Дунгарн з Дун-харрану. Меррі був став за спиною ярла, щоб прислуговувати, але Теоден зупинив його:

- Ні, пане мій Меррі, твоє місце не там. Сідай до столу, розваж мене бесідою.

Гобіта посадили ліворуч від Теодена, але ніхто не квапив його починати веселі приповідки. Взагалі говорили мало, їли та пили знехотя; все ж таки Меррі, зібравшись з духом, задав Теоденові питання, яке вже давно не давало йому спокою:

- Володарю, я тут уже двічі чув про Стежину Мерців. Що це таке? А ще, до чого тут Блукач... вибачте, Арагорн?

Теоден зітхнув, ніхто не квапився відповідати. Нарешті Еомер сказав:

- Навіщо це йому здалося, ми самі не знаємо. Щодо Стежини Мерців... ти й сам уже став на неї, Меррі. Ні, ні, я не хочу тебе лякати! Просто та дорога, що підіймається до Городища, тягнеться далі й веде до воріт, що звуться Димхольт. А що за ними, ніхто не знає...

- З тих, хто нині живе, - додав Теоден. - Але в " старовинних переказах розповідається, що за Димхольтом є підземна стежка, яка веде до невідомої мети. Розвідати її не наважувався ніхто з того часу, як Бальдор, син Брего, ступив на неї і не повернувся. Брего бенкетував з приводу новосілля в Золотому Дворі. Бальдор, випивши забагато вина, необачно поклявся розкрити таємницю - і Рохан залишився без ярлового спадкоємця... Кажуть, нібито ще від Чорних Років цю стежку охороняють привиди і нікого живого туди не пускають; але самі вони інколи з'являються на дорозі між рядами каменів. Тоді мешканці Дунхаррану зачиняють двері на всі замки, спускають віконниці: бо мерці залишають свої підземелля тільки в лиху годину, в час смертельної небезпеки.

- А зараз у Дунхаррані кажуть, - закінчила Еовіна, - що темними ночами повз долину сунуть загони привидів. Вони з'являються невідомо звідкіля, підіймаються по Дорозі Каменів і зникають за Брамою, немов поспішають, як ми, зібратись в умовленому місці...

- Чому ж Арагорн поїхав туди? - спитав Меррі. - Невже ніхто не може цього збагнути?

- Ну, якщо він не розповів це тобі, своєму найближчому товаришеві, - мовив Еомер, - то серед нас тим паче ніхто не знає, що змусило його і куди він поспішав...

- Він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі на Золотому Дворі, - тихо сказала Еовіна. - Спохмурнів, постарішав. Так буває, коли людина чує поклик мертвих.

- Може, так і сталося, - відізвався Теоден. - Може, ми його вже більше ніколи не побачимо. Але він - нащадок високого роду, народжений для великих подвигів... Цим треба втішитись, доню, бо я бачу, що доля Арагорна засмутила тебе і втіха тобі потрібна... А ще розповідають, нібито, коли Еорлінги перебралися сюди з півночі і перейшли Сніговицю в пошуках укріплених місць або схованок, Брего і його син Бальдор піднялися на Городище і дійшли до самого Димхольту. На порозі сидів старий, такий древній, що здалеку здавався схожим на замшілий валун. Він не ворушився і не дихав, доки Брего і Бальдор, обминувши його, не спробували увійти до печери. Тоді старий підвівся, високий та величний, і глухим, начебто з-під землі голосом промовив: «Стійте! Шлях закрито!»

Брего і Бальдор зрозуміли його: він говорив мовою західних племен. «Шлях закрито, - повторив старий, не дивлячись на них. - Його будували ті, хто нині вмер, і вони будуть стерегти його, доки не проб'є визначена година». - «А коли ж вона проб'є?» - запитав Бальдор. Відповіді він не одержав. Промовивши останнє слово, старий впав мертвим. Більше нічого вони не дізналися. Може, і настала ця визначена година? Тоді заборонена дорога відкриється перед Арагорном!

- Цього не перевіриш інакше, як переступивши поріг Димхольту, - сказав Еомер. - Але хай женеться за мною хоч уся мордорська рать, я б не наважився там сховатися! Лихо нам! Чому мертвим забаглося покликати людину настільки досвідчену і хоробру? Хіба мало погані нишпорить по землі, щоб шукати її ще й під землею? А війна спалахне не сьогодні-завтра!

Він замовк і прислухався; ззовні намету хтось називав ім'я Теодена, а вартові не хотіли пускати. Відразу начальник сторожі одхилив полог і доповів:

- Володарю, кінні гінці з Гондору. Просять прийняти негайно.

- Запрошуй! - відповів Теоден.

