Руменограф 3. С. Горяїнової

тварин з анорексіею цього не дотримуються. Проводять фізичне, хімічне й мікроскопічне дослідження вмісту рубця.

Колір вмісту залежить від характеру з'їденого корму, частіше від світло- до темно-зеленого, після згодовування зернових кор­мів — молочного з сірим відтінком, сіна — з коричневим.

Запах вмісту рубця — ароматний, кислуватий, при ацидозі та хронічному руминіті — кислий, алкалозі — аміачний, гнильний. Консистенція рубцевої рідини при фізіологічне нормальній фер­ментації кашкоподібна, напіврідка, при руменіті — водяниста, ал­калозі — водяниста з піною.

Величина рН вмісту рубця — дуже важливий показник, який характеризує стан кислотно-основного балансу в рубцевій рідині і свідчить про стан рівноваги між найважливішими метаболітами: з одного боку між леткими жирними кислотами (ЛЖК) і молоч­ною кислотою, з другого — між аміаком, бікарбонатами та фосфа­тами. У здорових корів реакція вмісту рубця нейтральна, слабко-кисла або слабколужна, величина рН коливається у межах від 6, 8 до 7, 4. Значні відхилення реакції вмісту рубця в напрямку ацидозу або алкалозу викликають зміни кількісного і видового складу мікрофлори рубця і відповідно кількості синтезованих ЛЖК, їх складу, призводять до зменшення кількості інфузорій.

Концентрація ЛЖК У рубці великої рогатої худоби при повно­цінному і збалансованому раціоні може коливатися від 8 до 12 мг/100 мл (80—120 ммоль/л), у овець — від 5 до 15 мг/100 мл. Збільшується кількість ЛЖК при годівлі тварин багатими на лег-

коферментовані вуглеводи (цукор, крохмаль) кормами, тобто при згодовуванні буряків, картоплі, зернових концкормів.

Крім загальної кількості ЛЖК, важливе діагностичне значен­ня має визначення співвідношення між окремими кислотами, опти­мальний показник якого повинен бути таким: оцтової кислоти — 65%, пропіонової — 20, масляної—15%. Переважання в раціоні зернових кормів призводить до підвищення вмісту пропіонової та масляної кислот і зменшення оцтової, згодовування силосу як єдиного корму, збільшує у рубці вміст масляної кислоти і змен­шує— пропіонової. Надмірна кількість протеїну в раціоні також викликає подібні зміни в співвідношенні ЛЖК. Сприятливо впли­ває згодовування трави в літньо-осінній період — у вмісті рубця збільшується кількість пропіонової кислоти — основного джерела глюкози в організмі жуйних.

Важливим показником функціонального стану рубця є кіль­кість інфузорій у його вмісті, їх рухливість, видовий склад. У ко­рів, яких утримують на повноцінному й різноманітному за своїм складом раціоні, кількість інфузорій коливається від 500 тис. до 2 млн в 1 мл вмісту рубця. При ацидозі або алкалозі вмісту, гіпотонії та атонії рубця кількість інфузорій зменшується в основ­ному за рахунок великих форм, інколи вони зникають зовсім.

Активність мікрофлори рубця визначають пробою з метилено­вим синім за Дірксеном і Хофреком. Проба полягає у тому, що 1 мл 0, 03%-ного розчину метиленового синього, доданого до 20 мл рідини рубця, знебарвлюється протягом 3 хв. При зниженні актив­ності мікрофлори рубця час знебарвлення метиленового синього збільшується до 15—17 хв, а при хронічному румініті, за даними Л. М. Богатка, до ЗО—50 хв.

Дослідження сітки. Сітка (reticulum) є продовженням рубця. Розміщена вона попереду його, в нижній частині черевної по­рожнини, в куполі діафрагми, передня частина її доходить до 6—7-го ребра і прилягає до діафрагми, а задня — безпосередньо над мечовидним відростком. Вміст сітки у корів 4—6 л, у овець і кіз—1—2. Основна функція сітки — сортування грубих, недо­статньо подрібнених кормових мас.

