Конституцiйно-правовi способи захисту соцiальних прав i cвобод.

Конституційний механізм забезпечення основних прав і свобод виявляється у функціонуванні певних організаційних і процесуальних інститутів правового захисту, які є в тісній діалектичній взаємозалежності. Таким чином, основні права і свободи в си­стем! конституційного права становлять певну сукупність надпозитивних ідей та уявлень, які в механізмі конституційної юстиції реалізуються через формування основоположних принципів права. Надпозитивний характер основних прав прямо випливає із конституційного положення про їхній невичерпний і невідчужуваний характер (ст. 22) та із заборони ревізувати Основний Закон у бік обмеження «каталогу» та зниження рівня гарантій правового захисту прав і свобод людини та громадянина (ст. 157). Водночас ефективне функціонування конституційної юстиції залежить від організаційних і процесуальних механізмів забезпечення основних прав і свобод, що має особливе значення для гарантування соціальних, економічних, культурно-духовних прав.

Сьогодні визнається в науковій думці, що практично всі основні права тією чи іншою мірою інтенсивно пов'язані з організаційною структурою держави та процесуальними нормами³. Фундаментальні права і свободи людини, які визнаються, тобто санкціонуються та гарантуються державою як основні, потребують конкретизації у по­точному законодавстві, а в деяких випадках - у ході здійснення конституційної юрисдикції. Наприклад, у діяльності Конституційного Суду України вже виникала необхідність інтерпретації деяких юридичних термінів, зокрема таких, як «члени сім'ї», «законодавство», «свобода вибору захисника» тощо. Тому очевидним є те, що навіть так звані «негативні» права (право на життя, гарантії особистої недоторканності, приватної власності, житла та іншого володіння особи, засобів комунікації та зв'язку тощо), які відтворюють межі втручання держави у приватну сферу індивіда, потребують своєї конкретизації та деталізації в поточному законодавстві на відміну від практики судової нормотворчості, яка спостерігалася ще близько ста років тому в англосаксонській правовій системі. Ще більш складним уявляється механізм захисту соціальних, економічних, культурно-духовних прав, який обумовлює цілу низку організаційно-структурних засад публічної влади, а також певну мережу «соціальних агентів» держави, які б обслуговували реалізацію цих основних прав і свобод.

Специфічним є також механізм правового захисту деяких політичних прав і свобод. Зокрема, порушені виборчі та референдарні права не завжди можуть бути належним чи­ном захищені та поновлені. Оскільки підставою для їхнього поновлення є, як правило, суттєве порушення законності в даних процедурах, яке безпосередньо впливає на їх результати, то в більшості випадків суд може лише обмежитися констатацією факту про порушення (відмова в реєстрації громадянина у списках виборців, непоодинокі приклади голосування одного члена сім'ї за інших). Таким чином, ця проблематика переміщується в площину політичного процесу. На думку науковця К.Грасхофа, сфера суб'єктивного виборчого права включає право на участь у виборах, право громадян на участь у політичному житті, індивідуальне право громадянина наполягати на дотриманні належних строків виборів і належного терміну повноважень парламенту чергового скликання. Оскільки проблема належного захисту цього права не розроблена, то в більшості випадків доводиться рахуватися лише з можливістю констатації порушення суб'єктивного виборчого права. Наприклад, у ФРН Бундестаг здійснює перевірку результатів виборів до парламенту, і лише за ініціативою депутатів Бундестагу Федеральний Конституційний Суд вправі здійснити перевірку конституційності виборів. Згідно з французькою моделлю Конституційна рада здійснює реєстрацію кандидатів у Президен­та та перевірку виборів до парламенту, а також виборів Президента. Розгляд такого ро­ду спорів на загальнонаціональному рівні дає змогу учасникам політичного процесу безпосередньо впливати на народне волевиявлення. Таким чином, діалектика між основними правами та принципом суверенітету народу зумовлена наявними демократичними інститутами, існуючими традиціями демократії, ступенем розвитку політичної системи. Тому проблема судового захисту виборчих і референдарних прав, а також деяких інших політичних прав потребує свого окремого дослідження,

оскільки засоби судової влади у даному випадку є обмеженими.