Риси новочасної культури XVIІ ст.

Культурні тенденції, започатковані в часи Ренесансу, знайшли своє продовження у XVІІ - ХVІІІ століттях.

Передусім XVІІ ст. характеризується науковою революцією, суттєвими рисами якої були: потужність, бурхливість та експериментальність. Остання риса докорінно відрізняла її від наукових досліджень античності та середньовіччя.

Праобразом наукових закладів став проект науково-дослідного центру “Дім Соломона” Френсіса Бекона. Проект передбачав не лише державну організацію та планування наукових досліджень і технічних винаходів, а й їх впровадження в господарство і побут. Конкретним втіленням ідей Ф.Бекона про науку нового типу, яка здатна вирішувати практичні завдання заради благополуччя людей стало створення Лондонського королівського товариства (академії наук), яке було засноване 1660 р., але офіційно затверджене у 1662 р. Одним з творців Лондонської академії наук був Роберт Бойль, до неї належав І.Ньютон. Відкриття у 1666 р. Паризької Академії наук також проходило під гаслом реалізації плану Бекона. Значну роль у виробленні засадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академій наук відіграв Лейбніц[12]. Академії, на відміну від університетів, де панувала схоластично-догматична думка, відразу стали центрами розвитку науково-теоретичних знань, сприяли суспільному прогресу.

Підвалиною наукової революції стало поширення природознавства. Бурхливого розвитку набувають математика, механіка, астрономія, філософія. Наука поступово долає схоластичну обмеженість, перетворюючись на експериментальне природознавство. Астрономічні дослідження Кеплера, відкриття телескопу Галілеєм, винахід мікроскопу Левенгуком значно розширили уявлення про мікро- і макро світ. Наукові знання обумовлюють промислово-технологічний переворот та суспільний прогрес.

Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596–1650) – французьким філософом, математиком, представником класичного раціоналізму. Він прагнув до наукового, а значить – глобального і цілісного пояснення Всесвіту. Основоположним принципом декартівського мислення став постулат: “Я мислю, отже, існую” (“cogito ergo sum”), який відкидав імовірне пізнання та судження, прийняті на віру.

Декарт остаточно відділяє філософію від науки, обґрунтовує її самостійність. Таким чином, раціоналізм Декарта, наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцію культурного розвитку XVІІ–XVІІІ ст.

Філософію XVIІ ст. завершує Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716) – німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, юрист, історик, мовознавець. Якщо стосовно Лейбніца і Декарта важко визначити ким вони були більше – філософами чи природознавцями, то стосовно Ісаака Ньютона (1643–1727) – англійського фізика, астронома, математика, основоположника класичної і небесної механіки – немає жодних сумнівів. Він був яскравим представником математичного природознавства.

Отже, під впливом наукової революції та промислового розвитку відбувається активна зміна способу мислення та світобачення особистості. Суспільно-філософська думка еволюціонує від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експерименту та індукції. Все це було видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.