Семантика і функціонування поняття «концепт» у літературознавстві

Логіка дослідження спрямовує нас до вивчення поняття концепту в історичному аспекті.

ХХ–ХХІ століття позначились активним взаємопроникненням різних галузей, тому виникла потреба у визначенні такої логічної одиниці, яка могла б узагальнити результати пізнавальної діяльності та ментальні операції у вигляді слова-знака, який активно функціонує в комунікативному процесі. Так, поняття «концепт» активно входить у термінологічну систему філософії, логіки, лінгвістики, культурології, літературознавства та психолінгвістики, і розглядається вченими як лінгвокогнітивне явище (Є. С. Кубрякова, А. П. Бабушкін, З. Д. Попова), психолінгвістичне явище (О. О. Залевська, І. Л. Медведєва), абстрактне наукове поняття (Р. І. Павільоніс, А. Б. Соломоник), базова одиниця культури (Ю. С. Степанов), алгебраїчне вираження (Д. С. Ліхачов), лінгвокультурне явище (Г. Г. Слишкін, В. І. Карасик, С. Х. Ляпін, Н. Д. Арутюнова).

У лінгвокультурному контексті вперше застосував поняття «концепт» С. Аскольдов-

Алексеєв. У статті «Концепт і слово» автор визначає одну із домінантних функцій концепту – функцію заміщення, механізм якої полягає у тому, що індивідуальне уявлення працює над узагальненням всього обсягу набутого досвіду. На думку вченого, щоб з’ясувати

природу концепту, необхідно врахувати найбільш суттєву його сторону – аспект пізнання,

який визріває в процесі заміщення. Концепт – результат-замінник множини предметів одного й того ж виду, проте концепт узагальнює і заміщує смислові ознаки, а не самі предмети. Ланцюжки концептів утворюють образні комунікативні системи, які характеризуються відкритістю та динамічністю. Функціонуючи в мові, така система визначає характер мовної картини світу [2, 267–268].

У літературознавчому вимірі поняття концепт доцільно розглядати в межах концептуальної структури художнього тексту та авторської картини світу. Авторська художня картина світу формується через реалізацію системи концептів, функціонування яких можливе у творі завдяки словесно-образному вираженню. Художні тексти дозволяють простежити світоглядну позицію автора та визначити домінантні, аксіологічно важливі точки його художньої творчості, які, власне, й конструюють концептосферу митця.

Н. Арутюнова у дослідженні «Мова і світ людини» торкається аспекту вивчення такого

семіотичного концепту, як образ – класифікатора, який виражає знакові відношення, тобто відношення між формою (signans) та ідеальною категорією (sіgnatum) [1, 313]. Орієнтуючись на предметний вимір, образ відтворює відповідний об’єкт у всій його цілісності.

Головне джерело образів – зорове сприйняття, адже воно є комплексним, оскільки фіксує

колір, обсяг, розмір, форму, просторові відношення, пропорції, тощо. Одного з цих елементів недостатньо для повноцінного сприйняття дійсності. Образ синкретичний, тому що

він об’єднує дані, котрі надходять через різні канали зв’язку людини зі світом завдяки зоровому сприйняттю [1, 315]. Невід’ємним компонентом образу є зміст, який закладається в об’єкт (чи має закластися згодом). Будь-який матеріальний предмет наділений класом характеристик, але не кожен із них може мати образ. Об’єкт здатен породити образ в

процесі «одухотворення», оскільки ідеальне начало – невід’ємна складова кожного індиві-

да. Образ створюють всі ті об’єкти, які безпосередньо пов’язані з людиною [1, 316]. Образ

може продемонструвати не лише фізичні якості предмета, він наділяє його смислом. Змістовність образу дає змогу шукати в ньому витоки та передумови для розвитку семіотичних концептів. Одним із завдань образу в художньому тексті є осмислення дійсності

шляхом асоціативного мислення не лише простежувати схожість між класами об’єктів,

а «вміти віднайти в подібному смисл» [1, 317]. Образ може по-різному інтерпретуватися читачем, оскільки «образ – це категорія свідомості, а не ознака об’єкта» [1, 317]. Завдяки системі образів концепт у художньому тексті на-

