Слідство

Я думаю, що при оформленні ордера дуже важливу роль зіграла ця “Програма”. У мене було таке уявлення, що в них щодо мене була певна неясність, так само як і щодо Дзюби. Хоча я можу помилитися. Тобто я припускаю, що мене мали би взяти десь за кілька місяців пізніше, судячи з того, що на перших порах вони не мали до мене конкретних запитань. Вони стали мене розпитувати про якогось Нуделя, який написав донос на мене – він фіґурує в справі. Що таке донос з приводу якихось розмов із Нуделем – це взагалі дуже темна і глупа річ, цей п’яний Нудель і цей його донос. А в той час у них ще не було вказівки щодо моїх самвидавних матеріялів. Вважалося, що це не антирадянські матеріяли. Пізніше, через декілька місяців, вони еволюціонували до того, що визнали ці матеріяли антирадянськими, і вже тоді вони перейшли до звинувачення. А доти, коли мене прокурор викликав з камери і запитував про цього Нуделя, я відповів навіть зневажливо: " Я не знаю, який у вас Нудель і що там ваш Нудель говорив – це ви з ним розбирайтеся, а не зі мною. Це мене не цікавить". Таким чином, розмова звелася ні на що. Але ж цю “Програму” вони мали.

В.Овсієнко: Вам удалося дізнатися, хто ж її автор?

Є.Сверстюк: По суті, півроку слідство крутилося навколо цієї “Програми” – звідки це у вас? Я з таким індиферентним виглядом казав: “Я не знаю. Я не стану наполягати, що це ваше, але це теж не виключено. Але можливо, що в мою відсутність хтось приніс мені”. Я від самого початку, як ножем, абсолютно викорчував те, що це Світличний мені дав – про це не може бути й мови. Отже, я став будувати сюжет навколо того, що я цього не знаю – а все інше вже хай буде те, що є. Я наполягав: “Ви ж відкрили конверт – раніш воно невідоме мені було. При вас же відкривався конверт. Ви це пам’ятаєте? " – А вони і так, і так – ухиляються від того. Я кажу: " Я якраз наполягаю на тому, щоб ви це зафіксували". Вони до кінця крутили, щоби не записати цього факту, щоби залишити собі простір.

У тексті “Програми” були якісь правки. Вони страшенно довго випробовували почерк – і друкованими літерами, і переписування якоїсь статті. Це занудливо повторювалося щодня. Вони викликали всіх, кого можна було викликати в зв’язку з цим, навіть бідну тещу, що було найбільш скандальним в усій цій історії, тому що їй було зовсім погано. І вона не вміла себе стримати. Але вона не мала що сказати – вона нічого не знала. Ну, але протокол залишився.

Нарешті, десь вони вийшли на Василя Рубана. Чи то вони обшук провели і звірили тексти – у нього машинка з дрібним шрифтом. Я побачив, що у них немає всього того, що ми припускали. Ті відбитки пальців, те постійне підглядання, прослуховування – все це було халтурне. Насправді вони не мали попередніх досліджень, вони не мали слідів. Усі ці доноси, які вони мали – то все грубе й дурне. Вони не знали про розповсюдження моїх самвидавних речей – яким чином вони розповсюджувалися. Вони про все це хотіли дізнатися від мене. Про ніякі відбитки пальців не могло бути й мови. Я навіть думаю, що якби не специфічний дрібний шрифт машинки Рубана, то вони б і на нього не натрапили. Але тут упізнати було дуже легко. Бо ще й, здається, колір кальки наводив на це.

Коли вони вийшли на Рубана, то стали з’ясовувати наші стосунки, а виявилося, що ніяких стосунків нема. Чи знаю я його? Знаю – був такий поет, часом приходив до мене на роботу, показував свої вірші. Дуже можливо, що ті вірші в мене вилучили. Але більше нічого. Чи він передавав мені щось? Ні, окрім віршів, нічого не передавав. Відповідно, він теж не знав, що ця річ у мене – він не до мене її приніс. Так що вони були дуже здивовані і дуже шукали виходу. А потім, коли справу взяв у свої руки підполковник Чорний, то він хотів, щоби я щось говорив проти цього Рубана. Я розсміявся і кажу: " Що ви мені пропонуєте? Сценарій смішний для мене і дурний. Бо я не маю нічого до цього чоловіка – ні доброго, ні злого. Я його мало знаю". – " А от якщо я вам скажу, що він і є автором цієї речі – “Програми комуністів"? ” – Кажу: " Це дуже цікаво, але не для мене – для вас. А мені це зовсім нецікаво. По-перше, ви знайомі з цією “Програмою”, а я з нею не знайомий, ви її читали – але я ж її не читав". – " Бо ви не хотіли її читати". – " Я й справді не хотів її читати". Я собі думаю, що мав рацію, що не читав її. Звичайно, це викликало б неґативні емоції.

В.Овсієнко: Вам під час слідства пропонували її прочитати, а ви відмовилися?

Є.Сверстюк: Я відмовився. Я сказав, що я до цієї речі не маю ніякого відношення, і скажу вам, що комуністичних програм маю по шию, починаючи від середньої школи – і до кожного екзамену в університеті та в аспірантурі. Так що мене не цікавить подальший розвиток цього жанру. " Ну так що – ви взагалі не цікавитеся комунізмом? " – " Ні, не цікавлюся". – " І політикою? " – " Політика мене завжди найменше цікавила. Словом, я вам можу сказати зі впевненістю, що жодної програми я не читав. Я навіть не пригадую, чи ленінську програму читав, хоч мусив читати, бо треба було екзамени складати". І це була правда! Якоюсь мірою це мені полегшувало мій внутрішній стан, тому що треба було максимально звільняти себе від того, що тобі там не потрібне.

Я взагалі відкинув таку лінію захисту, яка передбачала флірт і демонстрацію лояльності: “Раз я вже тут, під конвоєм, то про яку лояльність ми можемо говорити, люди? Якщо ви люди. Що ми можемо говорити про якісь ідеї? Це насильство, це штик, конвой – то яких ви слів від мене чекаєте? Що я можу мати з вами спільного, крім конвою? ” Я собі вніс ту ясність і їм спробував внести ясність. Їм, звичайно, це не сподобалося.

Думаю, що осягнення отієї ясності та повернення до молитви мені дуже допомогло під час перебування в тюрмі, бо це перебування було дуже тяжким. Оте продовження терміну слідства кожних три місяці. Я бачу, що немає чого досліджувати, ніякого ж „слідства” немає. Від самого початку я сказав, що це мої самвидавні речі, що я їх, звичайно, поширював, тому що це мої думки. Для того я їх і написав, щоб давати людям читати, і давав людям читати. А кому саме давав – “Будь-кому, навіть вам міг би дати прочитати”. – " Ні-ні, нам треба записати: кому саме, коли і за яких обставин". Кажу: " Це мене не цікавить, це для мене дрібниці. Що для вас є важливе – для мене не є важливе. Я вам сказав головне – для чого я це писав". – " Ну от, вони ж вас надрукували за кордоном". – " Ну, надрукували за кордоном". – " То ви що, не проти того, щоб вони надрукували? " – " А вони мене не питали, чи хочу друкувати, чи ні". – " Ну от, вони надрукували – а ви ж повинні протестувати проти цього? " – " А чого це я повинен протестувати проти цього? Їм воно потрапило, воно ходило в самвидаві, потрапило за кордон – це природний процес, не можна закритися від світу".

