Відродження і шляхетська демократія

Зазвичай обиралися запропоновані королем особи; він же затверджував обранців на зайнятих ними посадах (це право королівської номінації папа офіційно визнав у 1589 p.), після чого їх затверджував папа.

Шляхта висловлювала незадоволення непомірним збагаченням церкви, тим, що вона мала численні податкові привілеї, великий вплив на державне життя. Шляхта бажала мати залежну від себе церкву. Міщанство було також критично налаштоване щодо церкви: її приписи гальмували нормальний хід його господарської діяльності, особливо при укладанні кредитних угод, які церква, посилаючись на відсотковий їх характер, ототожнювала з лихварством, проти котрого офіційно боролася. Не могло міщанство миритися і зі сплатою церкві різних поборів.

Так у польських землях виникли соціально-політичні та ідеологічні передумови для поширення реформаційних ідей. Реформація на цих землях була представлена кількома течіями, які проникли із Західної і Центральної Європи. Найраніше з'явилося лютеранство - вже у перші роки після виступу М. Лютера. У межах Польської держави лютеранство поширилося головним чином у Королівській Пруссії, помітно - в західній частині Великопольщі. В інших регіонах Корони присутність лютеранства була спорадичною. На польських землях за межами цієї держави воно особливо поширилося в Сілезії. Тоді ж лютеранство почало охоплювати Любуську землю й Західне Помор'я; в останньому місцевий сейм 1534 р. проголосив його офіційною релігією. Такого ж статусу воно набуло в Князівській Пруссії 1525 p., коли його публічно прийняв перший її правитель Альбрехт І Гогенцоллерн.

У Польському королівстві лютеранство в основному було релігією мешканців міст, до того ж німців: воно виникло як релігія німецького бюргерства; лютеранство " польські" німці, яких було доволі багато, сприймали як підтвердження своєї етнічної ідентичності, чинник, який допомагав їм зберігати й відстоювати її. З часом, з огляду на німецький характер лютеранства, в нього стали переходити й німецька шляхта, селяни-німці в місцях компактного їх розселення. Що ж до польської шляхти, то лише незначна її частина, переважно у Великопольщі, прийняла лютеранство. Польська шляхта не сприйняла його з двох причин: по-перше, як німецьку, на її переконання, релігію, що було проявом певного негативного ставлення поляків до Німеччини; по-друге, як релігію аристократичну, князівську, оскільки невдовзі після виникнення лютеранства виразно дало про себе знати прагнення тих німецьких правителів, що приймали його, підпорядкувати собі лютеранську церкву у своїх князівствах; це прагнення було реалізоване після розгрому в Німеччині селянського повстання 1524-1525 pp.

У перші роки поширення лютеранства в Короні її правлячі кола виступали проти нього. У 1520 р. з'явився едикт Сигізмунда І, який забороняв виголошувати ідеї М. Лютера, виїжджати за кордон в міста, охоплені лютеранським рухом; католицька церква одержала право цензурувати книги перед їх виданням. Але едикт виконувався несумлінно; так само як подібні королівські едикти, що видавалися впродовж кількох наступних десятиріч. Натомість рішучими виявились дії того ж короля, спричинені конфліктом у Ґданську, оскільки він мав не тільки релігійний, а й соціальний характер. У січні 1525 р. озброєне поспільство (бюргерство і плебс) міста - прихильники лютеранства -скинули міську раду (магістрат), що перебувала в руках вірного католицтву патриціату, після того, як вона заарештувала кількох прибічників реформації. Обраний повсталими склад ради повністю скасував у місті католицьку літургію, закрив монастирі, проголосив лютеранство офіційною конфесією та зробив спробу провести реформи, навіяні селянською війною в Німеччині. Та сама рада відправила до короля посланців з проханням затвердити нові порядки у Ґданську. У відповідь Сигізмунд І видав указ, що позбавляв місто усіх його привілеїв до часу відновлення в ньому старих порядків і

виступив на чолі озброєних загонів проти повсталих. Міська рада, не зважившись озброїти народ, нічого не зробила для організації опору. Оволодівши Ґданськом у червні 1526 р., король відновив тут католицьку літургію і наказав стратити 15 керівників реформаційного руху, а інших його діячів вигнати з країни. Проте повністю покінчити з лютеранством у Ґданську король не зважився, воно й далі залишалося релігією тутешнього поспільства. До кінця свого правління СиґізмундІ був налаштований до лютеранства негативно. Певний час подібну позицію займав Сиґізмунд Август, аж поки у 1557-1558 pp. не надав свободу віросповідання головним містам Королівської Пруссії; згодом цю свободу було поширено на всю провінцію.

