Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Живопис та декоративно-прикладне мистецтво. З культовою архітектурою тісно пов’язані такі види мистецтва, як живопис, художня різьба, майоліка






З культовою архітектурою тісно пов’язані такі види мистецтва, як живопис, художня різьба, майоліка. На ранньому етапі розвитку монументальні споруди Київської Руся поєднували мозаїки і фрески, пізніше фрески зайняли панівне становище.

Мозаїчні зображення викладалися на стінах та підлозі з різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) кусків смальти - сплаву свинцю і скла. Техніка мозаїки має свої витоки від Стародавнього Єгипту. Через Візантію це мистецтво прийшло й на Київську Русь.

Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Слово «фреска» походить від італійського «фреско», що перекладається як «свіжий», «сирий».

Перша київська художня школа розпочинає свій розвиток зі створення комплексу Десятинної церкви кінця X ст. Проте уявлення про світ давньоруського монументального мистецтва до нас донесли лише Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори теж далеко не повністю.

Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар і купол Со­фійського собору в Києві. Вгорі, на круглому медальйоні діаметром 4, 1м - поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею. Це - символ влади, що панує над усім.

Виконані місцевими майстрами мозаїки Київської Софії, зберіга­ючи традиції візантійської школи, водночас мали певні індивідуальні особливості.

Фресковий розпис Софійського собору стилістично близький до мозаїк На фрескових панно - три цикли зображень: євангельські, біблейські, житійні. Світський сюжетний живопис, розміщений в західній частині храму, являє собою унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його сім’ю на стінах середнього нефа, а також живопис башт. Особливий Інтерес становлять сцени полювання, зображення кон­стантинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Прекрасне внутрішнє опорядження мав храм Михайлівського Зо­лотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки за схемою композиції нагадували софійські: Богоматір, «Євхаристія», «Святительський чин». Собор зруйновано в 30-ті роки XX ст., але вдалося врятувати декілька композицій - «Євхаристія», зображення Дмитра Солун- ського, Стефана, Фадея.

Порівняно з софійськими мозаїки Золотоверхого храму більш динамічні, персонажі наділені індивідуальними психологічними рисами. Кольори мозаїк яскраві, малюнок виконаний чорними, зеленими і червоними лініями.

Про майстерність давньоруських майстрів другої половини XII ст. свідчить уславлений фресковий комплекс Кирилівської церкви в Києві. Техніка написання фресок у порівнянні з михайлівськими змінилась - їх виконано вже на одношаровому тиньку. Манера писання - більш широка та енергійна. Художні риси певною мірою пов’язують пам’ятку з мистецтвом слов’янських народів Балкан того часу.

Єдиний зразок малярства Галицько-Волинського князівства, що зберігся впродовж віків - фрагмент фрески «Божественна служба», що була створена в XII ст. й прикрашала вівтарну арку Успенського храму у Володимирі, дійшов аж до XIX ст. Цей фрагмент дозволяє твердити, що місцеві малярі були на той час обізнані із найбільш передовою течією візантійського мистецтва.

В X ст. народжується давньоруський станковий живопис (малю­вання ікон). Іконами прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії і Болгарії, пізніше з’явились і власні. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври цер­ковного живопису.

Найвідомішою іконописною майстернею в кінці XI - на початку XII ст. була Печерська. Тут творив перший відомий у писемних джерелах давньоруський іконописець Алімпій (Аліпій), Печерський преподобний, який пройшов школу грецьких майстрів (жив в другій половині XI ст.) Вважають, що вже як майстер він брав участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору (1108-1113 pp.).

Ряд дослідників пов’язують з київською художньою школою ікони «Ярославська Оранта» (зберігається у Третьяковській галереї), «Устюжське Благовіщення», «Дмитрій Солунський» (знайдена у місті Дмитрові) і композицію «Свенської (або Печерської) Богоматері».

Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі прикладне мистецтво. Орнаментальними композиціями, більшість елементів яких беруть свій початок не лише у слов’янській, а й у значно дав­нішій язичницькій старовині, декорувалися предмети побуту, при­краси, зброя, металевий і керамічний посуд, вироби із кості.

Київська Русь славилась ювелірною майстерністю: виготов­ленням срібних браслетів, перснів та інших прикрас. Творча дум­ка давньоруських майстрів значно випереджувала розвиток тех­ніки в країнах Західної Європи. Давньоруські майстри знали найвитонченіші способи обробки ювелірних виробів, наприклад, зернь. На металічну поверхню по лінії нанесеного перед тим малюнка напаювалися тисячі крихітних кульок. Не менш складною була техніка скані - створення малюнка з найтонкішої золотої або сріб­ної проволоки.