Дуже допитувалися: " А от у вас такий епіґраф у " Соборі в риштованні" – то це ж вами підібраний епіґраф, це ж ваші слова чи не ваші: " Творці української літератури віддали найкращі сили мистецтву, не отримавши за це ні гроша. Якщо не всі вони були знайомі з тюрмами, то всі принаймні з жандармами. Хіба може таку літературу зрозуміти людина, яка ніколи не відчула, що таке громадянська мужність і обов’язок совісті? " Це ви написали чи ні? " – " Я написав. До речі, я вам від самого початку сказав, що всі речі, які я писав, підписані моїм прізвищем. Я в підпілля не грався, і це мій принцип був – говорити в очі правду, а не поза очі тихенько, і не в шинку, а з трибуни". – " Ми це знаємо, ми це знаємо. Але ж епіграф – наче навмисно написано? " – " Чого ж навмисно? От ви прочитайте – це було надруковано в журналі". – " Не може бути! Як надруковано? " – " Ви ж читали цю книжку чи не читали? " З думок Є.Сверстюка про сучасну українську літературу" – тут є такий розділ. І тут є уривки з різних статей. Оця стаття, з якої взято це висловлювання, тут є – чи принаймні фраґмент її з журналу " Жовтень"." Вони примирилися з тим, тут не підкопаєшся. А головне – що я не хочу виступати проти публікації і проти тих, хто видав цю книжку, що взагалі відмовляюся розмовляти на цю тему.

В.Овсієнко: А мені попадала до рук ваша книжечка. Там був есей " Собор у риштованні" і декілька статей. Така маленька, по-моєму, зеленого кольору.

Є.Сверстюк: Так, це та сама книжка, тільки що видавали її також і мініатюрним форматом, щоб легко можна було заховати при перевезенні. Вона має і нормальний формат. Я вам зараз покажу, в якій формі тоді друкували, і, зокрема, деякі мої речі. Оце приблизно розмір сірникової коробки – “Звернення Проводу ОУН у 25-у річницю геройської смерти Шухевича-Чупринки”.

В.Овсієнко: О Боже, то тут треба під лупу читати!

Є.Сверстюк: Так. Деякі мої речі теж виходили в такому форматі, тільки я їх не зберіг. Але я їх бачив. Той, що ви бачили, був середній.

Ті також наполягали, щоб я дав свою різку оцінку передачі моїх речей по радіостанції " Свобода". Я відмовився давати оцінку. Я сказав, що слово має свободу. Якщо я не приховую цього твору і підписую його своїм прізвищем, то як я можу когось звинувачувати за те, що він це використовує під моїм прізвищем? Я не бачу юридичного ґрунту для протесту.

В.Овсієнко: Тим паче, що він не спотворює ваш текст?

Є.Сверстюк: Так, він його коректно передає. Я не бачу, кажу, юридичної підстави для таких закидів, і моральної підстави теж я не бачу. Інша справа, чи це мені вигідно в моєму нинішньому становищі чи невигідно, але це питання. Але ми ж зараз говоримо про юридичний бік – вони це використовують як матеріял, який потрапив їм до рук, і вони тут же пишуть, здається, що вони це роблять без відома автора, і це правда. Це слідчих найбільше непокоїло. Під час слідства мені поміняли слідчого: замість того Баранова (який раніше вів справу Валентина Мороза) – його прогнали, тому що він якийсь провінціял, а веде справу Сверстюка. А це для них справа, на якій комусь треба схопити зірку. Вони визнали його бездарним і прогнали. Тоді став підполковник Чорний.

В.Овсієнко: А той Баранов який чин мав?

Є.Сверстюк: Майор. Чорний був вишколений і дуже, очевидно, надійний чоловік, який умів користуватися різними прийомами. Він не говорив, як Баранов: “Сверстюк, я маю до вас таке-то й таке-то питання”. Ні, цей не грався в офіціоз: " Євгене Олександровичу, добрий день! " – ласкаво і мирно. Йому дозволено було, звичайно. Потім він фактично повторив те саме, що той робив, попередній, але вважалося, що вів слідство „від початку”.

В.Овсієнко: Усе наново?

Є.Сверстюк: Так. Разом з тим, він відразу мені виклав свою програму дій: " Я вам буду от про ці матеріяли ставити запитання. Я би хотів, щоб ви дали пояснення, які би служили на вашу користь. От з якою метою ви написали цю річ – " Собор у риштованні"? " – " Коли б ви були літературним критиком, то з якою метою ви пишете статтю? " – " Ви знали, що вона не буде в нас надрукована, коли писали? " – " Хто його знає, – тут я лукавлю: я, звичайно, знав не на всі сто процентів. – Один день може бути не надрукована, а на другий день щось там зміниться – і надрукують. Ми вже не раз таке бачили. Отже, я не мусив це знати". – " Але ж тут є такі речі, які не можуть бути надруковані". – " Які речі ви маєте на увазі? " – " Ви самі знаєте". – " Ні, ми так не будемо говорити: я сам знаю, я сам винен, я сам себе звинувачую. Те, що я знаю, то я знаю як правду, я повинен був це сказати. Це саме та правда, яку ви вважаєте неправдою. Отже, конкретно мені покажіть, де тут є наклепи, як ви кажете, та свідома неправда".

Вони копалися там дуже довго. Їх верне від кожної сторінки. Але натрапили тільки на такі моменти, як " уже нічого більшого депутати трудящих УРСР створити не зможуть". Ішлося про те, що в Чернігові зруйнували дзвіницю П’ятницької церкви, і була ухвала, щоб на її місці побудувати громадську вбиральню. Вони стали розкопувати: " Звідки ви це взяли? " Я кажу: " Те все, що я написав, я ніколи не писав з вуличних чуток. Я пишу на основі документів". – " А які у вас були документи? " Я себе в той час так настроїв на амнезію, на непам’ятання і на непригадування, що не міг пригадати те, що вже мені потрібно було. Звідки я це взяв? Що я це взяв з дуже достовірних джерел, то я це знав, а звідки? Десь, може, тільки через місяць, ще в розмові з Барановим, кажу: " Почекайте, я це читав у статті в журналі " История СССР"." – " Чия стаття? " – " Михайла Брайчевського. У цьому журналі є така публікація". Він перевірив і каже: " Справді є така публікація". Тільки мене тут трошки мучило, що я назвав ім’я автора – але як же ти не назвеш імені автора, коли ти посилаєшся на журнал? Якщо вже посилаєшся на публікацію, то не можеш того утаїти. Але я думаю: ну що йому може бути, коли його в Москві надрукували?

Вони, мабуть, Брайчевського викликали, наскільки я тоді відчував. Очевидно, він мусив теж дати арґументи, на основі чого це написав. А потім я згадав, що я навіть занудливо допитував – ми ходили десь у зимовий вечір з Михайлом Брайчевським, і я йому казав, що використаю цей факт, але я хотів би все ж таки мати якусь документальну основу. " Нащо вам документальна основа, коли ви маєте мою публікацію в офіційному журналі? " Кажу: " Правильно, тоді з мене досить". Тобто з ним у мене була домовленість, і тут усе було чисто, хоч разом з тим трохи неприємно, що я ж мушу покликатися на нього.

Вони дали відбиток цієї статті до справи і довідку від чернігівської адміністрації про те, що громадської вбиральні не побудували.

В.Овсієнко: Навіть довідку?

Є.Сверстюк: Так. І про те, що такого рішення вони не знайшли серед документів міської Ради. Не знайшли. " Ну, і що ви можете сказати? " Кажу: " Що я можу сказати? Звичайно, вони не знайшли. Що ж ви думаєте – що коли ви їх питаєте про таке рішення, то вони вам зразу його знайдуть і подадуть? Вони ж прекрасно знають, хто їх питає і навіщо їх питає. Ясно, що цього рішення немає і вже не буде. А що стосується того, чи побудували вбиральню – у вас же ніколи не буває так, що побудуєте, а зруйнувати – це зразу. Отже, щодо руйнування, я на всі сто ґарантую, що П’ятницька церква зруйнована. А що до побудови вбиральні навіть не дійшло – це теж нормально". На цьому цей епізод вичерпався.

