Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ дев’ятнадцятий






 

- Ей! Дивіться! – раптом скрикнув Лютик. – Щур!

Геральт не звернув уваги. Він добре знав поета, розумів, що той звик лякатись будь-чого, захоплюючись абичим і шукаючи сенсацій там, де сенсаціями навіть не пахло.

- Щур! – не вгамовувався Лютик. – Ооо, другий! Третій! Четвертий! Дідько! Геральте, глянь!

Зітхнув, глянув.

Підніжжя урвища під терасами роїлось від щурів. Земля між Пальмірою та узгір’ям жила, ворушилась, хвилювалась і попискувала. Сотні, а може й тисячі гризунів утікали з району порту та гирла ріки, мчали попід горою, вздовж палісади, на узгір’я, в ліси. Інші перехожі також помітили це, звідусіль доносились вигуки здивування і страху.

- Щури втікають з Пальміри та порту, - сказав Лютик, - бо вони налякані! Я знаю, що сталось! Вочевидь, до берега пришвартувався корабель зі щуроловами!

Ніхто не схотів це прокоментувати. Геральт обтер піт із повік, стояла невимовна спека, розпечене повітря забивало дух. Глянув у небо, чисте, без жодної хмаринки.

- Буде шторм, - Літта промовила вголос те, про що сам подумав. – Сильний шторм. Щури відчувають його. І я також відчуваю. Відчуваю його в повітрі.

І я теж, подумав відьмак.

- Буря, - повторила Корал. – Буря надійде з моря.

- Яка ще буря? – Лютик обмахнувся капелюшком. – Звідкіля? Погода як з картинки, небо чисте, ані вітерця. А шкода, серед такого пекла не завадив би вітерець. Морський бриз…

Не встиг договорити речення, аж повіяло. Легкий бриз ніс аромат моря, дарував приємне полегшення, освіжав. І хутко набирав силу. Прапорці на щоглах, які хвилину тому висіли ліниво й спокійно, заворушились, затріпотіли.

Небо над горизонтом потемнішало. Вітер ставав дедалі сильнішим. Легкий шурхіт змінювався шумом, а шум переростав у свист.

Прапорці на щоглах зафуркотіли і несамовито залопотали. Заскрипіли флюгери на дахах і вежах, заторохкотіли та забряжчали бляшані насадки на димарях. Захлопали віконниці. Здійнялись хмари куряви.

Лютик обома руками вхопився за капелюшок, встиг це зробити в останню мить, інакше той полетів би за вітром.

Мозаїк схопилась за пелену сукні, раптовий порив вітру задер шифон високо, майже до стегон. Доки приборкувала шарпану вітром тканину, Геральт із задоволенням милувався її ногами. Помітила його погляд. Не опустила очей.

- Буря… - Корал, аби мати змогу говорити, мусила відвернутись, вітер віяв так сильно, що заглушав слова. – Буря! Насувається шторм!

- О, боги! – закричав Лютик, який в жодних богів ніколи не вірив. – Боги! Що діється? Чи це настав кінець світу?

Небо швидко темнішало. А горизонт з темно-синього перетворювався на чорний.

Вітер шаленів, його свист ставав все нестерпнішим.

На рейді за мисом море вже здіймалось бурунами, хвилі бились об хвилеріз, розбризкувалась навсібіч біла піна. Шум моря наростав. Стало темно, ніби вночі.

Серед суден, що стояли на рейді, почалось помітне пожвавлення. Деякі, серед них був поштовий кліпер «Луна» та новіградська шхуна «Пандора Парві», поспіхом підіймали вітрила, готові втекти у відкрите море. Решта суден спускала вітрила, залишаючись на якорях. Геральт запам’ятав деякі ще відтоді, як споглядав на них з тераси вілли Корал. «Алке» - когг з Цидаріса. «Фуксія» - не пам’ятав, звідки. І галеони: «Гордість Цинтри» під прапором із блакитним хрестом. Трищогловий «Вертіго» з Лан Ексетер. «Альбатрос», що мав сто двадцять футів у довжину. Ще кілька кораблів. Серед яких фрегат «Ахеронтія» під чорними вітрилами.

Вітер вже не свистів. Він завивав. Геральт побачив, як з комплексу Пальміри здіймається в небо перша стріха, як розлітається в повітрі на друзки. Довго чекати на другу не довелось. Третю. І четверту. А вітер все не вщухав. Лопотіння прапорців переросло в безперервний ляскіт, двиготіли віконниці, градом сипалась черепиця і ринви, валились димарі, падали і трощились об бруківку квіткові горщики. Розгойданий вітром, почав бити дзвін на кампанілі, уривчасто, перелякано, зловісно.

