Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР до статті 193 Цивільного процесуального кодексу України

1. Судові дебати - частина судового розгляду, в якій сторони та інші особи, що беруть участь у справі, виступають з промовами з метою переконати суд у тому, яке рішення він повинен постановити.

В цій частині судового розгляду на підставі обставин, які встановленні і перевіренні в процесі розгляду справи по суті, особи, які беруть участь у справі, виступають з промовами, в яких підводять підсумки розгляду справи. В своїх виступах особи, які беруть участь у справі, дають свою оцінку доказам, які досліджувались у судовому засіданні, роблять висновки про встановлення або не встановлення обставин, які мають значення для справи, висловлюють свої думки щодо застосування відповідного закону до встановлених правовідносин.74

2. Законом встановлюється послідовність виступів у судових дебатах. Першим надається слово позивачеві та його представникові. Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після особи, на стороні якої вони беруть участь. Третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору, та її представник у судових дебатах, виступають після сторін.

За клопотанням сторін і третіх осіб у судових дебатах можуть виступати лише їхні представники.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, виступають у судових дебатах першими. За ними виступають особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі.

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом, але коли промовець виходить за межі справи, для виключення зловживань, головуючий може зупинити промовця. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом.

3. Основна задача дебатів - оцінка доказів, досліджених під час розгляду справи по суті, переконування суду у перевазі одних доказів над іншими, схилення суду до прийняття позиції промовця.

53) Учасники судових дебатів. Дебати полягають у промовах прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, захисника, підсудного.

У судових дебатах, за приписами ст. 364 КПК України, виступають прокурор, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач, його представник, обвинувачений, його законний представник, захисник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Якщо в судовому розгляді брали участь декілька прокурорів, у судових дебатах на їхній розсуд має право виступити один прокурор або кожен із них обґрунтовує у промові свою позицію у певній частині обвинувачення. Якщо в судовому розгляді брали участь декілька захисників обвинуваченого, порядок виступів у судових дебатах визначається ними за взаємною згодою. У разі відсутності згоди порядок їх виступів встановлює суд. Якщо в судовому розгляді брали участь декілька обвинувачених, захисників, представників, порядок їх виступів у судових дебатах встановлює суд.

Чинним законодавством до участі в судових дебатах в усіх без винятку процесуальних правовідносинах допущені потерпілий і підсудний, і це доречно, адже перш за все необхідно кожній людині надати можливість захищати себе самому, а вже потім сподіватись на милість, компетентність, допитливість і талановитість інших. Потерпілий має право брати участь у дебатах незалежно від участі в них прокурора (обвинувача), який певною мірою представляє і його інтереси, а підсудний має право на участь в судових дебатах незалежно від того, бере участь у справі чи на даному етапі захисник.

52) Судові дебати - це частина судового розгляду справи, яка складається із завершальних промов осіб, які беруть участь у справі, та їх обміну репліками. Промови складаються із підсумкових висновків осіб, які беруть участь у справі, щодо обставин у справі, доказів щодо них та їхньої переконливості, закону, на підставі якого, на їхній погляд, слід вирішити спір, та пропозицій до суду щодо задоволення, часткового задоволення або незадоволення позовних вимог.Виступи у судових дебатах відбуваються у такій послідовності:

1) позивач;

2) відповідач.

7. Якщо у справі є треті особи, то виступи відбуваються у такій послідовності:

1) позивач;

2) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору і бере участь на стороні позивача;

3) відповідач;

4) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору і бере участь на стороні відповідача.

5) третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

8. Якщо поряд зі стороною чи третьою особою у справі беруть участь їхні представники, представник виступає після промови цієї сторони чи третьої особи. За клопотанням сторін чи третіх осіб у дебатах можуть виступати тільки їхні представники.

9. Суд не може обмежувати тривалість дебатів певним часом. Разом з тим головуючий у судовому засіданні може зупинити промовця у випадку, коли його промова не стосується справи, що розглядається, або він повторює уже сказане, та зробити йому з цього приводу зауваження. Після цього суд дозволяє промовцю продовжувати виступ (частина шоста коментованої статті).

10. З дозволу суду після закінчення судових дебатів промовці можуть обмінятися репліками. Хоча законодавець зазначив, що особи вправі обмінятися репліками після закінчення судових дебатів, це слід розуміти - після закінчення промов, тому що обмін репліками не є окремою частиною судового розгляду, а ця процесуальна дія входить у судові дебати як частину судового розгляду.

Суд самостійно надає особам, які беруть участь у справі, можливість обмінятися репліками, - клопотання заявляти про це не потрібно. Суд не може відмовити у праві на репліку особам, які беруть участь у справі, навіть якщо вони відмовилися від виступу з промовою у судових дебатах.

Повернення до розгляду справи по суті

11. У разі виявлення під час судових дебатів необхідності у з'ясуванні нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд без виходу до нарадчої кімнати постановляє ухвалу про повернення до розгляду справи по суті, але лише для з'ясування таких обставин та доказів. Якщо нові обставини та нові докази неможливо дослідити в цьому судовому засіданні, то суд оголошує перерву.

31’) Судовий етикет — правоетичні норми, що регулюють атрибутику судочинства, форми зовнішнього прояву взаємин між професійними учасниками судового процесу.

Чималою мірою повага до судочинства походить від відповідної облаштованості місця здійснення правосуддя, культури ведення процесу і взаємин його учасників. Україна запозичила своє відношення до судової системи у радянської влади. За рідкісними вийнятками, суди зараз знаходяться у жалюгідному стані, в абияк пристосованих приміщенях, які потребують ремонту, без технічних засобів для роботи. В законодавстві відображене таке ж відношення, оскільки питанням судового етикету практично не приділено уваги. Немає жодної правової норми, яка б містила правила судового етикету для судів загальної юрисдикції. Тільки Регламент Конституційного суду містить спеціальний розділ „Правила етикету на пленарних засіданнях”, який містить норми етикету.

Однією з прогалин у законодавстві, як зазначають науковці, є відсутність правової норми, яка б визначала офіційні атрибути етикету, тобто наявність в судовій залі, де відбуваються судові слухання державних символів України, які покликані підтримувати в кожного громадянина країни повагу до судової системи. Але це зовнішнє оформлення судового етикету. Головною проблемою є культура ведення судового процесу і спілкування його учасників, яке наразі регулюється тільки правовим звичаєм.

