Приклад доповіді.

“Повчальний досвід Японії”

Після другої світової війни Японія перебувала у стадії повоєнного відновлення, що супроводжувалось процесом швидкого економічного зростання, в якому не приділялося значної уваги охороні навколишнього середовища. Як наслідок, вже у 60-х роках країна зіткнулася зі значним забрудненням атмосферного повітря та водних ресурсів, крім того, було завдано невиправної шкоди здоров’ю населення. І вже з цього часу Японія почала впроваджувати масштабні заходи контролю за забрудненням. Швидке економічне зростання виявилося небажаним не тільки тому, що це заподіювало значну шкоду навколишньому середовищу і супроводжувалося соціальними суперечностями, а й тому, що воно було неекономічним. Ті кошти, що втрачалися на компенсацію заподіяної шкоди у зв'язку з відсутністю належних заходів контролю за забрудненням, були набагато більшими, ніж кошти, направлені на першочергове впровадження природоохоронних заходів для запобігання забрудненню довкілля.

Досвід Японії включає три повчальні приклади: міста Йокаїчі та Кітакюсю як приклад забруднення атмосферного повітря оксидами сірки, затока Мінамата - забруднення водних ресурсів органічною ртуттю та басейн річки Джінзу - забруднення ґрунту кадмієм. Кожен з цих прикладів є свідченням того, що без впровадження заходів щодо охорони навколишнього середовища було завдано невиправної шкоди здоров'ю населення, і лише після цього було встановлено належний контроль за забрудненням та підраховано збитки, заподіяні забрудненням. Як компенсацію завданої шкоди населенню було виплачено за рік близько 173 млн. доларів США для міста Йокаїчі (1988 p.), 119 млн. - після катастрофи у затоці Мінамата та 25 млн. - внаслідок забруднення басейну річки Джінзу. Такі компенсації виплачували не один рік, а в окремих випадках навіть сьогодні люди одержують гроші за шкоду, заподіяну здоров'ю в ті жахливі роки.

На початку 1970 р. японська влада почала нарешті реально оцінювати ситуацію з високим економічним зростанням, але значними негативними аспектами. Вже наприкінці того ж року було прийнято 14 законів щодо контролю за забрудненням навколишнього середовища. Природоохоронні заходи були спрямовані на:

•запобігання викидам забруднюючих речовин на початковому етапі виробництва, зміни в технологічних процесах та використанні сировини або палива;

•запобігання поширенню забруднюючих речовин від місця їх утворення в навколишнє середовище, влаштування пиловловлювачів та осаджувальних ставків;

•запобігання впливу забруднюючих речовин на умови території, де живуть люди, встановлення зелених буферних зон;

•ведення моніторингу забруднюючих речовин в навколишньому середовищі та джерелах викидів.

1. Йокаїчі та Кітакюсю як приклад забруднення атмосферного повітря оксидами сірки.

Протягом післявоєнного періоду високого економічного зростання у промислових зонах відчувалася нестача достатньої території, води та транспортної потужності, до того ж умови проживання в таких зонах дедалі погіршувалися. Для нарощування масштабів промислового розвитку необхідно було створювати нові прибережні промислові зони. Для цього вибрали місто Йокаїчі з великими площами землі, для розміщення заводів, і гарними портовими умовами. Тому у 1955 р. уряд Японії виділив близько 660 га землі на будівництво групи нафтохімічних комплексів. У 1959 р. було закінчено та введено в експлуатацію перший комплекс, а в 1973 р. таких комплексів було вже три з виробничою потужністю 550 тис. барелів нафти та 701тис. тонн етилену.

Незабаром після введення в дію нафтопереробних комплексів мешканці почали скаржитися на астму та інші захворювання. Ситуація все погіршувалася, на прилеглих територіях концентрація двоокису сірки у 8-10разів перевищувала концентрацію на неуражених ділянок. У 1962 р. хворі, які мали великі проблеми зі здоров'ям, були безкоштовно обстежені і одержали державні кошти на лікування. Але, на жаль, навіть лікування не допомогло кільком дітям, які померли. У 1967 р. мешканці подали позов до суду на 6 промислових компаній. Суд закінчився у 1972 p., всі компанії було визнано винними, їх зобов’язали виплачувати кошти на медичне лікування постраждалих. У 1974 р. в Японії було прийнято закон щодо виплати компенсації за завдану здоров’ю шкоду внаслідок забруднення навколишнього середовища. Після цього було змінено територіальне розміщення компанії, встановлено зелену буферну зону, впроваджено моніторингову мережу; Основним завданням було перейти на нафту з низьким вмістом сірки і впровадити устаткування для знесірчення газів, які надходять в атмосферне повітря. Міська влада контролювала промислову діяльність кожної компанії, щоб визначити їхній внесок у загальний викид двоокису сірки. І вже у 1976 р. рівень S0₂ в атмосферному повітрі відповідав стандартам згідно із законом про якість повітря.

Аналогічна ситуація склалася і в м. Кітакюсю, де було розвинуто виробництво сталі.