В інших випадках вони теж стали прискіпуватися. Найбільше їх непокоїли такі вирази, як “при цьому режимі йшов штучний добір за найгіршою ознакою”. Вони зрозуміли, звичайно, вислів “виробився тип людини, який замість стримувати гістерію, розпалювану зверху, підтримував гістерію.” " Так що, Євгене Олександровичу, ви скажете, що не говорите конкретно про партію? А про кого ж ви говорите, коли йдеться про “гістерію, розпалювану зверху? " Я кажу: " Ну, скажімо, про мудрого вождя і вчителя товариша Сталіна – хіба це не правильно? " – " Ну, не тільки про нього ви кажете". – " Але й про нього". Ото така була розмова. Після того вони перестали чіплятися до окремих висловлювань, а винесли загальну постанову, що це „документ антирадянський”.

В.Овсієнко: Але хтось же її написав...

Є.Сверстюк: Рецензію Петро Моргаєнко написав. Вона є, в справі наводиться повністю. Ця рецензія була взята за основу звинувачення. Звичайно, в мене були розмови навколо цього. Наприклад, з майором: " Ви освічений чоловік – вам не соромно це тримати в руках, оцю кляузу? " – " Ні, – каже, – для мене досить, що це кандидат філологічних наук написав. Він має офіційне звання". – " Але ви ж бачите, що це пише чоловік фальшивий, який запобігливо хоче догодити? Він прекрасно знає, для кого він пише, прекрасно відчуває теж, де він фальшивить". – " Ні, я не буду оцінювати, я не буду своєї думки про це висловлювати – це для нас офіційний документ". Тобто він ухилявся від розмови про рецензію, а я якраз найбільше хотів говорити про ту рецензію. Але вони позбавляли мене радості говорити на тему літературну і дискутувати. Вони всіляко від цього відпекувались і навіть... " От, Євгене Олександровичу”, – був такий Неч е поренко – страшенно дрібний і тупуватий, злий тип, молодий майор. – Сьогодні буде дуже приємна для вас розмова – про ваші публікації. Здається, ви про це дуже любите говорити? " Кажу: " Ви дуже помиляєтесь – я з вами взагалі про це не люблю говорити, тому що мої публікації були зовсім не для вас. Вони мали набагато кращого читача і кращого цінителя. Говорити в тюремній камері про мої публікації – то взагалі, я вважаю, непристойно. Про що тут говорити? " – " Ну, все ж таки давайте ми перечислимо, які у вас були публікації".

Стали перераховувати, а потім я побачив, що вони це оформили дуже скорочено: назвали тільки кілька – " і інші". Тобто їм було важливо показати, що кілька епізодичних публікацій має чоловік, " який іменує себе літератором". Вони навіть десь формулу взяли: " именующий себя литератором". Коли вони цю формулу вжили щодо мене, то я знизав плечима, а потім це мене дуже заїло. Десь у безсонну ніч я став копатися над відповіддю, яку я їм повинен все ж таки дати. Літературну відповідь, на другий раз, коли покличуть, бо ж ця розмова ще не закінчилася.

Я їм підготував відповідь. Коли вони знову до цього питання повернулися, я кажу: " Ви знаєте, я думав, що ця бура свиня тоді вискочила через вікно та й зникла – а вона, виявилося, прилаштувалася в КГБ". – " Яка бура свиня? " – " Гоголівська". – " Та що ви говорите? Яка гоголівська бура свиня? " – " Ну, оця ж бура свиня, яка кляузу вкрала, яку писав Іван Іванович на Івана Нікіфоровича". – " Щось ви городите таке – що це таке? " – " А що? Ви просто не знаєте, що Микола Васильович Гоголь написав повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Нікіфоровичем. І там Іван Іванович на Івана Нікіфоровича (або навпаки – це вже не істотно) написав: " Иван Никифорович, именующий себя дворянином..." Цю кляузу він залишив на столі, а бура свиня заскочила через вікно і вкрала цю кляузу. Я думав, що вона пропала, ця кляуза... А наші хоробрі майори Проніни відікрали її в бурої свині і от зараз використовують формули з неї: " именующий себя литератором" і " именующий себя дворянином" – небагато фантазії треба. Я думав, що вона хоча б ці слова вигризла зубами". Тоді він почервонів, швидко згорнув допит і більше " именущий себя литератором" та всяких таких шпильок вони мені не приносили – вирішили, що це невдячний ґрунт, і на ньому вони не виграють.

Якісь інші моменти були, коли я їх спроваджував на літературу. Я колись про це напишу оповідання – про те, як вони під час другого обшуку у квітні 1972 року в моєму пальті знайшли ампулу з ціанистим натрієм. І не повідомили мені, що був другий обшук. Це вдарило мене страшно – кажу: " То ви що – ходите-лазите туди щодня і робите обшуки? Що ви шукаєте – просто щоб тероризувати жінок? " – " Ну, це наша справа, це справа, яка має відповідні юридичні санкції. Це не так просто робиться. Ось ознайомтеся з протоколом". Але дали ознайомитися з цим протоколом так, щоб я нічого не встиг прочитати.

Одного разу приходить той злий і тупий Неч е поренко. На цей раз він так обережно сів здалеку, на краю столу, щоб між нами була відстань більша, ніж три метри: " Євгене Олександровичу, що це таке – ви не можете сказати? " І виймає з-під столу, тримає на столі, але не підіймає, щоб я не вихопив із рук – хоч я не можу на такій віддалі, але все одно він знов тримає під столом: " Що це таке? " А я тоді без окулярів ще був, бачив добре. Я кажу: " Якась ампула". – " Це ми у вас під час обшуку знайшли. Не пригадуєте, що це за ампула? " – " Наскільки я пригадую, це отрута". – " А яка отрута? " – " Це не важить, яка – якась отрута". – " А звідки вона у вас? " – " Ну, була така в мене – я ж не сподівався, що ви такі всюдисущі і всепроникні, що й там знайдете." – " А де ви її тримали? " – " Я вже не пам’ятаю, десь тримав – поклав і десь лежала". – " А навіщо вона вам здалася? " – " Це не так просто пояснити вам, навіщо вона. Це знову ж таки літературна деталь, яка проходить через багато романів і драм, зокрема, через " Фауста". Пригадуєте, коли на Великдень Фауст підносить чашу з отрутою? " – " Та що ви мені про Фауста?! Нащо мені Фауст? " – " Ну, як нащо вам Фауст? Вам, може, Фауст і не потрібен, але мені потрібен. Як же я без Фауста – раз я його цитую, то це є частина мого життя. Значить, я теж є там присутній. Раз Фауст має чашу з отрутою, то чому Сверстюку не мати ампулу з отрутою? " – " Не розумію. А нащо той Фауст мав? " – " Фауст почув Великодні дзвони, і це його відхилило від того, щоб випити чашу з отрутою. Голос життя переміг. А випити він хотів не через те, що він зустрівся з такими, як ви. Він був не перед лицем поліції, а перед лицем світової скорботи, розлитої у Всесвіті". – " Та нам та література не потрібна – ви ж не Фауст! Ви нам розкажіть, навіщо вам це здалося? " Кажу: " Я все вже розказав. Якщо вам це нічого не говорить, то я вже пояснити не можу."

