Американська культура та здобуття державної незалежності США

До часу воєнно-революційних подій 1775—1783 років населення англійських колоній (чисельністю близько З млн чоловік) не було згуртованою спільнотою. Загальні традиції, власна матеріальна й духовна культура перебували в процесі заро­дження. Утвердження буржуазного напряму їхнього роз­витку не потребувало значних зусиль (як, наприклад, у країнах Західної Європи) для руйнування середньовічних інституцій, бо від самого початку існування північноамери­канських колоній вони мали по суті буржуазний характер. Це зовсім не означає, що імпортований з Англії феодалізм не був серйозною перешкодою на шляху соціально-еко­номічного прогресу. Не оформившися в єдину систему, не набувши через несприятливі для нього історичні й гео­графічні умови повсюдного поширення, феодалізм як со­ціальна тенденція протягом певного періоду все ж таки був реальною альтернативою буржуазного розвитку в Америці. Два століття революційного періоду, конфліктність подій визвольного руху 1763—1775 років підтверджують це.

Почавшися збройним повстанням у Лексингтоні й Кон-корді (квітень-травень 1775 р.) та закінчившися 3 вересня 1783 року переможним укладенням мирного договору з Англією, революційна війна колоній за незалежність була разом з тим і широкомасштабною громадянською війною, у якій брали участь практично всі верстви населення.

Основна найбільш радикальна й активна сила табору патріотів (віґів) об'єднала ремісників, дрібну міську буржуа­зію, багатьох фермерів. Ця група склала головну силу амери­канської революції. Саме «ініціатива знизу», політична актив­ність народних мас, із яких формувалися в основному загони добровольців, міліцейських частин, а потім і регулярної армії (створена 14 червня 1775 р.), мала вирішальний вплив на розвиток революційних подій, на демократичні перетворення внутрішнього життя американської держави післяреволю­ційного періоду.

Тактика поступок, лавірування й компромісу до­помогла американській буржуазії, яка об'єдналася із земель­ною аристократією, досить успішно використати політичну, соціально-економічну та культурну ситуацію у власних інте­ресах, її представники утворшіи комісії з підготовки Декла­рації про незалежність (Т. Джефферсон, Б. Франклін, Дж. Адамс, Р. Шерман, Р. Лівінґстон), «Статей конфеде­рації» (голова — Дж. Дікінс) та федеральної конституції 1787року (Дж. Медісон, А. Гамільтон, Дж. Джей та інші).

Декларація про незалежність — один з найважливіших документів американської історії, який знаменував початок нового етапу її розвитку. Декларація віддзеркалювала філо­софію нової епохи та народженої нації. Вона була логічним узагальненням півторастолітнього досвіду політико-еконо-мічного життя американських колоній, демократичних тра­дицій, які склалися за цей період і потребували свого продовження.

Багато положень цього документа сформульовано згідно з філософськими поглядами її автора — Томаса Джеффер-сона, які розвивалися в напрямі ідей античних авторів, філософів Просвітництва, зокрема вчення Дж. Локка. Для американців узагалі характерні прагнення віднайти корені своєї молодої культури в історичній давнині. В пошуках спадкоємності вони заглиблювалися в історію давніх римлян, використовували їхню термінологію та аргументацію. Так з 'явилася назва верхньої палати конгресу — сенат; Капітолій та Білий дім збудовані відповідно до римських архітектурних форм, навіть текст девізу «З багатьох — єдине» на великій печатці запозичено з твору Цицерона.

Декларація, проголошуючи незалежність і свободу ко­лоній — Сполучених Штатів Америки, закликала до боротьби з феодально-монархічними порядками, обгрунтувала основу державного устрою — принципи народного сувере­нітету. Це був перший в історії документ, в якому не­від'ємним правом людини затверджувалося право на життя, свободу та прагнення щастя.

Політична емансипація не зменшувала релігійність амери­канця. Більше того, успішне завершення революції посилило вплив провіденціалістської ідеології.

День прийняття Декларації про незалежність — 4 липня 1776 року — став національним святом американського народу.

