Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на захист та у стані крайньої необережності.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

1. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Одним із способів самозахисту права є необхідна оборона. Самозахист права, відповідно до ст. 19 ЦК, відноситься до форм захисту цивільних прав від порушень і протиправних посягань шляхом застосування протидії.

На відміну від крайньої необхідності (визначення якої дається в ст. 1171 ЦК) зміст необхідної оборони повністю не розкривається. Ознаки необхідної оборони містяться у ст. 36 КК. Так, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному завданні шкоди особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються, від суспільне небезпечних посягань, тому питання про відповідальність відпадає.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1169 ЦК та норми чинного кримінального і адміністративного законодавства, можна виділити наступні ознаки необхідної оборони: а) необхідна оборона пов´ язана з безумовним правом особи на самозахист своїх цивільних прав та обов´ язків; б) необхідна оборона здійснюється через зазіхання на особу чи майно заподіювача шкоди; в) необхідна оборона можлива лише у разі зазіхання людини, а не тварин, юридичних осіб та інших неживих предметів; г) зазіхання повинно бути реальним, а не удаваним; ґ) застосування необхідної оборони можливе як при захисті власного здоров´ я, життя, майна, так і здоров´ я, життя, майна інших осіб, зокрема, суспільства, держави; д) необхідна оборона може мати місце лише відносно неправомірних зазіхань. Захист допускається і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо ними створюється реальна загроза завдання шкоди інтересам, що охороняються. Наприклад, правомірною буде необхідна оборона від суспільно небезпечних дій особи, яка, виконуючи злочинний наказ, не усвідомлює його злочинного характеру; правомірним буде завдання шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм.

Однією із важливих умов правомірності захисту є умова про недопустимість перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням цих меж визнається невідповідність захисних мір характеру і небезпеці посягання. Перевищення меж необхідної оборони є неправомірною дією — комуляцією двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов´ язку відшкодувати шкоду є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному випадку відшкодовується згідно правил ст. 1166 ЦК. Але відповідно до ст. 1193 ЦК, враховуючи вину потерпілого (нападаючої особи) та матеріальне становище особи, яка завдала шкоди, розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні може бути відмовлено.

Інститут необхідної оборони має певні особливості застосування щодо окремих правовідносин. Наприклад, право кожного громадянина на необхідну оборону перетворюється для військовослужбовця в обов´ язок на оборону в усіх тих випадках, коли має місце суспільно небезпечне посягання на державу, на встановлений в армії порядок несення військової служби, на військове майно, а також на самого військовослужбовця та третіх осіб. При цьому він зобов´ язаний використовувати усі засоби впливу, не зупиняючись перед застосуванням сили та зброї.

У частині 2 ст. 1169 ЦК мова йде вже про шкоду, завдану у зв´ язку із самозахистом третім особам. Так, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію. У даному правилі відображається судова практика застосування інституту самозахисту.

Положення, закріплені в ст. 1169 ЦК, є загальними. Тому з ними пов´ язані норми про спеціальні делікти. Тобто передбачена останніми відповідальність не настає, якщо шкода завдана у разі самозахисту.