Вони це розтягнули на кілька допитів. Я їм ще згадав Кнута Гамсуна і доктора Наґеля з „Містерії”, який теж мав отруту. І що кожен студент колись мав отруту, або черепа принаймні мав – отого самого черепа, кажу, що в " Гамлеті". " Та що ви то Фауста, то Гамлета нам? Нащо нам то здалося? " – " Ну, якщо вам це не здалося, то закрийте цю справу – я вам не зможу дохідливо пояснити". – " Відки ви це взяли? Оце нас цікавить: хто вам дав? " Я тут вигадав версію, що я був у одного мого приятеля, тяжко хворого, і побачив у нього цю ампулу, запитав його, що це є. Він сказав мені, що це отрута. Я її забрав з собою – ото й усе. Вони не повірили цьому: " А як його прізвище? " – " Він мені не давав повноважень розказувати про це". – " Отже, ви не скажете? " – " Не тільки не скажу – я не можу цього сказати, не маю права". Вони навколо цього багато крутили. Була експертиза, вони визначили, що однієї цієї ампули вистачить на 17 чи 18 чоловік. В одного з них проскочила думка, що можна було б коров’ячу ферму в колгоспі отруїти, і він каже: " Але при чому тут це – ви ж до ферми не маєте відношення? " – " Ні, якби я мав відношення до коров’ячої ферми, я подумав би не про отруту, а про пашу – там не вистачає, як правило, паші та соломи". На цьому допити про цю отруту закінчилися. Їм дуже був потрібен „кримінальний матеріял”, але не змогли зробити, воно розплилося.

Кримінальний матеріял вони хотіли зробити з одного мого висловлювання. Коли про Нуделя чи про когось іншого говорили, я сказав: " Ви всі однакові шулери. Що оцей лайдак, якого ви приводили, що ви – у вас одна спільна мова. Про що ви можете зі мною розмовляти? " – " Ви ображаєте слідство! Ви прокуратуру ображаєте! Ми проти вас порушимо окрему справу". – " От якраз буде чудово, якщо ви проти мене порушите окрему справу – отут-то я скажу, хто ви такі і до чого ви опускаєтеся. Ви все ж таки повинні триматися пристойно, коли розмовляєте з пристойними людьми". – " Ви забагато про себе думаєте! " І так далі. Отакі були найгостріші моменти.

Пригадую, часом так, як прибитий пес, який замислено волочить хвостом, загляне Пархоменко: " Чи немає закурити? " Слідчий, звичайно: " Прошу, дуже прошу! " Дає йому закурити, а він оглянеться кругом і йде собі. Таке враження, що він ніде не міг закурити, тільки тут надибав. Але ніколи не розмовляв. Він завжди уникав розмови по суті. А він був якраз із тих, які не вникали в такі дрібниці, яка друкарка друкувала. Бо ті мене питали, яка мені друкарка друкувала. Я казав: " То що ви хочете – щоб я вам дівчат називав, які мені друкували? Як вам не соромно ставити такі запитання? "

Але одного разу Пархоменко викликав мене і таки поговорив по суті: " Мені дивно, що ви не робите нічого для того, щоби все ж таки мати якийсь захист. Вас із такою позицією захищати дуже важко. Таке враження, що ніби ми тут винні – ми винні, а не ви винні". А я кажу: " А що ж ви думаєте – що ви не винні? " – " Тобто як – ви хочете нас тут звинувачувати? " – " Це було б трохи дивно, якби я вас тут звинувачував. Тут є стілець для того, щоб ви мене звинувачували. Але справа в тім, що на тому стільці вже сиділи також ваші попередники. Вони вже звинувачені і вже отримали від тієї ж партії, від якої ви отримуєте інструкції. Вони вже теж за інструкцією тієї ж партії звинувачені і засуджені". – " Отже, ви думаєте, що і нас будуть судити – так? " – " Я думаю, що так". – " А коли ж то буде? " І дивиться з великим інтересом. Я кажу: " Я не пророк, щоб угадувати й гадати. Це буде напевно – може, років за десять, може за п’ятнадцять". – " Ха-ха-ха! – так він на радощах. – За десять, за п’ятнадцять років! " На цьому ми з ним закінчили розмову.

В.Овсієнко: Мій слідчий Микола Павлович Цімох у подібній розмові сказав так: " Нічого, наша справа нас переживе! " Себто, ми ще повмираємо – аж тоді будуть судити.

Є.Сверстюк: " Наша справа нас переживе? "

В.Овсієнко: Так, дуже просто. Що за це відповідатимуть його нащадки до сьомого коліна – він не дбав.

Є.Сверстюк: Це цілком ясно, що там про моральний ґрунт не могло бути й мови. Прокурор Погорєлий – це така нікчема порівняно навіть зі слідчими, з кагебістами: " У вас антирадянські погляди в усьому! Ви вважаєте, що в основі моралі лежить реліґія? " – " А як ви вважаєте, що лежить в основі моралі? " – " Ну, це ж якраз і є ваші погляди, і в ваших питаннях ваші погляди. То ж антирадянські погляди! " Я подумав собі: він має рацію – це дійсно антирадянські погляди. Хоч це нібито й не підслідчі справи, але я фактично маю справу з філософією марксизму – як завжди мав. Усі речі, які я написав, звичайно, є антикомуністичні не в розумінні плакатності, а в розумінні філософії. Вони є в засаді антикомуністичними. Цей ханурик говорить про якусь мою антикомуністичну тезу чи про те, що соціялізм є наймане рабство... Була така брошура Каутського в 1919 році – “Соціалізм і наймане рабство”. Я наполягав на тому, що я читав у Леніна про цю брошуру, а він казав, що я читав самого Каутського. Він мав рацію: я читав самого Каутського в українському перекладі. Але Ленін писав про неї в своїй манері – в своїй такій хитрій, підступній і диявольській манері – прикрити хвостом весь фактаж і залишити саму лайку на адресу Каутського. У мене був якийсь фактаж із самого твору.

В.Овсієнко: Так що він вас тут викрив?

Є.Сверстюк: Так, він угадав, що обізнаність моя набагато більша за те, що я вдаю. Потім деякі речі Донцова, зокрема, “Поетка українського Рісорджементо” про Дон Кіхота. Я казав, що взагалі збирав усі матеріяли про Дон Кіхота, тому що досліджував це питання. " А де, для чого ви це досліджували? " – " Знаєте, це дуже важко вам зрозуміти, для чого я це досліджував – це моя проблематика, не ваша".

В.Овсієнко: Може, „з метою підриву й ослаблення радянської влади”?

Є.Сверстюк: Звичайно. Спершу вони хотіли, щоб я дав їм цілий список матеріялів про Дон Кіхота. Я їм за п’ять хвилин дав букет цієї літератури. Вони побачили: що ж це вони будуть сходити зі мною на літературну тему, коли їм потрібні звинувачення? І вони це відкинули, залишили: “Зберігав і переховував у себе статті націоналіста Донцова”.

Ще я міг би сказати про такий зухвалий момент – мої переговори з Василем Стусом. Це було в першу половину року нашого арешту. Коли я розмовляв з ним у тій камері, що виходить на південь, на дворики. Чи не на південь, але в усякому разі на Святу Софію.

В.Овсієнко: Дворики для прогулянки там під східною стіною тюрми.

Є.Сверстюк: Так. А Василь там кашляв – він завжди оцим своїм демонстративним “ахи-гм-гм! ” – і всі знали, що то Василь...

В.Овсієнко: А звук звідти, знизу, – наче з колодязя.

Є.Сверстюк: Звідси чути дуже добре. Я сказав: “Василю” або він сказав: " Євгене..." Я вже не пам’ятаю, хто перший сказав. І була в нас розмова... Звичайно, ми відчували, що це розмова при свідках. По-перше, мій шпик, який зі мною в камері, це все донесе – то було ясно. По-друге, той конвоїр, який стоїть над Василем. Але конвоїр мовчав, чомусь він дав нам розмовляти. Ми порозмовляли, може, хвилин п’ятнадцять.