49) Допит потерпілого проводиться за правилами, що регулюють допит свідка. Як і свідка, потерпілого попереджають про кримінальну відповідальність за відмову від надання та за надання свідомо неправдивих свідчень.

Неправильно думати, що будь-який потерпілий чітко й об’єктивно викладе свої показання. У слідчій практиці трапляється, коли потерпілі з тих або інших причин не дають правдивих показань. Особливо часто це спостерігається в результаті свідомої омани потерпілого, бажання відшкодувати збитки за рахунок обвинуваченого, приховати свою непривабливу роль у справі, що характерно під час розслідування таких злочинів, як хуліганство, шахрайство і зґвалтування.

Потерпілий докладно розповідає прикмети злочинця, дає його словесний портрет, який закарбувався в його пам’яті. Не слід наполягати, щоб потерпілий неодмінно згадав і описав те, чого не може пригадати. Виникає більша небезпека – навіювання з боку слідчого, тому що відбувається його вплив на мислення потерпілого.

Докладний допит про індивідуальні прикмети злочинця, викрадені речі і т. ін. важливий для наступного їх розшуку і пред’явлення потерпілому для впізнання.

48)

Порядок допиту свідків

 

1. Кожний свідок допитується окремо. 2. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. 3. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. 4. Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали. 5. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: " Я, (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи". 6. Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи. 7. Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. 8. Суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. 9. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду. 10. Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін. 11. Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд. 12. Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях.

46) Види судового допиту:

Основний - допит підсудних, потерпілих і свідків, у якому беруть участь суд і інші суб’єкти судового слідства, найбільш важливий. Він починається з вільного викладу допитуваним всього, що відомо йому в справі. Допитуваного не варто квапити. Досвід свідчить, що якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній розповіді він рідше ухиляється від правди, ніж у відповідях, де всю його увагу сконцентровано на поставлених питаннях. Зазначені помилки повинні бути враховані прокурором при виборі найбільш раціональних тактичних прийомів допиту конкретної особи.

Після дачі учасниками судового розгляду показань у формі вільної розповіді першим їх допитує прокурор, а потім інші учасники процесу і суд (ст.ст.300, 303, 308 КПК України). Суд протягом усього допиту підсудного і свідка учасниками судового розгляду має право задавати їм питання для уточнення або доповнення відповідей.

Додатковий - допит проводиться прокурором з дозволу головуючого в будь-який момент судового слідства, коли в ході основного допиту не з’ясовані окремі обставини, конкретні відомості або вони потребують уточнення і роз'яснення допитуваного.

Повторний - проводиться, коли виникне сумнів у правдивості і точності початкових показань. Він може бути проведений також у будь-який момент судового слідства, але краще відразу ж, як тільки з'явиться в ньому необхідність. При цьому варто враховувати, що особі, яка піддалася повторному допиту і до цього знаходилася в залі суду, відомі показання всіх інших свідків, потерпілих і підсудних, що може вплинути на зміст його показань. Тому прокурору важливо відмежувати, що допитуваний знав раніше у справі, від того, що йому стало відомо, під час судового процесу.

45) Безпосередність, усність, гласність і безперервність судового розгляду

Безпосередність і усність. Дотримання усності і безпосередності судового розгляду є неодмінною передумовою самостійності судового дослідження обставин справи з дотриманням принципу змагальності. Безпосередність та усність судового розгляду виступають в якості зовнішніх форм дослідження представлених у судове засідання доказів.

Приватне безпосереднє сприйняття суддями доказів у справі дозволяє суду першої інстанції засновувати свої висновки на тих фактичних даних, які їм досліджені і встановлені в судовому засіданні. Матеріали попереднього розслідування не можуть бути покладені в основу вироку, якщо вони не були представлені і піддані дослідженню судом і сторонами в ході судового розгляду.

Принцип усності судового розгляду не виключає можливості візуального вивчення необхідних матеріалів справи і письмового викладу позицій сторін в оцінці досліджуваних доказів. Однак закон забороняє демонстрацію цих матеріалів без попереднього оголошення показань, що містяться у відповідному протоколі.

Гласність. У даному розділі регулюються обов'язки суду по реалізації принципу гласності в судовому розгляді. Суд зобов'язаний забезпечити доступ у відкрите судове засідання всіх бажаючих осіб, не зайнятих у кримінальному судочинстві по даній справі і досягли 16-річного віку. Це загальне правило допускає деякі винятки, що надають суду право при певних обставин обмежувати доступ населення до зали судового засідання.

Гласність судового розгляду представляє форму соціального контролю за діяльністю суду (Судді) по відправленню правосуддя. Відкрите судове засідання дозволяє присутнім громадянам, представникам засобів масової інформації безпосередньо спостерігати за здійсненням судового розгляду, в ході якого перевіряються та досліджуються всі матеріали справи, представлені органами попереднього розслідування і сторонами по справі, і на цій підставі самим судити про обгрунтованість обвинувачення і особистості підсудного.

Безперервність судового засідання складаємося в тому, що воно відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку. Розгляд тими ж суддями інших справ раніше закінчення слухання початої справи не допускається. Іншими словами, безперервність судового розгляду означає, що суд не може приступити до розгляду іншої справи, поки не винесе рішення по першому

21) Стратегія (програма дій) становить варіант реалізації концепції і характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є дещо універсальною, загальною, більш-менш стабільною). Іншими словами, та ж сама концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії та етапів реалізації стратегії.