У 1530-х роках у Великопольщі і Люблінському воєводстві, а також у Сілезії оселилися прибулі головним чином з Німеччини анабаптисти (" перехрещенці") -представники секти, що вимагала хрестити людей у свідомому віці, коли, за її віровченням, тільки й можливе " істинне" прилучення до християнської віри. Анабаптисти були активними учасниками релігійно-політичного руху, що розгорнувся на початку реформації. Перші їх представники з'явилися 1519 р. в Швейцарії. Вони брали участь у Селянській війні в Німеччині. Тікаючи від переслідувань, діяли в різних країнах Західної і Центральної Європи. На зламі 30 - 40-х років XVI ст. їхнє помірковане крило в Нідерландах відокремилось у секту меннонітів, прозвану від її засновника Менно Сімонса. Особливого відлуння діяльність анабаптистів, зокрема меннонітів, на польських землях не мала.

У 1548-1551 pp. до Великопольщі прибула і тут, головним чином у містах, оселилася значна кількість чеських братів, членів Братньої общини (Jednota bratrskd), що втекли від репресій, до яких удався чеський король Фердинанд І Габсбург після придушення ним Празького повстання 1547 р. Община виникла в середині XV ст. як спадкоємиця поміркованого гусизму і пройшла еволюцію від ізольованої (селянсько-міщанської за складом) до відкритої різним суспільним верствам організації. Свою діяльність вона зосереджувала на освіті й друкарстві і досягла в цих галузях значних успіхів. На час вибуху реформації община об'єднувала до 10% усього населення Чехії як історичної області. Багато її послідовників було в Моравії, де їх іменували моравськими братами. На початку 1530-х років община ідейно наблизилася до лютеранства, пізніше - до кальвінізму. У Великопольщі чеські брати знайшли доволі великі можливості для своєї діяльності. До них віросповідно приєдналася певна частина місцевої шляхти і міщан. Поза межами Великопольщі вони майже не мали впливу.

У той же час, що й чеські брати, на польські землі проник кальвінізм - релігійна течія, започаткована на Заході Жаном Кальвіном (1509-1564) у 1536 p., коли він видав свою найважливішу працю Настанова в християнській вірі. У другій половині 1550-х років кальвінізм став провідним напрямом польського протестантизму. Найбільше прихильників він мав серед польської шляхти, особливо малопольської.

В основі вчення Ж. Кальвіна лежала ідея абсолютної визначеності (приреченості): він стверджував, що Бог ще до створення світу прирік одних людей до спасіння, до раю, інших - до загибелі, пекла; цей вирок Бога є незмінний, але людині не суджено знати, визначена вона Богом на спасіння чи ні, віруючий, проте, має бути певен, що він " Божий обранець" і повинен доводити це своїм зразковим життям. Польську шляхту мало цікавила ця доктрина Ж. Кальвіна. їй імпонувало його вчення про примат (першість) суспільства над державою і визнання права опору станової репрезентації владі, етичне виправдання ним підприємництва, бачення Божої прихильності в багатстві людини, успішній її діяльності. Приваблювала шляхту й демократична, " республіканська" структура церковної організації кальвінізму, чим вона докорінно відрізнялася від ієрархічної структури католицької церкви. На чолі кальвіністської церковної общини

Відродження і шляхетська демократія

стояв старшина {пресвітер), що обирався з її членів, і запрошуваний нею (власне -пресвітером) проповідник, що виголошував перед членами общини проповіді та духовно-моральні повчання; функція проповідника не мала характеру священицької діяльності, а полягала лише в службі (ministerium), від чого їх звали міністрами. Пресвітер і міністр становили консисторію, що відала справами общини. У ряді країн виникла більш складна організація, в якій важливе значення здобули регіональні й загальнонаціональні з'їзди представників общин - синоди. Така організація кальвіністської церкви давала простір для впливів у ній найбільш заможним членам общини.

