Еволюція соціально-психологічних знань про особистість і спілкування: як це відбувалося?

Соціальна психологія має своє коріння в стародавніх філософських ученнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму, які розробляли й досліджували спільну життєдіяльність людей. Стосовно людини основним предметом обговорення були правила її взаємин з іншими людьми, а також етична система норм поведінки, співвіднесена із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551—479 pp. до н. є.) намагався розв'язати цю проблему в рамках етико-психологічної спрямованості взаємовідносин індивіда й суспільства. За Конфуцієм, людина повинна внутрішньо самовдосконалюватися, долаючи вплив спільнот, серед яких вона живе. Ще один китайський філософ Мен-Цзи (бл. 372—289 pp. до н. є.) зазначав, що народ є найважливішою частиною будь-якої держави. Взаємостосунки між ними мають грунтуватися на принципах справедливості, свободи, турботи уряду про людей похилого віку та малозабезпечених, на природі людини, яка є зазвичай позитивною, доброю.

Етична система норм, правил поведінки людини у взаємодії з групами була характерна для філософських концепцій Платона та Арістотеля. На думку Платона (428 або 427—348 або 347 pp. до н. е.), аристократичний стиль взаємодії людини й суспільства є найкращим за умови, шо суспільство забезпечує задоволення природних потреб особистості й зумовлює її розвиток. Арістотель (384—322 pp. до н. є.) був принциповим противником диктаторського стилю у взаємостосунках індивіда й суспільства. За Арістотелем, держава є найвищою формою відносин. Проблематика взаємин висвітлюється філософом з позицій ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. Людину Арістотель трактує як істоту політичну, шо розумовою діяльністю добуває свої блага. її суспільне життя відбувається в межах держави, в рамках політичного спілкування, основними напрямами якого є: спілкування в рамках сім'ї, в контексті ведення суспільних справ, для обміну благами. Загалом, від Арістотеля і Платона паралельно йдуть і вживаються дві різні традиції соціальної думки, які значно пізніше стали називатися підходом, зосередженим на соціумі, і підходом, центрованим на особистості.

Історик і політичний діяч Греції Полівій (бл. 201 — бл. 120 pp. до н. є.) вважав, що позитивні форми взаємодії в державі (царство, аристократія і демократія) спрямовані на розвиток суспільства, а негативні (олігархія, тиранія і охлократія), навпаки, спричинюють панування сили неорганізованого натовпу, руйнацію встановлених відносин, поширення беззаконня, зловживання владою. Римський державний діяч, оратор і мислитель Цицерон (106—43 pp. до н. є.) був переконаний, що держава — то здобуток народу, який є таким об'єднанням людей, котре пов'язане між собою згодою стосовно питань права і спільності інтересів.

В епоху Відродження розв'язання проблеми співвідношення соціального й індивідуального також пробуджувало намагання зрозуміти закономірності взаємодії та спілкування людей поміж собою й готувало підґрунтя для зародження перших соціально-психологічних концепцій. Для представників епохи Відродження основною постаттю в суспільстві була людина з її потребами, інтересами й запитами. Взаємостосунки в державі зумовлювалися й визначалися не знатним походженням людей, а активністю особистості, її шляхетністю, громадянським обов'язком. Усе це сприяло розвиткові гуманізму у стосунках між людьми, відновленню забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на особистість і суспільство, формуванню нового погляду на людину, що, своєю чергою, зумовило активізацію пошуку шляхів дослідження реалій соціально-психологічного буття, рушійних сил поведінки особистості, особливо питань місця людини в молодому капіталістичному суспільстві.

Н. Макіавеллі та Т. Гоббс стали попередниками сучасної політичної, тобто соціальної психології. їх вважають представниками песимістичних поглядів на природу людини. Вчення італійського суспільного діяча й мислителя Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.) базується на знанні природи людини, яка є складною й суперечливою, а підґрунтям її завжди був природний егоїзм. Н. Макіавеллі зазначав, шо людина не здатна позбутися хибних схильностей до вбивства, брехні, віроломства. Матеріальний інтерес є найбільшою причиною людських дій у взаєминах із соціумом. Саме з них складаються людські стосунки. Отже, ефективна взаємодія передбачає знання причин учинків людей, їхніх інтересів і прагнень, захоплень і психології. Макіавеллі вважав суспільство аморальним за своєю суттю, а владу — вищою цінністю, стверджуючи, що «мета виправдовує засоби». За Макіавеллі, можна виправдати будь-яку поведінку, спрямовану на забезпечення або збільшення індивідуальної влади. Виходячи з цього, взаємовідносини між самодержцем і підданими засновані на почутті страху або любові. При цьому кращим варіантом є той, який передбачає, звісно, покору правителеві, а не любов до нього. Правителеві не треба турбуватися про вибір засобів: він може без усяких докорів сумління використовувати всі способи аж до аморальних — убивство, зрадництво, підступність, брехню тощо. У своєму найвідомішому трактаті «Государ» Макіавеллі аналізує концепцію людини, основним стимулом поведінки якої є інтерес, що проявляється по-різному. Тут мислитель також дає поради щодо маніпуляції людьми. В подальшому термін «макіавеллізм» став використовуватися для визначення дій людей, які нехтують нормами загальнолюдської моралі заради досягнення політичних цілей.

Англійський філософ — найвідоміший матеріаліст XVII століття — Томас Гоббс (1588—1679 pp.), визначаючи рушійні сили поведінки індивіда, обстоював думку про те, що людина за своєю природою є егоїстичною, отож її взаємостосунки з іншими особами характеризуються формулою «людина людині — ворог», «боротьба всіх проти всіх». І це є природним для неї. Саме тому тільки розвиток супердержави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі і з групою було ефективним і мирним, необхідно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Таким чином, на думку Т. Гоббса, взаємостосунки на рівні «державний правитель — підлеглі» характеризуються суб'єкт-об'єктними взаємовідносинами, тобто один наказує, інші — виконують, адже після того, як уклали договір, народ уже не може його скасувати, а повинен підкорятися єдиному носієві державної волі. В подальшому ідеї Т. Гоббса отримали значне поширення. Водночас їх критикували ті філософи, які вважали, що людина за своєю суттю є доброю, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри в природну доброту людини дотримувалися Русср, Дідро, Кант та ін. Послідовники Т. Гоббса називали прихильників такої позиції «романтиками». При цьому вони були переконані, що їхній власний погляд на природу людини є «реалістичним».

Голландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632—1677 pp.) свої етико-соціологічні погляди на взаємостосунки людей, на їхнє організоване життя в спільнотах пояснює роллю розуму, а можливість розв'язання суперечностей у спільній діяльності філософ вбачає у сфері психології, у приборканні афектів, підпорядкуванні їх розумові. Не стояв осторонь проблеми соціального-політичного й соціально-психологічного життя людей англійський філософ епохи раннього Просвітництва Джон Локк (1632—1704 pp.), який вірив у те, шо кожна людина має певні природні права: право на життя, на особисту свободу, на власність. Погляди вченого на суспільні взаємостосунки спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, тобто люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, які прагнуть задовольнити.