Основою мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора виступає концепція — сукупність знань по темі промови. Над нею вже вибудовується стратегія. Отже концепція у широкому розумінні цього слова не є ані стратегією (програмою дій), ані тезою (складовою стратегії), оскільки стратегія є реалізацією концепції, а теза — головною думкою (частиною стратегії). Зважаючи на цю обставину, треба уточнити, що концепція — це система знань про предмет, яка відбита стисло, коротко. Таке розуміння концепції найбільше відповідає її функціональному призначенню — бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Отже, визначивши, що таке концепція, розпочнемо детально досліджувати стратегічний закон. Він передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

22) Ораторові необхідно, зважаючи на особливості аудиторії і ситуації спілкування, вибрати найефективніший з них. Дидактичні способи мають дві стороні: способи викла­дення інформації (говоріння) та способи активізації ауди­торії (для ліпшого слухання аудиторією). До перших від­носяться такі парні, як концентричний — спіральний, контрастний — асоціативний, логічний — історичний, пунктирний-ступінчастий, концептуальний — емоційний та інші. Спіральний спосіб — це багаторазове згадування однієї й тієї ж думки, але щоразу збагаченої новою інформа­цією, — який можна застосувати або для непідготовленої, або для конфліктної аудиторії тощо. Іншими словами, спі­ральний спосіб становить процес поступового прирощення нових знань до набутих. Ступінчатий спосіб — поступовий плин думки від загального до конкретного і навпаки. Роз­гортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання тези в зворотному порядку — на непідготовлену. Пунктирний спосіб — розгортання тези шляхом членування її на від­носно незалежні рівнозначні частини, які наприкінці зно­ву об’єднуються в тезу. Даний спосіб застосовується, як правило, в аудиторії з високим рівнем підготовки, здатній самостійно поєднувати всі частини, знаходити зв’язки між ними. Контрастний спосіб — розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору стосовно одного й того ж предмета, — який можна використовувати для будь-якої аудиторії. Асоціативний спосіб — розгортання тези у ви­гляді поєднання у свідомості різних образів, який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням. До способів активізації належать такі, що підвищують мисленнєву діяльність аудиторії.

23) Існує й такий прийом: час від часу повільно „малюйте” очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.

Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається погано. Але й „мавп’яча” жестикуляція недоречна.

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні.

Механічні жести − це жести, що супроводжують промову без зв’язку з її змістом, тобто робляться автоматично.

Ілюстративні жести − це жести, які зображують те, про що йдеться. Ані механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.

Емоційні жести − це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція − запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою.

Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів в якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам’ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі.

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним.

Дотримуйте паузи. Пауза − це теж засіб впливу на слухача. Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі і даєте відпочити аудиторії. Логічні паузи відбивають структуру тексту і в першу чергу розділові знаки.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями.

24) Засоби спілкування. Людина спілкується за допомогою знакових систем. Вербальні засоби спілкування. Вербальне спілкування здійснюють, послуговуючись усною і писемною мовою. У процесі вербального спілкування необхідно враховувати техніку, темп мовлення голосність, тембр, дикцію.

Техніка мовлення – це система прийомів, за допомогою яких досягається інтонаційна рухливість і виразність, м'яке, вільне, чітке звучання, відповідного темпу, з повним використанням нюансів тембру. Темп мовлення – швидкість говоріння – може бути швидким, середнім, повільним. Оптимальною умовою легкого сприйняття є середній темп – приблизно 100 - 120 слів у хв. Швидкість мовлення залежить від змісту висловлення, емоційного настрою, життєвої ситуації. Уповільнення дозволяє змалювати предмет, підкреслити його важливість, виділити. Голосність – це інтенсивність звучання, велика чи менша сила вимови, що залежить також від ситуації спілкування, словесного змісту. За висотою голос буває високим, середнім і низької, це залежить від його природи. Українська мова схильна до деякої мінорності, і часто в голосі чуються високі плаксиві нотки, гарною профілактикою проти яких служить зниження тону. Висота звуку повинна змінюватися при вимові, інакше виникає монотонність. Особливе підвищення тону, що супроводжується посиленням словесного наголосу, більшою інтенсивністю наголошеного складу, називають логічним наголосом. Тембр – додаткове артикуляційно-акустичне забарвлення голосу, його колорит, «колір». У кожної людини свій тембр – глухий, тремтячий, дзвінкий, гострий, твердий, оксамитний, металевий і т.п. Ясність і чіткість вимови називаються гарною дикцією. Вона підготовлює мовний апарат до творчого процесу, робить звичною точну артикуляцію всіх звуків. Гарна дикція припускає уміння «тримати паузу», різноманітити ритмічну організацію мовлення. Розрізняють фізіологічну (добір подиху), граматичну (розділові знаки), логічну (смислорозрізнювальну) і психолінгвістичну паузу (підтекст, емоційне забарвлення). Систему перерахованих фонетичних засобів (висотних, силових, часових) часто називають інтонацією, а також просодикою.

Невербальні засоби спілкування. До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати абопослаблювати дію один одного. Мова невербального спілкування є мовою нелише жестів, а й почуттів. За даними американських психологів (див. Р. Ніколз «Ви слухаєте» (Нью - Йорк, 1957), час, що ми, у середньому, присвячуємо різним аспектам комунікації, поділяється на частини: 9% - письмо; 40% - слухання; 16 % - читання; 35 % - говоріння.

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину. Поняття «невербальне спілкування» ширше за змістом, ніж поняття «невербальні комунікації» і «невербальна поведінка». Невербальні комунікації — система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передавання повідомлення. Ці символи, знаки, жести можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи. Невербальна поведінка, на думку сучасного російського дослідника В.Лабунської, поєднує в собі особистісні форми поведінки з груповими, соціокультурними. Їй властива єдність неінтенціональних (лат. intentio — прагнення, поривання, спрямованість мислення, свідомості на який-небудь предмет), неконвенціональних (лат. conventio — угода, договір), неусвідомлюваних рухів з усвідомлюваними, спрямованими, тобто такими, що мають чіткі семантичні межі. Невербальна поведінка — найрізноманітніші рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості голосу, дотик), які виражають психічні стани людини, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом.

25) Основна ідея, яку треба засвоїти, — стильові принципи та системи не є чимось мертвим і застиглим. Вони функціо­нальні: залежно від свого завдання оратор може використати принципи одного чи іншого стилю, або й скомбінувати їх у своє­му тексті. Так само він може уникати певної стилістики, якщо вона небажана. Наприклад, виступаючи в студентській аудито­рії, оратор дотримується нейтрального, книжного, сухуватого сти­лю. Але коли він бачить, що слухачі стомилися, він намагається розважити аудиторію, пожартувати, або, навпаки, вдатися до гнів­них інвектив проти тих, хто не дозрів до сприйняття його висту­пу. А ось вживання просторіччя чи вульгаризмів в академічній аудиторії зовсім небажане. Слід розрізняти усно-розмовний стиль та писемно-книжний.