Ремісники, відливали у воскових моделях і кам’яних формочках різноманітні ювелірні вироби, що свідчить про масове виготовлення речей, на які був високий попит не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку.

Художні вироби із золота і срібла прикрашали черню, інкру­стаціями і перегородчастою емаллю. В цій складній техніці дав­ньоруські майстри досягли такої високої досконалості, що їх вироби були неперевершеними на світовому ринку.

Емалі за засобом виготовлення поділялись на виїмчасті (коли в золотій чи срібній пластинці видовбували жолобки або віконця і наповнювали їх різнобарвною смальтою) та перегородчасті (коли прилютовували до пластинки золотий чи срібний дротик, що роз­межовував фарби і служив за контур фігуральної чи орнаментальної композиції). Смальту насипали в жолобки чи дротяні перегородки в порошку, що топився і виповняв контури на огні.

Ця надскладна техніка була запозичена з Візантії і набула особ­ливого поширення в XII - XIII ст. Самі емалі увійшли до ювелірного мистецтва як замінники дорогоцінного каміння. Вони імітували смарагд, лазурит, бірюзу тощо. Відомими центрами емалевого виробництва вважаються Київ, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. Найбільш кваліфіковані майстри працювали в Києві.

У майстернях ювелірів виготовлялись князівські діадеми і бар­ми (княжі та боярські ланцюги), рясна, підвіски, дужки очілля, різ­номанітні колти (золоті коробочки для пахощів, що їх чіпляли жінки над вухами, до кіс, або шапочки), нагрудні хрести та медальйони, коштовні оклади церковних книг.

Чернь в прикладному мистецтві Давньої Русі була відома вже в X ст. Але особливо широке застосування вона набуває в XI - XII ст. Черненим орнаментом прикрашають речі побутового застосування - срібні блюда, бокали, оковки турових рогів, оправи і прикраси кінської збруї, зброї. Однак давньоруські майстри більш за все використовували чернь для жіночих прикрас, зокрема, браслетів, перснів, колтів і т. ін., а також для прикрас жіночого та чоло­вічого одягу - пряжок поясів, ґудзиків.

Художні вироби під чернь здебільшого виготовлялись тисненням, чеканкою або литвом. В XI -XII ст. це робилось так, щоб малюнок був виконаний високим рельєфом. Фон залишався заглибленим і заповнювався черню, що виготовлялась із суміші червоної міді, свинцю, срібла, поташу, солі, бури й сірки.

Кращими виробами, виготовленими в техніці черні в XII - XIII ст., є широкі пластинчасті браслети-наручі із срібла, які називали «срібним фольклором» через численні зображення язичницьких свят та обрядів. На їхніх стулках зображені фантастичні звірі, пта­хи, квіти, рослинне плетиво, народні гуляння, скомороші танці, гуслярі, русалки, воїни, дракони. З яскравих знахідок останніх десятиріч назвемо наручі з Києва та Болохівської Землі (Поділля - сучасна Хмельницька область).

Більшість ювелірних художніх виробів із золота та срібла, особ­ливо жіночих прикрас, виготовлялась в техніці філіграні (на дуже тонку металічну нитку напаювалась золота або срібна зернь). Дав­ньоруським ювелірам було відомо два типи філіграні: ажурна, коли прикрасу виготовляють тільки з тонкої скрученої проволоки, і власне філігрань, коли звитий з проволоки узор напаювався на золотий чи срібний фон. Такі виробі також часто прикрашалися і зерню.

Вироби київських ювелірів X - XIII ст. - срібні пластини з по­золоченим південно-руським орнаментом, пластинчасті браслети-наручи та кручені браслети з срібної і золотої проволоки з чер­ню, чеканні вироби, прикрашені дрібною зерню, сканню та перегородчастою емаллю - це видатні досягнення давньоруських май­стрів і художньої культури того часу.

Вони відрізняються чіткістю малюнка, досконалістю композиції, високою майстерністю виконання. Речі, що вийшли з майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

Художню творчість ювелірів Київської Русі високо цінували не тільки співвітчизники, але й представники багатьох країн світу. Так, німецький монах Теофіл, що в XI ст. вивчав художні ремесла різних країн, писав, що шлях до вдосконалення емалі і різноманітності черні відкрила Русія. А взагалі за рівнем розвитку художнього ремесла Київську Русь він ставив на друге місце одразу ж за Візантією, попереду Італії, Франції, Німеччини і Англії.

