Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українське студентство у Варшаві і заложення студентської громади. Відгук на сецесію львівських студентів.




 

До Варшави я поїхав на початку вересня 1901 p., мавши, твердий намір при першій же змозі перейти до петербургського університету. Думку про Київ мусів я на деякий час залишити, бо директор віденської Гімназії запевнив мене, що Києва я не побачу "як свого власного носа". Тому що саме тоді впроваджено в життя правило посилати секретні характеристики кожного абітурієнта до ректорату високої школи, до якої абітурієнт вступав, то я вірив, що погроза директора не була порожньою фразою: я розумів, що в моїй характеристиці буде прописане моє "українофільство"*)

 

*) Ще як я був учнем VI кляси, гурток моїх товаришів почав друкувати на шапірографі літературний журнальчик зовсім невинного змісту. Господар кляси "зловив" одне число журналу. Над учасниками журналу переведено слідство і дуже суворо покарано: залишено на другий рік у тій самій клясі. При тім ґімназіяльному начальству впало в око, що я в тому журналі писав виключно на українські теми: стаття про Котляревського, переклади з Федьковича і т. п. Крім того звернуло увагу, що коли кляса писала домашні вправи (т. зв. "сочиненіе) на тему "Поет — учитель суспільства", то я написав, як про таких учителів, про Шевченка і Міцкевича. Ні про того, ні про другого не випадало учневі російської гімназії писати, і тому гімназійне начальство переконалося в моїй "неблагонадійності" і — сепаратизмі. Господар кляси просто загрожував, що шлях до університету буде мені закритий.

 

З Вільна до Варшави їзди було залізницею всього 8 годин. Місто мені сподобалося, але було помітно, що населення його відчуває російську владу як чужинну окупацію. Кидалось у вічи присутність великого числа російського війська. Вивіски (шільди) на крамницях були у двох мовах: російській і польській. Середні школи були російські, але існували й приватні гімназії польські, чомусь — тільки для дівчат. В театрах грали польською мовою. Скрізь на вулицях чути було тільки польську мову, якою говорили й російські урядовці, які вже довший час служили в Польщі. В університеті виклади відбувалися російською мовою. Професори були всі росіяни за виїмком Вєржбовського, який викладав історію польської літератури, але — російською мовою; так само по російськи викладав філософію й психольоґію старенький проф. Струве, що по його підручнику вчився я в Гімназії. Я вступив на історично-фільольоґічний факультет (відповідав фільософічному факультету середнє-европейських університетів). Він не виблискував визначними силами. Взагалі до варшавського університету російські професори йшли неохоче; служба в Польщі була непопулярна, і кожен професор старався, попавши до Варшави, скоріше перейти до іншого університету в Росії. Атмосфера у варшавському університеті була справді неприємна. Переважаюча більшість студентів були поляки, вони давали відчути, що тільки з примусу слухають російських викладів, і старалися навіть самою одежою відріжнятися від своїх товаришів росіян. Як і всі студенти російських університетів, вони мусіли носити спеціяльну уніформу, але цій уніформі вони надавали фасон, який одріжнював її від загально-російської: замість сурдутів носили короткі "тужурки" і навіть мундури, яких я потім не бачив ані в Петербурзі, ані в Москві, ані в Києві; і кашкети носили особливої форми. Від своїх товаришів-росіян трималися зовсім осторонь, старалися й не балакати з ними, а коли балакали, то тільки по польськи. Треба знати, що вихованці духовних семінарій у Росії мали право вступати лиш до варшавського або до дорпатського університету; це було в цілях обрусіння: у Варшаві — поляків, у Дорпаті — німців. Тому, наприклад, у Варшаві майже всі немісцеві студенти були або семінаристи, або абітурієнти приписаних до варшавського університету ґімназій віденської шкільної округи. Треба сказати, що вони, прибувши до Варшави, першим ділом сідали вчитись польської мови і скоро її опановували. Проте студенти поляки ставились до них неприязно, яко до непрошених зайд.