Очевидно, що до усно-розмовного належать ті мовні явища, які ми спостерігаємо в побуті, але це не означає, що усно-розмов­ний стиль будується на вульгаризмах, табуйованій лексиці або діалектизмах. Слід розуміти його як літературно-розмовний стиль, що базується на літературній нормі.

Писемно-книжний стиль — це стиль наукових досліджень та лекцій, ділових паперів, журналістики, радіо і телебачення. Він також ґрунтується на літературній нормі. Проте є певні і очеви­дні відмінності між стилістикою канцелярії та стилістикою ака­демічного дослідження, між стилістикою газетярства і стилісти­кою живого слова, яке ллється через засоби масової інформації.

3) Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.
Суспільно-політичне красномовство — «»- виступ ора­тора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політич­ної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуа­цію.
Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й си­лою переконання.

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські ви ступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.
Судове красномовство виникло в Давній Греції як апо­логії — промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи -софісти.. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, від­кинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали вна­слідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов’язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд.

4) Неверба́ льне спілкува́ ння — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

До таких засобів належить система знаків, які відрізняються мовними способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один на одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо.

Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші — або не обізнані з цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Невербальне, як і мовне передбачає зворотний зв'язок. Позитивний невербальний зворотний зв'язок сприятливо впливає на взаємини між співрозмовниками, а негативний супроводжує або породжує деструктивні взаємини. Партнер, який роздратовано відповідає на запитання співрозмовника, подає негативні сигнали.

При безпосередньому спілкуванні важливим засобом є також мова міміки та жестів, яка не тільки доповнює та збагачує, індивідуалізує звичайну мову, але інколи, наприклад, при спілкуванні глухонімих людей, й замінює її. Відомо, що одне й те саме слово, наприклад привітання, може бути вимовлене з безліччю найрізноманітніших відтінків, які передаються з допомогою міміки, жестів, інтонацій і відображають найтонші переливи людських настроїв і почуттів.

16) Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радіівиловський. Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав працю, яку також можна називати підручником з риторики, " Риторична рука", в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п'яти її розділів (п'яти пальців " риторичної" руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського — це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення. Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала " хліб". Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). Кажуть, що в архівах збереглося 283 таких рукописних риторик. Основу їх складали давньогрецька і давньоримська риторики, візантійська гомілетика (церковне проповідництво Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова), західноєвропейська риторика середньовіччя, епохи Відродження, французька, іспанська, польська риторики з помітним впливом барокової культури, зокрема " Риторики" іспанця Ф. Суареса. Найважливішими працями київських риторів були: " Оратор могилянський, прикрашений найдосконалішими ораторськими розділами Марка Туллія Цицерона", Иосифа Кононовича-Горбацького (1735 p.), " Комора Тулліанського красномовства" Іосафа Кроковського (1683 p.), " Ритор український" Іоаникія Валявського (1689 p.), " Комора ораторського мистецтва" Прокопія Калачинського (1691 p.), " Ріг достатку" Иосифа Туробойського (1700 р.) та ін.

35)

 

1. Перед допитом свідка головуючий встановлює відомості про його особу та з’ясовує стосунки свідка з обвинуваченим і потерпілим. Крім того, головуючий з’ясовує чи отримав свідок пам’ятку про права та обов’язки свідка, чи зрозумілі вони йому, і в разі необхідності роз’яснює їх, а також з’ясовує, чи не відмовляється він з підстав, встановлених цим Кодексом, від давання показань, і попереджає його про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання.

2. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий у судовому засіданні приводить його до присяги такого змісту:

" Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю говорити суду правду і лише правду".

Німий свідок складає присягу в письмовій формі, підписуючи текст того самого змісту.

3. Суд зобов’язаний контролювати хід допиту свідків, щоб уникнути зайвого витрачання часу, захистити свідків від образи або не допустити порушення правил допиту.

4. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не мають права перебувати в залі судового засідання під час судового розгляду.

5. За клопотанням сторони кримінального провадження або самого свідка свідок допитується за відсутності певного допитаного свідка.

6. Свідка обвинувачення першим допитує прокурор, а свідка захисту - захисник, якщо обвинувачений взяв захист на себе – обвинувачений (прямий допит). Під час прямого допиту не дозволяється ставити навідні запитання, тобто запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї.

6. Свідка обвинувачення першим допитує прокурор, а свідка захисту - захисник, якщо обвинувачений взяв захист на себе – обвинувачений (прямий допит). Під час прямого допиту не дозволяється ставити навідні запитання, тобто запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї.