Способи поведінки індивідів у групах були об'єктом уваги в працях французьких просвітників Ш. Монтеск'є, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо та iff. Так, філософські погляди Вольтера (1694—1778 pp.) на соціальні процеси в державі базуються на концепції «просвіченого правління» (ідеться про просвіту монархів, а не простолюду), в якому природні чинники індивідуальної поведінки у спільному житті відіграють помітну роль. Людські пристрасті стають вирішальними у взаємостосунках спільноти, адже індивід, прагнучи задовольнити свої потреби, об'єднується з іншими в організовані групи для спільного життя.

Англійський філософ Ісремія Беншам (1748—1832 pp.) продовжив розробку тези Т. Гоббса про те, що людина намагається знаходити задоволення й уникати страждань. Основним принципом поведінки проголошувалась оцінка всіх явиш залежно від їхньої корисності для окремого індивіда. Задоволення конкретних, часткових інтересів філософ розглядав як засіб досягнення максимального щастя для найширшого кола людей. Загалом суспільні інтереси розумілися як сукупність інтересів індивідуальних. Сучасник І. Бентама, філософ та економіст Адам Сміт (1723—1790 pp.) вважав, що добробут суспільства має базуватися на свободі дій кожного її члена відповідно до власних інтересів в економічній сфері. Тобто, якщо людям буде дозволено отримувати стільки вигоди, скільки їм вдасться, то вони почнуть шукати найраціональніші способи до цього. Отже, А. Сміт виступав як теоретик вільної, неконтрольованої економіки, заснованої на прагненні індивіда до задоволення власних інтересів, до економічної вигоди, конкуренції виробників. Він також вважав, що, хоча люди переслідують свої економічні інтереси, їх веде «невидима рука» на благо суспільства.

Із традиціями Просвітництва пов'язана громадська діяльність і літературна творчість Олександра Радищева (1749—1802 pp.). Передусім ідеали цієї епохи були близькі О. Радищеву своїм гуманізмом. У центрі уваги автора «Подорожі з Петербурга до Москви» є людина з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю. О. Радищев *ставить питання про особисту свободу людини, яке в покріпаченій Росії того часу набуло гострого політичного змісту. Отже, є цілком закономірним той факт, що письменника цікавлять взаємини між окремим членом суспільства та іншими людьми. При цьому психологічний аналіз приводить Радищева до вивчення суспільних зв'язків людини, взаємовідносин між деспотичним правителем і його підданими, філософського осмислення Цих зв'язків, які, на думку Радищева, мають будуватися на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.

Українська філософська думка також не оминула проблем як Щодо впливу людей один на одного, так і їхніх традицій, звичаїв, стосовно ролі людини в розбудові суспільства. В перших пам'ятках Київської Русі («Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона, «Слово в новий тиждень після пасхи», «Притча про людську душу і про тіло» оратора й мислителя Кирила Турівського, «Повість минулих літ» літописця Нестора, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.) містяться цікаві відомості про соціальні відносини, спільну діяльність, психологічні особливості взаємодії і спілкування людей, їхні творчі здібності, вольові якості. Філософські та суспільно-політичні погляди вчених Києво-Могилянської академії зробили вагомий внесок у розуміння і осмислення проблем взаємодії людей у різних спільнотах. Туг працювали й читали курси С. Яворський, Ф. Прокопович. Г. Кониський та інші.

На думку філософа-просвітника Григорія Сковороди (1722— 1794 pp.), шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її самовиховання, мораль, творчу працю. За Г. Сковородою, запорука людською щастя полягає в самопізнанні, виявленні своїх здібностей, природних нахилів. Саме на цій основі виробляється відповідний спосіб взаємовідносин у суспільстві. Важливими для розв'язання проблеми співвідношення індивідуального й соціального, пізнання сутності людини. її психології, власного місця в суспільному''житті та в системі міжособистісних стосунків є соціальні висновки Г. Сковороди, які він зробив, керуючись ідеєю «еродної праці»: природа визначила людині її «еродність» — природний нахил до певного виду діяльності; щасливою людина стає тільки тоді, коли збігаються її задатки з обраною сферою діяльності; суспільні негаразди й нещастя постають з того, що люди опікуються не своєю справою, беруться до праці, до якої «не лежить серце», немає здібностей і нахилів. За таких умов Г. Сковорода палко відстоює рівність у взаємостосунках між людьми незалежно від соціального становища.

Соціально-психологічних проблем не обійшли і представники Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров (1817— 1885 pp.), Пантелеймон Куліш (1819—1897 pp.), Тарас Шевченко (1814—1861 pp.) та інші, які у взаємостосунках між людьми, між особою і соціумом чітко відстоювали ідеали свободи, рівності, відкидали всі форми поневолення, заперечували гноблення одними інших. Так, за концепцією М. Костомарова, згуртовує націю в єдине ціле, в державу народний характер, незмінний психологічний комплекс, завдяки якому народна маса може розглядатися як одна особа. Саме такою «єдиною особою» М. Костомаров вважав український народ. Проблему взаємовідносин індивіда й суспільства П. Куліш розглядав крізь призму «внутрішньою» і «зовнішнього», де «внутрішнє» — це «серце», а «зовнішнє» — це «голова». Т. ІІІевченко сповідував утвердження гуманних стосунків між людьми, коли добро переможе зло, коли люди стануть вільними.

Загалом розробка соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувала підґрунтя для розвитку соціально-психологічних ідей у рамках соціології, теорії еволюції та психології і сприяла появі перших соціально-психологічних концепцій «психологія народів», «психологія мас», «інстинктів соціальної поведінки» (середина XIX ст.).

Зародження соціології пов'язують з ім'ям французького філософа Огюста Конто (1798—1857 pp.) — родоначальника позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії і теології. О. Конт заявив про свій намір створити «систему позитивної моралі», маючи на увазі по суті соціальну психологію. Проте цей замисел він не встиг здійснити. Водночас О. Конт звернув увагу на такий парадокс: як людина може впливати на суспільство й сама формуватися піл його впливом? На думку вченого, психіка людини розвивається тільки в суспільстві, і її слід розглядати у взаємозв'язку із соціальним оточенням. Відповідно до позитивізму при вивченні поведінки людини і явищ суспільного життя необхідно використовувати той самий науковий підхід, що й у вивченні природного світу. Таким чином, попри деяку обмеженість такого підходу, О. Конт забезпечив певну основу для виникнення емпіричного напряму в галузі соціальних наук. Еміль Дюркгейм (1858—1917 pp.) — засновник французької соціологічної школи — дотримувався погляду, шо соціальні факти є зовнішніми стосовно індивідуальної свідомості й не залежать від неї. Саме тому «колективні уявлення» кожної спільноти формуються самі по собі. І хоча ці уявлення можуть виникати при взаємодії індивідів, їхні характеристики будуть іншими, аніж у індивідуальних уявлень, і від них не залежатимуть.

