Сучасне К. К. розглядається, з одного боку, як спец

К. розглядається, з одного боку, як спец. істор. дисципліна, коли, переважно, йдеться про істор.-книгознавчі дослідження, а з ін. – як соціогуманітарна наука. Серед книгознав. дисциплін найактивніше розвивається історія книги, яка є вже усталеною наук. дисципліною. У РФ утвердилася нова дисципліна – історія книжк. культури (В. Васильєв). Разом з тим розвиваються й ін. галузі істор. К., тобто дисципліни, які вивчають не лише пам’ятки писемності чи стародруки, історію друкарства та видавн. справи, але й історію книжк. мист-ва, книжк. торгівлі, бібліофільства, б-к, бібліографії та ін. Істор.-книгознавче знання в Україні формувалося у тісному взаємозв’язку з філол. та істор. науками як міждисциплінарне наук. знання. Історію укр. книги та її історіографію узагальнив і подав у ґрунт. монографії «Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми» (Л., 2002) Я. Ісаєвич. Одержали обґрунтування і успішно розвиваються науки на межі К. та ін. істор. дисциплін, зокрема кодикологія (Л. Дубровіна), книжк. пам’яткознавство (Г. Ковальчук), теорія редакц.-видавн. справи (М. Тимошик), історія видавн. справи (М. Тимошик, М. Ковальський, С. Петров), бібліопегістика (О. Гальченко), мист-во книги (Б. Валуєнко, Д. Степовик), дослідження книжк. колекцій (Л. Дубровіна, І. Лосієвський, Л. Муха). Розвиток істор.-книгознав. думки в Україні до 20 ст. вивчає Н. Шалашна, видавн. рух 1917–21 – Т. Ківшар, К. 1920–30-х рр. – Г. Ковальчук, 20 ст. загалом – І. Тимошенко. Питання співвідношення К. та документознавства розглянуті у працях С. Кулешова, Н. Кушнаренко, М. Слободяника, Г. Швецової-Водки. Статті книгознав. профілю публікують на шпальтах «Наукових праць НБУВ», «Записок ЛНБ», а також «Бібліотечного вісника», «Вісника Книжкової палати» тощо. К. як навч. дисципліну викладають у ВНЗах культури, а також при підготовці журналістів і спеціалістів з видавн. справи та поліграфії. За спеціальністю «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство» в Україні присуджують учені ступені в галузі істор. наук або соц. комунікацій.

Викладають К. в КУБГ, КНУКіМ, Львівський національний університет імені Івана Франка, Рівненський Державний Гуманітарний Університет, Канівський гуманітарний інститут, Харківська державна академія культури, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв.

Дослідження:

Стрімке зростання та становлення укр. книгознав. наук. школи відбулося на поч. 1920-х рр. На сторінках часописів «Книгарь», «Бібліологічні вісті» та ін. публікувалися численні книгознавчі розвідки. Розквіт вітчизн. К. пов’язаний насамперед із діяльністю Книгознавства Українського наукового інституту (УНІК) у Києві (1922–36). Пріоритет. напрямами роботи ін-ту були дослідж. у галузі історії укр. книги (П. Балицький, С. Єфремов, С. Маслов, П. Попов), періодики (В. Ігнатієнко), мистецтва книги (М. Макаренко, Д. Щербаківський), теорії та практики укладання укр. бібліогр. репертуару (Ю. Меженко, Я. Стешенко). Крім того, наук. робота УНІК була зосереджена на вивченні комплексу «книга–читач», а книгознавчі дослідж. акцентувалися саме на читача (на відміну від книгознав. центрів Росії, де передусім вивчали теорію книги).

