Жіночі прикраси XV-XVIII століть

Згадки в літературних джерелах про золотарів (так в Україні часто називали майстрів-ювелірів) свідчать, що це ремесло розвивалось у ХІV-ХVІ ст. в українських містах Львові, Києві, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Галичі, Белзі та ін. Основними металами для виготовлення жіночих прикрас тоді було золото і срібло. Наділені високими пластичними якостями, ковкістю, ці метали гарно відбивають світлове проміння та дають можливість моделюванням об’ємів і форм утворювати цікаві світло-тіньові ефекти.

Часто застосовувались у прикрасах кольорові шляхетні камені, які в ХV-ХVІ ст. цінувались не за високу якість і чистоту, яскравий блиск чи матеріальну вартість, а головним чином за їх колір – ніжну голубінь сапфіра, таємничу зелень смарагда, гарячий колір яхонта. Камінчики могли бути довільної форми, з природними недоліками, нерівномірного забарвлення, бліді. їх оправляли у такому ж вигляді, монтуючи кожен окремо, часто на віддалі один від одного, в орнаментованому емаллю, черню, карбуванням гнізді. Підхід до каменів змінився в другій половині XVII ст., коли їх все рідше стали сприймати як кольорові плями на полискуючому тлі металів. Такі зміни відбулись внаслідок тісних контактів ремісників цієї галузі з Константинополем, звідки, в основному, завозили до Львова та інших міст кольорові камені, розкішно оздоблені ювелірні вироби грецьких майстрів, насамперед зброю, кінську збрую, а також у зв’язку з переїздом до деяких українських міст золотарів-греків. З того часу у місцевих виробах з’являється характерне для Сходу різке зіставлення смарагдів і рубінів, розміщених у вигляді розеток або інших орнаментальних форм. До кінця XVII ст. ускладнюються огранення алмазів від простішої, т.зв. «грецької грані», до складнішої – «розами» і «брильянтами», які потім в дорогих виробах витісняють інші камені.

Популярні, а часто обов’язкові у вбранні українського жіноцтва були такі нагрудні прикраси, як дукачі, що виготовлялись з монет, медалей західноєвропейського і російського виробництва чи повторів з них. На медальйонах зображались також сюжети місцевої православної іконографії. Золотарі старанно обрамляли підвіски (монети, медалі, іконки-медальйони) монтуючи впритул по периметру спіралі зі смужок металу та тонко виплетені з кількох дротів косички, які разом утворювали легку, майже мереживну рамочку. Для підвішування припаювали одне або три вушка. Дукачі з одним вушком носили на ланцюжку, стрічці або серед намиста. Ті, що мали три вушка, прикріплювались трьома короткими ланцюжками до великого. З другої пол. XVIII ст. почали робити спеціальні брошки («банти», «решітки», «мотилі») у вигляді ажурних орнаментальних пластинок із зображеннями кошиків з квітами, птахів, листя, гілок, розеток, коронок, херувимів тощо, гарно прикрашених кольоровими скельцями та камінчиками.

Сережки, які виготовлялись українськими золотарями в ХVII-ХVIIІ ст., мали просту чітку будову і, найчастіше, кілька елементів нескладних геометричних форм. До вушка у вигляді дужки з замочком або гачка прикріплювались розетки, прямокутні щитки, прикрашені каменями, кольоровими скельцями, а до них – підвіски з камінчиків або скляних намисти.

Заміжні жінки найчастіше носили сережки без каменів або з одним каменем, а дівчата любили більше барвисті, з різнокольоровими камінчиками. Доньки козацької старшини до святкового вбрання одягали сережки з довгими підвісками і з великими каменями.

Прикраси для пальців рук – персні, напалки – призначались як для жінок, так і для чоловіків. Асортимент металів, з яких виготовлялись персні і обручки, ширший, ніж в інших видів прикрас. Це не тільки срібло та золото, але і мідь, залізо, олово. Напалки виготовлялись у вигляді масивного персня і носились на вказівному пальці. Жуковини на верхній частині мали круглий, квадратний або прямокутний щиток з різьбленим декором, часто іменну печатку або герб. Поверхня кілець у перснях часто різьбилась або покривалась кольоровою емаллю.

У числі широко вживаних прикрас було і намисто з червоного коралу.

Характерною особливістю намиста (з коралу, перлів та ін.) було те, що до нього прикріплювали оздоблені каменями хрести, золоті монети.

Уявлення про намисто українських жінок було б далеко не повним, якщо не згадати про бурштинове. Виготовляли його з місцевого матеріалу, який добували на Волині, в деяких місцях Середнього Придніпров’я, у Прикарпатті. Намистини вирізували гострим ножем, надаючи їм круглої або гранчастої форми досить великого діаметру і нанизували більші посередині, менші – по краях, укладаючи довгу низку, що сягала нижче середини грудей.

Жіночі прикраси ХVІ-ХVІІІ ст., крім свого декоративного значення, посідали і ряд інших, серед яких важливими були значення капіталу і соціального престижу. Останнє пояснює той факт, що навіть найбідніші жінки намагались не поступатись перед заможними і підтримувати естетичну норму вбрання – носити намисто, дукачі, сережки тощо.

Без сумніву, жіночі прикраси в цю епоху займали перше місце серед тих матеріальних цінностей, в які вкладались зібрані гроші. Так, в середовищі львівського патриціату і міщанства кількість прикрас (клейнотів, біжутерії) набирала вражаючих розмірів.