Коли гонець увійшов, Меррі ледь не скрикнув: «Боро-мир!» - та ж гордовита постава, темне волосся, сірі очі. Гонець був у дорожньому темно-зеленому плащі поверх кольчуги, у шоломі зі срібною зірочкою над переніссям. У руці він тримав червону стрілу з чорним оперенням.

Опустившись на одне коліно, гонець подав стрілу Тео-денові:

- Привіт тобі, друже Гондору! Я, Ергон, був посланий Денетором вручити тобі цю стрілу. Гондор потребує допомоги Рохану. Ви завжди підтримували нас, і нині Намісник просить прибути без зволікання та при повній силі. Інакше Гондор загине.

Теоден узяв стрілу. Видно було, що він давно очікував цього знаку, і все ж таки рука його здригнулася.

- Червона стріла... За мого життя її не бачили в Роха-ні. Значить, дійшло до останньої межі. Яке підкріплення буде потрібне Денеторові, в які терміни?

- Це вирішувати тобі, володарю, - сказав Ергон. - Знай, що Мінас-Тіріт може бути незабаром оточений, і якщо в тебе бракує сил, щоб прорвати кільце облоги, Денетор радить поквапитися і прийти раніше, ніж кільце замкнеться.

- Намісник повинен знати, що народ наш живе врозсип і на збори потрібен час. Мабуть, я не помилюся, Ерго-не, якщо скажу, що Намісник Мінас-Тіріту знає більше, ніж велів сказати?

- Не знаю, володарю, звідки б йому знати, однак становище наше кепське. Денетор не наказує, а просить згадати стару дружбу і старі умови. До нас дійшли звістки, що багато правителів півдня стали на бік Мордору. Від північних лісів до Дагорладу всюди спалахують бої, дзвенить зброя. З півдня харадрими загрожують узбережжю - на допомогу підлеглих нам князівств розраховувати не можна. Поспішай, володарю! Під стінами Мінас-Тіріта вирішується доля світу, і якщо ми не втримаємося, потік заллє також зелені степи Рохану. Тоді навіть ці гірські сховища не врятують вас.

- Страшні звістки приніс ти, - сказав Теоден, - однак не всі вони несподівані. Передай Денетору: ми прийшли б на допомогу, навіть якби Рохану нічого не загрожувало. Але ми зазнали значних втрат, борючись зі зрадником Саруманом, і не можемо оголити ні північний, ні східний кордони. Денетор про це напевне знає. Може також трапитись, що Ворог встигне оточити вас. Проте завтра, відразу ж після зборів, ми виступимо. Спочатку я сподівався зібрати десять тисяч кінних; на жаль, частину доведеться залишити для охорони кордонів і міст. Шість тисяч я поведу до Мінас-Тіріту. Так і скажи: ярл Рохану сам поспішає прибути в Гондор, хоча навряд чи повернеться звідтіля живим. Щоправда, шлях неблизький, а люди і коні повинні берегти сили для бою. Отже, порахуємо: за тиждень від завтрашнього ранку ви почуєте бойовий клич Еорлінгів.

 

- За тиждень! - вигукнув Ергон. - Що ж, я розумію, інакше неможливо. А іншої допомоги чекати начебто б нема звідки... На жаль! З'явившись на сьомий день, чи не побачите ви на місці нашого міста руїни? Тоді хоча б зіпсуйте оркам і харадримам бенкет на руїнах Білої Вежі...

- Щодо цього можете не сумніватися, - запевнив Тео-ден. - А тепер прошу вибачити - після недавньої битви і довгої їзди мені необхідний відпочинок. Погостюй у нас до ранку. Помилуєшся на моїх молодців, і тобі легше стане. Ранок кращий за вечір, бо завжди обіцяє щось добре!

Теоден підвівся, за ним - усі інші.

- Йдіть спати і спіть міцно, - сказав Теоден. - І ти, мій Меррі, йди відпочивати. Завтра вранці ти мені знадобишся.

- Завжди до послуг, - вклонився Меррі, - навіть якщо ти звелиш їхати з тобою по Стежині Мерців.

- Не згадуй їх проти ночі! - спохмурнів Теоден. - Втім, і інші стежки нині можуть заслужити на таке ім'я... Тому я ще не вирішив, чи брати тебе в похід. На добраніч, друже мій!

- Вони за мене вирішують! Брати, не брати! - бурмотів Меррі. - Я не бажаю стирчати в обозі! Не хочу, не бажаю...

Уперто повторюючи ці слова, він непомітно заснув, а вранці хтось поторсав його за плече.

- Вставай, вставай, пане! - повторював посильний. Меррі підхопився, мов його вкололи.

- Що трапилося?