К. розглядається, з одного боку, як спец. істор. дисципліна, коли, переважно, йдеться про істор.-книгознавчі дослідження, а з ін. – як соціогуманітарна наука. Серед книгознав. дисциплін найактивніше розвивається історія книги, яка є вже усталеною наук. дисципліною. У РФ утвердилася нова дисципліна – історія книжк. культури (В. Васильєв). Разом з тим розвиваються й ін. галузі істор. К., тобто дисципліни, які вивчають не лише пам’ятки писемності чи стародруки, історію друкарства та видавн. справи, але й історію книжк. мист-ва, книжк. торгівлі, бібліофільства, б-к, бібліографії та ін. Істор.-книгознавче знання в Україні формувалося у тісному взаємозв’язку з філол. та істор. науками як міждисциплінарне наук. знання. Історію укр. книги та її історіографію узагальнив і подав у ґрунт. монографії «Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми» (Л., 2002) Я. Ісаєвич. Одержали обґрунтування і успішно розвиваються науки на межі К. та ін. істор. дисциплін, зокрема кодикологія (Л. Дубровіна), книжк. пам’яткознавство (Г. Ковальчук), теорія редакц.-видавн. справи (М. Тимошик), історія видавн. справи (М. Тимошик, М. Ковальський, С. Петров), бібліопегістика (О. Гальченко), мист-во книги (Б. Валуєнко, Д. Степовик), дослідження книжк. колекцій (Л. Дубровіна, І. Лосієвський, Л. Муха). Розвиток істор.-книгознав. думки в Україні до 20 ст. вивчає Н. Шалашна, видавн. рух 1917–21 – Т. Ківшар, К. 1920–30-х рр. – Г. Ковальчук, 20 ст. загалом – І. Тимошенко. Питання співвідношення К. та документознавства розглянуті у працях С. Кулешова, Н. Кушнаренко, М. Слободяника, Г. Швецової-Водки. Статті книгознав. профілю публікують на шпальтах «Наукових праць НБУВ», «Записок ЛНБ», а також «Бібліотечного вісника», «Вісника Книжкової палати» тощо. К. як навч. дисципліну викладають у ВНЗах культури, а також при підготовці журналістів і спеціалістів з видавн. справи та поліграфії. За спеціальністю «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство» в Україні присуджують учені ступені в галузі істор. наук або соц. комунікацій.

Викладають К. в КУБГ, КНУКіМ, Львівський національний університет імені Івана Франка, Рівненський Державний Гуманітарний Університет, Канівський гуманітарний інститут, Харківська державна академія культури, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв.

Слід зазначити, що теоретичним дослідженням з К. в Україні приділяється значно менше уваги, ніж історико-книгознавчим, хоча це й було загальною, а не суто вітчизняною тенденцією. Українське історичне книгознавство представлено вагомими працями І. С. Свєнціцького, І. І. Огієнка, С. І. Маслова, П. М. Попова, І. П. Крип'якевича, І. Я. Каганова, С. Й. Петрова, Я. П. Запаска, Я. Д. Ісаєвича, В. Я. Фрис, О. М. Дзюби, Т. І. Ківшар. Історію української книги та її історіографію узагальнив і представив у ґрунтовній монографії «Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми» (2002 р.) акад. НАНУ Я. Д. Ісаєвич.

Певний занепад теоретичних книгознавчих досліджень викликаний насамперед появою нових засобів масової комунікації та розвитком нових споріднених дисциплін, зокрема, документознавства або документалістики, інформології. Від книгознавства відокремлюються такі традиційні для нього дисципліни, як бібліопегістика, кодикологія, інкунабулознавство, типологія книги, бібліополістика, читачезнавство тощо. Питань співвідношення К. та документознавства торкаються в своїх дослідженнях Г. М. Швецова-Водка, С. Г. Кулешов, Н. М. Кушнаренко, М. С. Слободяник. Базовий термінологічний апарат К. закріплено у державних стандартах видавничої галузі, а також у виданому Книжковою палатою України тлумачному довіднику «Словник книгознавчих термінів» (К., 2003).

Останнім часом в Україні активно розвиваються науки на межі К. та інших історичних дисциплін, зокрема кодикологія (вивчає рукописні книги (кодекси)) (Л. А. Дубровіна), книжкове пам'яткознавство (Г. І. Ковальчук), історія видавничої та, загалом, книжкової справи (Т. І. Ківшар, М. С. Тимошик, М. П. Ковальський, С. С. Петров), бібліопегістика (О. М. Гальченко), а також мистецтво книги (Б. В. Валуєнко, Д. В. Степовик). Розвиток історико-книгознавчої думки в Україні до ХХ ст. простежила Н. М. Шалашна, 1917–1921 рр. – Т. І. Ківшар, книгознавства 20–30-х рр. – Г. І. Ковальчук. Вагомою джерельною базою для історико-книгознавчих студій є дослідження фондів рукописів, стародруків, рідкісних і цінних видань ХІХ–ХХ ст. найбільших вітчизняних бібліотек, зокрема роботи І. Я. Лосієвського (Харків), О. М. Колосовської та Н. П. Швець (Львів), О. В. Полєвщикової (Одеса), М. А. Шамрай (Київ) та ін. Історико-книгознавчі статті публікуються на сторінках наукових збірників, таких як «Наукові праці НБУВ», «Рукописна та книжкова спадщина України», «Наукові записки ЛНБ», а також журналів «Бібліотечний вісник», «Вісник Книжкової палати», «Друкарство».

Книгознавчі аспекти присутні в дослідженнях архівознавців І. Б. Матяш, Л. М. Новохатька, П. Я. Слободянюка, С. Л. Зворського, В. П. Ляхоцького; багато спільного мають також проблеми збереження архівної та бібліотечної спадщини.