Філософія Нового часу

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, ''теорія двох істин'' та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася ''першою філософією'', умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничонауковим змістом. Завдяки цьому вонадосяглазначнихуспіхіву сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання'. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устФілософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.
Основні риси філософії Нового часу основні риси, що притаманні філософії Нового часу.
1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;
2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;
3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;
5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;
6. Просвітництво;
7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.рою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

16. Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

Паскаль висловлює сумнів щодо наукового прогресу, останній, на його думку, не робить людину щасливішою. Він протестує проти однобічного захоплення природознавством, науковим пізнанням взагалі, оскільки останнє виявило безсилля у вирішенні людських проблем, серед яких найголовніша — про місце людини у безмежному Всесвіті, в безмежному механічному просторі, де без будь-якої мети рухаються маси інертної матерії. Людина в такому Всесвіті втрачає свою співмірність із ним, звідси — тривога, жах і трагізм її існування. Паскаль один з перших звертається до світоглядного обгрунтування гносеологічних та методологічних проблем, підкресливши, що основною проблемою для людини є проблема її становища у світі, ставлення до світу, самоусвідомлення та самопочуття в ньому. Людина — лише очеретина у Всесвіті, яку дуже легко зламати, відзначає Паскаль, але вона очеретина мисляча. Саме в мисленні полягає велич людини, саме мислення і серце підносять її, а не простір і час. За допомогою простору і часу Всесвіт охоплює і поглинає людину, але за допомогою думки людина здатна охопити Всесвіт. Людина створена для того, щоб думати, і почати треба з міркувань про себе. Людина причетна до всього, тому, щоб осягнути себе, вона має пізнати безкінечний Всесвіт. Якщо вона є матеріальною істотою, то невідомо, як матерія здатна прийти до самопізнання. Не менш загадковою для пізнання є і природа духу. А в людині поєднані і дух, і матерія; її природа суперечлива, вона є полем постійної боротьби розуму і пристрастей. Ось чому людина постійно страждає, не маючи змоги осягнути свою власну природу. Розум людини і раціоналістична методологія не може їй допомогти вирішити проблеми свого існування, приборкати пристрасті. Єдина надія на Бога, на віру в нього, яка одна спроможна стати підвалиною людської моралі, зробити осмисленим людське буття. Не розум, а людське серце здатне осягнути Бога, відчути його присутність. Розум же людини затьмарений пристрастями, безсилий перед ними. На відміну від Декарта, який ставив моральність у залежність від мислення. Паскаль наголошує на іншому: щоб правильно мислити, треба правильно жити, тобто діяти відповідно до християнської моралі, джерелом якої є не розум, а серце людини.