Допитом свідків-очевидців
встановлюються дані про зовнішні прикмети підозрюваного, час і спосіб вчинення крадіжки, про сліди або предмети, які залишили злочинці на місці злочину, викрадені предмети та їхні індивідуальні особливості, про напрям, в якому зникли злочинці, транспортні засоби та ін. Сусіди можуть дати показання про час вчинення крадіжки, підозрюваних та їхні прикмети, про обставини, за яких була виявлена крадіжка, про осіб, які заходили в квартиру або з’являлися поблизу будинку напередодні крадіжки. Допитуючи осіб, які затримали злочинця на місці злочину, слід встановити, за яких обставин вони його помітили, що навело їх на думку про вчинення ним крадіжки, які дії вжиті ними для затримання, як поводився затриманий (чи виявив опір, чи намагався втекти, позбутися викраденого майна), чи не було у нього співучасників. 36) Неправильно думати, що будь-який потерпілий чітко й об’єктивно викладе свої показання. У слідчій практиці трапляється, коли потерпілі з тих або інших причин не дають правдивих показань. Особливо часто це спостерігається в результаті свідомої омани потерпілого, бажання відшкодувати збитки за рахунок обвинуваченого, приховати свою непривабливу роль у справі, що характерно під час розслідування таких злочинів, як хуліганство, шахрайство і зґвалтування. Як зазначає Ф. Фаткуллін, іноді на потерпілого чинять тиск обвинувачений або його близькі, що може стати однією з причин перекручування ним обставин учиненого, прагнення змінити показання з метою уникнення обвинуваченим відповідальності або полегшення його становища. Потерпілий буває зацікавленим у тому, щоб злочин залишався нерозкритим, бо може виявитися, що для нього вигідніше зберігати в таємниці певні обставини скоєного. У таких ситуаціях потерпілий може заперечувати наявність фактів, які йому добре відомі. І навпаки, в деяких випадках потерпілий намагається добитися скорішого покарання обвинуваченого, прискорення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином. Таке прагнення через почуття образи та озлоблення деколи призводить до невиправданого посилення певних ознак скоєного або до перекручування фактів. Отже, зацікавленість потерпілого, його особливий психічний стан у момент сприйняття злочину, певне ставлення до обвинуваченого надають його показанням своєрідної забарвленості і потребують від слідчого особливої уваги щодо конкретизації та деталізації показань потерпілого, з’ясування джерел його поінформованості, одержання контрольних даних для перевірки його показань. Потерпілий докладно розповідає прикмети злочинця, дає його словесний портрет, який закарбувався в його пам’яті. Не слід наполягати, щоб потерпілий неодмінно згадав і описав те, чого не може пригадати. Виникає більша небезпека – навіювання з боку слідчого, тому що відбувається його вплив на мислення потерпілого. Докладний допит про індивідуальні прикмети злочинця, викрадені речі і т. ін. важливий для наступного їх розшуку і пред’явлення потерпілому для впізнання. Потерпілий на першому допиті, не зорієнтувавшись ще в обставинах події, назве суму збитку. З’ясовуються й інші питання, які мають значення для встановлення злочинців і виявлення доказів. Закінчуючи допит, слід попередити, якщо потерпілий пригадає обставини, які не виклав на першому допиті і які, на його думку, можуть мати значення для розкриття злочину, йому варто прийти до слідчого і дати нові показання. Трапляються випадки умисного неправдивого повідомлення про пограбування чи крадіжку. Вони інсценуються, як правило, із метою приховання розкрадання або недостачі, щоб уникнути адміністративної або дисциплінарної відповідальності за втрату майна або документа, мати для себе матеріальну вигоду тощо. Крім ретельного огляду місця події, слідчого експерименту, очних ставок, зіставлення показань заявника з результатами допитів свідків, проведених для викриття інсценування злочинів, хибність заяв можна встановити шляхом ретельного аналізу показань заявника під час його повторного допиту. 37) Допит підозрюваного — це слідча дія, яка провадиться шляхом опитування особи, що має статус підозрюваного, з метою одержання даних з приводу обставин, які стали підставою для й затримання або застосування запобіжного заходу, а також для отримап ня іншої інформації, яка має доказове чи інше значення для справи Підозрюваним у кримінальному процесі згідно зі ст. 43-1 КПК України визнається особа, затримана по підозрі у вчиненні злочину, або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. До початку допиту підозрюваному роз'яснюються його процесуальні права (він не несе відповідальності за відмову давати показання або за давання заздалегідь неправдивих показань), а також повідомляється, у вчиненні якого злочину він підозрюється із зазначенням статті Кримінального кодексу, її частини, пункту, про що зазначається в протоколі допиту. Для сприяння результативності допиту, захисту прав і свобод допитуваного слідчий може роз'яснити підозрюваному положення ст. 62 Конституції України щодо дії принципу презумпції невинуватості, вказати на обставини, які можуть бути враховані на його користь як пом'якшуючі, а саме: щире розкаяння у вчиненому, сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданих злочином матеріальних збитків. Допит підозрюваного, як і інших осіб, складається з двох частин: вільної розповіді про обставини, які стосуються предмета допиту, і відповідей на запитання слідчого та захисника, якщо він брав участь у допиті. Процес допиту підозрюваного здійснюється за правилами допиту обвинувачуваного. 29) Техніка мовлення — невід’ємна частина мистецтва звучної мови, ораторського мистецтва. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на “техніцизм”, “віртуозність”, а й на технічні навички, без яких ораторського мистецтва не існує. В понятті “техніка мовлення” відбиваються три відносно самостійні проблеми: володіння голосом, інтонування, управління аудиторією. Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів: дикції, дихання, голосу (практично вони неподільні). Будова мовного апарата, властивості голосу людини, мовне дихання, артикуляція звуків, дикція, логічна пауза і логічний наголос, інтонація, мовні ноти, гігієна голосу оратора, особливості виступу перед великими і малими аудиторіями — це основні поняття, що вивчаються у техніці мовлення. Дикція у перекладі означає “вимова” (лат. dісеге — вимовляти; dісtіо — вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов’язковою, бо її недосконалість заважає сприйняттю та розумінню сутності “озвученої” промови. 44) Процедура проведення допиту свідків встановлена і ст.ст. 182, 184 ЦПК, ст.ст. 302-303, 307 КПК. Крім того, Кодекс професійної етики судді встановлює наступні обов’язки судді: суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб. Суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів учасниками процесу чи іншими особами неповаги до людини за ознаками раси, статі, національності, релігії, політичних поглядів, соціально-економічного становища, фізичних вад тощо. Треба пам’ятати, що в суді зустрічаються дві, а деколи і більше, сторони з протилежними інтересами, і тому, щоб створити атмосферу довіри до суду, слід забезпечити чутливе і уважне ставлення до підсуднього, потерпілого, позивача і відповідача та інших учасників процесу. Більше того, учасники дуже часто намагаються рознервувати, вивести з рівноваги протилежну сторону, щоб вона припускалась помилок, тому намагається образити, виявити негативні якості, поширити відомості, які особа не хоче оприлюднювати тощо. Такі прояви повинні відразу припинятись суддею. Суддя не може дозволити собі піддатись емоціям, незалежно від того, хто перед ним стоїть, підсудний, обвинувачений у вчиненні злочину чи особа, яка від нього постраждала. Суддя позбавлений переваги раптовості і допитує особу, що вже цілком осмислила ситуацію і, як правило, обрала більше-менше придатну їй позицію. Повторення перед судом і великою судовою аудиторією показань, промовлених у напівінтимній обстановці кабінету слідчого, дуже непроста процедура. в. оцінка доказів; Особливе значення під час судового процесу належить оцінці доказів. Відповідно до процесуального законодавства (ст. 62 ЦПК) суддя оцінює докази відповідно до внутрішнього переконання. Відповідно можна виділити три аспекти цього процесу: юридичний (перевірка належності доказів, допустимості засобів доказування), психологічний (емоційний стан, уподобання, переконання судді) і моральний (відповідно до моральної установки судді). Українське законодавство не визнає формального підходу до оцінки доказів. У процесуальному законодавстві не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих чи інших фактів і обставин. Більше того, ч. 2 ст. 67 КПК передбачає, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Таким чином, цінність того чи іншого доказу визначається суддею в процесі об’єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у їх сукупності. За цих умов результат оцінки суддею доказів у всіх зазначених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб’єктивних критеріїв, як інтелект, культура, освіченість, моральні принципи судді. (зізнання — цариця доказів). Тут власне набувають значення такі моральні якості як неупередженість, об’єктивність, чуйність, вміння потрактувати сумніви на користь підсуднього. 38)1. Право обвинуваченого знати, в чому його обвинувачують.Винісши мотивовану постанову про притягнення особи як обви­нуваченого з викладенням конкретних дій, що ставляться в вину, та їх юридичної кваліфікації, слідчий не пізніше двох днів з мо­менту винесення такої постанови зобов'язаний пред'явити її обви­нуваченому та вручити йому копію постанови про притягнення як обвинуваченого. Останній у такий самий строк має бути повідо­млений про всі зміни обвинувачення. Обвинувачений має бути до­питаний не пізніше однієї доби після висунення обвинувачення та мати можливість дати свої пояснення і зробити зауваження. Під час пред'явлення обвинувачення та допиту обвинуваченого обов'язковою є присутність захисника, крім випадків, коли він не бере участі у справі взагалі. В суді в разі зміни обвинувачення прокурором копія відповідної постанови прокурора має бути вручена підсудному та його захиснику й іншим сторонам, а розгляд справи відкладається на три доби з тим, щоб у підсудного було достатньо часу для озна­йомлення з новим обвинуваченням і підготовки до захисту. 2. Право обвинуваченого давати показання або відмовитися да­вати показання та відповідати на запитання. Згідно зі ст. 63 Кон­ституції України ніхто не може примушуватись давати показання відносно самого себе і не несе відповідальності за відмову від да­вання показань стосовно самого себе. Обвинувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від давання показань або за давання хибних показань. Давання пока­зань — його право, а не обов'язок. Згодившись на давання показань, обвинувачений має знати, що його показання можуть бути використані для доказування його винуватості. Допит обвинуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення обвинувачення. На початку до­питу слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого запропонувати йому дати показання по суті обвинувачення. Обвинувачений має право викласти свої показання власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи обвинуваченого мають бути ре­тельно та всебічно перевірені. 3. Право обвинуваченого мати захисника та побачення з ним до першого допиту. Захисник допускається до участі на будь-яких стадіях процесу. В певних випадках участь захисника в справі обов'язкова, незважаючи на наявність клопотання особи про це. В цих випадках, а також в разі заяви клопотань затриманим, ареш­тованим чи обвинуваченим щонайменше захисник має бути допу­щений до справи з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або за­стосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з мо­менту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чо­тирьох годин з моменту затримання. Як захисники допускаються фахівці у галузі права (тобто особи з юридичною освітою), які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням, а також особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. З моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлен­ня матеріалів досудового слідства та при розгляді справи в суді як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудно­го, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. 39) Особливо необхідні переконливі доводи на користь застосування тієї чи іншої статті кримінального закону. Розв’язання стратегічного завдання аргументації передбачає дотримання низки логічних правил оперування аргументами: 1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву; 2) істинність аргументів доводиться незалежно від тези; 3) необхідно, щоб аргументи не суперечили один одному; 4) у сукупності аргументи мають бути достатніми для обґрунтування даної тези. В античній риториці аргументи розподілялися на внутрішні, тобто логічні, та зовнішні – факти, документи та ін., які вагомо та переконливо діють самі по собі. Крім того, виділялися ірраціональні доводи. Їх найбільш розповсюджені види: волання до жалю та симпатії; звернення до авторитетів, традицій, допочуття поваги; це так звані аргументи до співчуття, до особи, а не до сутності питання; вони використовуються замість об’єктивної оцінки злочину. Велике значення в таких випадках має красномовство оратора, його упевнений тон, пафос промови