Вагомий вплив на розвиток соціально-психологічної думки зробили праці основоположника теорії еволюції Чарльза Дарвіна (1809—1882 pp.). Англійський вчений сформулював принцип природного добору, згідно з яким у боротьбі за існування виживають найбільш пристосованіші особи. За Ч. Дарвіном, людині властива розвинута здатність фізичної, соціальної і розумової адаптації до постійно змінюваного середовища, частина якого є соціальною (наприклад плем'я чи група). Виходячи з цього вияв емоцій має соціальну функцію за умов спілкування. Попри те, що дослідник приписував людині природну агресивність, він, як бачимо, визнавав роль соціальних впливів у формуванні індивідуальних моральних якостей. Послідовники Ч. Дарвіна звернулися до його теорії задля того, щоб використати її як основу для пояснення соціальних та соціально-психологічних явищ. На цьому грунті виник соціальний дарвінізм, який акцентував увагу на «боротьбі за існування» засобами міжособистісних і міжгрупових конфліктів. Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 pp.) вважається засновником соціального дарвінізму. Він використав дарвінізм для того, щоб довести перевагу одних соціальних груп над іншими. Таким чином, Г. Спенсер виправдовував війни, політику колоніалізму й будь-які дії, спрямовані на конкуренцію чи конфлікт.

На думку французького соціолога і криміналіста Габрієля Тарда (1843—1904 pp.), елементарний соціальний факт міститься не в межах одного мозку, а на стику кількох розумів, і це має вивчати інтерментальна психологія. Отже, загальна модель соціального передбачала взаємостосунки двох індивідів, із яких один наслідує іншого. У зв'язку з цим Г. Тард продовжує розвивати концепцію масового суспільства у своїй найважливішій праці «Закони наслідування», де він досліджує індивіда та його роль у суспільстві; підкреслює важливу тезу про те, шо суспільство є продуктом взаємодії індивідів; виходячи з логічного аналізу різних форм соціальної взаємодії, доводить, що їхня основа грунтується на асиміляції індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. За Г. Хардом, між індивідом і реальністю виникають суперечності, які він намагається подолати з допомогою створеної теорії наслідування, тобто процесу повторення різних форм соціального буття.

У США родоначальником психологічного напряму в соціології вважається Лестер Франк Ворд (1841 — 1913 pp.), який вважав інтелект рушійною силою історичного розвитку. В його теорії містяться ідеї щодо взаємного впливу індивіда і суспільства, відмінностей між людиною і твариною (людина перетворює обставини свого життя, а тварина пристосовується до них), пріоритету цілеспрямованих (людиною ініційованих) процесів над природними.

В Росії соціальна психологія розвивалася під впливом марксизму. Соціально-психологічні ідеї успішно пропагували такі представники психологічної школи в соціології, як М Михайловський, М. Кареєв. Так, Микола Михайловський (1842—1904 pp.) підкреслював вирішальну роль соціально-психологічного чинника в історичному процесі. Дієві сили цього поступу — герої і натовп, де перші управляють натовпом, його почуттями, інстинктами та ін. Стосунки між цими силами (героєм і натовпом) визначаються характером історичного моменту, особистісними властивостями героя, психологічними особливостями натовпу. В описаній у науковій літературі полеміці М. Михайловського з Г. Тардом (П. Шихірев та ін.) звертається увага на першість Михайловського в розробці психологічних проблем у соціології, на виокремлення ним таких психологічних чинників розвитку суспільства, як наслідування, суспільний настрій і соціальна поведінка. Водночас, на відміну від Тарда, Михайловсь-кий не вважав наслідування основним соціально-психологічним процесом, який детермінує психологію мас.

Микола Кареєв (1850—1931 pp.) продовжив розвивати психологічну лінію в соціології і ввійшов в історію соціологічної думки Росії як прихильник поєднання теоретичної соціології з філософією та психологією, в тому числі й соціальною психологією. Він неодноразово звертає увагу на важливу роль психології у поясненні суспільних явищ. Ці явища мають психологічне підґрунтя, адже вони виступають як продукт людської діяльності, у результаті якої втілюються в життя індивідуальні почуття, воля, уявлення, інтуїція, спосіб мислення. Учений вважав основним об'єктом соціальної психології процеси інтерментального життя. Водночас він не заперечував, що об'єктивований результат цієї взаємодії (релігія, наука та ін.) також піддається психологічному дослідженню. У своїх полемічних виступах М. Кареєв стверджував, що в суспільному житті, у діяльності велику роль відіграють інтелектуальний, емоційний і вольовий аспекти духовного світу людини. На його погляд, суспільство являє собою систему психічних і практичних взаємодій між людьми. Саме з таких позицій потрібно осмислювати взаємовідносини особистості й суспільства, розподіл праці, обмін послугами та продуктами людської діяльності, систему політичної влади тощо.

Певний внесок у розробку низки проблем соціальної психології вніс Георгій Плеханов (1856—1918 pp.) — революціонер, мислитель, засновник соціально-демократичного руху в Росії. Так, з позицій історичного матеріалізму він дав визначення поняттю «суспільна психологія». Зокрема, він розглядав її як конкретно-історичне і класове явище.

Із великого розмаїття перших соціально-психологічних теорій, які виникли на Заході в середині XIX століття, зазвичай виокремлюють три, найвагоміші: психологію народів, психологію мас, теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції «психологія народів» були німецькі вчені М. Лацарус, Г. Штейнталь і В. Вундт. Так, Вільгельм Вундт (1832—1920 pp.) стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. При цьому душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена в мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі. Схвально ставився до концепції «психологія народів» професор Харківського університету Олександр Потебня (1835—1891 pp.). Він дав філософське, етнопсихологічне обґрунтування виникненню, розвиткові мови та її ролі в суспільних взаємовідносинах. На думку вченого, мова і слово — це не лише засіб визначення думки, можливість спілкування, це також засіб творення свідомості, удосконалення думки — це водночас чинник етноформування і етноди-ференціювання. Отже, з мовою пов'язані прогрес у пізнанні, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками й можливість спілкуватися. Звісно, втрата народом своєї мови означає і втрату національної своєрідності. В цілому концепція «психологія народів» тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда на шкоду індивідуальній неповторності людини.

Представниками концепції «психологія мас» були французькі соціологи Г. Лебон та Г. Тард, італійський юрист С. Сігеле. Зокрема, Гюстав Лебон (1841 — 1931 pp.) підкреслював, що на зміну ері еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Дослідник відстоював позицію расового визначення, расової належності в розвитку цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуально творчої еліти. Г. Лебон виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії, доводячи при цьому, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, яка, на його думку, за сучасних умов відтісняється від участі в історичному процесі. Такий стан справ він пояснював тим, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації посилює роль мас в історичному процесі. Г. Лебон виокремив основні ознаки маси — втрата відповідальності, знеособленість, інтелект, домінування почуттів над розумом. Ототожнюючи масу з натовпом, сформулювавши концепцію масового суспільства, Г. Лебон характеризує його як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють під владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними управляє закон «духовної єдності народу».

Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на розв'язання проблеми психології мас, мають погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зигмунда Фройда (1856—1939 pp.), які найповніше викладені ним у прані «Масова психологія і аналіз людського Я» («Групова психологія і аналіз Его»). Структуру особистості, за 3. Фройдом, формують три іпостасі, інстанції: «Ід» (Id), або «Воно», «Его» (Ego), або «Я», і «Супер-Его» (Snper-Ego), або «Над-Я», ле «Ід» — не первісна, основна, найнейтральніша частина структури особистості, вона містить усе успадковане під час народження, її зміст майже цілком несвідомий; «Его», навпаки, підкоряється принципу реальності, постійно перебуває у зв'язку із зовнішнім середовищем, соціальною групою й виробляє ефективні способи спілкування із зовнішнім світом; «Супер-Его» — цс, власне, моральні принципи людини, що визначають прийнятність або неприйнятність для неї того чи іншого способу поведінки. Остання частина структури розвивається не з «Ід», а з «Его» і є суддею та цензором. 3.Фройд виокремив і три функції «Супер-Его»: совість, самоспостереження й формування ідеалів. У соціальній групі індивіди замінюють свій ідеал «Я» на масовий ідеал, що втілюється у вожді. Такий психологічний механізм, як ідентифікація, саме і спрацьовує завдяки тому, що індивіди ототожнюють себе з лідером як своїм ідеалом. За 3. Фройдом та його послідовниками, стан незадоволеності собою, тривоги й турботи, які часто виникають у людини в процесі взаємодії, є емоційним відтворенням у свідомості індивіда боротьби «Воно» і «Над-Я». Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє в себе захисні механізми: заперечення (якщо дійсність людині неприємна, то вона «закриває на неї очі», заперечує її наявність), придушення, стримування (цей механізм, на противагу запереченню, яке передусім стосується інформації, що надходить іззовні, належить до блокування внутрішніх імпульсів і погроз), раціоналізація (спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків, що суперечать моральним нормам), формування реакції (іноді люди приховують від самих себе мотив власної поведінки за рахунок його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу), проекція (цей механізм проявляється в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій особі), інтелектуалізація (намагання Уникнути загрозливої ситуації шляхом її обговорення в абстрактних термінах), заміщення (часткове задоволення неприйнятного мотиву яким-небудь морально допустимим способом).

3. Фройд звернувся до проблематики групової психології не випадково. Він нагромадив великий досвід, який став основою для розроблення положень психоаналітичної теорії, яка, своєю чергою, дала змогу по-новому підійти до пояснення низки соціально-психологічних феноменів. Отож його вплив на розвиток соціальної психології на Заході нині визнають усі відомі соціальні психологи, ставлячи ім'я дослідника поряд із такими засновниками цієї науки, як Г. Тард, В. Мак-Дугалл, С Сігеле та ін. На противагу багатьом психологам, які вважали інстинкти підґрунтям соціальної поведінки, 3. Фройд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Саме тому все розмаїття інстинктів він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (або сексуальні), та інстинкти смерті (або деструктивні), що руйнують життя. При цьому суспільство розглядається як ворожа стосовно людини сила, яка придушує її інстинктивні імпульси. У результаті з'являються фрустрації. Захистити людей від природних небезпечностей і від знищення один одного може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей викликає в них небажані риси характеру. Таким чином, 3. Фройд виходить за межі психології особистості. Водночас, розглядаючи питання групової психології, 3. Фройд і його послідовники спиралися все ж таки на методологію психоаналізу, екстраполюючи поняття і принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-психологічних явищ. Основою в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових стосунків були психологічні механізми такої групи, як сім'я, сили, які об'єднують людей у групу, ті ж самі лібідо, ідентифікація, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується, як зазначалося вище, аналізу взаємин лідера й маси. Так, члени різних соціальних груп ідентифікують себе з їхніми лідерами, які виступають у ролі ідеалів — у подобі батька. Тобто будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, котрі вважають лідера власним ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, що втілюється у вожді. 1 якщо вождь у психології натовпу є суб'єктом персональних дій, а його свідомий вольовий акт полягає в нав'язуванні іншим власного образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Звісно, ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки й насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як своїм ідеалом. А за схемою 3. Фройда, взаємини з лідером вибудовуються за аналогією стосунків дитини з батьком, який викликає в дитини (хлопчика) почуття страху й ненависті. При цьому соціальні почуття являються «перевернутими» почуттями ворожості, позаяк ідентифікація з лідером, подобою батька, є захисною реакцією, яка перетворює почуття ворожості індивіда на протилежні, соціально прийнятні. Саме тому зв'язки, які поєднують лідерів та інших членів групи, 3. Фройд вважає надзвичайно важливими для підтримки групової стабільності. 1 навіть важливішими, аніж зв'язки членів групи один з одним. Загалом, на думку 3. Фройда, саме в природі суспільства закладене намагання осіб, які перебувають при владі, перешкоджати вільному вияву імпульсів людей, котрі такої влади не мають. Водночас він відчував необхідність у такій соціальній системі, яка могла б регулювати прояви людської агресивності. 3. Фройда вважають одним з останніх видатних мислителів, які намагалися будувати соціально-психологічну теорію без відповідного підкріплення емпіричними даними.

Вищезгадані автори поняття маси протиставляли еліті, вождеві, лідерові, здатним навести порядок у середовищі маси, повести її за собою. С. Московічі таким чином визначає сутність позиції щодо психології мас одного з них — Г. Лебона:

• натовп у психологічному розумінні являє собою людей, наділених людською спільністю, а не просто зібраних в одному місці;

• індивід поводиться як і маса, але він — свідомо, а маса — неусвідомлено, позаяк свідомість індивідуальна, а безсвідоме — колективне;

• незважаючи на революційний спосіб дій, натовп залишається консервативним, він завжди закінчує відновленням того, що зруйнував, оскільки для натовпу важливішим є минуле, аніж сучасне;

• маса, хоч би якими були її культура, доктрина чи соціальний статус, потребує вождя, котрий переконує людей не за допомогою доказів розуму чи сили, а як гіпнотизер — своїм авторитетом;

• комунікація має ірраціональну основу, колективні переконання й такий інструмент, як навіювання;

• політика за необхідністю не чужа фантазії, адже її метою є управління масами; вона має спиратися на якусь вишу ідею (революції, родини), котру впроваджують у свідомість кожної людини з маси доти, доки не навіють її.

Загалом концепція «психологія мас» базується на абсолютизації індивідуального в розв'язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства.

Прагнення з'ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів передбачала теорія інстинктів соціальної поведінки англо-американського психолога Вільяма Мак-Дугалла (1871 — 1938 pp.) та його послідовників. У книзі «Вступ до соціальної психології» В. Мак-Дугалл стверджує, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти («схильності», «прагнення»). При цьому значна увага приділяється стадному інстинктові, що утримує людей разом, адже на ньому грунтується більшість соціальних інстинктів. Під інстинктом, звісно, розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Для певного інстинкту, на думку В. Мак-Дугалла, характерна відповідна емоція (наприклад, інстинктові втікання — емоція страху). З короткочасного стану емоція перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й визначає «інстинкт поведінки». Таким чином, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів. У цілому, вчення про інстинкти розглядало поведінку людини, її'' взаємодію із соціумом як похідні від вроджених особливостей індивіда.