Ткацтво було відоме слов’янам від давніх часів, це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вжи­вали куделю й веретено. У слов’янських могилах часто зустрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах.

Спочатку були відомі тільки грубі полотна, що їх звали товстинами таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися виробляти тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси.

З вовни плели різнi частини одежі, як клобуки - шапки, або копи­тця - рід панчіх. Здавна також робили сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки і усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візаінтії та Західної Європи.

Ткацтво й пошиття дорогого вбрання відігравало не останню роль в обслуговувані князівського господарства. Серед руських людей, які знаходитися у Візантії, були майстри, що оволоділи цим ремеслом. Від таких ремісників вимагались виключно ви­сока кваліфікація, традиції і школа. Князі були зацікавлені у передачі ремісниками шовкоткацьких майстерень, знань, секретів майстерності по спадковості.

Літопис неодноразово повідомляє про виробництво дорогоцінної тканини - паволоки «Володимир Мономах дарував народу шматки тканини під час перевезення тіл Бориса і Гліба». Зрозуміло, що така продукція повинна була виготовлятися у спеціальних князівських майстернях, і саме тікі майстри були, наприклад, у володінні Андрія Боголюбського.

У побуті церковних феодалів значного поширення набуло ви­шивання золотом, ак, про кількість вишитих предметів можна судити по розповідям літописця під 1183 роком про пожежу в церкві Богородиці у Володімирі. Вишивка золотом використовувалась для прикрашання церковних речей.

У XI ст. Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, дочка великого князя Всеволода, постригшись у створеному її батьком Андріївському монастирі у Києві, організувала там школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

З X ст. в давньоруських літописах згадуються килими, особливо в зв’язку з князівським поховальним обрядом і церемоніальними подіями. У давньоруські часи для них застосували єдиний термін -«ковер». Ймовірно, це речі східного або візантійського походження. Однак можливе застосування в рядових оселях тканих покривал місцевого виробництва, близьких за функціями до килимів.

На це вказує використання суконних тканин - основи ки­лимарства. З XI ст. «; укняні» тканини відомі з перекладних текстів. У літопису під 1100). зустріч князів проходить «сидячи на одином ковре». Це опосередковано свідчить про те, що одним з типів килимових виробів, що побутували в Київській Русі, були килими- полавочники, тобто такі, якими вкривати лави.

У багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають вико­ристання і дальший розвиток мотивів, що існували ще в серед­ньовіччі.

На процес формування збройової культури Київської держави наклала відбиток особливе її геополітичне положення - на межі Європи та Азії, що сприяло створенню власного оригінального ком­плексу озброєння.

Зброя як пам’ятка історії та елемент матеріальної культури несе інформацію про рівень і ступінь розвитку тогочасного суспільства, характер і спрямування історичних контактів, соціальні відносини людських спільнот і зберігає в собі передові думки, ідеї і технологічні рішення, від вирішення яких залежало розв’язання проблем, що поставали перед людиною.

Перші зброярські майстерні, які виділились із ковальських, ви­никли у володіннях князів и обслуговували потреби панівних класів. З цих майстерень вийшла унікальна зброя, вироблена при допомозі складних технологічних прийомів з використанням дорогоцінних металів (наприклад, шолом і кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, виявлені на місці Липицької битви 1216 p.; згаданий в Іпатіївському літописі під 1151 р. шолом великого князя Ізяслава з зображенням святого мученика Пантелеймона).

Зростання військових потреб Русі сприяло розширенню ви­робництва зброї і поглиблення його спеціалізації. В містах існували майстерні по виробництву мечів, шоломів, кольчуг, які виготовляли зброю на замовлення і під безпосереднім керівництвом державних органів.

У Києві, Чернігові зафіксовано існування спеціалізованих май­стерень (з 50 - 70-х pp. X ст.) по виготовленню металічних деталей убору - спорядження вершника-воїна і бойового коня. Стилістичну єдність, складну технологію і металургійні традиції в цей час можна було забезпечити тільки в державних майстернях.

Із писемних джерел довідуємось про спеціалізацію зброярської справи. Літопис, наприклад, говорить про майстрів-сідлярів, луч­ників і тільників. Новгородський літопис згадує про майстра «порочного», який робив облогові машини - «пороки», двічі на­зиваються щитники, як люди, відомі в своєму місті.