В.Овсієнко: То їм треба було зафіксувати цю розмову.

Є.Сверстюк: Я думав, що їм треба було зафіксувати. А потім я дізнався, що того конвоїра звільнили. А це був якийсь шаромига з Орловщини, такий білобрисий. Я навіть знав його прізвище. Він ставився до цієї справи як чоловік захожий – для наших холуїв він, звичайно, “старший брат”. А сам він подумав: “Да начхать мне на вас и на ваши дела – я где-то устроюсь”. Вони його звільнили. А мені він дав зрозуміти: " Я вам дал поговорить – что же вы кричите так, что на Крещатике слышно? " Я кажу: “Спробуй відрегулюй голос – хіба я знаю, як там, чути йому чи не чути? ”

Що мене тоді питав Василь? Він мене питав, як у мене справа з вироком. Я йому сказав, що я ще й досі не знаю, в чому мене звинувачують. Він мені сказав, що мої речі проходять як антирадянські в його справі. Отже, за них і звинувачують. Мені ще не говорили, що за них звинувачують, а йому вже сказали. Він запитав, чи я маю вже „папір”. Я не зрозумів, що це таке. Він мені пояснив, що це акт звинувачення. Він уже мав цей “папір”. З ним дуже швидко розрахувалися, десь за півроку...

В.Овсієнко: 7 вересня його засудили.

Є.Сверстюк: Швидко вони його справу закінчили, а потім, уже восени, я пробував з ним знову зв’язатися. Коли мене перекидали в різні камери, я гукав: " Базилеос! " Ніякого голосу і ніякого кашлю. І це було не раз. А мій стукач, який був зі мною, не міг зрозуміти, що я говорю і до кого. Він подумав, що я просто так уже завив. Але одного разу я гукнув " Базилеос! " і думаю: що ж весь час кричати – якби він був, то озвався б. З іншої камери знову озиваюся – і жодного разу він не пішов на зв’язок. Я думаю, що він чув: “Оцей твій голос, як іржання” – це в його віршах і в його листах. Оце стосувалося якраз оцих моїх позивних. Але він був у якомусь такому стані, під таким пресом, що не міг відгукуватися. Ну, а зупинив це прокурор. Викликав мене і сказав: " Тут є акт про порушення режиму. Ви позбавляєтеся чергової передачі". Десь тоді Ліля принесла мені передачу, а її відправили назад.

В.Овсієнко: Там під час слідства можна було передачу щомісяця одержувати?

Є.Сверстюк: Так, щомісяця передавали. Я писав якісь там скарги, що це не доведено, – але що тут доводити?

Ідеолоґічні діаґности і слідчі завжди хотіли встановити, що призвело до антисовєцьких настроїв.

В.Овсієнко: У мене вони докопалися до біоґрафії дядька – чи не впливав він на мене. Навіть копію його вироку – на два аркушики – поклали в мою справу 1973 року. Звідти я й дізнався, за що його репресували. Одного разу – за німецької окупації – він з ґвинтівкою супроводжував підводу зі Ставків до Радомишля, а другий раз його бачили біля управи зі зброєю. Хоча після того він пішов у Червону Армію, воював до кінця війни, але в 1948 році дістав 25 років. Пам’ятаю, як він повернувся десь 1954 року – неймовірно худющий. Про це в родині не розмовляли. А що вони могли у вас установити?

Є.Сверстюк: Мабуть, вони без надуми все віднесли на рахунок мого походження (родом з Волині, батьки заможні, сини в УПА). Але скільки ж я знаю волиняків з такою ж біографією – лояльних, як вівці! Звичайно ж, сім’я і середовища впливають. Але в мене було неприйняття большевизму активне, на рівні естетичному, етичному, реліґійному і філософському. Культурний примітивізм вождів у кепках і чоботях, сіра мова і безпросвітня брехня і фальш у всьому, хамський стиль нетерпимости до всіх, хто не поділяє їхніх смаків, непристойне самохвальство і дурна гординя. Але особливо гнітило мене примітивне матеріялістичне пояснення глибоких таємниць життя і людської душі. Про цю пласкість і безчестя комуністів селяни говорили: „Змарнили вони нам життя, і весь світ хочуть змарнити”.

СУД

Потім суд. Адвокат мій був зовсім якийсь деморалізований. Кілька зустрічей зі мною – йому було цікаво познайомитися з цими матеріялами. Він їх не розумів. А потім похвалився, що вже розуміє. Словом, йому було цікаво це прочитати. Він не мав голосу проти слідчого. Фактично, слідчий з ним поводився так, як вовк із ягням. Тут я бачу просто несумірність осіб і повноважень. Слідчий – Чорний, підполковник, який зуби з’їв на перемелюванні слабких. Але я мав час між викликами на допити – часом тижнями. Я написав останнє слово. Потім я його переписав – про всяк випадок. Думаю собі: якщо в мене є адвокат, то більше він ні на що не годиться, як на те, щоб передати моє останнє слово. Якщо впіймають – то впіймають, що тут таке? Я ж не пишу прокламацій – я пишу те, що збираюся прочитати на суді.

Я це зробив дуже обережно. Він мав зі мною зустріч там же, в тюрмі, в окремій камері. Оскільки мене викликали не на слідство, а в сусідню камеру, то не дуже обшукували – отак формально обмацали. Тоді адвокат сказав: " Ну як ви уявляєте – як вас можна захищати? " Кажу: " Я не знаю. Я собі навіть не уявляю ролі адвоката в цьому процесі. До речі, ви мою дружину можете бачити чи ні? " – " Ну чого ж – можу бачити, звичайно". – " Ви можете передати їй вітання? " І тихенько виймаю та передаю йому цей папір, так щоби післухавка зафіксувала тільки розмову і більше нічого. Він каже: " Я, звичайно, передам вітання". – " Ну то скажете їй, що справа знаходиться в такому-то стані, що я їй передаю вітання". І все.

В.Овсієнко: І він це зробив?

Є.Сверстюк: Він це зробив. Я гадав собі, чи його обшукують. Я чомусь думав, що тут кожну мишу обшукують і що навіть адвоката обшукують – таке там враження в мене склалося. Але на тверезий розум, звичайно, адвоката не можуть обшукувати – хіба що мають на 100% впевненість.

В.Овсієнко: А його прізвище ви можете назвати?

Є.Сверстюк: Михайлюк, здається. Ні, Михайлик.

В.Овсієнко: То ж відомо, що в КГБ був певний список адвокатів, які допускалися до політичних справ.

Є.Сверстюк: Так, це відомо. Після якогось мого виступу, вже в перебудовні роки, до мене підійшов чоловік, який сказав, що він теж був таким юристом. Я його запитав, чи знав він Михайлика. Каже: " Знав. Це був дуже гарний і м’якої душі чоловік". – " От я через нього передав дружині останнє слово". – " Ну, його вже немає в живих". Я не буду більше на ньому зупинятися – як особа він мало цікавий. Він і не міг бути цікавий за умов, де нас підслуховують – це цілком зрозуміло. Але він сумлінно виконав єдину справу, бо в усьому іншому не міг. Наприклад, пробував відстоювати той факт, що “Програми” я не читав, бо конверт був заклеєний, та слідчий це зім’яв: " Та що ви там говорите? Самі не знаєте, що говорите".

В.Овсієнко: Це суддя?

Є.Сверстюк: Слідчий, слідчий. Це ще на стадії слідства. А суддя вже дуже зневажливо поставився до адвоката, коли побачив, що в такій елементарній справі, як відстояти цілість конверта, він теж був неспроможний.

В.Овсієнко: А суд той коли був і хто вас судив?