Загальні висновки з підсумку викладених основних концептуальних засад соціальної психології є такими. Перш за все, треба визнати, що ці концепції підготували грунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов'язаний із перетворенням соціальної психології/на емпіричну, експериментально-прикладну науку. їхнє позитивне значення також полягає в тому, що були відокремлені й чітко сформульовані справді важливі питання, які потребували вирішення. Це передусім співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки тощо. Так, розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, прихильники названих концепцій шукали шляхи перетворення його на таку спільноту, яка позбулася б своїх негативних, руйнівних сил. При цьому, окрім волі, інтелекту, свідомості лідерів, вони визнавали й інші можливості подолати суперечності між індивідом і суспільством. Зокрема, В. Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об'єднання в групу. А 3. Фройд, своєю чергою, висунув завдання повернути масі саме ті якості, які були притаманні окремому індивідові до його залучення до маси. Заслуговує на увагу й те, що в перших соціально-психологічних теоріях їхні представники від самого початку намагалися знайти підходи до розв'язання посталих проблем у площинах двох парин: психології і соціології. Щоправда, наближення до соціальної психології лише з психологічного або соціологічного підходу не дає вичерпних відповідей, якщо вони не пов'язані між собою. Цікавими є уявлення цих учених про майбутнє ідеальне суспільство, яке безпосередньо пов'язується з максимальною згуртованістю й загальною узгодженістю дій людей.

Водночас через низку причин жодна з цих теоретичних концепцій не змогла адекватно розв'язати основну проблему соціальної психології — співвідношення соціального та індивідуального. Обмежували погляд на соціально-психологічні проблеми такі чинники:

• абсолютизація існування «надіндивідуальної душі», принципу «колективістського» розв'язання суперечностей між людиною та суспільством (концепція «психологія народів»);

• ототожнення соціального (колективного) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизація індивідуальності (еліти, вождів) як гаранта розуму, порядку та прогресу (концепція «психологія мас»);

• розгляд поведінки людини, соціальних зв'язків, форм суспільного життя як похідних від природжених (біологічних) здібностей індивіда (соціально-психологічне вчення про інстинкти);

• той факт, то перші соціально-психологічні концепції не спиралися на дослідницьку практику, вони взагалі не базувалися на дослідженнях, а були лише роздумами з приводу соціально-психологічних проблем.

Однак «заявка» на можливість існування соціальної психології була зроблена. Мислителі вважали, що тільки тоді, коли індивіди самі починають контролювати свою «соціальність», стає можливим передбачення їхньої поведінки. При цьому стверджувалося, що колективність і масовість можуть бути прийнятними й корисними за умови цілеспрямованого впливу на людей. Таким чином, відбувалося наближення до думки про організацію, регуляцію та управління натовпом. Отож динаміка соціального розвитку віл натовпу до групи як структурної одиниці організації є результатом загального поступу суспільства, а також зусиль учених — управлінців з організації групи й водночас різнобічного впливу її на індивіда. В цілому перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання.

1.5.1. У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології можна відокремити такі етапи:

• зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук (цей період розглянуто вище);

• відмежування соціальної психології від соціології та психології і оформлення її як самостійної галузі знання (кінець XIX — початок XX ст.);

• експериментальний період у розвитку соціальної психології (до 60-х років XX ст.);

• формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології.

Від перших теоретичних соціально-психологічних концепцій до перших підручників із соціальної психології, а від них до експерименту — таким є шлях, який можна позначити як виокремлення описової соціальної психології із філософії, соціології і загальної психології та оформлення її як самостійної галузі знання. Розглянуті соціально-психологічні концепції зумовлюють розвиток соціально-психологічного знання і являють собою основу для створення одних з перших підручників із соціальної психології, які побачили світ у 1908 ропі: «Соціальна психологія» американського соціолога Е. Росса та «Вступ до соціальної психології» англійського психолога, який переїхав до США, В. Мак-Дугалла. В американських підручниках називається ще одна дата, яка також вважається символічним започаткуванням соціальної психології як самостійної дисципліни: 1898 рік — проведення першого соціально-психологічного експерименту. Так, американський психолог Н. Триплетт звернув увагу на те, що велогонщики часто досягають кращих результатів за умови, коли вони безпосередньо змагаються один з одним, аніж тоді, коли проходять свою дистанцію самостійно, орієнтуючись лише на секундомір. Він також помітив, що середня швидкість руху велосипедиста на тій частині треку, де розташовані трибуни з глядачами, вища за середню швидкість руху на протилежній частині. Його експеримент з дітьми, яким було запропоновано намотувати волосінь на котушку спінінга, показав, що більшість дітей працювала швидше під час змагання один з одним, аніж на самоті. Висновок про те, що присутність людей впливає на поведінку і стан піддослідного, був опублікований в американському психологічному журналі, а сам автор набув репутації першого експериментатора. Однак дві «перші» полії не є першими, адже в 1897 році Дж. Болдуїн опублікував дослідження із соціальної психології. Відомі факти про те, що термін «соціальна психологія» використовувався для вивчення індивіда всередині суспільства ще в 1871 році. У принципі має значення не символічна дата самостійного утвердження соціальної психології, а факт наявності двох підходів до розв'язання соціально-психологічних проблем. Перший — індивідуалістський, тобто погляд на соціальну психологію крізь призму теорії інстинктів, а другий — колективістський, у традиціях психології мас. Подальше дослідження соціально-психологічних явищ пов'язується з максимальною згуртованістю, загальною узгодженістю дій людей, що є можливим за умов організації, управління та цілеспрямованого впливу на взаємодію. Соціальна психологія, зрештою, поступово переходить до нового етапу у своєму розвиткові — експериментального.

Експериментальний етап у розвитку соціальної психології невіддільний від теорії наукового управління, в царині якого було конкретизовано концепцію нормативного порядку (підпорядкування індивідуальної поведінки системі усталених у суспільстві норм). Класична теорія організації та управління пов'язана з ім'ям американського інженера-механіка Фредеріка Вінсіоу Тейлора (1856—1915 pp.), який вважається родоначальником наукового управління. Ф. Тейлор був переконаний, що максимальне процвітання роботодавця й кожного найманого робітника досягається в результаті контролю за процесом праці, який базується на таких принципах:

• використання наукових методів, відмова від застарілих «правил дія новачків»;

• жорсткий добір працівників, які мають необхідні для певної роботи фізичні якості й розумові здібності;

• підготовка, навчання й розвиток здібностей робітника, що і дасть йому змогу чітко слідувати встановленим процедурам;

• використання фінансових стимулів, які мають гарантувати виконання роботи відповідно до приписів (розпоряджень);

• покладання відповідальності за планування та організацію роботи на керівника, а не на робітника.

Концепція Ф. Тейлора зорієнтована не на маси, а на конкретного робітника, розглядаючи його як об'єкт вивчення. Оскільки економічні стимули (тобто гроші) є для робітника, на думку Ф. Тейлора, найважливішими, то він саме їм надавав перевагу, а внутрішній бік мотивації, пов'язаний з інтересами, ідеалами, ціннісними орієнтаціями працівника, залишався поза увагою дослідника. Не надавав Ф. Тейлор певного значення і психофізіологічним проблемам праці. Будучи переконаним у величезному значенні професійного добору, однак не маючи певних знань у галузі психології й фізіології, він не дійшов до психотехнічних способів добору. Ф. Тейлор не спромігся дати відповідь на запитання, чи може зовсім не навчена людина стати, приміром, токарем, оскільки його система мала справу з уже підготовленим робітником.