буває естетичної трансформації, тобто, за

С. А. Аскольдовим, стає «художнім концеп-

том». Н. Д. Арутюнова вважає, що «художня

думка не відштовхується від образу, а цілесп-

рямовано тяжіє до нього» [1, 16]. Натомість

С. Аскольдов не ототожнює художній концепт

з образом: «Художній концепт не є образом,

або якщо і вміщує його, то випадково і частко-

во. Концепт беззаперечно тяжіє саме до поте-

нційних образів. В ньому «родове» є органіч-

ною єдністю можливих образних форм. Така

органічна єдність визначається основною се-

мантикою художніх слів (образів)» [2, 275]. На

думку дослідника, процес інтерпретації ху-

дожнього тексту завжди вимагає повторних

перепрочитань, причому кожен новий підхід

сприяє все глибшому проникненню худож-

нього сприйняття в нові сфери [2, 273–274].

Образ як категорія свідомості потрапляє в

асоціативне поле людського мислення і всту-

пає в нову систему відношень. Свідомість інди-

віда пропонує для образу абсолютно новий

контекст, де важливу роль відіграє комплекс

асоціативних зв’язків індивідуальної картини

світу. Таким чином, відбувається фіксація та

конкретизація відповідного образу в свідомос-

ті індивіда. Образ формується завдяки пам’яті,

уяві, накопиченому досвіду, сприйманню. Об-

рази виникають стихійно, вони породжуються

життям, оточенням, шляхом дослідження сві-

тового виміру. Людина ідентифікує об’єкти

автоматично, не замислюючись про образи,

збережені в пам’яті. В цьому й полягає пара-

докс образу: «Образ можна спостерігати внут-

рішнім баченням. У житті ми маємо справи з

реальними людьми та об’єктами, а не з їх обра-

зами» [1, 319]. Індивід здатен створювати єди-

ний образ індивідуального об’єкта, синтезую-

чи в ньому протиріччя вражень та різноманіт-

них спостережень. Завдяки художньому мис-

ленню, образ синтезується, осмислюється та

фіксується в свідомості: «Із нечіткого та розми-

того вияву постає визначений план. Такий фе-

номен саморозкриття образу П. Флоренський

назвав «зворотною перспективою» [1, 321].

Художній текст створюється з метою вик-

ладення думок автора, втілення його творчо-

го задуму, відображення уявлень і знань про

навколишню дійсність та людину як її складо-

ву. На думку І. Гальперіна, змістовно-

концептуальний вид інформації «повідомляє

читачу індивідуально-авторське розуміння

взаємодії між явищами, описаними засобами

змістовно-фактологічної інформації, розумін-

ня їх причинно-наслідкових зв’язків, їх роль в

соціальній, економічній, політичній та куль-

турній сфері, включаючи також взаємозв’язки

між окремими індивідуумами, їх складною

психологічною та естетично-пізнавальною

взаємодією» [6, 28].

Кожен літературний твір втілює індивідуа-

льно-авторський спосіб сприйняття та розу-

міння світу, універсальний варіант концеп-

туалізації дійсності. Знання реалізуються в

тексті у художній формі. Текст – це відкрита

система, яка не є автономною та самодостат-

ньою, це головна складова комунікативного

процесу в системі читач – текст – автор. Кон-

цептуалізація світу в художньому тексті, яка

відображає універсальні закони світобудови,

перетинається з індивідуально-авторським

способом сприйняття дійсності, його індиві-

дуально-авторською картиною світу. У худож-

ньому тексті закладено певний смисловий

заряд. Концепція семантичної структури тек-

сту вибудовується з уявлень про значення

окремих макрокомпонентів тексту. Індивідуа-

льно-авторська концепція світу становить

собою вершину серед семантичних компонен-

тів змісту художнього тексту, оскільки будь-

який художній твір є суб’єктивним образом

об’єктивного виміру дійсності [3, 50]. Таким

чином, художньо зображуючи дійсність, пись-

менник знаходить себе, і навпаки, виражаючи

власні думки та ідеї у творі, він зображує світ.

Для розуміння ролі і місця концептів В. На-

лімов запропонував філософську теорію ймо-

вірностей смислової концепції пізнання, в

якій співвідносить тріаду «текст – смисл –

мова» з шістьома рівнями: рівнем мислення;

рівнем, що передує мисленнєвому процесу;

підвалинами свідомості; тілесністю індивіда;

СУВОРОВА Л. К.