Є.Сверстюк: Суд у мене мав бути на тиждень раніше. Але цей бідний Михайлик утік. Коли вже всі зібралися і мене привезли, чекають на адвоката – адвоката нема. З’ясували, що його немає в Києві. А він, мабуть, вирішив, що хіба то годиться захищати? То він про всяк випадок утік. Вони його за тиждень розшукали, привели. І треба ж було, щоб це сталося якраз на Страсний тиждень 1973 року! Тиждень перед Великоднем тривав суд. У двадцяті числа квітня.

В.Овсієнко: Чи це тоді, 1973 року ви чули Стусів голос? Ні, мабуть, ви чули його на Великдень 1972 року: “Яке небо! ”

Є.Сверстюк: “Господи, яке небо! ” Це було трошки перед тим, як ми з ним перемовлялися, але в 1972 році.

На оголошенні вироку я подивився – Ліля в кутку зали. Там повно якихось облич...

В.Овсієнко: Весь процес дружина була присутня чи ні?

Є.Сверстюк: Ні, по-моєму, тільки на оголошенні вироку. Вони дуже довго читали звинувачення, потім воно повторювалося. Я відвернувся плечима від суду і дивився на Лілю – і відповідно, на ці обличчя. Вони мені зробили зауваження, але переконалися, що з цього нічого не вийде. І вдали, що не помічають цього. Вони казали, що я зневажаю суд, казали, куди дивитися, та побачили, що ускладнять собі справу, то краще перекліпати це.

Судив мене суддя Дишель. Прокурор був Погорєлий. А слідчий, який, правда, на суді не фіґурував, але ж фіґурувала його робота – це підполковник Чорний. Отже, Чорний, Погорєлий і Дишель – така трійка.

В.Овсієнко: Такі страшненькі прізвища...

Є.Сверстюк: Дишель одного разу сказав мені: " Тут недавно сидів Стус, на тій самій лаві – але хіба він так себе поводив? Він просив, плакав! " Тут я розсміявся. Це в них така стандартна примочка, в цих щурів судейських, щоби навести “позитивний приклад”. Я собі уявив, як перед цим півником Стус плакав...

І ще він сказав, що тут от вірші – то хіба це вірші? Хіба це справжні вірші? Така була його оцінка Стусової книжки віршів. Я думаю, що ця його оцінка була щира, бо він там нічого не зрозумів.

В.Овсієнко: Цікаво, кого вони викликали до вас за свідків у суд? Заарештованих викликали?

Є.Сверстюк: Викликали Надійку.

В.Овсієнко: Світлична була під арештом з 18 травня 1972 року.

Є.Сверстюк: Звичайно, Івана Світличного не викликали. Викликали Леоніда Селезненка. Мені здається, викликали на слідство. На суд викликали вчителів та директорів з Волині, які мали засвідчити мій виступ у 1965 році перед керівним складом працівників освіти Волинської області. Викликали Григорія Порфировича Кочура. Він мав необережність признатися, що читав " Собор у риштованні". Я справді через нього передавав рукопис до редакції " Вітчизни", і йому здавалося, що такий факт, як передача до редакції, не є кримінальним.

Отже, бідний Григорій Порфирович, звичайно, свідчив інтеліґентно про те, що за інших умов ми мали б не тут зустрічатися зі Сверстюком, не в цій залі, не при вас. Тут йому винесли „особливу ухвалу”. Я думаю, що це було заплановано, на якомусь із судилищ вони мали йому винести цю ухвалу, бо вони його особливо ненавиділи. Наскільки я знаю, його і Світличного чомусь. Їх генерал Федорчук хотів би „вішати на одній гілляці”. Отже, Григорій Порфирович дуже коректно і так делікатно розповів, без тонкощів, які були потрібні для слідчого дізнання. Скажімо, йому було б дуже вигідно сказати, і я навіть наводив його своїми питаннями на це, що це було в той час, коли ці речі друкувалися, що він просто відніс роботу свого колеґи до редакції журналу, де я в той час публікувався і куди часто заходив. І ознайомився з твором. Словом, якось так ніби легше, коли це сказати.

Але ці старші люди, покоління Антоненка-Давидовича, не вміють так гнучко викручуватися і не вміють так діялектично вигадувати правдоподібності – замість правди. А якщо чоловік говорить на такому суді чи на слідстві правду, то ясна річ, що він приплутує інших і дає можливість себе заплутати. Факт за фактом, факт випливає з факту. А тут має бути щось обтічне, що давало би в результаті нуль. Власне, тільки на таких операціях вдавалося вигравати там, де вони сподівалися, що мають уже щось у своїх руках. Як у тому випадку з отрутою: вони ж дуже просто могли б вийти на кандидата хімічних наук... Якби з мого боку була дубова гра, то просто вийшли б на Селезненка, який був тут же в них у руках, хоч ніби-то працював з ними, але... А це ж підсудна справа – отрута. Якщо ти не даєш кваліфікації, якщо ти не називаєш, що „якась отрута”, невідомо звідки, невідомо нащо – то цього нікуди не пришиєш.

А взагалі мені здається, я в багатьох моментах допускав помилки. Мені здається, що я даремно підписував протоколи. Василь Стус мав більшу рацію, що взагалі не підписував багатьох протоколів. То для внутрішньої сатисфакції, тому що вже зараз, дивлячись із віддалі часу, все має інші виміри й інші оцінки. Скажімо, виявилося, що отримати 12 років – це набагато краще, ніж отримати 8 років. Але хто тоді міг про це думати?

УРАЛ

А взагалі мене випустили не просто з найбільшим терміном – мене випустили з найбільшими застереженнями і злими інструкціями. І про це мене попереджав слідчий Чорний. Мовляв, це ще не все: то можна сидіти, і сидіти – по-різному. Не все залежить від років – по-різному буде складатися „режим”.

І справді, я це відчув від самого початку. Мені не дали навіть мішка на дорогу. Якийсь білий мішок з-під цукру мені дав мій стукач, який був зі мною в камері. Я з ним і поїхав. В той час коли Ліля принесла перед етапом приготовлений наплечник, мені його просто не дали. Їй сказали, що я вже від’їхав. Цей мішок обшукали в КГБ і повернули назад. А потім уся моя дорога була забезпечена провокаціями – дуже грубими, брутальними, зведеннями з кримінальними, які грали “своїх” або наривались на конфлікт.

Ну, а там далі – я вже це зрозумів восени 1973 року, це було після появи “покаянної” заяви Івана Дзюби, – було настільки зле цькування, що справляло враження не тільки на мене, а на весь лагер, навіть на таких стріляних зеків, як Макаренко, який казав: " Ну убивают человека на глазах! " Усе це робилося перед появою кагебістів, які мали приїхати, щоби відповідно тебе підготувати... Звичайно, це викликало протилежну реакцію.

Але поступово в таборі стало складатися все не так, як вони планували. Почався рух за статус політв’язня, почалися в них табірні проблеми, які треба було розв’язувати. Моя позиція в лагері була постійно активною в розумінні участі в голодівках, у всяких масових акціях, у постійному протистоянні адміністрації. І, разом з тим, я ніколи не був ініціятором якихось внутрішньотабірних конфліктів з адміністрацією. Словом, я не ставив собі за мету воювати з солдатами і з майорами. Я з ними не спілкувався. У мене могло бути таке: я не привітався і пройшов мимо, не звернув уваги на начальника лагеря Котова. Він мене наздоганяє: " Сверстюк, а почему вы не здороваетесь? Вы думаете, что от этого будет польза самостийной Украине? " – " Я просто не думаю, что это очень нужно великой России, чтобы я с вами здоровался". Такими люб’язностями ми обмінялися з, так би мовити, цілковитим взаєморозумінням. Більше він зі мною особисто не спілкувався, але ясна річ, що весь час підписував карцер і позбавлення чогось – не тому, що особисто від нього щось залежало. Все залежало від кагебістів, від їхніх планів. Можна було зробити якісь дивовижні порушення, але якщо не велено тебе чіпати, то не зачеплять. І навпаки, можна було просто ходити, як пташечка, а десь на якомусь кроці тебе підстережуть, напишуть і позбавлять побачення з дружиною, яка вже приїхала.