За функціональними ознаками тогочасна зброя поділяється на зброю ближнього і дальнього бою та на рублячу, колючу й ударну. Всі ці види зброї являються водночас наступальними і захисними. Не можна забувати, особливо для південних районів Київської Русі, і про кінське спорядження.

Соціальна нерівність, притаманна військовій організації фео­дального суспільства, обумовила відмінність між простою і аристо­кратичною зброєю, між озброєнням народних мас і вельмож. Атри­бутом феодала-воїна найчастіше були меч, спис, щит, панцир. На долю ж простого ратника випадали сокира і лук.

Соціальна неоднорідність війська зумовила несхожість у оз­броєнні не лише піхоти та кінноти, але й різних прошарків і груп всередині самих родів військ. Це, в свою чергу, сприяло так­тичній спеціалізації різних груп військових людей залежно від функціональних особливостей тієї чи іншої зброї.

Могутня у військовому відношенні Київська держава стала ве­личезною лабораторією, де удосконалювалася військова справа, видозмінюючись під впливом сусідніх держав, але не втрачаючи національної основи. Зброярами Київської держави поряд із за­позиченнями чужого досвіду, розроблялися та використовувалися власні зразки списів, сокир, стріл, костенів і мечів.

Давньоруські дружинники успішно володіли західним мечем і східною шаблею, європейським ланцетоподібним списом і кочівницькою пікою, східним чеканом і меровінзьким скрамасаксом, азіатським сфероконічним шоломом і каролінгськими шпорами, близькосхідними кістенями, булавами і північними ланцетоподібними стрілами.

Нормани були постачальниками на Русь високоякісних мечів, франкських і каролінгських клинків, скрамасаксів, деяких форм списів, сокир, стріл, круглих щитів, кращих зразків кінського спорядження. Проте і варяги зазнали на собі вплив давньоруської збройової культури.

Практично уже до другої половини X ст. становлення і розвиток збройової справи в Київській Русі досягли такого рівня, що вона почала впливати і на ближніх, і на віддалених сусідів. Давньоруська зброя розповсюджувалась у Північній та Центральній Європі.

Під впливом руського клинкового виробництва у країнах Європи відбулося переоснащення франкського меча, що призвело до роз­повсюдження рукояток нових форм. Впливом ремесла русів-зброярів пояснюється поява в XI ст. у Східній Прибалтиці однолезових шабель-мечів, у Волзькій Болгарії у ХІІ-ХІІІ ст. - шабельних гард кругового захисту руки та запозичений північноєвропейськими зброярами наконечник піхов меча «зі східною пальметкою» (був вироблений у Києві, що доведено вченими-археологами).

Для оздоблення багатьох зразків зброї, знайдених у Данії, Шве­ції, на о. Саремаа, використані орнаментальні мотиви Русі. Моду руських дружинників хизуватися у золочених сфероконічних шо­ломах запозичили заможні воїни Польщі, Угорщини, Самбії. Вікінги принесли на батьківщину не лише руський чекан, а й сфероконічний шолом.

Київська Русь була найбільшим постачальником зброї і на Схід. Її купці торгували зброєю з Волзькою Булгарією, Хорезмом, Арабським халіфатом. Разом з тим, Русь постачала зброю як власного, так і східного виробництва на Захід і Північ - у Чехію, Угорщину, Польщу, слов’янське Помор’я, країни Прибалтики та Швецію. На Сході високо цінували мечі і панцирі, що привозилися з Київської Русі. Навіть у далекій Франції добре знали «чудові кольчуги, зроблені на Русі».

Зв’язки русичів зі степовикам вже у ранньокиївський період вплинули на форми і склад власного руського озброєння і прийоми його бойового застосування. У подальшому, навпаки, бойові засоби Київської Русі дедалі більше проникають у кочівницьке середовище.

Таким чином, процес творення і розвитку власної збройової культури був явищем багатоманітним, що привело до виникнення оригінального, неповторного за своїми властивостями й особли­востями цілого комплексу бойових засобів, який неможливо уявити без військово-технічних взаємин Русі, Заходу і Сходу. Київсько- руська військова техніка постійно перебувала у пошуку нових видів озброєння і збагачувалася досягненнями сусідніх племен і народів.