 

Ці ненормальні відносини побачив я перш за все на свойому факультеті. На перший курс вписалось небагато студентів, усього яких півтора десятка. Більшість були росіяни з духовних семінарій. Поляків було 2—3. Вони сідали окремо від нас і не забалакували до нас, тримаючись зовсім осторонь. Я виріс у Вильні, де все польське було абсолютно заборонене, і де за польську мову на вулиці виключали учнів з гімназії. Я розумів, що таке національний утиск і спочував полякам. Через те мене дуже дивувало, коли я вичитав із "Зорі" та з "Літер.-Наук. Вістника", що поляки в Галичині самі виступають в ролі гнобителів українців. Дивувало це мене тим більше, що батько мій мав у Вільні знайомих поляків, які ставились до нього і до мене з симпатією як до українців. Вже як я був студентом університету, то один поляк привіз мені зі Львова Євангеліє українською мовою і "Фавста" Ґете в перекладі Франка; другий подарував батькові дуже рідку книгу Михайла Чайковського (Садика Паші) "Kozaczyzna w Turcii" з прегарними малюнками, видану в Парижі в 1856 році; а знов третій подарував нам в гарній оправі картину Юлія Коссака "Зустріч Богдана Хмельницького з Тугай-Беєм під Жовтими Водами", — дарма, що цей сюжет не міг бути особливо приємний для польського серця! Я постеріг також, що у Вільні поляки, ніколи не відвідуючи російського театру, ходили на вистави українських театральних труп, коли вони приїздили до Вільна.



 

У Варшаві, коли я познайомився з студентами-українцями, я довідався, що польсько-українські відносини не були такі ідилічні, як мені здавалося у Вільні. Як тільки я трохи розглянувся в університеті, я почав шукати серед студентів земляків-украївців. Одночасно зі мною приїхав з Вільна і вступив на перший курс історично-фільольоґічного факультету Іван Красковський, що скінчив духовну семінарію у Вільні. Він був білорус з Городненщини, син священика. Він ще не був національно свідомим білорусом, але згодом став таким. Ми з ним близько зійшлися. Пізніше я його влаштував у часі першої світової війни на службі у Всеросійському Союзі Міст у Києві; він там зукраїнізувався, працюючи в окупованій москалями Галичині. В 1917 році за моєю рекомендацією він став ґубернатором Галичини з резиденцією у Тернополі; пізніше за моєю ж таки порадою В. Винниченко, як був головою українського уряду, призначив Красковського товаришем міністра внутрішніх справ, а за Директорії він був висланий до Грузії як посол Української Народньої Республіки. Така була карієра цього білоруса наукраїнській службі. Але у Варшаві він цікавився ще тільки наукою. Взагалі в Університеті я знайшов небагато українців. Памятаю лиш мого земляка з Глухівщини Дмитра Марченка і медика Пантелеймона Блонського (з Поділля). В кінці жовтня приїхав до Варшави з Ніжина і вступив на третій курс історично-фільольоґічного факультета вже старший студент Вячеслав Лащенко. Перед тим він учився в Київському університеті а потім у Ніженському Історично-Фільольоґічному Інституті. Це був студент з певним організаційним досвідом і традиціями. Він порозшукував студентів-українців і у Варшавському Політехнікумі та у Ветеринарному Інституті і подав думку заложити Українську Студентську Громаду. Виявилося, що нас, українців-студентів у Варшаві набереться понад два десятки і є з кого скласти громаду. Лащенко познайомив мене і з одним старшим українцем у Варшаві: це був військовий урядовець Онуфрій Василенко. Був він трохи письменник, видав у Севастополі українське оповідання і, що було для мене особливо цікаве, мав у себе аж кілька річників "Зорі" та інших українських часописів, яких я до того часу ще не читав. Він мав помешкання на головній вулиці "Краківське Передмістя" у дворі величезного будинку колись графа Замойського, де містився штаб військової округи (за польської держави там було міністерство внутрішніх справ), аж на шостому поверсі під стріхою. У хаті Василенка ми частенько збіралися, а коли приїхав був до Варшави відомий український кооперативний діяч, "артільний батько" Микола Левитський, то за його порадою ми заложили студентську їдальню. Взялася провадити їдальню дружина Василенка, і господа Василенків стала першою домівкою Громади. Це було для Громади дуже зручно: будинок був державний, військовий; нікого не дивувало, що один з урядовців дає "домашні обіди" для студентів, та що в його помешканні сходяться студенти; очевидно для військового населення величезного будинку ми були просто "русскіе студенти", отже не поляки, і до нас ставились прихильно, як до "своїх".