У польських землях такий вплив мала шляхта, що прийняла кальвінізм. У своїх маєтках вона реформувала, профанувала католицькі церкви, усувала з них священиків і передавала їх (церкви) прибічникам вчення Ж. Кальвіна, пресвітерам і міністрам, яких підбирала на свій розсуд. Реформовані церкви, звані зборами, перебували під повним контролем кальвіністської шляхти (зборами йменували й церкви лютеран і чеських братів, які зазвичай виникали внаслідок реформування католицьких церков; чеські брати також споруджували свої храми). Нерідко міністрами у зборах були католицькі священики, що навернулися в кальвінізм, здебільшого до них належали вихідці з міщан і селян. Кальвіністська церква (як, зокрема, і церква лютеран та чеських братів) була дешевою: на її утримання не йшли жодні, звичні для католицької церкви побори, найголовніший з яких десятина, яку, до речі, кальвіністська шляхта привласнювала. 1550 р. в містечку Піньчові, що в Малопольщі, власник якого став кальвіністом, пройшов перший з'їзд кальвіністських міністрів, а 1554 р. в малопольському ж містечку Сломніки - перший синод кальвіністської церкви, який санкціонував її організаційну структуру. Підраховано, що тільки у 1550-1570 pp. було скликано не менше 92 кальвіністських синоди і з'їзди, з них 20-у Піньчові. Близько 1570 р. у Речі Посполитій налічувалося близько 700 протестантських церков, з яких понад 420 були кальвіністськими (лютеранських церков було понад 140).

Успіхи кальвіністів у боротьбі з католицькою церквою значною мірою пояснювалися тісним зв'язком багатьох із них з екзекуційним рухом, в якому вони брали активну участь і на характер якого впливали. Ще до і на початку проникнення кальвінізму в польські землі екзекуціоністська шляхта через своїх послів на сеймах 1540-х років наполягала на обмеженні духовної юрисдикції щодо світських осіб (передовсім щодо шляхти) і розширенні участі духовенства в державних повинностях. На сеймі 1550 р. група послів вимагала позбавити церкву десятини, секуляризувати церковні маєтки, скасувати згадану церковну юрисдикцію тощо. Дальше поширення кальвінізму позначилося на сеймовій боротьбі з питань, що стосувалися католицької церкви. Посли настирливо, разом з лютеранами, чеськими братами й католиками-екзекуціоністами, виступали проти церковної юрисдикції, й на сеймі 1552 р. її було призупинено стосовно " єретиків". Ще більших успіхів прихильники реформації домоглися на сеймі 1555 р., який узаконив вільне існування реформованих церков, що виникли до цього року, і так само призупинив до скликання національного собору (про нього нижче), розгляд в церковних судах справ щодо відходу від католицтва. Особливо рішучим був наступ екзекуціоністської шляхти на католицьку церкву на Пьотрковському сеймі 1562-1563 pp.: їй вдалося домогтися скасування виконання гродськими старостами вироків церковних судів.

Успіхи, здобуті шляхтою в боротьбі з католицькою церквою, певною мірою були зумовлені тим, що Польську державу очолював загалом індиферентний у питаннях віри Сигізмунд Август, який, будучи противником релігійної конфронтації, любив повторювати: " Я не хочу бути королем ваших сумлінь". Його навіть звинувачували у прихильності до реформації, оскільки він не піддавався намовлянням папського нунція Алоізо Ліппомано вчинити розправу над провідними її діячами.