Отже, мене в лаґері попередив кагебіст-латиш Кронберґ – він був досить одвертий порівняно з іншими. Він майже зі співчуттям дивився на мене, цей чоловік. Він сказав: " Вам записано пройти всі кола пекла". Тобто він видав мені карти. Але я не був у Володимирі. Хоч і записано було пройти, але в лагері все розвивається своїм чином – вони в Володимирську тюрму почали возити „заколотників”, хто став на статус політичного в’язня. Навіть був такий час – чи не в сімдесят сьомому році, – коли я йшов ва-банк, коли відчув, що не я їм зараз потрібен, коли оголосив: ”А тут залишитеся з самими „суками”. Кагебіст залепетав: “Ні-ні-ні, нам того не треба, ви даремно, ми повернемо ваше побачення, ми вам повернемо”. І повернули побачення. Мені дуже шкода, що я ніколи не зможу відтворити того, що я йому говорив – у мене бували такі імпровізації, за які я би дуже багато дав: вони і мене, і його приголомшували. Зокрема, коли Крижанівський приїжджав, була така імпровізація.

В.Овсієнко: Крижанівський – хто це?

Є.Сверстюк: Степан Крижанівський – літературний критик, який приїжджав на зустріч зі мною.

В.Овсієнко: Он як?

Є.Сверстюк: Так. Власне, я кажу, що на зустріч зі мною, а він приїжджав у 35-у зону, коли мене туди перекинули, коли Світличного смикнули на 36-у – Світличного, Марченка, Калинця і Ґлузмана.

В.Овсієнко: А ви пам’ятаєте хроніку, коли в якій зоні були?

Є.Сверстюк: Я був весь час у цій найпаскуднішій, найгнилішій 36-й зоні від початку до кінця. Вона завжди була „особливою”.

В.Овсієнко: Це в Кучино?

Є.Сверстюк: Так, у Кучино. А весною, мабуть, у лютому 1978-го, мене перекинули в 35-у. Аж до осені 1978 року – фактично на півроку. Але я відчув, наче я на курорті. Хоч я там два місяці просидів у ПКТ – але все одно я вважаю, що побував на курорті: настільки і природа, і режим, і вода, і харчування – настільки все відрізнялося, що я навіть порівняти не можу.

В.Овсієнко: Там клімат інший, 35-а зона, на станції Всехсвятська, стоїть вище, а в Кучино, біля річки Чусової, – болото, і вода іржава, смердюча.

Є.Сверстюк: Також і психологічний клімат. Вони вже знали моє висловлювання, бо коли мене привезли назад, то сказали: " Ну что, побывали на курорте? " Хтось уже доніс про мою оцінку 35-ї зони. Мене тут одразу зустріли в штики, одразу: " Почему вы украли этот мешок? " А справа в тому, що я приїхав з зеленим мішком – з такого самого матеріялу на тридцять п’ятій шили торбинки для бензопил і, здається, рукавиці. Десь він у мене й досі є, цей мішок. Я кажу: " Капитан, мне кажется, что вы перепутали меня с кем-то. Ви себе позволяете говорить со мной, как со своим коллегой: " Вы украли". Почему вы думаете, что я мог украсть? " – " Потому что там из такого материала вы шили". – " А вот вы спросите у майора Федорова, как через него был передан мне этот мешок уже после того, как ваши прохвосты отправили меня на этап с белым мешочком. А потом мне привезли на свидание этот мешок". Майор Фьодоров подивися на цей мішок – звичайно, впізнав. Що-що, а мішок він упізнає. На цей раз він не брехав, тому що він же міг би зіграти під " прохвоста". Але вони не мали завдання „шити” мені щось таке стороннє – вони цілком достатньо мали проти мене важливішого.

Справа в тому, що у мене була поема " Дзвони", яка була перехоплена ними через нашу наївність у лагері: ми через ментів передавали матеріяли – дійшли до такої наївності. Там один був справді такий, через якогось щось було передано і пішло. І кожен з нас виявляв таку ж наївність – і Ґлузман, і Ковальов...

В.Овсієнко: Паруйр Айрікян дістав п’ять років криміналу за подібні справи – що через мента намагався щось передати на волю.

Є.Сверстюк: Звичайно, за це можна було дати, якщо передавав щось дуже важливе. Але в той час у них була інша гра: мене треба було випускати, у мене закінчувався термін. Перед самим закінченням терміну мене взяли назад на 36-у зону і створили мені режим якнайжорсткіший. Але планувалося випустити в заслання.

ЕТАП

Нарешті взимку – це вже було в грудні 1978 року – мене взяли з зони на етап. У січні 1979-го закінчився мій семирічний термін. Мене чекав майор Фьодоров, начальник лагеря і компанія. Ведуть мене в перукарню: " Постричь! " Кожного зека перед звільненням, так би мовити, підготовляли, щоб він більш-менш був схожий на людину...

В.Овсієнко: Так, три місяці перед звільненням не стригли.

Є.Сверстюк: А мене перед етапом раптом – " постричь". І всі дивляться, чи буде шок, чи буде інфаркт. Я, звичайно, поблід і на хвилинку задумався, а потім спокійно сів, закусив губи, мене постригли і відвели в карцер – " 15 суток". Без пояснення причин. Це за ту передачу, за поему " Дзвони". А пізніше – здається, вже в Пермі на етапі, – мене викликали. Там був і чин з прокуратури, і слідчий, і ще якісь типи заглядали мені в вічі й питали, що це таке, чи я знаю, що це. Я запитав: " Що вам треба? " – " Нам треба, щоб ви підписалися, що ознайомлені з цією справою. Це ваша поема, а це її російський переклад " Колокола". Це вам останній дзвіночок". Я кажу: " Ну, що ж, я не проти повернутися назад до лагеря." – " Ні-ні-ні, ви поїдете на заслання. Ви ще отримаєте своє". Таким чином, я підписався. Уявляєте собі, як я їх приголомшив тим, що підписався? Я фактично визнав, що це моя річ, замість відпекуватися. Я сам не можу зрозуміти: текст не моїм почерком було написано, але це моя річ, і я підписався.

В.Овсієнко: Це був літератуний переклад чи підрядник?

Є.Сверстюк: Я думаю, що підрядник, звичайно. Але мені й оригінал показали в папці " Дело". Я не можу зараз пригадати, який був номер. Але я зрозумів, що це була серйозна розмова.

На етапі мене везли до Іркутська з Олесем Сергієнком. З Сергієнком ми не контактували і на волі – він допустив кроки і щодо матері, і щодо мене настільки брутальні, що я не вважаю за можливе це навіть розказувати. Але в лаґері, коли я побачив його, то сказав: " Між нами нічого не було – в лаґері всі українці повинні триматися разом. У нас немає розкоші на з’ясування стосунків". Таким чином, ми були нейтральні один до одного.

Пригадую на етапі такий момент. Нас ведуть разом, я несу дві валізки зі своїми книжками, а якісь там конвоїри питають: " Что это у вас такое? " – " Книги". – " Ого! А куда вы? " – " В ссылку". – " В ссылку? Как Ленин? " Я кажу: " Ленин? А кто такой Ленин? " Вони ошелешені дивляться один на одного. І Сергієнко каже: " Ну навіщо їх так дратувати? " А я не дратував – просто була невимушена розмова.