Це місто має свою трагічну історію забруднення атмосферного повітря та водних ресурсів. Забруднення атмосферного повітря супроводжував вислів “сім кольорів райдуги”, що означав різнокольорове забарвлення диму, який надходив з джерел викидів. У 1965 р. протягом місяця на землю випадало 80 тонн палу. Саме це місто привернуло увагу Організації Об’єднаних Націй, яке згодом із “сірого міста” перетворилося на “зелене місто”.

2. Затока Мінамата як приклад забруднення водних ресурсів органічною ртуттю.

У 1948 р. виробник азотних добрив (нинішня назва — корпорація “Чіссо”, яка є найпотужнішою в хімічній промисловості Японії) розташувався в м. Мінамата. Продуктом виробництва ацетальдегіду були сполуки ртуті, які й викидали у затоку Мінамата. І вже у 1953 р. з’явилися перші пацієнти із захворюванням мозку, в 1956 р. кілька таких хворих збільшилася. У 1959 р. уряд Японії виділив кошти на дослідження причини захворювання, і згодом Міністерство охорони здоров'я визнало “захворювання Мінамата” як токсичне захворювання центральної нервової системи, спричинене сполуками органічної ртуті, які передавалися по харчових ланцюгах людині через вживання морських продуктів. Тільки у 1966 р. корпорація “Чіссо” почала впроваджувати систему, яка дала можливість призупинити скидання сполук ртуті та повністю утилізувати їх на заводі. Але саме джерело забруднення сполуками ртуті було усунуто у 1968 p., у цей час компанія повністю відмовилися від виробництва ацетальдегіду. Коли виробництво ацетальдегіду досягло максимальної кількості -36 тис. тонн у 1959 р. та 45 тис. тонн у 1960 p., корпорація “Чіссо” скидала 11 та 5 тонн ртуті на рік відповідно. Ртуть потрапляла в навколишнє середовище і акумулювалася в морських продуктах. У 1966 р. концентрація ртуті в молюсках становила 80 ppm (до 1971 р. знизилася до 4 ppm).

“Захворювання Мінамата” спричиняло порушення фізичної координації як результат ураження нервової системи. Коли сталася ця катастрофа, спостерігалося багато трагічних випадків: тяжко уражені хворі вмирали після конвульсії тіла, малюки народжувалися з порушенням роботи мозку та фізичної координації. У 1991 р. виявили, що кількість людей, яким було встановлено діагноз “захворювання Мінамата”, досягла 2248 осіб, з яких 1004 померло.

3. Басейн річки Джінзу як приклад забруднення ґрунту кадмієм.

Рекордний видобуток золота в районі шахти Каміока у верхній течії річки Джінзу датується 720 p., але вперше шахта була введена в експлуатацію у 1589 р. У 1887 р. були проведені роботи з модернізації, які дали можливість шахті-станції “Каміока” стати лідером у виплавлянні свинцю та цинку, а також виробництві сірчаної кислоти. Виробництво цинку та свинцю зростало швидкими темпами, особливо у системі нарощування виробничої потужності для забезпечення військових потреб. Шахта “Каміока” оцінюється як одна з кращих у світі. Однак у період “бурхливої експлуатації” вона скидала велику кількість стічних вод у річку Джінзу. Цей потік стічних вод, до складу якого входили кадмій та інші важкі метали, а також фільтрація їх через акумульований шлак забруднювали рисові поля, річкові осадові породи та саму воду.

Фермери, господарства яких знаходились у басейні річки Джінзу, протестували та вимагали встановити обладнання для очищення стічних вод, а також виплатити компенсацію за шкоду, заподіяну врожаю. Пізніше компанія забезпечила територію обладнанням для осаджування забруднюючих речовин. Але встановлене обладнання тільки пом'якшувало шкоду, завдану сільському господарству, нарощування виробничої потужності для військових потреб призводило до збільшення кількості осаду та стічних вод, тому ситуація у сільському господарстві залишалася критичною. У 1971-1976 pp. концентрація кадмію в забруднених землях досягала 4, 85 ppm, у незабруднених - 1, 12 ppm. Рекордна концентрація у нешліфованому рисі становила 4, 23 ppm порівняно з середньою - 0, 09 ppm.

Дивне захворювання почало вражати переважно жінок, які жили поблизу річки Джінзу. Воно проявлялося нестерпним болем усього тіла, і люди, уражені хворобою, більше потерпали від переломів кісток кінцівок під час руху. Захворювання одержало назву “itai-itai”, або “болить-болить”, тому що хворі пронизливо кричали від сильного болю. “Itai-itai” вперше почали вивчати у 1950 p., а в 1959 р. захворювання визнали як хронічне отруєння кадмієм. У 1972 р. суд виніс вирок, що основною причиною захворювання “itai-itai” був кадмій, який входив до складу стічних вод, що скидала у річку компанія “Каміока”, яка і була визнана винною, несла відповідальність за минулу та майбутню заподіяну шкоду та повинна була виплатити компенсацію постраждалим людям, а також фермерам за пошкодження сільськогосподарських земель і зіпсований врожай. У 1991 р. зі 129 осіб, яким було встановлено діагноз захворювання “itai-itai”, 116 померло. Відповідно до Закону “про видобуток корисних копалин та контроль за забрудненням компанія” “Каміока” здійснила відповідні природоохоронні заходи, і концентрацію кадмію у річці Джінзу було доведено до 0, 005 ppm, але за законом концентрація кадмію не повинна перевищувати 0, 01 ppm.