 

Велике значення у житті народу мала музика. У супроводі музики виконувались обрядові пісні, танці та видовища на громадських та родинних святах. Під звуки музики розпочинали бої. Виконавці етнічних пісень під акомпанемент гуслів оспівувати («славили») подвиги богатирів. Поезія виконувалася під музику. Поширеним був речитатив.

Яскравим представником таких виконавців вважається співець XI ст. Боян, згаданий у «Слові о полку Ігоревім», який жив при дворі великого князя Святослава Ярославича. Ще одного «славетного» співця - Митусу - згадує Галицько-Волинський літопис від 1241 р.

Скоморохи-затійники були професійними акторами і музикан­тами. Мандруючи по країні, вони під час місцевих свят, торгів були бажаними учасниками різних видовищ, збирали чималі гурти людей. Скоморохи майстерно володіли різними жанрами: були співаками, танцюристами, фокусниками, водили ведмедів, грали на різних музичних інструментах. Вони жили і при князівських та боярських дворах.

Умовно виділяють три напрями тогочасного музичного життя - народну музику, професійну інструментальну музику та церковні співи.

Про народну музику наші знання походять лише з писемних джерел (оскільки вона не записувалась) та давніх зображень, а також з можливостей інструментів, що реконструюються, й ук­раїнського фольклору.

До складу музичних інструментів Київської Русі входили різні духові інструменти - ріг, труба, зурна, сопілка, флейта, свиріль; струнні - гуслі, гудок (смик), лютня, ліра, арфа; ударні - бубен, накри, орган, тарілки. Найскладніші з них - пневматичний орган, арфа, лютня, якими користувались придворні музиканти.

Особливе місце серед згаданих інструментів посідали гуслі, які ще називалися «псалтеріум» (Псалтир) - від грецького «бряцати на струнах».

На фресці стіни південної башти Софійського собору є великий придворний оркестр з 11 музикантів. Ліву частину композиції зай­має переносний пневматичний орган (типова візантійська шафа з органними трубами). Праворуч від неї органіст. Інші музики грають на флейті з вставним мундштуком і трубах, лютні, величезній лірі, на тарілках, маленьких барабанчиках та музичних дзвонах. Ця фреска відбиває стан і рівень професійної інструментальної музики Київської Русі, яка відповідала кращим світовим досягненням тих часів.

Своєрідним видом була також військова музика. У супроводі такої музики виступали в похід військові дружини, звучала вона під час битв, штурму ворожих фортець. Особливу роль у ній відігравали труби та бубни.

Вагому частину музичної культури становили християнські церковні співи, які мали свій особливий стиль і вже в часи Київської Русі трансформувалися з простого одноголосся у багатоголосся хору. Перші церковні співи записувалися спеціальними грецькими знаками, які на Русі називали «крюками» або «знаменами», звідки й самі церковні співи отримали назву «знаменного співу». Спів був одноголосний, декламаційного характеру, причому ритм слова надавав ритму музиці.

В основі знаменних співів лежала система з восьми ладів (гласів) - так зване осьмигласіє. На Русі склалося власне оригінальне осьми- гласіє, яке будувалось на місцевих мелодійних традиціях. Згодом це привело до певних змін знаменного розспіву й появи нових його варіантів, зокрема, славетного Київського розспіву. В XI ст. виникли свої місцеві святкові служби, яких не було у Візантії.

Також існувала і так звана кондакарна нотація (має назву від записаних нею мелодій кондаків - коротких хвалебних співів на честь святих), близька до знаменної, але із вживанням додаткових особливих знаків. Цій нотації відповідав особливий стиль церковних співів, який відзначався пишністю, широким вживанням мелодійних прикрас, й здобув назву «калофонічного» (прекраснозвучного). Розквіт його припадає на XII - XIII ст. Його вживання засвідчує й графіті Софійського Собору.

Церковним співам навчали спеціальні вчителі - «доместики», які поєднували крім того обов'язки й співака-соліста, й диригента хору. Хор великих церквах мав свого доместика. За Десятинною церквою знаходився «двір доместиків», звідки професійний церковний спів поширювався по всій Русі.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної музичної куль­тури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Отже, динамічний розвиток Руської держави вже наприкінці X ст. приніс сюди і державну релігію, і писемність, і містобудування, тобто усі ознаки «цивілізації». Загалом культурний розвиток Ки­ївської Русі IX -XIII ст. знаходився на високому, європейському рівні.