Семантика і функціонування поняття «концепт» у літературознавстві

№ 1 (1 5), к в і т е н ь 2 0 1 5 р. 193

рівнем метасвідомості та підвалинами косміч-

ної свідомості. На думку автора теорії, весь

світ – це множина текстів, які вміщують ком-

плекс дискретних (семіотичних) та контину-

альних (семантичних) складових. Семантика

визначається ймовірністю заданої структури

смислів. Смисли – це те, що робить знакову

систему текстом [9, 106–107].

Природа смислу може бути розкрита лише

через комплексний аналіз семантичної тріади

смисл – текст – мова. Індивід породжує та ви-

членовує смисли з різноманітних культур як

«великих текстів, які існували колись чи існу-

ють тепер». Текстове розкриття смислів від-

бувається через ті знакові системи, які ми на-

зиваємо мовами. Кожен елемент з вище вка-

заної тріади розкриває свою сутність через

два інших: «Тріада становиться синонімом

свідомості» [9, 117–118]. Таким чином, процес

розуміння одного тексту призводить до поя-

ви іншого тексту. Розшифрування однієї семі-

отичної структури і творення іншої – процес

завжди творчий, адже в підвалинах свідомості

породжуються образи і цілі образні системи з

відповідним смислом.

Завдяки зображуваній дійсності, знання

про яку дозволяють створити текст; завдяки

мовній системі, яка виступає джерелом, звід-

ки автор обирає потрібні йому засоби для

створення художнього образу та передачі

знань про світ, письменник має змогу влучно

продемонструвати свій замисел. Процес чи-

тання закономірно вимагає конструювання

певних концептів-образів, зміст та розшифру-

вання яких залежить від контексту та концеп-

тосфери інтерпретатора. На думку Д. Ліхачо-

ва, концепт також розширює межі значення

слова, даючи можливість домислити, «дофан-

тазувати», емоційно відреагувати на знак.

Концепти як «послання» по-різному сприйма-

ються адресатами. Контекст, в якому концепт

доходить до адресата, обмежує можливості

сприймання, що досить важливо для худож-

нього тексту [8, 152].

Розшифрований концепт функціонує в сис-

темі інших концептів, зміст яких закладений

в контексті як цілісній єдності (адже якщо

змінити контекст – зміниться певним чином і

код концепту, тобто його форма як сукупність

прийомів та образів. Зміна контексту призво-

дить до переінакшення семантики, до поро-

дження інших варіантів значень). За рахунок

змістового наповнення інших концептів, чи-

тач інтерпретує вибраний із тексту концепт.

Характер інтерпретації залежить від того, на-

скільки об’ємно читач володіє інформацією та

вміє вибудовувати множину асоціацій, адже

кожне поняття оперує системою множинних

зв’язків і водночас належить певній «сфері»:

«Ці сфери, – як зауважує Е. Кассірер, – різно-

манітним чином перекриваються і перетина-

ються одна з одною, проте кожна з них займає

своє місце в понятійному просторі. У цій сфері

поняття зберігається й при синтетичній взає-

модоповнюваності: нові відношення, у які во-

но вступає, не призводять до розмивання

меж, а, навпаки, сприяють більш чіткому роз-

пізнаванню та вичленовуванню» [7, 37].

Художній концепт функціонує в тексті як

система, що складається з певних складових:

автора (індивідуально-авторський компо-

нент), традиції (як хронологічний зріз, в яко-

му творився текст), дійсності (поле знань про

світ), читача (синхронне розуміння тексту,

яке формується під впливом традицій сучас-

ності та залежить від індивідуальної концеп-

тосфери інтерпретатора) та мовної системи,

звідки і автор, і читач черпають ресурси для

кодування тексту (автор) й розшифрування

комунікативного коду (читач). У процесі де-

кодування тексту-знака концепт виконує

роль інструмента, за допомогою якого через

художній простір можна вивчати ментальну

сферу, і навпаки. Концепт, включений в обра-

зну тканину твору, постає одночасно компо-

нентом загальнонаціональної асоціативно-

вербальної мережі. Концепт – це універсалія,

яка передає інформацію вербальним та неве-

рбальним чином. Проте значення, виражене

мовними засобами, передає лише частину

концептуального змісту, що можна довести

функціонуванням значної кількості синоні-

мічних рядів, дефініцій, визначень і текстових

варіантів опису того чи іншого концепту.