Таким чином, Японія почала свій швидкий економічний розвиток промисловості у середині 50-х pp., і, вже у 60-х pp. країна зіткнулася зі значним забрудненням атмосферного повітря та водних ресурсів. У той час першу модель “Угоди щодо контролю за забрудненням навколишнього середовища (УКЗ)” розробили у таких промислових містах Японії, як Йокогама та Кітакюсю, де була розміщена велика кількість промислових підприємств і планувалося будівництво нових.

Завдяки УКЗ місцеві органи з охорони навколишнього середовища одержали можливість розробляти ефективні природоохоронні заходи та гнучкі законодавчі механізми.

УКЗ дає змогу встановлювати вищі вимоги, ніж ті, що зазначені в законі, враховуючи природні та соціальні умови конкретної території. Вона також допомагає місцевим урядовим органам обмінюватися інформацією з підприємствами і знаходити найкращий метод розв’язання проблем, щоб таким чином мінімізувати, конфлікти між двома сторонами.

Застосування досвіду Японії для України

Вивчення екологічної політики і практичного досвіду Японії є дуже важливим, насамперед для порівняння екологічної ситуації, на території України та в окремих промислово розвинутих регіонах і розв’язання проблеми захисту навколишнього середовища в Японії з метою досягнення гармонії між промисловим розвитком та навколишнім середовищем.

Наочним прикладом для України, як країни з перехідною економікою, є відносини між японським урядом, підприємствами та громадськістю, що їх встановлюють для розв’язання екологічних проблем, та ті зусилля, яких вони докладають для досягнення гармонізації між економічним розвитком країни, промисловістю та навколишнім середовищем.

Японія - архіпелаг в Тихому океані, тому ця країна має ще й специфічні кліматичні та метеорологічні умови з погляду транскордонного перенесення забруднювачів. Але той повчальний досвід, якого Японія набула у повоєнні роки, коли відсутність власних багатих запасів природних ресурсів спонукала країну швидкими темпами нарощувати промислове виробництво і орієнтуватись на експорт продукції, що мало трагічні наслідки - забруднення навколишнього середовища та захворювання людей, змусив її вжити всіх заходів та змінити ситуацію на краще.

Сьогодні ми називаємо Японію країною новітніх технологій та інновацій, країною, де сходить сонце, милуємося її природою, яку вона змогла зберегти і не зруйнувати до сьогоднішнього дня. У свою чергу, ця країна з власної волі, відкрито вчить інші країни світу і закликає не повторювати тих трагічних помилок, яких вона допустилася після війни.

Зокрема, японське агентство міжнародного співробітництва “Контроль за промисловим забрудненням для країн Центральної та Східної Європи” підготовив План дій для України.

Даний план передбачає впровадження таких аспектів:

1. Підготовка програмного документу уряду України щодо контролювання забруднення у державі.

2. Проведення інвентаризації та створення електронної бази даних установок, на які поширюється інтеграційний дозвіл.

3. Підготовка змін до основних законодавчих та нормативно-правових актів з метою створення системи екологічних дозволів (як у країнах ЄС).

4. Розробка настановчих документів щодо процедурних питань.

5. Проведення навчання з питань видачі інтегрованого екологічного дозволу для працівників апарату Мінприроди, його регіональних управлінь та керівних екологічних підрозділів підприємств.

6. Розробка та публікація експериментальних технічних рекомендацій для пріоритетних галузей економіки.

7. Організація консультацій із зацікавленими сторонами. Проведення кампаній по поширенню інформації.

Для кожної країни, що буде представлена на віртуальному самміті, передбачається обов’язкова наявність одного обвинувача. До його обов’язків входить формування доповіді-обвинувачення, у котрій перераховуються недоліки у формах охорони НПС відповідної країни. Окрім доповіді, обвинувачувач подає перелік питань до захисника країни-учасниці самміту.

Захисник же, у свою чергу, має надати матеріали чи докази неправомірності посягань обвинувачувача. У випадку, коли у країні існують невирішені на державними органами проблеми, захисник (якщо він не може, то це має виконати обвинувачувач) подає власні рекомендації щодо усунення проблеми.

Після того, як усі студенти виступили та відбулась дискусія, секретар самміту підбиває підсумки, у яких окреслює результати проведеного засідання.

Після цього виступає головуючий (викладач). Викладач ще раз підкреслює найбільш вагомі моменти заняття та обов’язково дякує усім учасникам самміту за їх роботу.

На знак загальної подяки, студенти мають, завершуючи заняття, поаплодувати один одному.