Представником класичної теорії управління, зокрема школи адміністративного менеджменту, був відомий французький інженер Аирі Файоль (1841 — 1925 pp.), який розробив принципи управління для організації в цілому, на відміну від Ф. Тейлора, в науковому управлінні якого основна увага приділялася виробничим системам. А. Файоль виокремив психологічні чинники підвищення продуктивності праці, такі як єдність керівництва, підпорядкування особистих інтересів загальним, ініціативність та інші. Загалом він сформулював чотирнадцять принципів управління, більшість з яких має й соціально-психологічний зміст:

• розподіл праці (цей чинник впливає на ефективність управління і сприяє розвиткові здібностей працівників і робітників);

• дисципліна (без неї не може добре розвиватися жодне підприємство); '

• повноваження і відповідальність (якщо управлінець має право віддавати накази, він, таким чином, бере на себе певну відповідальність за ці розпорядження);

• принцип єдиноначальності (для виконання будь-якого завдання, будь-якої дії робітник має отримувати накази тільки від свого керівника, то дасть змогу уникнути хаосу й суперечностей);

• єдність напряму і плану роботи для всіх (єдність керівництва);

• підпорядкування особистих інтересів загальним (інтереси одного співробітника або групи не повинні превалювати над рішенням основного завдання);

• принцип винагороди (якісну роботу слід справедливо винагороджувати, що сприятиме задоволенню потреб персоналу й фірми);

• «справедливість» (керівники повинні бути ввічливими, приязними і справедливими у ставленні до своїх підлеглих; справедливість, за А. Файолем, передбачає здоровий глузд, досвід і доброту);

• «централізація» і скалярний ланцюг (ієрархія) — що стосується першого принципу, то питання нейтралізації або децентралізації є питанням пропорції, пошуку оптимальності для певного підприємства; залежно від характеру керівника, надійності підлеглих і стану справи працівники мають право на ініціативу; загалом, згідно з цим принципом, визначається відносна важливість ролей керівника й підлеглого; щодо другого принципу, то ланцюг керівників віл гори донизу — це маршрут, яким пролягають комунікації, котрі починаються від керівників з максимальними повноваженнями, до тих, хто здійснює одну-дві функції управління; загальна сутність принципу полягає в підтримці командою комунікацій упродовж усього ланцюга;

• принцип «порядок» (робочі матеріали керівника мають бути в певному місці й у певний час, що дасть змогу уникнути незапланованих втрат);

• принцип тривалості перебування персоналу на посаді, стабільності складу персоналу (часта заміна співробітників є неефективною, вона позначається на якості роботи підприємства, фірми тощо, є причиною й наслідком поганого керівництва);

• ініціатива (це — джерело підприємницької сили, тому потрібно всіляко заохочувати ініціативних працівників, розвивати їхню ініціативу й підтримувати її);

• принцип корпоративного духу (керівник, який вміє задовольняти гонор підлеглих у найкращих його проявах, здатний підтримувати їхню ініціативу, набагато ліпший від того, котрий цього робити не вміє (або не хоче); гармонія, злагода персоналу, об'єднання інтересів співробітників і менеджменту — це велика сила; А. Файоль запропонував два способи досягнення корпоративного духу: намагання уникати чвар і розбрату серед підлеглих і опора на вербальні, а не письмові комунікації, в тих випадках, коли це спрощує і прискорює доведення інформації).

В цілому заслугою класичної теорії управління є те, що вона вперше поставила питання про дві функції управління, пов'язані з регуляцією технологічного пронесу й регуляцією людської діяльності. Якщо концепція «психології мас» пояснювала проблему управління як суб'єкт-об'єктне відношення (суб'єктом виступав той, хто керував, — лідер, вождь, еліта, а об'єктом — той, ким керували, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже, з'являється можливість вибору місця роботи, змінює стосунки між учасниками управління. Виявляється, що централізований державний апарат уже не може діяти за старою схемою: «сила — підпорядкування». Ситуація конкуренції, постійного впровадження нових винаходів у виробництво, гонитви за максимальним прибутком спричинювала появу обов'язкової раціоналізації виробництва й відтворення робочої сили з мінімальною вартістю. А це, своєю чергою, вимагало зміни сутності самої концепції управління, де панівним стає, як було показано вище, поняття «продуктивність праці», яке розглядається як похідне від оптимальної організації соціальних дій і відносин у суспільстві. Представники нового напряму вважали, що єдиною силою, здатною впорядкувати стихію ''поведінки, є система соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними й порядок у суспільстві. Виходячи з цього, нормативний порядок, тобто підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм, інтерпретується як реальність суспільства, як специфічно-соціальний чинник, або соціальна поведінка. А соціальна поведінка розглядається як взаємодія двох або більше індивідів на підставі усвідомлених установок та орієнтацій, зумовлених суспільними нормами.

Водночас розпочався пошук нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Перші роботи в цьому напрямку проводилися в рамках концепції людських стосунків. Яскравими представниками цієї теорії були М. П. Фоллетт і Е. Мейо.

Мері Паркер Фоллетт (1868—1933 pp.) особливу увагу приділяла аналізові динаміки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення планів та їх практичну реалізацію; прояву ініціативи індивідів, їх вмінню приймати рішення й утілювати в життя; використанню потенціалу всіх членів суспільства. Також вона цікавилася соціально-психологічними проблемами управління, зокрема дослідженням конфліктів, що виникають у групах; критикувала позиції представників наукового управління, побудовані на жорсткому розподілі праці; вважала, то виконання робітником за умов суворого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, хоча керівники, за М. Фоллетт, повинні надати робітникам шанс для розвитку і прояву власних умінь. Вивчаючи проблему лідерства в системі управління, вона стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має взяти на себе індивід, який краще від усіх розуміє проблеми, що склалися в управлінні, і пропонує шляхи виходу із проблемної ситуації.

Елтоп Мейо (1880—1957 pp.) — австралійський дослідник людських стосунків у менеджменті, так само як і М. Фоллетт, великою значення надавав ролі людського чинника в організації виробництва. Професор Гарвардської школи бізнесу часто-густо переоцінював цей фактор у промисловому управлінні, намагаючись привернути увагу вчених до специфіки людської поведінки в управлінській діяльності, яка здебільшого ігнорувалася концепцією наукового управління. Водночас Е. Мейо робив це для того, аби ідентифікувати соціальні і психологічні чинники, які впливають на процес праці. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, учений дійшов висновку, що її причиною передусім стала відсутність взаємних контактів між трудівницями під час робочої зміни, а це впливало на їхню задоволеність працею. Щоб виправити ситуацію, було запропоновано ввести обов'язкові паузи для відпочинку людей упродовж усього робочого дня, завдяки чому ткалі спочатку перезнайомилися, а відтак стали спілкуватися, утворюючи дружні компанії. Дані експериментів у містечку Гоуторн дали змогу дійти нових висновків. Відомо, що перша частина експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. У ході експерименту було виокремлено дві групи робітників (одна з них — контрольна). Отримані результати стали несподіваними для дослідників: від поліпшення освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але від зменшення освітлення й погіршення освітленості рівень виробітку також зростав. Цікавим виявився результат і в контрольній групі (в ній умови праці не змінювалися): обсяг виробництва зростав і тут.