Основним захворюванням сітки є травматичний ретикуліт (ре-тикулоперитоніт), тому всі методи дослідження сітки спрямовані на виявлення даного захворювання. До таких методів відносять діагностичні проби, метою яких є виявлення больової реакції з боку травмованої сітки на пальпацію, перкусію та інші маніпуля­ції. Застосовують також металоіндикатори та лабораторне дослі­дження крові. З анамнезу дізнаються, що хворі тварини малорух­ливі, відстають від стада, відмовляються спускатися згори, тоді як угору йдуть добре, в стійлі прагнуть поставити грудні кінцівки вище, а тазові, навпаки, в нижче місце. При огляді можна помі-

тити підтягнутість черевної стінки, відведення ліктьових горбів від тулуба.

Найбільш поширеним і простим методом дослідження сітки є глибока пальпація у ділянці мечовидного відростка. Дослідник присідає з лівого або правого боку тварини, правою рукою опи­рається на коліно правої ноги і кулаком поступово надавлює на ділянку мечовидного відростка, підсилюючи натиск підніманням ноги на носок. Після цього кулак різко приймають. Пробу повто­рюють 2—3 рази. Здорова тварина поводить себе при цьому спо­кійно, в той час як хвора на травматичний ретикуліт відчуває сильний біль, стогне і ухиляється від дослідження. При цьому стежать за тазовими кінцівками. У дуже масивних тварин під мечовидний відросток підводять товсту палицю і повільно підні­мають її одночасно з обох боків, натискують на відросток, а потім палицю різко опускають (проба Гетце).

Наступний метод пальпації — проба на біль у ділянці холки, запропонована С. І. Смирновим. Долоні обох рук кладуть на шкіру заднього схилу холки і кінчиками пальців натискують на досліджувану ділянку без збирання складки шкіри. Після досяг­нення максимального тиску руки приймають. Позитивна реакція супроводжується стогнанням, занепокоєнням, прогинанням спини, інколи тварини стають на зап'ясткові суглоби. Основою цієї проби є підвищення чутливості шкіри на задньому схилі холки при ура­женні сітки (вісцеро-сенсорний рефлекс). Часто дану пробу по­єднують з підніманням голови тварини так, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення (спосіб Рюгга). Внаслідок вигинання спини і напруження м'язів черевного преса, що зумов­люють здавлювання сітки, у хворих тварин виникає біль.

У ряді випадків, особливо при травмуванні діафрагми, досить цінні результати одержують вібраційною перкусією по лінії при­кріплення діафрагми або глибокою перкусією за Тверецьким. У першому випадку удари наносять молоточком в 12-му міжребер­ному проміжку по лінії маклака, 10-му — по лінії плечового суг­лоба і у 8-му — в місці з'єднання ребра з реберним хрящем. При глибокій перкусії плесиметр кладуть в останньому міжребер'ї, по­чинаючи з зовнішнього краю найдовшого м'яза спини, поступово переміщаються по лінії закріплення діафрагми до нижньої межі грудної стінки.

С. І. Смирнов рекомендує виконувати перкусію у ділянці про­екції сітки зліва та справа (6—7-ме міжребер'я на рівні ліктьо­вого горба) легкими ударами, починаючи з віддалених ділянок тіла, поступово наближаючись до місця ураження і посилюючи удари.

Серед допоміжних методів дослідження сітки нині практикують виявлення металевих сторонніх предметів за допомогою метало-індикаторів різних моделей (Меліксетяна С. Г., Веллесте Ю. І.),

металошукача типу МЗОК і металодетектора МД-05 (конструкції Коробова О. В., Проніна О. І.) з спрямованою магнітною анте­ною. Металошукач прикладають до тіла тварини в ділянці мечо­видного відростка. Металеві предмети викликають зміни звучання у слуховому апараті навушників. Проте апаратами можна виявити лише феромагнітні металеві предмети і неможливо відрізнити вільнолежачі предмети від тих, які проникли в стінку сітки. У той же час металошукачі дають змогу за короткий час обстежити на металоносійство сотні тварин і на основі одержаних результатів організувати активну профілактику та лікування.

