Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основи теорії права 3 страница






г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні
умови для повнішої реалізації правових норм;

ґ) вона відображає елементи творчості, що означає нефор-мальність рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-кон­
кретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за
сутністю відрізняються від правових приписів загального харак­
теру (тобто нормативно-правових актів);

є) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.


Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів пра­
ва без державно-владної діяльності компетентних органів держа­
ви або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу,
зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здій­
снення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судово­
му порядку, спір з приводу права на спадщину);

- коли особа притягується до юридичної відповідальності за
скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

- законність (здійснення в суворо встановленому законодав­
ством порядку);

- обгрунтованість (винесення рішення лише на підставі по­
вного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації,
за якої відбувається правозастосування, а також особливостей
особи, стосовно якої виноситься рішення);

- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм
права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми
моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встанов­
лення юридично значущих фактів (визначення часу, способу,
місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до
скоєного тощо);

б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії
відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація
оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім
робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається
та роз'яснюється її зміст);

в) ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення
■ ктом правозастосування індивідуально-конкретного

рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпо­ширенішою. Письмова форма передбачає видання правозасто-говного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетент-■ ого органу.


 


 


134


Глава 4


Основи теорії права


135


 


Правозастосовний акт - це індивідуально-конкретний, дер­жавно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, конста­туюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція ди­ректора заводу на заяві робітника про надання матеріальної до­помоги).

Види правозастосовних актів:

- за суб'єктами видання — акти органів державної влади (за­
конодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових
державних і недержавних органів, органів місцевого самовря­
дування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадсь­
ких організацій;

- за способом організації суспільних відносин, які підлягають
регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

- за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та
письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфі­кації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридич­них наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усьо­го закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту пра­вової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юри­дичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову нор­му, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту


норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виража­тися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулю­вання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до ство­рення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих пра­вил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлю­ють правові правила поведінки.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкрет­ного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального зна­чення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить право­ву норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити


 


136


Глава 4


Основи теорії права


137


 


підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти нових норм не створюють: вони слу­гують своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

а) тлумачення правозастосовувача, відображене у правозас-
тосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обо­
в'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин,
з приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок,
постанова тощо);

б) тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозас-
тосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого про­
цесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопо­
рушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести
мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу,
який перевіряє законність і правомірність правозастосовного
акта з конкретної юридичної справи. Перебуваючи в межах
компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх
учасників справи.

Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридич­ної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За фор­мою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз'яс­нення правових актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли йдеться про док­тринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути сис­тематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.


Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, зведення до системи, наприклад через організацію дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх по­всякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежуваль­не (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — це зміст норми пра­ва вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення — це зміст норми права ширший за його буквальне значення.

Розрізняють також способи тлумачення, а саме:

а) мовне (граматичне) з'ясування змісту правової норми че­
рез досвід її словесного формулювання на підставі лексичних,
морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

б) логічне з'ясування змісту правової норми завдяки безпо­
середньому використанню законів і правил формальної логіки;

в) систематичне з'ясування змісту правової норми залежно
від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм
права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інсти­
тутів і галузей права;

г) історико-політичне з'ясування сутності правової норми на
основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

г) телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової норми
через з'ясування її мети;

д) спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридич-
му термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної
науки, техніки і практики.


 


138


Глава 4


Основи теорії права


139


 


§ 9. Правові відносини.

Загальна характеристика

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиня­ються. Правовідносинице врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаєм­них суб'єктивних прав і юридичних обоє 'язків, що забезпечують­ся державою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права або укладення угоди; б) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктні права та юридичні обов'яз­ки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контро­люється і забезпечується державою.

Правовідносини можна аналізувати за такими підставами: за­лежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові тощо); за дією в часі (тривалі й нетривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регуля­тивні та охоронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідно­син є юридичні факти (прийняття, зміна чи припинення норма­тивно-правового акта, укладення угоди)

Суб'єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктів правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо); громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.


Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків

Дієздатність - це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юри­дичні обов'язки. її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особи­сто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути гро­мадянами України, іноземними громадянами, особами без гро­мадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадо­вих осіб і спеціальних суб'єктів.

Юридичними особами визнаються організації, що мають осо­бисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та осо­бистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивача­ми в загальному, арбітражному чи третейському суді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які за­довольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактично­го і юридичного.

Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обо­в'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'я­заних суб'єктів.

Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяль­ність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обо-з'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості, як діяль­ність за своїм бажанням; вимагання певних дій від обов'язкової сторони: користування соціальним благом, що закріплене суб'єктив-правом; звернення до компетентного органу чи посадової хоби за захистом свого права.