А вітер віяв, віяв чимдалі дужче. І наганяв до берега все більші хвилі. Шум моря наростав, ставав дедалі голоснішим. Скоро це вже був не шум. Це було суцільне глухе ревіння, ніби гуркіт якоїсь диявольської машини. Хвилі зростали, увінчані білою піною буруни валились на берег. Земля під ногами дрижала. Вітер вив.

«Луна» і «Пандора Парві» не змогли втекти. Повернулись на рейд, кинули якорі.

Крики людей, що юрмились на терасах, стали голоснішими, сповненими подиву і страху. Простягнуті вперед руки вказували на море.

Морем котилась велика хвиля. Колосальна стіна води. Підносилась високо, приблизно, врівень зі щоглами галеонів.

Корал вхопила відьмака за рукав. Щось говорила, вірніше, намагалась говорити, бо вітер начисто позбавив її такої можливості.

- …ікати! Геральт! Мусимо втікати звідси!

Хвиля обрушилась на порт. Люди кричали. Під натиском гігантської маси води розлетівся на друзки та щіпки мол, здійнялись вгору балки та дошки. Розвалився док, зламались і впали пілони підйомних кранів. Човни та баркаси, що стояли біля берега, підскочили у повітря, як іграшки, ніби човники з кори, що їх запускають діти у вуличних канавах. Халупи і шопи, що стояли на узбережжі, взагалі безслідно змило водою. Хвиля увірвалась у гирло ріки, моментально перетворивши її в пекельну купель. Із залитої Пальміри втікали юрмища людей, більшість бігла у Верхнє Місто, до вартової вежі. Вони вціліли. Частина ж обрала маршрутом для порятунку берег ріки. Геральт бачив, як вода поглинула їх.

- Друга хвиля! – закричав Лютик. – Друга хвиля!

Це факт, була друга. А за нею – третя. Четверта. П’ята. І шоста. Стіни води сунулись на узбережжя і порт.

Хвилі з несамовитою силою вдаряли у пришвартовані кораблі, ті шалено шарпались на якірних ланцюгах, Геральт побачив, як з палуб у воду падають люди.

Розвернуті носами до вітру судна щосили боролись зі стихією. Якийсь час. Втрачали щогли, один за одним. Потім хвилі стали накривати їх. Зникали в піні й виринали, зникали й виринали.

Першим перестав виринати поштовий кліпер «Луна». Просто зник. Така ж доля за мить спіткала і «Фуксію», галера просто розвалилась на шматки. Натягнутий якірний ланцюг розірвав корпус «Алке», когг блискавично зник у безодні. Ніс та форкастель «Альбатроса» відламався під натиском води, понівечений корабель каменем пішов на дно. Якір «Вертіго» відірвався, галеон затанцював на хребті хвилі, потім його розвернуло і розтрощило об хвилеріз.

«Ахеронтія», «Гордість Цинтри», «Пандора Парві» та два невідомі Геральту галеони підняли якорі, хвилі понесли їх до берега. Цей відчайдушний задум тільки скидався на розпачливу спробу самогубства. Капітани обирали між вірною смертю на рейді та між ризикованим маневром прорватись у гирло ріки.

Невідомі галеони не мали шансів. Жоден не зміг навіть вдало розвернутись. Обидва розбились об пірс.

«Гордість Цинтри» та «Ахеронтія» також не втримали стерно. Зіштовхнулись, зчепились, хвилі потягли їх на узбережжя і рознесли на друзки. Рештки проковтнула вода.

«Пандора Парві» танцювала й скакала на хвилях, ніби дельфін. Але трималась курсу, її несло прямісінько у гирло вируючої Адалатте. Геральт чув крики людей, які підбадьорювали капітана.

Корал скрикнула, вказуючи.

Йшла сьома хвиля.

Попередні, що сягали висотою щогл, Геральт оцінював у якихось п’ять, шість сажнів, від тридцяти до сорока футів. Те, що зараз насувалось з моря, закриваючи собою небо, було вдвічі вищим.

Люди, які нещодавно тікали з Пальміри і які тепер з’юрмились під сторожовою брамою, почали кричати. Вихровий вітер збивав їх з ніг, валив на землю, притискав до частоколу.

Хвиля обрушилась на Пальміру. І просто змила її, стерла з лиця землі. Вода миттю досягла палісади, накриваючи затиснутих там людей. Маси дерева і дощок, які несло хвилею, з силою вдарились об частокол, виламуючи колоди. Звалилась і поплила сторожова вежа.

Нестримний водний таран ударив в підніжжя урвища. Узгір’я затрясло так, що Лютик і Мозаїк впали, а Геральт ледь-ледь втримав рівновагу.

- Треба тікати! – крикнула Корал, вчепившись за балюстраду. – Геральт! Мусимо тікати звідси! Йде наступна хвиля!