Культура Давньоруської держави посідала значне місце в куль­турному житті Європи й активно впливала на процеси розвитку європейської і світової культури. Вона виступала як частина єдиної середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спад­щини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце у формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства.

 


6. Феномен «двовір’я»

На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу, яка по-новому поставила проблему людини, розуміння її сутності та призначення в світі. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і зокрема у формуванні філософського мислення.

Однак, щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Окремі автори вважають що процес християнізації мав руйнівний характер щодо цінностей, які містилися в міфології і загалом у духовній культурі наших предків. Так, І.Нечуй-Левицький у праці " Світогляд українського народу" писав: " Дуже рання візантійська християнська просвіта захопила й спинила її (українську міфологію) в самому процесі розкриття, повернула духовне життя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології"

На думку багатьох вчених (І.Огієнко, Л. Силенко, Б.Рибаков, М.Попова, В.Шопен, Я.Оріон, Г.Лозко та ін.) наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду і духовної культури народу.

Та все ж переважна більшість авторів, що досліджує історію української культури, сходиться на тому, що християнство стало могутнім рушієм духовного прогресу нашого народу. Звичайно, як усе нове, що є запереченням старого, християнський світогляд заперечив язичницько-міфологічне світосприйняття. Однак це було заперечення діалектичне, яке поряд із відкиданням включає в себе момент збереження, утримання того позитивного, що слугує дальшому процесу розвитку.

 

Все-таки широкі маси не здібні були засвоїти духу християнської віри, а в більшості обмежувалися зовнішніми формами, що прикривали її внутрішній зміст та дух, а тому людність ще довго трималася разом із християнством і попередніх поганських поглядів та звичаїв, — була, власне, прихильною до двох вір — поганської та християнської. Найбільш помітним таке явище було в глухих, далеких від культурних осередків місцевостях. З часом таке «двовір’я» під впливом церкви слабшало, а, проте, елементи поганства у формі різних повір’їв, поглядів та звичаїв залишилися назавжди серед населення тих просторів, що охоплювалися колись українською церквою.

Показово склалась історична доля язичництва на Русі. Проник­нення на Русь християнства, а потім і його прийняття як більш роз­виненої релігії, теоретично мало б призвести до поступового викорі­нювання язичницьких обрядів, вірувань і культів. Незважаючи на це, на сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XI11 ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнсь­ких вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населен-

ня. Це двовірство наютало досить помітний відбиток на всі сторони життя києворуського суспільства і давньоруське мистецтво, тому наявність цього феномена неважко підтвердити конкретними при­кладами. Усіх найвідоміших київських князів —Володимира І Свя-тославича, Ярослава Мудрого, Володимира 11 Мономаха — ми знаємо лише за їхніми «поганськими» іменами, хоч вони мали і християнські імена, що давалися їм при хрещенні: обидва Володимири звалися Ва -силіями, Ярослав — Георгієм.

У періоді двовірства можна виділити два етапи:

• перший охоплює IX—X ст. та характеризується перевагою язичництва;

• другий — це кінець X — початокXIIІ ст., коли більшого поши­рення набуває християнство.

У період співіснування язичництва та християнства перше було поширено в селах серед селян, а друге — і' містах серед дружинників, торговців і ремісників.

Закінчується двовірство після монголо-татарської навали, коли Християнська Церква одержала від завойовників, зацікавлених у зміцненні своєї влади на підкорених землях, достатні привілеї, щоб остаточно затвердити своє панівне становище.

Таке тривале співіснування язичництва й християнства часто пояснюють «природними» причинами — великою територією краї­ни, федеративністю політичного укладу тощо. Разом з тим, як спра­ведливо зазначає автор найфундаментальнішого дослідження з язич­ництва Давньої Русі акад. Б. О. Рибаков, не можна відкидати і напо­легливе небажання верхівки києворуського суспільства відкинути деякі милі їхньому серцю язичницькі звичаї. Серед них — і напівле­гальне багатоженство, і ритуальні бенкети по п'ятницях, що, крім іншого, певним чином урівнювали їхніх учасників, скрадаючи по­ступове збільшення одноособової влади князя1.

Можна сказати, що двовірство носило досить мирний характер, якщо не брати до уваги такі «незначні» епізоди в його історії, як хре­щення Новгорода «вогнем і мечем», періодичні розправи над язич­ницькими жерцями й волхвами, про що повідомляють руські літо­писи та інші письмові джерела.

Потрібно відзначити, що кінцевим підсумком тривалого періо­ду двовірства стало не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.