З діагностичною метою застосовують також магнітні зонди, морфологічне дослідження крові (виявляють лейкоцитоз, нейтро-філію з простим зрушенням ядра, збільшення ШОЕ), пробне про­колювання черева з правого боку по ходу 9-го ребра на 1—2 см вище або нижче молочної вени (одержують серозно-фібринозний ексудат).

У багатьох літературних джерелах рекомендують застосовува­ти фармакологічні проби, суть яких полягає у введенні тваринам румінаторних засобів (настойки білої чемериці, карбахоліну, пі­локарпіну, послаблюючих засобів), які при травматичному рети-кулоперитоніті викликають загострення хвороби й посилення болю. В зв'язку з такими наслідками від застосування даних проб, як і від проганяння тварин згори, необхідно відмовитися. Наведених методів достатньо для встановлення діагнозу.

Дослідження книжки. Книжка (omasum) —третій відділ шлун­ка жуйних — лежить між сіткою і сичугом у правому підребер'ї від 7-го до 10-го ребра. Об'єм книжки у корів 7—18, у овець — 0, 3—0, 9 л. Основні функції її — подальше подрібнення кормових мас, всмоктування рідини. Книжку досліджують в основному аускультацією, рідше пальпацією і перкусією. У деяких випадках проводять її пункцію.

Аускультацію книжки здійснюють з правого боку в ділянці від 7-го до 10-го ребра по лінії плечового суглоба. У здорових тварин чути неголосні крештуючі постійні шуми. На відміну від шумів рубця, вони слабші, постійні і не збігаються з рухами руб­ця. Послаблення шумів і навіть повне зникнення їх спостерігають при закупорці книжки, запаленні і некрозі її листочків.

Пальпацію ділянки книжки проводять там же, де й аускульта­цію, надавлюванням злегка зігнутими пальцями або кулаком на міжребер'я. При закупорці книжки і запаленні її слизової обо­лонки пальпація викликає у тварин больову реакцію.

У ділянці книжки проводять також вібраційну перкусію корот­кими сильними ударами. У здорових тварин перкусія не виявляє больової реакції, а при закупорці книжки біль виражений силь­ніше, ніж при пальпації.

Дослідження сичуга проводять у правому підребер'ї, частково —

в ділянці мечовидного відростка. Він своїм правим боком прилягає до черевної стінки вздовж реберної дуги, від 9-го до 12-го ребер­ного хряща, дещо виходить з-під реберної дуги. Серед хвороб сичуга зустрічаються запалення слизової оболонки (абомазит), у тому числі з утворенням ерозій і виразок (виразковий абома­зит), зміщення сичуга каудо-дорсально вліво або вправо, причому зміщення вправо може перебігати із скручуванням органа в лівий або правий боки. Зміщення сичуга частіше спостерігається у ви­сокопродуктивних корів віком від 3 до 7 років за три тижні до отелення і протягом чотирьох тижнів після нього. Телята можуть хворіти після тримісячного віку. У новонароджених телят часто зустрічаються казеїно-безоарна хвороба з локалізацією безоарів у сичузі та ряд інфекційних хвороб, які перебігають з ураженням сичуга (рота- та коронавірусний ентерити, колібактеріоз).

Для дослідження сичуга застосовують огляд, пальпацію, пер­кусію, аускультацію, зондування, ендоскопію. Оглядом можна ви­явити зміни лише при зміщенні сичуга: в деяких випадках спосте­рігають асиметрію черева в ділянці трьох останніх міжреберних проміжків зліва або справа.