Хвиля обрушилась на них, залила водою. Люди з терас, ті, що не кинулись утікати раніше, кинулись робити це зараз. Втікали серед криків, вище, ще вище, на узгір’я, в бік королівського палацу. Дехто залишився. Геральт впізнав серед них Равенгу та Антею Дерріс.

Люди верещали, вказували руками. Хвилі підмили стіну урвища справа від них, під районом вілл. Перша вілла склалась, ніби картковий будиночок і сповзла вниз, прямо в кипінь. За першою поповзла друга, третя і четверта.

- Місто розвалюється! – завив Лютик. – Розлітається на шматки!

Літта Нейд підняла руку. Проскандувала закляття. І зникла. Мозаїк вчепилась у Геральтове плече. Лютик скрикнув.

Вода була вже під ними, під самою терасою. А у воді були люди. Зверху їм подавали жердини, багри, кидали мотузки, витягали. Недалеко від них кремезний чолов’яга стрибнув у водоверть, вплав кинувся рятувати жінку, яка тонула.

Мозаїк крикнула.

Побачив відірваний шмат від стріхи. І дітей, які вчепились у нього. Троє дітей. Стягнув меч зі спини.

- Лютику, тримай!

Скинув куртку. І стрибнув у воду.

Це не було звичайне плавання і звичайні навички з плавання тут не ставали в нагоді. Хвилі мотиляли ним, кидали в різні боки, вгору та вниз, об нього бились кружляючі у вирі важкі балки, дошки та меблі, деревна маса все напирала і загрожувала розчавити його. Коли, нарешті, доплив і вхопився за дах, вже був сильно побитий деревиною. Шматок стріхи скакав і кружляв на хвилі, ніби бик. Діти верещали на різні голоси.

Троє, подумав. Жодним чином не зможу забрати всіх трьох.

Плечем відчув поряд із собою чиєсь плече.

- Двоє! – Антея Дерріс виплюнула воду, вхопила одне дитинча. – Бери двох!

Це було нелегко. Стягнув хлопчика, затиснувши його під пахвою. Дівчина у приступі паніки вчепилась у крокви так міцно, що довго не міг розчепити її пальці. Йому допомогла хвиля, яка накрила їх з головою. Притоплена дівчинка відпустила крокви, Геральт затиснув її під другою пахвою. А потім всі троє почали тонути. Діти булькотіли і шарпались. Геральт борсався.

Не знав, яким чином, але випірнув. Хвиля ударила ним об мур тераси, позбавляючи можливості зробити вдих. Дітей не випустив. Люди зверху кричали, намагались допомогти, подаючи щось, за що могли б учепитись. Не змогли. Вир підхопив і поніс їх. Зіштовхнувся з кимось, це була Антея Дерріс з дівчинкою на плечах. Боролась, але він бачив, що з останніх сил. З трудом утримувала над водою голову дівчинки та свою власну.

Поряд плюснуло, почув уривчасте дихання. Мозаїк. Вирвала з його рук одну дитину, попливла. Бачив, як об неї ударилась балка, що її несло хвилею. Крикнула, але дитину не випустила.

Хвиля знов кинула їх на мури тераси. Цього разу люди зверху вже були готові, принесли навіть драбини, висіли на них із простягнутими руками. Відібрали в них дітей. Бачив, як Лютик хапає і витягує на терасу Мозаїк.

Антея Дерріс глянула на нього. У неї були красиві очі. Всміхнулась.

Хвиля вдарила в них деревною масою. Великими палями, вирваними з частоколу.

Одна з них попала в Антею Дерріс та прибила її до тераси. Антея виплюнула кров. Багато крові. Потім зронила голову на груди і зникла під водою.

Об Геральта вдарились дві колоди, одна поцілила в плече, інша - в стегно. Удар паралізував його, миттю весь заціпенів, втративши можливість поворухнутись. Захлинувся водою і пішов на дно.

Хтось підхопив його, залізною, болісною хваткою, рвонув вгору, до світлого марева поверхні. Сягнув рукою, намацав кремезний, твердий, наче камінь, біцепс. Богатир працював ногами, збурюючи воду, ніби тритон, вільною рукою відштовхував плаваюче довкола дерево і трупи потопельників, які кружляли у вирі. Випірнули поряд із терасою. Зверху доносились крики, вітання. Простягнуті руки.

За мить він вже лежав у калюжі води, кашляючи, плюючись та вибльовуючи воду на кам’яні плити тераси. Поряд на колінах закляк Лютик, блідий, як полотно. З іншого боку – Мозаїк.

Також без тіні рум᾽ янця. Зате з тремтячими руками. Геральт насилу сів.

- Антея?

Лютик заперечно похитав головою, відвернувся. Мозаїк опустила голову на коліна. Бачив, як її плечі тремтіли від плачу.