На думку М. Болдирєва, концепти як елементи

свідомості по відношенню до мови досить-

таки автономні. Люди часто використовують

слова не на рівні їх значень, а на рівні тих сми-

слів (концептів, концептуальних ознак), які

вкладають у них окремі індивіди [4, 25–36].

А. Большакова простежує зв’язок між таки-

ми актуальними категоріями як «архетип»,

СУВОРОВА Л. К.

Семантика і функціонування поняття «концепт» у літературознавстві

194 Н А У К О В И Й В І С Н И К М Д У І М Е Н І В. О. С У Х О М Л И Н С Ь К О Г О.

Ф і л о л о г і ч н і н а у к и (л і т е р а т у р о з н а в с т в о)

«(мета)концепт», «константа», де пропонує

розглядати архетип як метаконцепт: «здо-

бувши основне ім’я, архетип починає нарощу-

вати додаткові значення. Актуалізуючи ті чи

інші смислові сторони через додаткові лекси-

ко-семантичні утворення, він створює свій

унікальний іменний ареал. Архетип як мета-

концепт становить собою інваріантне ядро

людської ментальності, яке видозмінюється

відповідно до конкретної історичної ситуації,

протиставляючись їй або адаптуючись до її

умов» [5]. Архетип є базовою моделлю людсь-

кого світосприйняття, це первинне менталь-

не утворення, яке безпосередньо входить в

сферу концептів і виражає сутність націо-

нальних цінностей.

На думку А. Большакової, позиція Ю. Степа-

нова щодо відношення концепту до констан-

ти дає можливість глибше осягнути розумін-

ня природи архетипу: «Очевидно, і в його тео-

рії (Ю. Степанова – Л. С.) архетип не просто

«концепт». Всупереч своїй глибинній інваріа-

нтності, архетип можна означити як констан-

ту, яка становить собою базовий стійкий

«концепт, що існує постійно або досить три-

валий час». Особливо це стосується культур-

них метаконцептів, які, власне, і є складовою

метамови культури» [5]. Архетип є базовою

моделлю людського світосприйняття, це пер-

винне ментальне утворення, яке безпосеред-

ньо входить в сферу концептів і виражає сут-

ність національних цінностей.

Концепт у художньому творі є вираженням

його ідейної сутності, проте не кожен концепт

охоплює ідею твору. Наприклад, Г. Слишкін

переконує, що концепт – це формально-

логічна ідея об’єкта, явища, витвору мистецт-

ва, його вербалізована концепція, документа-

льно викладений проект [12, 30]. Дослідник

визначає концепт як систематичне утворен-

ня, яке має вхід і вихід. Вхід системи – дотичні

точки впливу середовища, вихід системи –

точки, з яких направлені реакції системи пе-

редаються середовищу [12, 31]. Інакше кажу-

чи, точки входу і виходу концепту – це та ж

диференціація двох векторів, які описані ви-

ще: індивід → культура та сфера культури →

свідомість індивіда.

Отже, концепт як одиниця, що презентує

комунікативний процес, закономірно набуває

активного функціонування у царині мистецт-

ва слова, де мовні знаки закономірно є елеме-

нтами художнього коду. Знаки формують код,

закладений в ідейно-образну тканину твору,

яка дасть змогу реципієнту в процесі декоду-

вання тексту витворити систему асоціатив-

них зв’язків та обрати правильний ключ для

розуміння прочитаного. Тому художній текст

включено в складний механізм: мова – худож-

ній текст – автор – читач. Оскільки це поняття

багатозначне, базове та універсальне, то його

реалізація у художньому тексті може просте-

жуватись не лише на рівні окремих образів,

тем, мотивів, виражати свою сутність через

ідею твору та архетипні моделі, але й об’єдну-

вати тексти конкретного автора на основі об-

разних домінант в єдину цілісність – авторсь-

ку картину світу. Набір ключових концептів

дає змогу вирізняти концептосферу одного

автора, певний стиль чи епоху на тлі інших,

залежно від аксіологічних орієнтацій та інди-

відуальних особливостей митця.