 

Зібрати Громаду до купи й обєднати студентів-українців допомогла подія, яка відбулася тоді у Львові. Це був один з етапів боротьби за український університет, а саме відома "сецесія" українських студентів, які потому як польська університетська влада відкинула українські домагання, масово, в числі кількох сот люда, покинули Львів і виїхали на студії до чеської Праги. Ця національна демонстрація розворушила українське громадянство в Галичині і знайшла свій відгук на Україні російській. Відгукнулися на неї і варшавські студенти-українці. З ініціативи Лащенка було вирішено вислати львівським студентам адресу з заявою про нашу з ними солідарність, а також зробити збірку грошей, які мали піти у фонд на допомогу львівським студентам. Уложити текст адреси, зібрати під нею підписи а також зібрати гроші було доручено Лащенкові й мені. При цій оказії мало виявитися і число українців, членів варшавської кольонії. Я із завзяттям узявся до цієї праці, це ж був мій перший у житті виступ на українському громадському полі!

 

Адресу уложив сам Лащенко. Памятаю, вона була уложена доволі в уміркованому тоні щодо поляків. Лащенко казав, що треба додержуватись певної дипльоматії. Пригадую, що кінчалася адреса уступом з якогось віршу: "Ми бороним наші хати, наші тихиї гаї". Саме тоді співала у варшавській польській опері відома українська співачка Соломія Крушельницька. Поляки вважали її за польку і вона, здається, того не заперечувала. Але Лащенко, який чув її перед тим, здається, в Одесі, твердив, що вона українка, і поніс їй адресу на підпис. І Крушельницька підписалася першою, а на збірку записала 25 рублів. Це нас підбадьорило. Підписало адресу, коли не помиляюсь, 35 людей, майже самі виключно студенти. Грошей зібрали кілька десятків рублів і вислали до Львова. Певна річ, що львину частину збірки складала жертва Крушельницької, бо решта пожертв були скромні студентські карбованці. Текст адреси в російському перекладі я вислав до редакції ґазети "Новости", і вона його надрукувала в скороченні.

 

Збіраючи підписи, познайомився я ще з одним старшим українцем, це був субінспектор*) варшавського університету Матвієв, член старої київської Громади, український археольоґ. Він зустрів мене дуже привітно і все казав: "їдьте, їдьте до Києва! Там усі наші вчені й наші діячі, а тут нема вам що робити". Та я й сам бачив, що у Варшаві не маю що робити, та тільки не так просто було для мене дістатися до Києва. Я вже згадав, що Варшавський університет взагалі, а історично-фільольоґічний факультет зокрема, не мав визначних наукових сил, а хто й був, то викладав так нудно, що відбирав усяку охоту слухати. Безперечно великим фаховцем —славянська мова — був білорус проф. Карський. Але він викладав страшенно монотонно і вяло. Зовсім безбарвний був проф. Смирнов, що викладав стару російську літературу. Історію західно-європейських літератур викладав проф. Созонович. З великим темпераментом викладав російську історію приятель галицьких москвофілів проф. Ів. Філевич, але він не мав ніякого авторітету в науці і був скоріше публіцистом, та й то слабеньким, ніж істориком. Був серед професорів і старенький священик о. Пилип Дячан, галичанин, автор "Малоруської граматики", виданої колись у Львові. Він викладав грецьку мову, примушуючи студентів перекладати з грецької мови по підручнику, з якого явчився в ґімназії. Він кричав на студентів як на школярів, і на його виклади ходило всього 1-2 студента. Більш нікого з професорів я не пригадую, — знак, що вони не залишили по собі глибшого вражіння.

*) В давніх російських університетах існувала адміністраційна посада інспектора (головно для догляду за студентами), а в його було кілька помічників субінспекторів. Звичайно посаду субінспектора займали гімназійні професори, ,сполучаючи її з своїми педагогічними обовязками.

 

Коли перед самим Різдвом 1901 р. я дістав повідомлення, що Петербургський університет приймає мене в число своїх студентів, я з приємністю переїхав туди на початку 1902 року. Я вже знав з листів товаришів, що в Петербурзі дуже розвинуте студентське життя, що там дуже гарні професори і значна українська студентська громада. Останнє найбільше мене приваблювало.

 

III.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.005 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал