Відродження у Франції. Тв. Рабле

У Франції поява багатої і своєрідної ренесансної культури відбувається в умовах значних змін у державному устрої. «Ренесансна держава» існувала у Франції близько 150 років. Це була децентралізована династична влада без покірливої бюрократії. Влада спиралася на підтримку населення, ця підтримка надавалася через Генеральні і провінційні штати. «Ренесансна монархія» закінчується за часів правління Людовіка XIV, коли складається добре організована центральна влада «абсолютного уряду». У Франції підсумки XV—XVI ст. протилежні підсумкам того, що відбулося в цей самий час у Німеччині. Реформаційний рух потерпів тут повний крах, країна залишалася католицькою. Хоча абсолютною монархією Франція стає на початку XVI ст., королівська влада була досить сильною і в XV ст. Це накладало певний відбиток на французьке мистецтво: у ньому рано з'явився відтінок «придворності». Малопомітний у літературі, де у XV ст. ще панувала стихія народної творчості і яскравим метеором виник у поезії бунтівний школяр Франсуа Війон, а XVI ст. було часом Рабле, Ронсара й Монтеня, цей відтінок набагато сильніше виявився в образотворчому мистецтві. Монархи, підсилюючи сяйво й славу свого двору, оточили себе художниками, яким вони пред'являли свої вимоги.

Образотворче мистецтво Франції доби Відродження. У французькому мистецтві драматичні ноти приглушені: тут не було аналогій до творчості Босха, Брейгеля, Дюрера, Грюнвальда, хоча історія Франції за ці два століття була також сповнена бурхливих і жорстоких подій. Столітня війна, війна з Габсбургами, релігійні війни католиків з гугенотами, кривава Варфоломіївська ніч — усе це було у французькій історії. Але ці настрої, якщо й виявилися у мистецтві, то, головним чином, у надгробній пластиці. У цілому ж французьке мистецтво залишалося ви-шукано-спокійним. У цьому виявилася не тільки раблезіанська життєрадісність, ай офіційна орієнтація замовників — королів та придворних — на мистецтво іта-лійського маньєризму.

У XV ст. найкращі досягнення французького мистецтва пов'язані з мініатюрним живописом, який так само, як і в Нідерландах, мав тут давні традиції. У цей час нідерландська і французька школи мініатюристів дуже тісно взаємодіють, їх не завжди можна розрізнити. У них було спільне вогнище — Бургундія. У XV ст. це французьке герцогство було самостійним, до нього входили й Нідерланди.

Одним із шедеврів цього виду мистецтва були ілюстрації до рукописної книги «Великих французьких хронік». Ця книга була виготовлена у середині XV ст. для бургундського герцога Філіпа Доброго. Головний художник цього твору — Сімон Марміон — виконав у манускрипті п'ятнадцять мініатюр, інші сімдесят п'ять — його помічники. Тут проілюстрована історія Франції, починаючи з легендарного походження франків від троянців, і закінчуючи подіями Столітньої війни з Англією. Усе в ілюстраціях проникнуте епічним спокоєм, сяє чистими гармонійними фарбами. Чудові батальні сцени виконані самим Марміоном. Поля рукопису вкрито вишуканим орнаментом. Дослідники досі не дійшли спільної думки: вважати Марміона південнонідерландським чи північнофранцузьким майстром.

Найвідомішим з французьких живописців XV ст. був головний суперник Марміона в мистецтві мініатюри — Жан Фуке. Майже одночасно з «Великими хроніками» Марміона у Франції створюється аналогічний за тематикою кодекс з ілюстраціями Фуке. Ці ілюстрації ще розкішніші за фарбами, вільніші у передачі простору, більш цілісні за композицією, ніж у бургундського майстра.