Поряд із ним сидів його рятівник. Богатир. Вірніше, богатирка. Неохайна щетина на лисій голові. Живіт, як великий зашнурований ковбасний рулет. Плечі, як у борця. Литки, як у дискобола.

- Завдячую тобі життям.

- Та ну тебе… - Комендантка з кордегардії недбало махнула рукою. – Немає про що розпатякуватись. А так, взагалі-то, ти мудило рідкісне і ми на тебе зуб точимо, я і дівки, за отой махач. Ти краще нам на очі не потрапляй, бо ми тобі зад надеремо. Пойняв?

- Пойняв.

- Хоча, визнаю, - коменданта смачно харкнула, витрясла воду з вуха, - що ти відважне мудило. Відважне з тебе мудило, Геральте з Рівії.

- А ти? Як тебе звати?

- Віолетта, - відповіла комендантка і раптом її обличчя захмарилось. – А вона? Ота…

- Антея Дерріс.

- Антея Дерріс, - повторила, скрививши губи. – Шкода.

- Шкода.

На терасу прибували люди, ставало тісно від натовпу. Вже не гриміло, небо потроху прояснялось, вітер вщух, прапорці обвисли. Хвилі стишувались, вода відступала. Залишаючи по собі розвалини і руїни. І трупи, по яких вже лазили краби.

Геральт насилу підвівся. Кожен рух і кожен глибокий вдих відзивались тупим болем у боці.

Пекельно боліло коліно. Обидва рукави сорочки були відірвані, не мав уявлення, коли саме їх втратив. Шкіра на лівому лікті, правому передпліччі та, вочевидь, на лопатці була здерта майже до живого м’яса. Чисельні побіжні рани кровоточили. Загалом, нічого такого, чим потрібно було перейматись.

Сонце визирнуло з-за хмари, кинувши сяючі відблиски на вгамоване море. Спалахнув розблиск і на даху маяка, що стояв на краєчку мису. Маяка з білої та червоної цегли, релікту з ельфійських часів. Релікту, який пережив не одну таку бурю. І, вочевидь, ще не одну переживе.

Діставшись до вже спокійного, хоча й в біса заваленого плаваючим сміттям, гирла ріки, на рейд виходила шхуна «Пандора Парві», під повними вітрилами, як на параді. Натовп голосно вітав її.

Геральт допоміг Мозаїк підвестись. На дівчині також мало чого залишилось від її наряду. Лютик подав її плащ, щоб вона могла ним прикритись. І демонстративно кашлянув.

Перед ними стояла Літта Нейд. З лікарською сумкою на плечі.

- Повернулась, - сказала, глянувши на відьмака.

- Ні, - заперечив. – Пішла.

Подивилась на нього. Холодним чужим поглядом. Відтак перевела погляд на щось далеке, щось дуже далеке, що знаходилось десь аж за правим плечем відьмака.

- Тож, ти хочеш це так розіграти, - виголосила холодно. – Такий спогад хочеш залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча, міг би обрати менш патетичний стиль. Тоді, бувай. Я мушу надати допомогу пораненим і потерпілим. Я так розумію, ти не потребуєш моєї допомоги. Як і мене самої. Мозаїк!

Мозаїк заперечно похитала головою. Взяла Геральта під руку. Корал хмикнула.

- Навіть так? Так хочеш? В такий спосіб? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощавайте.

Відвернулась і пішла.

 

*

 

В натовпі, який товкся на терасах, з’явився Фебус Равенга. Вочевидь, брав участь у рятувальних роботах, бо одяг мокрим шматтям висів на ньому. Якийсь люб’язний добродій підійшов і подав йому капелюх. Вірніше те, що від нього залишилось.

- Що тепер? – запитав хтось із натовпу. – Що тепер, пане раднику?

- Що тепер? Що робити?

Равенга дивився на них. Довго дивився. Потім випростався, взяв капелюх і одягнув його на голову.

- Поховати померлих, - сказав. – Потурбуватись про живих. І братись за відбудову.

 

*

 

 

Вдарив дзвін на кампанілі. Ніби хотів сповістити, що він вижив. Що попри те, що багато чого змінилось, все одно існують речі, які завжди лишатимуться незмінними.

- Ходімо звідси. – Геральт витяг з-за коміра жмут мокрих водоростей. – Лютику? Де мій меч?

Лютик зойкнув, вказавши на пусте місце під муром.

- Мить тому… Мить тому він лежав тут! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! От курва! Вкрали! Гей, люди! Тут лежав меч! Попрошу віддати! Люди! Ах, ви скурвисини! А щоб вас грім побив!

Відьмак раптом відчув себе зле. Мозаїк підтримала його. Погані справи, подумав. Погані справи зі мною кояться, якщо мушу спиратись на руку дівчини.

- Я ситий по горло цим містом, - сказав. – Усім, що в ньому тільки є. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.