Проведена робота дала змогу дійти висновку, шо на продуктивність праці діють інші, невідомі чинники, які впливають набагато сильніше, ніж фізичне середовище. Таким чином, друга група експериментів була спрямована на виявлення інших факторів праці. Експериментальна група, членами якої стали складальники телефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, котрий записував дані експериментів і реакцію працівників. Дослідники змінили певні перемінні, які охоплювали час роботи, тривалість перерв, можливість освіжитися; завбачливо було усунено втручання зовнішніх чинників. Усіх працівників поінформували про мету дослідження. Коли учасникам експерименту вдалося стабілізувати соціальну ситуацію у групі, а група перетворилася на команду, відбулися важливі зміни: було доведено, що такі чинники, як монотонність праці, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але ж вони не с основними; найважливішим фактором було визнано згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Названі чинники проявлялися у взаємодії і спілкуванні поза роботою, у прояві активності в допомозі колегам тощо. В цілому було доведено й зафіксовано, що поведінка людей залежить не стільки від змін фізичного середовища, скільки від його соціального сприйняття, отож керівники повинні більше уваги звертати на емоційні потреби підлеглих, на задоволення соціальних потреб та інтересів людей, на процеси адаптації робітників до зміни ситуації. Науковим результатом Гоуторнських експериментів стало запропоноване Е. Мейо поняття «соціальна людина» на відміну від поняття «економічна людина», яке визначало ідею теорії наукового управління: якщо для «економіста» стимулом є фінансова винагорода, то для «соціальної людини» важливими є стосунки в робочій групі. Такий висновок лав дослідникові змогу стверджувати, що найважливішою характеристикою людини в системі управління є велике бажання бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі і якщо управління ігноруватиме цей факт або якимось чином з ним боротиметься, це призведе до поразки менеджменту. Зрозуміло, дослідження Е. Мейо привернули увагу вчених до факту існування суб'єктивного ставлення індивідів один до одного, до роботи, умов праці в системі управління. При цьому людські стосунки стали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі і окремого робітника в цих контактах сприймали не лише як функціонера виробництва, а і як особистість із власними інтересами, почуттями, прагненнями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, де підкреслювалися технічні аспекти праці та передбачалося, що люди намагаються відповідати вимогам праці, Гоуторнський експеримент показав некоректність такого тлумачення: на поведінку працівників впливають не лише економічні чинники, але і їхні соціальні та індивідуальні потреби.

Центральне місце теоретико-прикладних досліджень у рамках теорії людських стосунків посідають такі соціально-психологічні цінності, як престиж, участь у спільних справах, робота у групі, яка перетворюється на джерело успіху індивіда. Науковий інтерес американського соціолога Чарльза Гортена Кулі (1864—1929 pp.) саме і становлять соціально-психологічні механізми, що формуються в результаті взаємодії між людьми у групі. Він увів у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група» і одним з перших ловів, що група здатна здійснювати жорсткий контроль за трудовою поведінкою своїх членів. При цьому Ч. Кулі стверджував, що основа взаємодії зумовлюється психічною природою людини й суспільство не може функціонувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок однією людиною іншої. На його думку, первинні групи становлять основу суспільства; саме тут відбувається соціалізація індивіда, формування його власного світосприйняття, соціального досвіду, пізнання соціальної дійсності, ідеалів, цінностей. Ч. Кулі першим уводить до наукового обігу поняття комунікації, яке визначає як механізм наявності й розвитку людських стосунків.

Отже, теорія людських стосунків зробила крок уперед у плані осмислення соціальної поведінки людини. Водночас вона, так само як і концепція наукового управління, залишила без відповіді питання про те, які ще чинники, окрім названих, впливають на підвищення продуктивності праці. Звісно, система факторів, які визначають продуктивність праці, є набагато складнішою, аніж передбачали Ф. Тейлор і Е. Мейо: поведінка робітників залежить від комплексу чинників, коло яких, звичайно, не обмежується фінансовими стимулами (Ф. Тейлор) і соціальними потребами (Е. Мейо).

Подальші експерименти в галузі наукової соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта, німецького психолога В. Меде. Ними були започатковані експериментальні дослідження з вивчення впливу групи на своїх членів під час виконання певної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (від англ. facilitate — полегшувати) та соціальну інгібіцію (від лат. inhibeo — стримую, придушую). Під час експерименту зафіксовано як поліпшення результатів чи продуктивності праці (ефект фа-силітації), так і їх погіршення (соціальна інгібіиія). Наступні дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, котрі впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ: характер завдань, які виконує людина; присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно — на якісні. Окрім цього, за присутності інших підвищується результативність простих різновидів діяльності і знижується — складних. З метою конкретизації характеру стосунків між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два різновиди ситуацій, які суттєво різняться. За ситуації, коли зміна поведінки індивіда відбувається в присутності інших людей, що поводяться пасивно, як глядачі, виявився ефект, котрий дістав назву публічного. Якщо поведінка індивіда змінюється в присутності інших, які беруть активну участь у цій діяльності, то говорять про коакційний ефект. При цьому коакцію як спільну дію, своєю чергою, відрізняють від інтеракції — взаємодії, що охоплює безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.

Характер експериментальних досліджень у західній соціальній психології визначала проблема, яка була пов'язана з вивченням ефекту впливу одного ''індивіда на іншого, індивіда на групу або групи на індивіда. Саме тому для Ф. Олпорта соціальна психологія стала наукою, яка вивчала поведінку індивіда в тих ситуаціях, де ця поведінка стимулює інших людей або є реакцією на неї. Таке визначення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів привело до вибору основної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його ^поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. 1 відповідно до предмета і основної одиниці аналізу найдоцільнішим способом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (відомо, що позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука має не пояснювати, а лише описувати явища). Після Першої світової війни соціальний і науковий клімат США найбільше сприяв перетворенню соціальної психології в науку про людину. Дисципліна в основному відійшла від широкого соціального контексту й перемістилася в лабораторію, тобто ізолювала об'єкти вивчення від соціальних явищ. Стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвиненою технікою експерименту й математичною обробкою даних. Також були сформульовані вимоги до експерименту, які передбачали:

• зведення до мінімуму сторонніх подразників з метою виявлення чіткого зв'язку між залежними і незалежними змінними;

• можливість експериментатора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них;

• точне вимірювання цих реакцій і перевірку їх у повторних експериментах з обов'язковим застосуванням методів математичної статистики.

Виходячи з цього, організація експерименту підпорядковувалася жорстким процедурним стандартам, згідно з якими мала чітко формулюватися гіпотеза. Власне, на перевірку гіпотези була спрямована процедура експерименту. При цьому гіпотеза зазвичай запозичувалася з інших галузей психології. Таким чином, експеримент був потрібен не стільки для її перевірки, скільки для її підтвердження, а сам він у цьому разі перетворювався на ситуацією міжособистісної взаємодії двох людей: експериментатора і піддослідного.