Зовнішню пальпацію проводять сильним надавлюванням лівим кулаком або кінцями пальців лівої руки, підведеними під реберну дугу, від 12-го до 9-го реберних хрящів. Таке дослідження ефек­тивніше у телят, дрібних жуйних, а у дорослої великої рогатої худоби сильно напружена черевна стінка обмежує діагностичне значення пальпації. Натискування викликає больову реакцію при абомазиті, виразках сичуга. Для діагностики зміщення сичуга пальпацію застосовують у ділянці випинання — в останніх трьох міжребер'ях та в краніальному краї голодної ямки. Тут відчуває­ться напруження шкіри і виявляється біль. Внутрішньою пальпа­цією (ректальним дослідженням) можна інколи виявити право­бічне зміщення сичуга вверх — у правій клубовій ділянці пальпу­ють його задню частину, як правило, наповнену газами.

При лівобічному зміщенні наповнений газами сичуг займає положення між поверхнею рубця і лівою черевною стінкою, тому ректальним дослідженням можна виявити деяке зміщення рубця, який займає майже центральне положення.

Перкусією одержують позитивні результати лише при зміщен­ні сичуга (рис. 54). При лівобічному зміщенні перкусією від лівої голодної ямки вперед і вниз у напрямку серця визначають на­вкіс розташовану смугу сильного тимпанічного або металевого звуку. Особливо чіткі металеві звуки прослуховуються, якщо на­вколо прикладеного фонендоскопа стукати ручкою перкусійного молоточка або кінчиками пальців (Dirksen G.). Аналогічний звук знаходять і при правобічному зміщенні.

Діагностичне значення аускультації при абомазиті невелике, оскільки перистальтичні шуми, що виникають у сичузі (переливан-

54. Перкусія і аускультація при зміщенні сичуга (за Dirksen G.)

ня рідини, гурчання), нагадують шуми кишечника. При зміщенні сичуга аускультацією у верхній ділянці зміщення виявляють до­сить важливий симптом — звук краплі, що падає. У нижній ділян­ці знаходять хлюпання рідини, яке особливо добре вислуховує­ться фонендоскопом, прикладеним в останніх трьох міжреберних проміжках, коли одночасно проводити поштовхову пальпацію під реберною дугою (Влізло В. В., 1993).

Діагностичну пункцію сичуга здійснюють для уточнення діагно­зу зміщення в 12-му або 11-му міжребер'ях голкою з канюлею. Голку спрямовують в краніо-вентральному напрямку. Виділювані гази можна розрізняти за кислим запахом, а виділювана рідина має рН від 1, 5 до 2, 5.

Ендоскопію проводять у правій голодній ямці зліва або справа залежно від зміщення. При лівобічному зміщенні в краніо-вент­ральному напрямі з правого боку знаходять червоного кольору рубець, зліва світло-червоний зміщений сичуг. Далі попереду, у верхній половині здутого сичуга і лівого боку рубця, видно темно­го кольору селезінку.

Методика зондування сичуга розроблена лише у телят молоч­ного періоду годівлі, оскільки у них в період акту ссання зми­каються губи стравохідного жолоба (автори методу Симонов І. М, Мушинський М. С.). Вміст сичуга в телят у перші 0, 5—2, 5 год життя до годівлі молозивом відрізняється від вмісту, одержаного через 1 год після випоювання молозива. Величина рН відповідно становить 3, 6—4 і 5, 1—5, 4; загальна кислотність — 3—4 і 48— 52 од., зв'язана соляна кислота — 0, 5—2 і 11—24 од., пептична активність за Меттом — 0, 1—0, 2 і сліди — 0, 3 мм, хімозинна дія за П'ятницьким — 80—326 с і 50—55 с. Вільна соляна кислота в сичужному соку відсутня.

При діареях у вмісті сичуга новонароджених телят багато сли­зу, рН відхиляється у лужний бік, активність ферментів знижена.