40) Судовий оратор повинен бути не тільки хорошим фахівцем в області права, але і володіти високою логічної культурою, т. Е. Вміти мислити правильно, логічно і послідовно будувати свій виступ, обґрунтовувати висунуті положення, спростовувати думку опонента, пояснювати сутність явищ, подій, процесів, робити певні висновки. Він повинен грамотно використовувати весь арсенал логічних засобів: понять, суджень, умовиводів, доказів, спростувань і т. Д.

 

Дуже важливо знати і дотримуватися основних закони мислення, які поділяються на два типи: формально-логічні закони і закони діалектичної логіки.

 

Діалектична логіка вивчає загальні закономірності розвитку об'єктивного світу і пізнання. Формальна логіка - це наука про закони і форми правильного мислення. У практичній діяльності необхідно дотримуватись законів і правил як діалектичної, так і формальної логіки. Підтверджуючи актуальність даного положення, можна привести в приклад один з фундаментальних принципів формальної логіки, який полягає в наступному: в правильному судженні з істинних посилок не можна вивести неправдивого висновку, якщо дотримуватися правил цієї логіки. Таїмо чином, дотримання всіх законів логіки дозволить уникнути хибності суджень, а значить, завоювати довіру аудиторії. Логічні закони мають самостійне значення і діють незалежно від волі і бажання людей в будь-якому процесі пізнання. У них зафіксовано багатовіковий досвід суспільно-виробничої діяльності людей.

 

Закони логіки відображають закономірні процеси і явища об'єктивного світу.

32) Згадаймо, що судове красномовство виникло в Давній Греції як апології – промови на захист самого себе, які писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ні державного звинувачення, ні попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно перед судом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов’язково громадянину цієї держави. Судова промова мала таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого намагалися очорнити; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими, шаблонними. Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки та ін. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої істанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи того, хто виступає в суді. Важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.

27) 1). Промови, які слід читати за конспектом
Особливості промови, яку читають за рукописом є те, що вона найменш прийнята для успішного виступу; не є живим словом; оратору важко встановити контакт з аудиторією, оскільки записи утворюють бар’єр між ним і слухачами; погляд оратора зосереджується не на тексті, а на аудиторії, тому йому важко слідкувати за реакцією слухачів; такої промови аудиторія може й не сприйняти)
В окремих випадках читати промову з рукопису просто необхідно, і не тому, що промовець не може самостійно сказати кілька слів – ситуація вимагає точного вживання слова. 2). Промови, які слід готувати заздалегідь, а потім виголосити по пам’яті, зрідка заглядаючи в рукопис
Виступи, що тривають 1-2 години, вивчити напам’ять дуже важко. Тому вчителі, викладачі вищої школи, як правило, ґрунтовно готуючись до лекції, опрацьовують великий обсяг науково-методичного матеріалу, але не читають його з конспекту. Вони викладають цей матеріал з пам’яті, імпровізують, що справляє враження плину живої думки та ерудиції викладача. 3). Промови, які готують заздалегідь і вчать напам’ять
В окремих випадках промову читати недоцільно, але необхідно зберегти її зміст. Зокрема, під час вшанування ювіляра. Такі промови не бувають довгими, тому спочатку слід написати виступ (обсяг – одна сторінка) і вивчити його напам’ять. Досконале володіння текстом дозволить краще зосередитися на ораторських прийомах. 4). Імпровізовані промови (експромти)
Такі промови виникають спонтанно, за різних обставин, зокрема під час дискусій, різноманітних зібрань, засідань, комісій. Однак не варто забувати, що найкращий експромт – той, що заздалегідь підготовлений.

28) Троп (грец. tropos — зворот) — вживання слова або вислову у переносному, образному значенні. В основі тро-па — зіставлення двох явищ, предметів, які близькі один одному за будь-якими ознаками. Народна мудрість гово-рить: «Без солодкого не відчуєш гіркого, без потворного не будеш мати уявлення про прекрасне».
Існують такі види тропів: порівняння, епітет, метафора, алегорія, іронія, гіпербола, уособлення тощо.
Порівняння. Це — зіставлення одного предмета а іншим з метою більш яскравої й наочної характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про необхідність удосконалення всієї системи освіти і про те, як важливо молодих людей навчити творчо мислити, підготувати їх до життя, можна навести образне висловлювання, яке використовує порів-няння: «Ще стародавні говорили, що учень — це не посу-дина, яку необхідно наповнити, а факел, який необхідно запалити».
Порівняння відіграють дуже важливу роль при описах, вони допомагають уявити об'єкт розмови.
Епітет — (від грец. «додаток») образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найбільш характерну чи вражаючу якість. «Чи слід молодиці світити грішним во-лоссям проти Божого сонця?» (І. Нечуй-Левицький).
Метафора — (від грец. перенесення) заміна прямого на-йменування предмета образним. Метафора є тим же порів-нянням, однак у порівнянні схожість указується прямо, а у метафори домислюється. Юність можна порівняти з вес-ною життя. Метафора за своєю суттю є скороченим порів-нянням, в якому пропущений сам об'єкт порівняння. На-приклад: чаша терпіння, у чужу душу не влізеш, випити гірку чашу та ін. Алегорія (іносказання) — зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. Наприклад: хитрість інакомовно показують у вигляді лисиці; мир — у вигляді голуба. Відома всім алегорія кохання — серце; алегоричне зображення зміни війни на мир — «І пере-роблять мечі свої на лемехи, а списи свої на серпи». Тар-тюф — алегорія лицемірства, Дон Кіхот — алегорія ли-царства і т. п.
Уособлення - надання неживим речам або природним явищам людських рис: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-ведмідь, тощо. Уособлення, дуже характерне для фольклору з його міфологічною свідомістю, використо-вується також літераторами: «Реве та стогне Дніпр широ-кий...» (Т.Шевченко).
Гіпербола (від грец. «перебільшування») — навмисне художнє перебільшення сили, значення, розміру явища, що зображується. Наприклад: «Мало який птах долетить до середини Дніпра» (М.Гоголь). Гіперболи часто вжива-ються в політичній полеміці та пропаганді тощо.
Літота (від грец. «простота») — образний вислів, який полягає у зменшуванні величини, значення явища, яке зображується.

Виразність і дієвість мови оратора багато в чому залежить від побудови фрази, її конструктивних особливостей. Стилістично значущі типи цих побудов (побудови фрази) називаються фігурами (лат. figura — образ, вид). До стилістичних фігур належать:

1. інверсія,

2. антитеза,

3. градація,

4. анафора та інші.

Інверсія (від лат. «перестановка») — незвичний, нехарактерний для даної національної мови порядок розташування слів. Використовується з метою привернути увагу слухача. Наприклад: Пити за перемогу не годиться завчасно, то прикмета погана (Н.Рибак).

Анафора (від грец. «винесення вгору») — лексико-синтаксичне повторення слів і словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків). Блискучий зразок її знаходимо у промові Цицерона проти Катіліни, де за її допомогою змальовується ця злочинна людина: «Хто отруйник на всю Італію, хто гладіатор, хто розбійник?» І далі називає Катіліну вбивцею, підроблювачем заповітів, обманщиком, гультяєм, марнотратцем, розпусником. Дванадцять разів повторюється у цьому реченні питальний займенник «хто» — анафора, що виділяє кожен вид злочинності Катіліни, надає всій структурі гостроти.

Антитеза (від грец. «протиставлення») — зворот промови, в якому для посилення виразності протиставлені поняття, думки, образи, стани, риси характеру діючих осіб. Наприклад: Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Перемелеться лихо — добро буде. Антитезою часто прикрашав свої промови Цицерон. Так, звинувачуючи Верреса, він передбачив, що захисник підсудного Гортензій протиставить йому такий арґумент, як ім’я славного полководця. «Тепер, — каже Цицерон, — захисники Верреса можуть заявити: «Хай Веррес злодій, хай святотатець, хай перший негідник і злочинець, але він добрий і вдалий полководець і його треба зберегти на важкий час для республіки», тобто злочинствам Верреса протиставити його військові здібності як основний арґумент протии обвинувачувального натиску Цицерона. Антитеза робить речення не тільки багатим за змістом, але й винятково милозвучним і принадним.

Г радація (від лат. «поступовість») — стилістичний прийом, що дає змогу відтворити вчинки, думки, почуття, або події в розвитку. Багатоступеневу градацію знаходимо в промові Цицерона «На захист Секста Росція з Амерії»: «У місті народжується розкіш, з розкоші неминуче виростає жадібність, з жадібності проривається зухвалість, потім виникають всі злочини і лиходійства». Ця градація складається з чотирьох ступенів. Зміст першого ступеня міститься в другому, зміст першого і другого — у третьому, зміст всіх трьох створює четвертий — найвищий і найсильніший ступінь.

Усі подані вище тропи і фігури в основному базуються на прагненні оратора чітко й ясно передати думку та емоцію. Тропи та стилістичні фігури є лише частиною засобів, які використовуються для досягнення художності та виразності мовлення.

30) Образ — це чудова форма ораторського мистецтва. Вона завжди використовувалась у промовах ораторів з трибуни суду.

Образність головним чином досягається за допомогою тропів і стилістичних фігур.

Троп (грец. tropos — зворот) — вживання слова або вислову у переносному, образному значенні. В основі тропа — зіставлення двох явищ, предметів, які близькі один одному за будь-якими ознаками. Народна мудрість говорить: «Без солодкого не відчуєш гіркого, без потворного не будеш мати уявлення про прекрасне».

Існують такі види тропів: порівняння, епітет, метафора, алегорія, іронія, гіпербола, уособлення тощо.

Порівняння. Це — зіставлення одного предмета з іншим з метою більш яскравої й наочної характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про необхідність удосконалення всієї системи освіти

ПОРІВНЯННЯ – це художній прийом (стежок), при якому образ створюється за допомогою порівняння одного об’єкта з іншим. Порівняння відрізняється від інших художніх зіставлень, наприклад, уподібнень, тим, що завжди має строгий формальний ознака: порівняльну конструкцію або оборот з порівняльними спілками як, наче, ніби, точно, наче й подібними. Вирази типу він був схожий на… не можна вважати порівнянням в якості стежка.
УОСОБЛЕННЯ – художній прийом (стежок), при якому неживому предмету, явищу чи поняттю придаются людські властивості (не переплутайте, саме людські!). Уособлення може використовуватися вузько, в одному рядку, в невеликому фрагменті, але може бути прийомом, на якому побудовано весь твір. Гіперболи (грец. Hyperbole, перебільшення) – це прийом, при якому образ створюється за допомогою художньої перебільшення. Гіперболу не завжди включають в звід тропів, але за характером використання слова в переносному значенні для створення образу гіпербола дуже близька стежках. Прийомом, протилежним гіперболі за змістом, є літоти (грец. Litotes, простота) – художнє применшення.
33) Судова промова - це такий матеріал, де найповніше ілюструються наслідки мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності людини. Це досить ефективно виявляється у промові, де спостерігаються джерела розвитку і удосконалення мисленнєво-мовленнєвої діяльності судового оратора. Зокрема, якості, що визначають культуру мовлення юриста на засадах істини, справедливості, гармонії раціонального й емоційного факторів у красномовстві.

Судова промова поза цією якістю, безперечно, не може претендувати на успішну реалізацію своєї функції - захоплювати, спонукати, переконувати. Якщо культура мовлення досліджує перераховані комунікативні якості мовлення більше у статистиці (кожна якість вивчається начебто окремо для того, щоб повніше охарактеризувати її, і розглядається як відносно самостійна), то риторика досліджує ці ж якості у динамічному аспекті (вивчаються різні варіанти комбінацій даних якостей як одна з одною, так і з іншими мовленнєвими якостями, залежно від ситуації спілкування й жанру публічного мовлення). Обов'язковою умовою ефективності судової промови є її культура. Правильне (відповідно до норм) використання мовного матеріалу, забезпечує бажаний результат - вплив на судову аудиторію.

34) Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Отже ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить знати про це. Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маскуючись іронією. Він неодмінно заявляє: “Знаєте, ви ставите такі “глибокодумні” і такі “серйозні” запитання, що я пасую перед ними”. Це звучить як ухильний докір і як основа для того, щоб відійти від “відповіді через некомпетентність”.
У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних результатів.
Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде.
Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”, “відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін.
“Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “напотім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу” і т. ін. Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як розумна людина, не будете заперечувати...” чи “Ми з вами чудово розуміємо, краще за різних там профанів”. Інколи за відсутності вагомих доказів роблять безвідповідальні натяки на деякі “таємні” мотиви, які нібито спонукають супротивну сторону: “Ви це говорите нещиро чи з почуття заздрості, чи від побоювання зіпсувати відносини з такою-то особою? ” і т. ін. Тому під час полеміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки, чвари, наклепи.
Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, свідомо безглузді думки. Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка спростовується, є істинною, але оскільки наслідок із тези суперечить дійсності, це свідчить, що теза була хибною.
Необхідність знання такого роду полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну відповідь противнику — необхідна риса полеміста.

41) Щоб забезпечити логічність міркування, слід пам’ятати, що центральним пунктом кожного доказу є теза — поло­ження, правильність якого слід довести. Його обґрунтуван­ню підпорядкований увесь зміст промови.

При висуненні тези слід керуватися такими важливими правилами:

Теза має бути чіткою, точно сформульованою.

Теза не повинна містити в собі логічної супереч­ності.

Теза має залишатися незмінною протягом усього до­ведення.

Особливо необхі

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
V визначення маржинального доходу, точки беззбитковості для виробі А і Б до та після впровадження заходів | Лекция №1 Регион как объект хозяйствования и управления




© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.