Однією із заслуг кальвіністської (якоюсь мірою й лютеранської та чеськобратської) частини екзекуціоністської шляхти було те, що разом з католиками-екзекуціоністами вона у 50-х роках активно вимагала створення польської національної церкви, подібної до англіканської, що виникла в Англії у 1534 р. за панування у ній короля Генріха VIII (1509-1547). Національна церква, за задумом її адептів, повинна була об'єднати на засадах автономії та рівноправності всі християнські віросповідання, в тому числі православ'я, під генеральною зверхністю папи римського. Головою її, за взірцем англіканської церкви, мав стати король, а найвищою владою - національний собор. На сеймі 1555 р. шляхта наполегливо домагалася його скликання для схвалення на ньому цього проекту. Останній був підтриманий королем і вищим католицьким духовенством, яке було переконане, що буде верховодити в національній церкві. Наступного року до Риму виїхало польське посольство, щоб просити папської згоди на скликання національного собору для створення національної церкви та для католицької церкви, щоб наблизити її до інших християнських віровизнань, на літургію польською мовою, причастя під двома видами і скасування целібату духовенства. Відповідь папи на всі ці прохання була негативною, бо їхній зміст суперечив доґматично-організаційним засадам католицької церкви, а реалізація могла призвести до відриву Польського королівства в церковному відношенні від римської курії. Знеохочений цією відповіддю, Сиґізмунд Август відмовився підтримувати ідею національної церкви. Того ж 1556 р. король видав едикт, яким заборонив подальше протестантське реформування католицьких церков. Це не перешкодило протестантам на сеймі 1562-1563 pp. домогтися припинення сплати Польщею аннат - щорічної данини римській курії. Ще раніше, у 1555 р., Польща припинила сплачувати святому престолу денарій святого Петра (swietopietrze).

1562 р. у кальвіністському таборі розпочався розкол, який тривав три роки. У результаті з нього виділилася менша, радикальна, частина, куди входили шляхта (навіть заможна), міщани й частина селян. Вони заснували т.зв. Меншу церкву (латин. Ecclesia Minor), або збір; власне кальвіністська церква відтоді йменувалася Більшою (латин. Ecclesia Maior). Розкольники називали себе польськими братами за прикладом чеських братів, які мали на них вплив. Причиною розколу стали розходження в поглядах на богословські догмати й соціальні проблеми. Польські брати, інтерпретуючи Новий Завіт з позицій, близьких до раціоналістських, заперечували основну догму ортодоксального християнства - вчення про єдиносущу троїстість Бога - святу Трійцю. За це ідейні противники прозвали їх аріанами (від імені одного із засновників ранніх єретичних вчень у християнстві александрійського священика Арія, що помер 336 p.), рідше - антитринітаріями (латин. Trinitas - Трійця). Певною, якщо не визначальною мірою, це заперечення було зумовлене впливом італійських антитринітаріїв, які прибули до Польщі після спалення 1553 р. у Женеві за наказом Ж. Кальвіна Мішеля Сервета — вченого і мислителя, який заперечував єдиносущу троїстість Бога. Більшість польських братів визнавали Богом тільки Бога Отця, вважаючи Ісуса Христа людиною, наділеною після її воскресіння Божими властивостями, а Дух Святий - підпорядкованою Богові Отцю сутністю, що походить від нього. З початку XVII ст. прибічників цього погляду серед аріан-антитринітаріїв звали унітаріями (латин, unitas - єдність). Частина польських братів (тритеїсти) вірила в існування трьох окремих, неєдиносущих Божих іпостасей - Бога Отця, Бога Сина (Христа) і Бога Святого Духа, а ще інша частина (дитеїсти) -визнавала тільки Бога Отця і Бога Сина. Польські брати заперечували також церковне вчення про гріхопадіння, стверджуючи, що людина за своєю природою добра, її мораль

Залежить від середовища, в якому вона живе, і виховання, відкидали також таїнства, в тому числі хрещення і причастя, відстоювали віротерпимість і духовну свободу.

В основі ідеології польських братів, щоправда не всіх, лежала ідея безумовної соціальної рівності: переконання, що всі люди - брати, і ніхто не повинен наживатися на чужій праці. Польські брати висували постулати скасування станових відмінностей, звільнення селян від феодальних повинностей, відмови від державної та військової служби. Дехто з них навіть висловлювався проти приватної власності на землю, за спільне громадське користування нею. Найбільш радикально налаштовані з них 1569 р. у новозаснованому шляхтичем-аріанином малопольському містечку Ракові створили комуністично-утопійні громади, члени якої спільно обробляли землю, займалися ремеслом, плекали освіту. З цього експерименту, зрештою, нічого не вийшло. Ракув перетворився на типове ремісничо-торговельне поселення з властивими для нього соціальними негараздами.