Названа побудова експерименту привела до появи цілої низки ефектів, один із яких відомий як «ефект експериментатора» (його очікування, знайомство з піддослідними, стать). Експериментатор здатен безпосередньо впливати на одержання тих чи інших результатів, наслідком чого може бути ефект передбачуваної оцінки, який виникає в піддослідного стосовно експериментатора і змушує його певною мірою діяти з експериментатором заодно. Поступово експериментування стало масовим традиційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної «лабораторної культури», тобто комплексу недекларованих правил поведінки експериментатора й піддослідного під час експерименту. Паралельно з «ефектом експериментатора» виявляється «ефект піддослідного», коли він ададітує свою поведінку до норм, які йому здаються прийнятними.

Одним з найважливіших результатів експериментального дослідження (кінець 20-х років XX ст.), яке тривало більш як десять років, стала поява відомої праці двох соціологів — американця В. Томаса й поляка, котрий згодом переїхав до США, Ф. Знанець-кого. Дослідники, вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували з Європи до Америки, встановили дві залежності, без яких неможливо було описати процес адаптації: перша — залежність індивіда від соціальної організації, друга — залежність соціальної організації від індивіда. Автори праці «Польський селянин у Європі і Америці» запропонували характеризувати два аспекти стосунків між особистістю і суспільством за допомогою понять «соціальна цінність» (для характеристики соціальної організації), «соціальна установка», «аттитюд» (для характеристики індивіда; це поняття також було введено до соціально-психологічної термінології). Уперше як емпіричну основу дослідження широко використовували особисті документи, зокрема, листи, біографічні і автобіографічні матеріали та ін. Соціальна психологія була визначена як «наукове дослідження установок». Саме тоді вивчення установок міцно ввійшло до основної проблематики західної соціальної психології.

Важливо зауважити той факт, що в американській експериментальній соціальній психології були й відхилення від основного методологічного напряму, коли внаслідок «великої депресії» і під час Другої світової війни став надзвичайно помітним тиск соціальних проблем. Це вимагало від соціальних психологів співробітництва й погодженості. Так, у 30-ті роки було створено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. А у відповідь на агресію нацистів і їхніх сателітів у 40-х роках соціальні психологи різних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну. Німецько-американського психолога Курта Левіна (1890—1947 pp.) вважають одним з тих дослідників, котрі спостерігати за ситуацією як у рідній країні, так і в усій Європі. Він звернув свій інтерес до соціальної психології через накладання розробленої ним «теорії поля» на групи. Використання ним конструктивних, а не класифікаційних методів дало змогу ставити експерименти з групами. Дослідник і його послідовники також працювали з групами у процесі щоденного життя локальних спільнот задля зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність ученого пов'язана з подальшим поширенням методу лабораторного експерименту в соціальній психології. Водночас, вивчаючи в його школі «групової динаміки» такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прийняття групового рішення, дослідник намагався таким чином розв'язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати результати дослідів на широке соціальне середовище. Отож К. Лсвін, з одного боку, вважав, що саме лабораторний експеримент є суто науковим методом, який дає змогу глибше проникнули в таємниці людської поведінки, а з другого — він не перетворював цей метод на самоціль, а лише на засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Загалом, особливістю практичних досліджень К. Левіна є те, що вони були об'єднані спільною теоретичною концепцією. Попри те, що розроблена ним «теорія поля» викликає в частини вчених заперечення, після його смерті західна психологія взагалі не мала якоїсь загальної теорії.

Подальші експериментальні дослідження виконуються на підставі так званих теорій середнього рівня, які не ведуть пошуків загальних закономірностей соціальної поведінки людини, а лише пояснюють деякі її аспекти. Через таке становище передусім в американській соціальній психології постало два важливих питання:

• практична значущість прикладних досліджень, здійснюваних за допомогою методу лабораторного експерименту (йдеться про валідність одержаних таким чином даних, можливість їх екстраполяції на соціальну дійсність та ін.);

• аналіз тих теоретичних орієнтацій, в річищі яких функціонує сучасна західна соціальна психологія.

В теоретичному плані чітко визначилися як мінімум чотири основних підходи: психоаналіз, біхевіоризм, когнітивізм та інтеракціонізм (див. табл. 1). Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані в рамках саме цих підходів. Утім особливий наголос було зроблено на біхевіористському підході, що відповідало експериментальному спрямуванню дисципліни.

Психоаналіз не набув значного поширення в соціальній психології. Неофройдизм, спираючись на соціально-психологічні ідеї 3. Фройда і власні розробки, створив специфічну соціальну психологію. Його представники намагаються перебороти біологізм класичного фройдизму і ввести основні його положення до соціального контексту. Відомі й інші теорії, які безпосередньо вводять в орбіту соціальної психології ідеї класичного фройдизму. Зокрема, ідеться про теорії групових процесів. Тут є спроби відійти від діадичної взаємодії і розглянути низку процесів у численнішій групі. Вважається, що саме в руслі цієї течії зародилася практика створення Т-груп (груп тренінгу).

Біхевіоризм одним з перших звернувся до соціально-психологічної проблематики. В межах цього напряму розроблялася низка ідей, які сьогодні становлять інтерес і цінність. Це передусім проблеми соціальної агресії та її можливих детермінант, шляхів і методів соціального научіння, технологій міжособистісної взаємодії та ін. В наш час біхевіоризм у соціальній психології використовує ті варіанти цієї течії, які пов'язані з необіхевіоризмом. У ньому виокремлюють два напрями: введення ідеї проміжних перемінних та збереження найбільш ортодоксальних форм класичного біхевіоризму. К. Халл, Б. Скіннер, А. Бандура, Н. Міллер

Когнітивізм Свій початок когнітивізм веде від гештальтпсихології і теорії поля К. Левіна. Вихідний принцип — аналіз соціальної поведінки з погляду пізнавальних процесів індивіда. Особливе місце в цьому напрямі посідають теорії когнітивної відповідності. Вони виходять з положення про те, що основним мотивувальним чинником поведінки індивіда є потреба у встановленні відповідності, збалансованості його когнітивної структури. До цих теорій належать: теорія збалансованих структур Ф. Гайдера, теорія комунікативних актів Т. Ньюкома, теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера та ін. Когнітивна орієнтація набуває дедалі значнішого поширення.Аналіз людської поведінки на основі врахування суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; основна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів і мови, рольовій поведінці особистості й нормам, що регулюють соціальну взаємодію. Інтеракціонізм — єдина соціологічна за походженням теоретична орієнтація, її джерелом стала теорія символічного інтеракціонізму Дж. Мід, Е. Гофман, М. Шериф

Дж. Міда, яка ґрунтується розумінні групи як цілого. 1 ця цілісність превалює над індивідом. Саме тому поведінка людини у групі інтерпретується та аналізується в рамках цілісної групової активності. В цьому напрямку більшою мірою, аніж в інших теоретичних орієнтаціях, зроблена спроба встановити саме соціальні детермінанти людської поведінки. 3 цією метою вводиться як визначальне поняття «взаємодія», в ході якої і здійснюється формування особистості. В царині інтеракціонізму сформувалися теорії: рольової пове