У зміцненні конституційних засад, які б гарантували стабільність владних структур і захищали буржуазні права й свободи, були заінтересовані як консервативно зорієнтовані політичні діячі, так і представники буржуазно-демократич­них кіл. І перші, і другі хотіли мати сильну централізовану державу. Однак перші вбачали вихід у встановленні мо­нархічного устрою, а другі були прихильниками буржуазної республіканської форми правління. Компроміс було знайде­но на центристських засадах і зафіксовано в новій Консти­туції 1787 року (в її виробленні важливу роль відіграв Дж. Медісон). Вона була своєрідним утіленням американ­ського духу й символом стабільності. Маючи форму ділового, сухого документа, Конституція закріплювала політичну віру американської нації, формуванням основних принципів керування підтверджувала ідею політичного представницт­ва різних територій та груп населення в системі влади, ідею, яка вже ввійшла у свідомість широких кіл населення.

Максимальна централізація влади досягалася наданням таких широких повноважень голові виконавчої влади — президентові (який одночасно був верховним головноко­мандувачем), що ця система правління дістала назву «імпер­ського президентства». Поряд із цим визнавалася законність існування територіальних одиниць — урядів штатів і міс­цевих органів управління. Інституція президентства була однією з трьох складових системи вищих політичних орга­нів: виконавчої влади, законодавчої (двопалатний конгрес) та судової (Верховний суд). Принцип «поділу влад» як найважливіший механізм збалансування різних інтересів став одним із основних положень Конституції й підґрунтям федерального устрою державно-політичної системи США. В основу Конституції було покладено концепцію «регулю­вання» суспільства, яке складається з фракцій чи класів. За задумом її творців, вона мала спиратися на систему «стримань і противаг». Таким чином створювалася правова база для формування політичної опозиції.

Великим успіхом демократичних сил було доповнення федеральної Конституції Біллем про права (який вже існував у конституціях десяти штатів). У ньому викладалися буржуазні права та свободи, захист яких гарантувався державою. Вони грунтувалися на ідеї самоцінності окремої особи, гарантіях невтручання в її життя та недопустимості її пося­гань на права й свободи інших членів суспільства.

Десять поправок стосувалися свободи слова, друку та зборів (перша поправка), права держави мати для оборони ополчення, а громадян —· зброю (друга), правила роз­квартирування військ у приватних будинках (третя), захист недоторканності особи й майна (четверта), введення суду присяжних та інших процедур судочинства (п'ята, шоста, сьома й восьма). У дев'ятій поправці підтверджувалася незмінність прав, які вже мав народ, десята ж констатувала недоторканність тих прав штатів, які не були передані центральному урядові. «Великий американський експери­мент» мав продемонструвати можливість поєднання су­спільного порядку та індивідуальної свободи. Інша справа, що ідеали часто вступали в суперечність з американською дійсністю й не завжди реалізовувалися на практиці (на­приклад, деякі положення Декларації та Конституції не поширювалися на жіноче населення штатів і корінних жителів Америки; до Громадянської війни 1861 — 1865 pp. зберігалася інституція рабства).

Конституцією 1787 року, найпрогресивнішою для того часу, завершилося створення США. Утверджуючи в Америці передовий республіканський устрій, Декларація про неза­лежність і Конституція відкрили новий етап історичного розвитку не лише США, а й світового процесу буржуазно-демократичних перетворень (Франція, Іспанія, Португалія та інші).

Американська художня культура спрямовується на розвиток демократичних засад. Літературно-естетична думка, яка надихалася ідеалами Про­світництва, поринає в пошуки національного героя, національного автора, шляхів розвитку національних жанрів. Проблемою самовизначення розпочинається «золотий вік» американської класики. Переплавка європейських культур­них традицій поєднувалася з прагненням знайти власне обличчя, самобутнє, неповторне. Ще до створення держави в деяких мистецтвах існували власні традиції. Так, у живо­писі тривав розвиток мистецтва портрета, розквіт якого на­дихався просвітницькими ідеалами рівності й незалежності особи. Класичний стиль малярів відповідав світові, сповне­ному мужністю і патріотизмом.

Портрети Д. С Коплі, Р. Ерла, Ч. Піла мовою живо­пису затверджували новий образ загальнонаціонального героя — творця революції. Виникає величезна кількість зображень Дж. Вашингтона, Б. Франкліна.

Змінюється ставлення до мистецтва архітектури. Вона набуває громадянського, героїзованого звучання. Будується велика кількість громадських споруд. Розвиваються графіка та мистецтво газетно-журнальної карикатури. Все підпо­рядковується намаганням уславити характер, гідність, не­залежність, героїзм американців.

Просвітницькі ідеали демократії та республіканізму сти­мулювали розвиток світської літератури.