В організаційному відношенні релігійне життя польських братів не відрізнялося від ортодоксальних кальвіністських громад - зборів. У 1570-1620 pp. в Речі Посполитій, переважно в Малопольщі, діяло близько 65 їхніх зборів (часом до 100), потім менше. У 1569-1662 pp. відбулося 107 відомих нам аріанських синодів, на які збиралося до півтисячі братів. Найбільша їх кількість припадає на Ракув - 39. Аріанський релігійно-соціальний радикалізм пробуджував занепокоєння протестантської і католицької шляхти. Уже на сеймі 1566 р. кальвіністи виступили з пропозицією заборонити діяльність польських братів, а порушників цієї заборони вигнати з країни. У королівській канцелярії був підготовлений відповідний королівський едикт, проте його не було оголошено.

Вороже ставлення протестантської шляхти до польських братів проявилося, зокрема, в тому, що їх не запросили взяти участь у спільному синоді кальвіністів, лютеран і чеських братів, який відбувався в Сандомирі у 1570 р. Прийнята синодом угода гарантувала взаємну віротерпимість цих течій, декларувала готовність працювати над виробленням спільної протестантської моделі церкви. Союз трьох віровизнань мав виступати на захист кожного з них, тобто мав й оборонний характер. Було вирішено скликати спільні синоди для обговорення наболілих питань. Закладена сандомирською угодою співпраця успішно тривала чверть століття, після чого лютерани стали від неї відходити і, врешті, відмовилися зовсім.

Серед польських братів з часом дійшло до посилення впливу поміркованого крила, яке невдовзі здобуло перевагу. Значною мірою це сталося завдяки італійцю Фаусто Сощіні (1539-1604; у Польщі його звали Фавстом Социном). Прибувши до Польщі І579р., він невдовзі очолив поміркованих польських братів, мав серед них високий авторитет до самої смерті (похований у Польщі). Ф. Социн надав аріанському рухові більшої згуртованості та пружності, реформував його в дусі раціоналізму, проголосивши розум людини найголовнішим інструментом осягнення Св. Письма й пізнання світу, найвищим критерієм істини, а моральне самовдосконалення - єдиним шляхом піднесення духовності. Завдяки Ф. Социнові антитринітаризм, званий від його імені сощніанством (відповідно польських братів і всіх послідовників вчення Ф. Социна в Речі Посполитій та за її межами йменували социніанами) став єдиним у Польщі протестантським віровизнанням, здатним на інтелектуальному рівні успішно дискутувати з католицькими ідеологами. Социніанство вплинуло на формування релігійного раціоналізму в Центральній та Західній Європі (здебільшого в Голландії й Англії) і кристалізації деїзму -віри в догматично неокресленого Бога. Разом з тим, воно давало імпульси розвиткові наукових, політичних і соціальних ідей.

Апогеєм реформації в Речі Посполитій було прийняття акту Варшавської конфедерації, якою себе визнав в останній день роботи (28 січня) конвокаційний сейм 1573 р. Акт, який називають Варшавською конфедерацією, проголосив віротерпимість (релігійну толерантність) щодо всіх християнських віровизнань, в тому числі польських братів та анабаптистів. " Обіцяємо собі взаємно (...) на вічні часи, скріплюючи це нашим словом, честю і совістю, - сказано в цьому документі, - що ті з нас, котрі відрізняються за вірою, зберігатимуть між собою мир і не проливатимуть крові через різну віру і відмінність у церквах". Світські власті, згідно з актом, не мають права нікого карати смертю, конфіскацією майна, ув'язненням чи вигнанням з країни за релігійні погляди. Серед підписів, що стояли під ним, половина належала католикам. Цим актом Річ Посполита першою серед європейських країн на офіційному рівні заявила про запровадження віротерпимості. Документ Варшавської конфедерації не означав, проте, визнання повної свободи совісті; він не визнавав права на атеїзм, що й не дивно з огляду на ставлення до нього в тогочаснім Європі.

Останнім значним успіхом реформації в Речі Посполитій було те, що Генрик Валезій в день своєї коронації (21 лютого 1574 р.) в краківському кафедральному соборі присягнув виконувати Варшавську конфедерацію. Зробив він це на вимогу кальвініста, маршалка великого коронного Яна Фірлея. Коли при складанні присяги виникло замішання, спричинене небажанням короля її вчинити, то Я. Фірлей промовив до нього: " Присягнеш, королю, бо ж ти пообіцяв".