Фуке ілюстрував ще багато рукописних книжок (і між іншим, твори Бокаччо), але не менш відомі його портрети — короля Карла VII і придворних, а також диптих Ет'єна Шевальє із зображенням мадонни. В образі мадонни зображена фаворитка Карла VII Агнеса Сорель. У цьому творі є вже певний присмак того вишуканого, холодного еротизму, що згодом пролунає у віршах Ронсара. У кольоровому відношенні тут є дещо від живопису вітражів.

У XVI ст. світського вигляду набуває французька архітектура. У цю добу вона відзначається стильовою цільністю — вигадливо варіюються і сполучаються елементи готики та італійських палаццо. При цьому вирішуються й загальні проблеми містобудування, планування. Міста тепер починають набувати вигляду, наближеного до сучасного — з прямими широкими вулицями, забудованими за одним планом. За такі завдання могла серйозно братися лише сильна централізована держава.

Великий внесок в розвиток європейської літератури епохи Відродження зробили французькі поети: П'єр Ронсар, Луїза Лабе (та Ліонська школа), Клеман Маро, Марціал Овернський.

У першій половині 16 століття провідними стають творчість прозаїка Франсуа Рабле (" Гаргантюа і Пантагрюель") і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів " Плеяда". У Ліоні діє так звана Ліонська школа.

У другій половині 16 століття як прозаїк уславився Мішель Монтень (1533-1594), автор " Проб" (" Les Essais") — трактатів, у яких він прагнув наслідувати моралістичну філософію Плутарха. Трагічну добу релігійних війн відобразив у своїх поезіях гугенот Теодор Агріппа д’Обіньє (1550-1630). Розвиток французької гуманістичної літератури пов’язаний із гуртком Маргарити Наваррської, яка була сестрою короля Франциска І. Вона відзначалася всебічною освіченістю. При її дворі перебували вчені-гуманісти, художники, письменники. Тут вони знаходили матеріальну підтримку, а найважливіше – необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Маргарита Наваррська була талановитою письменницею. Вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором є прозова збірка новел " Гептамерон". Цей твір створений під значним впливом " Декамерона" Бокаччо. Найвидатнішим французьким письменником епохи Відродження, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле. Світову літературну славу він здобув своїм романом " Гаргантюа і Пантагрюель". Форма твору – казка-сатира, запозичена письменником із народної літератури. У творі не має трагічного сприйняття світу. Всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються у план комічного, потішного. Рабле великий майстер мистецтва комічного. Він відіграв велику роль у розвитку французької та світової сатиричної літератури.

Рабле народився в Шиноні (у Турені), точна дата народження невідома — як версії називають 1493 і 1494 роки. Імовірно він був сином шинкаря (за іншими свідченнями — аптекаря, що займався і торгівлею спиртними напоями). Рабле втратив матір у ранньому віці, за іншими версіями, був дуже рано покинутий нею і відданий до монастиря.

Після шинкарського середовища, де проходять перші десять років життя Рабле, він, за волею батька, стає учнем у францисканському монастирі Сельї, потім у монастирі Де Ля Бометт, згодом потрапляє, також як учень, в кордельєрське абатство у Фонтене-ле-Конт (Fontenay le Comte). Збереглися відомості, що під час цих переходів він зустрів серед своїх товаришів-учнів хлопця, який згодом послужив йому зразком для однієї з найвидатніших фігур в його романі, — ченця Жана де Ентомуара.

Недостатньо освічений, щоб присвятити себе одній із «ліберальних професій», Рабле пішов у ченці. Спонукала його до цього, між іншим, і можливість при певному матеріальному забезпеченні, займатися «гуманістичними» науками, що вважалося в ті часи престижним заняттям. Чернече життя, що ним Рабле жив понад 25 років, викликало в ньому різкий спротив, він ставився з відразою до будь-яких містичних крайнощів та аскетичного вбивання плоті. Неприхильність його до чернецтва посилювалася неуцтвом, фанатизмом і, разом з тим, неробством і розпустою тих ченців, серед яких йому довелося жити, і які вже тепер давали йому надзвичайно цінний матеріал для його майбутніх сатиричних образів.