Юридичні обов'язки — це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної, поведінки особи


 


140


Г лава 4


Основи теорії права


141


 


(суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктив­ного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності здійсню­вати певні дії; утримуватися від дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконан­ня чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, перед­бачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнен­ня, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; за­лежно від форми їх прояву — позитивні й негативні; за характе­ром дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразо­вої дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зок­рема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків (скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою тощо). А ще виокремлюють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спри­чинення юридичних наслідків.

Неправомірні юридичні дії — це правові аномалії, зловживан­ня правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть люди­ни, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передба­чаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне


значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист змо­же аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно викори­стовувати юридичні норми.

§ 10. Правоохоронна система

та правоохоронна діяльність

Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправних діянь, а саме: об'єкти та мету правоохорони; суб'єктів правоохорони; право­охоронну діяльність.

У сучасній літературі поняття «правоохоронна діяльність» визначається по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб'єктів такої діяльності. Більшість авторів вважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими осо­бами та іншими державними організаціями, а й недержавними структурами.

Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі пра-воохоронної діяльності в системі інших правових форм діяльності держави щодо здійснення її функцій.

Нас цікавить правоохоронна діяльність, що здійснюється державними і недержавними суб'єктами правоохоронних органів, насамперед, силовими структурами, судовими органа­ми й адвокатурою.

Ознаки правоохоронної діяльності:

а) в її основі завдання з розгляду юридичної справи;

б) вона здійснюється компетентними державними і недер­
жавними суб'єктами, коло яких визначається чинними законо­
давчими актами;

в) використовуються різні форми реалізації правових норм;

г) приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що
мають офіційний характер і передбачену законодавством форму;

г) вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з використанням різноманітних юридичних методів.

Звідси, правоохоронна діяльність — це закріплені чинними процесуальними нормами діяння компетентних суб'єктів дер-


 


 


142


Глава 4


Основи теорії права


143


 


жавних і недержавних організацій та їхніх посадових осіб з роз­гляду юридичних справ, охорони та захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріальних правових норм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку1.

§ 11. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

Законність — явище багатогранне. її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення мають і такі категорії, як зміцнення законності, порушення законності, стан законності тощо.

Передусім спинімося на законності як режимі точного вико­нання чинного закону, оскільки закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується.

Тобто, законність — це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей; ре­жим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством.

Основними засадами законності вважають:

а) верховенство закону в системі нормативних актів;

б) єдиність вимог щодо дотримання виконання законів;

в) незаперечність закону в соціальній практиці;

г) реальний характер законності;
ґ) забезпечення прав людини;

д) невідворотність відповідальності за правопорушення;

є) взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості тощо.

В Україні діє принцип верховенства права (правового зако­ну). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та правовими актами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції Украї-

1 Докладніше про правоохоронну діяльність див. розділ III


ни. Щодо громадян діє принцип: «Дозволено все, що не заборо­нено законом». Державні органи, органи місцевого самовряду­вання, посадові особи діють за принципом «дозволено лише те, що визначено законом»

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно всіх суб'єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризуєть­ся тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв.

Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Забезпечення прав людини. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і гро­мадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує пра­ва людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кож­не скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоб винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоб жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Взаємозв'язок законності й доцільності. Закони та на їхній основі підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно для громадянсько­го суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захи­щати інтереси тільки якоїсь певної партії, класу чи групи лю­дей. Якщо норма права перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.

Взаємозв'язок законності та культурності. За відсутності єдиної законності немає й культурності. Ці два поняття взаємо-умовлювані. Якщо немає достатньої культурності, то немає й достатньої законності.


 


144


Глава 4


Основи теорії права


145


 


Взаємозв'язок законності та справедливості. Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а також його втілення в по­всякденне життя мають спиратися на справедливість.

Законність і демократія. Демократія (в перекладі з грецької — «народовладдя») означає:

а) широку участь громадськості в управлінні справами дер­
жави й суспільства;

б) підвищення активності політичних партій і громадських
організацій, інших громадських об'єднань;

в) зміцнення правової основи державного та суспільного
життя;

г) утвердження прав і свобод громадян і людини;

ґ) свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

д) вдосконалення системи державних органів і органів
місцевого самоврядування.

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція України має вищу юридичну силу, її нор­ми прямої дії. Решта правових актів не повинні суперечити Конституції і конституційним законам України.

Державні органи, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи мають діяти в межах їхньої компетенції.

Результатом законності визнають певний її стан - правопо­рядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, в яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Правопорядку притаманні наступні риси: непорушення за-гальноправових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об'єднань; реалізація учасниками правовід­носин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний і громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок — реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціаль­ним принципам, суспільній моралі.


Громадський порядок — порядок у громадських місцях.

Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випли­вають з нормативних та індивідуально-правових актів, техноло-гічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі її види: державна, фінансо­ва, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, еколо­гічна тощо.

Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, харак теризується правопорядком.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин на­явним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійснен­ню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадсь­ким порядком.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.