- Ярл кличе тебе.

- Та сонце ж іще не зійшло!

- Чи зійшло, чи ні - ми його не побачимо. Насунулася хмара. Але час не зупинився. Поквапся!

Меррі схопив плащ і вискочив з намету. Протягом ночі все дивно змінилося. Фарби пропали, усе стало попелясто-сірим і чорним, навіть повітря якось поважчало і ущільнилося; речі не відкидали тіней, тиша стояла повна. Самої хмари не було видно, лише на сході ворушилися чіпкі чорні пальці, і між ними слабко просвічувався ранок. Небо тисло, як склепіння льоху, світло не підсилювалося, а слабшало з кожною хвилиною.

Біля наметів, тихо перемовляючись, юрмилися люди. Багато хто не приховував страху. З важким серцем увійшов Меррі до ярла.

- Ця хмара - передвісниця Мордору, - казав Ергон. - Учора перед заходом сонця ми їхали по Східній марці і бачили, як вона росла, поглинаючи зірки. Тепер немає просвіту від Похмурих гір до самого Мінас-Тіріту. Війна почалася...

Теоден схилив голову.

- Так... Велика битва обріже багато ниток, а багато інших знову зав'яже. Тепер немає сенсу ховатися. Ми поїдемо відкрито, найкоротшою дорогою, аби коні здужали. Чекати тих, хто запізниться, не станемо, огляд почнемо негайно. Чи вистачає в Мінас-Тіріті харчів? При такому поспіху ми не можемо брати з собою нічого, крім хліба і води, аби заморити голод.

- Усе необхідне є в достатку, - запевнив Ергон. - Рушайте необтяжені і якомога швидше.

- Еомере, викликай сурмачів, - велів Теоден. - Нехай грають збір.,

Еомер вийшов, і за кілька хвилин тишу порушив пере-. клик сурм і ріжків; але в густому і важкому повітрі вони вже не дзвеніли так сміливо, як вчора.

- Ну, мій любий гобіте, - мовив Теоден, звертаючись до Меррі. - Я йду воювати і не можу утримувати тебе. З цієї хвилини ти вільний. Залишайся тут і, якщо побажаєш, служи Еовіні: вона буде правити замість мене.

- Ні, не треба! - закричав Меррі. - Так негоже, володарю! Я присвятив свій меч тобі! Я не хочу і не можу розлучатися з тобою... Усі мої товариші воюють, так чи інакше, соромно мені відсиджуватися в норі!

- Ми поїдемо верхи на швидких і сильних конях. А ти, хоч і хоробрий душею, просто не зможеш утриматися в сідлі...

- Ну, то прив'яжи мене чи причепи до стремена! Зроби як хочеш, тільки візьми. А не візьмеш - пішки піду, так і знай!

- Я такого не дозволю, - посміхнувся Теоден. - Вже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Можеш їхати зі мною до Едорасу. Побуваєш на Золотому Дворі, а там подивимося. Туди Малий донесе тебе легко, перегони почнуться пізніше.

 

- Пішли зі мною, Меріадок, - сказала Еовіна, підводячись з лави. - є справа.

 

Вони пішли між рядами наметів і зупинилися біля дощаної будівлі, де зберігалася зброя. Майстер-зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит і всю потрібну амуніцію.

- Одне прохання висловив Арагорн, - мовила Еовіна, - забезпечити тебе всім необхідним для походу і битви. Я обіцяла і зробила все, що можна. Відчуває моє серце, це тобі незабаром знадобиться... Кольчуги на твій зріст у нас не знайшлося, а кувати нову не було часу. Візьми замість неї шкіряний панцир, пояс з накладками і ніж. Меч у тебе, я бачу, свій.

Меррі вклонився; Еовіна подала йому щит, такий самий, як у Гімлі, тільки з білим конем на зеленому полі.

- Прийми все це, і нехай воно служить тобі на здоров'я. До побачення, Меріадок! Ми з тобою ще зустрінемося...

Пітьма гнітила душі людей, наповнювала їх непевністю і страхом. Однак роханці - народ мужній, і тому рідко можна було почути в той день нарікання і плач: навіть втікачі з Едорасу, яких залишали самих перед лицем невідомої долі, не скаржилися. Слово треба було тримати.

За дві години ярл уже сидів у сідлі, гордий, стрункий, у високому шоломі на сніжно-білому волоссі; дивлячись на нього, такого міцного і непохитного, люди заспокоювалися.