Коли незадоволення ченців, викликане частими знущаннями з них Рабле, прийняло форму переслідування, Рабле втік із монастиря, проте скоро повернувся, але через рік остаточно вийшов із францисканського ордену й перейшов у бенедиктинський. Проте, до монастиря він більше не вступав, а жив як простий священик при дворі єпископа мальєзеського (Maillezais), Жофруа д'Естісака, що вирізнявся високим рівнем освіти й епікурейськими схильностями. Навколо нього гуртувалося багато французьких «гуманістів». Мабуть, саме в цей час зав'язалися товариські стосунки Рабле з Еразмом Ротердамським, до якого він завжди виявляв щонайглибшу пошану, називаючи його своїм «батьком», навіть «матір'ю». Заступництво єпископа та впливових братів Дю-Белле дало Рабле можливість, не обтяжуючи себе виконання своїх церковних обов'язків, зайнятися ботанікою і медициною.

У 1530 році, зберігаючи звання священика, він вступив до медичного факультету університету Монпельє. Тут він читає публічні лекції з медицини (пояснення «Афоризмів» Гіппократа і «Ars parva» Галена), друкує деякі наукові твори та модні тоді «альманахи», нарешті, практикує, як лікар, не зважаючи на те, що ступінь доктора медицини він офіційно отримав значно пізніше. Цю свою діяльність продовжує він і в Ліоні, куди переїздить з Монпельє, — та саме тут він ступає на той шлях, на якому йому призначено було здобути безсмертну славу: у 1532 або 1533 році з'являються в першій редакції дві перші книги його знаменитого роману, без підпису автора (через страх переслідувань), під псевдонімом «Алькофрібас Назьє» (анаграма його імені і прізвища), і під заголовком «Grandes et inestimables chroniques du grand et é norme gé ant Gargantua».

Важливою подією в житті Рабле, майже одночасно з випуском перших книг «Гаргантюа», була його поїздка до Рима в ролі секретаря Дю-Белле. Рим збагатив його спостереженнями, цінними для сатирика, адже його критика спрямовувалася переважно на зіпсоване католицьке духівництво. Під час другої поїздки до Риму, при папі Павлові III, Рабле, запобігаючи перед кардиналами та іншими впливовими особами, домігся від папи прощення своїх багатьох провин (у тому числі і втечі з монастиря) та дещо поліпшив своє матеріальне становище. Проте, переслідування духівництва і парламенту, які виражалися навіть у спалюванні його книг, примушували його, не зважаючи на заступництво короля Франциска I, переїздити з місця на місце, поневірятися й постійно потерпати за свою особисту безпеку, особливо з огляду на часті прояви насильства щодо його кращих друзів та однодумців.

Нарешті, в 1551 році він отримав парафію в Медоні (містечко біля Парижа), де видав четверту книгу «Пантагрюеля». Хоча анафеми Сорбонни не вщухали, та могутня протекція (серед інших — Діани де Пуатьє) дозволила авторові вести відносно спокійне життя до самої смерті. Помер він у Парижі в 1553 році. Смерть його описана у біографів не менш легендарними подробицями, ніж все його життя; деякі з них, проте, частково підтверджуються досить надійними свідченнями. Така, наприклад, розповідь про те, що незадовго до смерті він побажав одягнутися в рясу бенедиктинського ченця, і коли його запитали про причину, відповідав каламбуром: «Beati qui moriuntur in Domino» («Блаженні, що вмирають з Господом / у костюмі доміно»); або про відповідь його послові від кардинала Шатільйона, що цікавився станом його здоров'я: «Dis à monseigneur en quelle galante humeur tu me vois: je vais qué rir un grand peut-ê tre» («скажіть його преосвященству, в якому веселому настрої я знаходжуся — я вирушаю на пошуки великого Може бути»; або ще про слова, ніби-то вимовлені ним з реготом за декілька хвилин до смерті: «Tirez le rideau, la farce est joué e» («опустіть завісу, фарс зіграно»).