Реформаційний рух у Польщі найбільш інтенсивно розгортався в третій чверті

XVI ст. Особлива роль у ньому, з огляду на поширеність, належала кальвіністській течії та головному її носієві - шляхті, яка в основному визначала його розмах і характер, що, своєю чергою, визначило особливість польської реформації як шляхетської. Шляхетський характер польського кальвінізму і те, що кальвіністська шляхта відігравала велику роль в екзекуційному русі, зумовило значний успіх реформації. Але той самий характер водночас визначив і її нестійкість, оскільки шляхта виявилася ненадійним оплотом протестантизму. Після задоволення своїх релігійних і політичних вимог чимало хто з неї не бачив потреби в продовженні реформації. Наступні покоління кальвіністської шляхти проявляли релігійну пасивність і не чинили особливого опору наступові католицизму, спрямованому на те, щоб навернути її в своє лоно. У цьому наступі католицька церква домоглася значних успіхів: уже на зламі XVI-XVIIct. велика, якщо не більша частина кальвіністської шляхти перейшла в католицтво, чим по кальвінізму в Речі Посполитій було завдано відчутного удару, від якого він не зміг оправитися. Певною мірою така ж метаморфоза спіткала лютеранську і чесько-братську шляхту. Натомість вистояли перед наступом католицизму, хоч і не без втрат, міщани лютеранського і чеськобратського визнань, а також польські брати-социніани, останні до середини

XVII ст.

загалом, реформація в Польщі не набула такого розмаху і глибини, як у деяких інших країнах Центральної і Західної Європи (Німеччині, Швейцарії, Голландії, Франції, Чехії). І все ж вона позитивно відбилася на її розвиткові в XVI та, певною мірою, XVII ст. Значення її полягає насамперед у формуванні нового типу релігійності, заснованої на раціональному підході до тлумачення богословських проблем і через їх призму -соціально-політичних. Крім того, протестанти зробили вагомий внесок у розвиток освіти, книгодрукування, наукової думки, релігійної та філософської літератури. Багато до цього спричинилися польські брати, які так образно підкреслювали своє місце і значення в реформаційному русі: " Дах (протестантської церкви) спорудив Лютер, стіни - Кальвін, а фундамент - Социн".

Польський протестантський рух мав значне відлуння в Литві та в руських землях Корони і Великого князівства Литовського. Щодо українських земель, то в Руському і Белзькому воєводствах уже в середині XVI ст. було чимало прихильників кальвінізму. Невдовзі тут почало поширюватися аріанство, безпосередньо пов'язане з діяльністю визначного теолога-проповідника, вихідця з Мантуї (Італія) Франко Станкарі (1501-1574). Один з перших синодів аріан відбувся в містечку Ланьцут Перемишльської землі. Осередком протестантизму було й Волинське воєводство. З кінця XVI - початку XVII ст. тут виникали кальвіністські й аріанські громади. У місті Острог активно працювали діячі тутешнього вченого гуртка чеський брат Марцін Бронєвський та аріани Мотовило і Каспар Лушковський. В Острозі, і містечку Старий Костянтинів виникли аріанські громади. З 1608 р. бере початок міцний аріанський осередок в містечку Ляхівці. На почату XVII ст. в Київському воєводстві з'являється кальвіністський осередок у містечку Горностайполе; близько 1610 р. засновано аріанську общину в містечку Черняхов, ініційовану Стефаном Немиричем, батьком майбутнього покровителя й лідера аріан на Київщині, козацького діяча й одного з авторів Гадяцької угоди 1658 р. Юрія Немирича.

Значення реформації в Польщі і Речі Посполитій загалом виходить за державні кордони. Вона помітно вписалася в загальноєвропейську реформацію, внесла до неї свій досвід і своєрідність. У першу чергу це стосується її аріансько-социніанської течії. Для кількасоттисячної нині в світі громади антитринітаріїв основні осередки польських братів - Ракув і Піньчув - залишаються свого роду святинями, місцями поклоніння. Особливу роль в аріанському русі відіграв Ракув (" Сарматські Афіни"), значною мірою завдяки тому, що тут у 1603-1638 pp. діяла славна на всю Європу социніанська школа, звана академією за внесок у справу розвитку освіти.