П'ять з половиною тисяч вершників у повному озброєнні вишикувалися на пласкому березі Сніговиці, окремо стояли коноводи з трьома сотнями запасних, легко навантажених коней. Теоден проїхав уздовж ряду, змахнув рукою, заграла одна-єдина сурма, і роханське військо рушило в путь. Попереду їхали особисті дружинники ярла, два# десятки добірних воїнів, знаменитих наїзників, за ними Теоден з Еомером. Маркграф попрощався з сестрою нагорі, на городищі, і згадка про розлуку мучила його; але мало-помалу її змінили турботи про майбутню подорож.

Відразу за Теоденом трюхикав на своєму поні Меррі, ліворуч і праворуч - обидва гондорських гінці, а за ними - ще двадцять дружинників. Так вони їхали по широкому проходу між двома шеренгами воїнів, що очікували своєї черги з суворими, кам'яними обличчями. Тільки під'їжджаючи до кінця війська, гобіт відчув жвавий, гострий погляд молодого воїна, стрункого й трохи нижчого за інших. Ясно-сірі очі гаряче блищали, і Меррі здригнувся: то було обличчя людини, що йде в бій у пошуках смерті.

Слідом за дружиною Теодена один по одному потягнулися інші загони. Вони спустилися за течією Сніговиці, минули сільця Заріччя і Валунець, де в дверях темних будинків стояли, дивлячись на них, сумні жінки; без музики, без пісень почався цей знаменитий похід.

До Едорасу під'їхали опівдні, але було темно, як пізнім вечором. Теоден пробув у столиці недовго; тут до війська приєдналося кілька десятків кіннотників, що спізнилися на огляд. Ярл пообідав і зібрався їхати далі, але йому ще треба було попрощатися з вірним зброєносцем. І знову Меррі благав узяти його з собою, і знову Теоден відмовлявся:

- Твій поні не здолає дорогу. І що ти будеш робити в бою, мій славний гобіте, хоч і недарма носиш свій меч?

- Ніхто заздалегідь не знає, що з ним скоїться, - заперечував Меррі. - Хіба не для того приймав ти мене на службу, щоб я завжди був при тобі? Хто відсиджується вдома, про того пісень не складають.

- Мені доручено берегти тебе, - відповідав Теоден. - Якби ми билися біля воріт Едорасу, я впевнений, ти зумів би показати себе в найкращому світлі, але до Мундборгу, твердині Денетора, сто ліг, а брати зайвий вантаж на сідло нікому з вершників не можна. Не проси, мій друже. Це моє останнє слово.

Меррі, ледве не плачучи, вклонився і пішов уздовж колони, придивляючись до воїнів. Люди готувалися до подорожі: підтягували попруги, стремена, підковували коней, раз у раз хмуро поглядаючи на низькі хмари. Раптом чиясь легка рука лягла на плече Меррі.

- Хто дуже бажає, знаходить спосіб, - шепнув тихий голос йому на вухо. - Чи не стану я тобі в нагоді, друже?

Перед Меррі стояв той самий юнак, що так дивно дивився на нього ще вранці.

- Тобі не хочеться залишати ярла, чи не так? - запитав він. - Я вірно кажу?

- Так, - шепнув Меррі.

- Тоді поїхали зі мною. Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і пітьма не погустішає. Гріх не відгукнутися на таке бажання, як твоє. Мовчи і йди за мною!

- Сердечно дякую, - просяяв Меррі. - Але ми не знайомі!

- Гаразд, - кивнув юнак, - можеш звати мене Арн-хельмом.

Ось у такий спосіб склалося, що гобіт не залишився в Едорасі. Сірий жеребець Вихор навіть не відчув, що ноша його зросла: Арнхельм, стрункий і гнучкий, важив менше за інших їздців.

На ніч вони зупинилися під вербами, біля злиття Сніговиці та Ентули, за дванадцять ліг від Едорасу. На світанку поїхали далі по землях Східної Марки; праворуч на схилах Хальфіріену розкинулися густі діброви - там уже починалися володіння Гондору, -*- а ліворуч у тумані колихалися трясовини нижнього Андуїну. Скачучи щодуху, доганяли ярла гінці зі звістками одна тривожніша від іншої. З півночі увірвалися вороги, зі сходу на плоскогір'я Рохану пробилася банда орків.

- Нам ніколи озиратися, - говорив Теоден. - Прирі-кові драговини прикриють наш фланг. Не можна втрачати жодної хвилини. Вперед!

Отже, ярл Теоден, син Тенгіла, залишав свої одвічні володіння; миля за милею вів він своїх людей на схід. Одну по одній минали вони всі вершини, що позначають кордони Гондору: Каланад, Мін-Рімон, Ерелас, Нардол; багаття на них уже згасли. Навколо стояла сіра тиша. Тінь густішала. Надія потроху згасала у всіх, навіть найстійкі-ших серцях.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.