В.Овсієнко: А Оксана Яківна згадувала, що коли її везли етапом після вас, то вона поводилася аж дуже погано, і їй ставили в приклад: " Тут один такий проїздив, якось на " С", якось на " С..." – " Сверстюк? " – " Так-так, Сверстюк! " Цей епізод є в її автобіоґрафічній розповіді Василеві Скрипці – що ви, виявляється, дуже добре поводилися на етапі, раз вас там пам’ятали.

Є.Сверстюк: Ну, а хіба це погано? Це зовсім непогано, просто здивовано запитав, що це ще за Ленін шмигав тут по етапах переді мною.

Потім мені влаштували дуже цікаві екзамени, вже в Улан-Уде. По-перше, Улан-Уде – це місце, добре пристріляне. Там був оцей відомий дивак-фізик Олександер Болонкін, його з Багдарина взяли. Його там піймали на підробітках...

В.Овсієнко: На “приватному підприємництві” – праски ремонтував людям.

Є.Сверстюк: Ні-ні-ні, він ремонтував телевізори. Він є дуже добрим спеціялістом.

В.Овсієнко: Певно ж – доктор технічних наук!

Є.Сверстюк: Крім того, він метикованиий. Але він думав, що йому можна те, що й іншим. Люди щось там платять за ремонт, а він мав тільки квитанції виписувати і більше нічого. Він був такий наївний, що брав те, що йому давали. Бо всі ж беруть, і він думав, що й він такий, як усі. Тут йому зразу підсунули кількох стукачів, які посвідчили, що давали йому гроші – і йому дали три роки, а потім – “розкрутку”.

Саме в це місце послали мене, тому що там є все готове – нагріте місце.

В етапних тюрмах я нагадував, що вони не мають права мене тримати довше, ніж 15 діб, я писав прокурору листа – і це діяло: вони хотіли позбутися такого.

В.Овсієнко: Термін вашого ув’язнення закінчився на етапі?

Є.Сверстюк: Так. Там я написав до мами вірша, якого ніколи не висилав – „Коло останнє в тій ямі повторень”. А в Улан-Уде мені запланували щось на зразок 15 діб карцеру. Мене надовго затримали. Вони думали, що їм немає ніяких меж, але зрозуміли, що я обізнаний з правилами. Мене поселили з двома кримінальними. Обидва хижі, особливо молодий. Я зрозумів, що їм було потрібно, бо вже згодом начальник міліції запитав у мене: " Як вам удалось уникнути конфлікту з ними? " Отже, він знав. А вони чекали-чекали, що там буде конфлікт. Я там був в умовах найгірших, ніж будь-коли: мені не дали білизни, у мене був лише брудний, засмальцьований і смердючий матрац, мені давали спалене простирадло, яке я відмовився брати. На будь-якому етапі я добивався, щоб видали простирадло, а тут нічого не діяло. Отже, я відсидів з тими хлопцями, і вони на прощання мені навіть подарували іконку.

В.Овсієнко: Це ви побули як у клітці з левами.

Є.Сверстюк: Так. По-перше, цього молодого я став виховувати. Йому, хлопчику, 19 років, а він уже хижий, він роздягає кого попало з зеків, і цього не приховує. Я підкреслено, як педагог, на " Ви". Кажу йому: " Ви тільки починаєте життя, і вам не треба втягуватися. Вам здається, що так легше, але то без кінця – то на все життя. Ви спробуйте зараз ще вийти звідси". Я йому розказував як учитель. Я казав навіть: “Майте на увазі, що я з вами говорю приблизно так, як слідчий, тільки що в мене цілі не слідчого. Я вам можу сказати, чого він хоче від вас, на що він розраховує і що би вам могло допомогти”. Їм було цікаво зі мною, і ми дуже добре розлучилися, так що вони не тільки нічого не відібрали, а коли я ще дістав якусь листівку, “кліпуху” подарував їм, кажучи: “Може, це вам пригодиться, хлопці? ” – " Да что вы! " І аж заспівали – це був для них такий скарб! Добре, що я їм віддав. Якось зайшла була мова про те, що у мене ж нічого немає. – " Ну, что там, грабить всегда можно".

Словом, були у мене такі пригоди. Була в мене на етапі ще одна дивна пригода. В Іркутську я побачив, коли нас зганяли з воронка, що десь там, далеко на пагорбі, когось тягнуть. З нього зсунулися штани, голим його тягнуть по снігу. Коли нас на перевірці запитали: " Вопросы есть? ", то я сказав перед усім етапом: " Есть вопрос." І в такому стилі, до якого ми звикли в лагері, я їм випалив свої претензії до того, що вони знущаються над людьми. Що вони настільки брутальні, що вони навіть свідків не бояться. Що вони дуже помиляються, якщо думають, що це їм зійде безкарно. " А ты кто такой? " Я кажу: " По-перше, я не " ты". – " Политический? Ну, давай-давай, в ООН напиши! " Кажу: " В ООН чи не в ООН, а ваш прокурор вас візьме “к ногтю". І ото коли мене кинули до юрби, то вони вже зовсім по-іншому дивилися на мене – як на білу ворону. Я з ними був усього добу. " Так что тебе – жалко? Так отдай свои штаны! " А в мене були запасні, я дістав їх із валізки й дав, щоб передали тому нещасному.

І останній спектакль. Коли я написав про те, що вони не мають права тримати мене на етапі довше, тут же приходить конвой і веде мене на тюремну вахту. Там якийсь начальник. Я вимагаю від того начальника, щоб мені повернули іконку, яку вони взяли в мене під час обшуку. Він зі мною говорить брудною тюремною мовою: " Что вернуть? А вы кто такой? Вы – навоз, мы вас гноили и будем гноить. У вас еще есть какие-то претензии? " – " Вы, – кажу, – вообще ничтожество. Я видел много ничтожных людей, но до такой степени падших, как вы, я вообще не видел". От на такому рівні ми обмінялися компліментами з цим офіцером.

А тим часом приходить два капітани в червоних кашкетах і кажуть: " Где здесь Евгений Александрович? " Тюремний начальник каже: " У нас нет Евгения Александровича". Вони дивляться на мене з моїми валізками, а я там збоку після гарячої розмови. Кажу: " Может быть, вы имеете в виду меня? Я – Сверстюк". – " Да-да-да, Евгений Александрович, мы приехали за вами. Но, вы знаете, у нас нет такого комфорта, и вам придется ехать в обычной машине „скорой помощи” к самолету. Вы уж извините – где ваши вещи? " Той бере одну валізку, той другу, і йдуть, а я за ними. Ошелешений тюремник одурілими очима дивиться і не знає, що то є. Я, звичайно, співчуваю тим хлопцям, що тягнуть мої валізки, треба ж їм якось допомогти. " Нет-нет, мы донесем! " Так дотягнули до машини. Ми сідаємо помаленьку в літак.

Я сиджу з бурятом – з них один бурят, а один росіянин. Звичайно, той що росіянин – командує, а той що бурят, той мовчить, хоч вони й однакового ранґу. З бурятом була приємна розмова. Я поговорив з ним про Бурят-Монголію і про історію Бурятії, він поскаржився на становище бурятів – з якою метою, я вже не знаю, але не виключено, що, мовляв, чого б і не поговорити, якщо чоловік щось там трошки знає про нас.

Отже, на цьому літаку ми долітаємо в Багдарин, і мене знову кидають у клітку без вікон і без дверей – майже таку само, як і там, в Улан-Уде.

В.Овсієнко: А говорили про комфорт?

Є.Сверстюк: А, то це закінчилося! Спектакль закінчився: я побував у раю: у мене була прислуга у вигляді капітанів, а потім, щоб дати відчути контраст, мені – бац! – дали камеру без вікон і без дверей. Це тюрма в поселенні Багдарин.