Чому проста селянська дівчина Маруся моральними якостями була вища, ніж козак Грицько Бобренко?

Тема 1. Ліна Костенко. «Маруся Чурай». Характеристика Марусі та Грицька.

Знати: зміст твору письменниці, виділяти ключові епізоди.

Вміти: характеризувати образи головних героїв: Марусі Чурай, Гриця Бобренка; дослідити художні особливості роману у віршах, лаконічно та послідовно висловлювати власну думку.

Завдання1: опрацювавши теоретичний матеріал, заповніть таблицю.

Проблема нерівності душ Проблемне питання:

Чому проста селянська дівчина Маруся моральними якостями була вища, ніж козак Грицько Бобренко?

ОБРАЗ МАРУСІ

Головний персонаж роману — Маруся Чурай, через спогади в III розділі твору письменниця відтворила життя українського суспільства XVII ст.

Дитинство Марусі не було безхмарним. Не повернувся з війни батько, і вдвох з матір'ю, холодні й голодні, вони одні перебули зиму. А через півроку звістка про батька заплакала піснею кобзаря «Орлику Чураю, ой забили тебе ляхи у чужому краю». Душа дванадцятилітньої дівчини сколихнулась, що її батько «пішов у смерть і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є». Власне горе злилось з народним і породило пісні, які сприйняло всім серцем козацтво, вся Україна.

Через спогади Марусі ми дізнаємося про звичаї, побут, родинні та громадські стосунки між людьми різних станів українського суспільства. Не останнє місце серед цих стосунків посідає й любов.

Ідеалом кохання для Марусі є подружнє життя її батьків, яких доля звела наче в нагороду за те, що вони мали незглибимі душі.

Чурай не сушив собі голови земельними наділами, а бачив «свою долю — ось ти, ось я, тепер нас буде двоє».

Такою ж безоглядною і сильною була любов Марусі до Гриця. Трагедія дівчини в тому, що вони з Грицем по-різному сприймали життя:

Моя любов сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Гриць зраджує Марусю, та вона не дорікає його за дводушництво, а карає себе, бо не розпізнала раніше, що вони з Грицем нерівня по духу, а «нерівня душ — це гірше, ніж майна».

Марусине кохання виросло, як пісня, з повноти душі. Та, на жаль, урва­лось, як струна, на найвищій ноті, спаливши душу, де вже не могло прорости натхнення, не могла народитися пісня, а без них вона не могла жити. Коли Гриць повертається до дівчини з каяттям, вона говорить йому:

Іди до неї, будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду.

Кохання, як і мистецтво, виростає тільки на ґрунті абсолютної страсті і повноти почуттів, розтоптане ж зрадою, — не відроджується, для Марусі воно було єдине, і навіть руїни його для дівчини є священними, і топтатися по них вона не дозволить нікому. Тому й мовчить на суді. Свою таємницю довіряє лише сонцю:

Я завтра, сонце, буду умирати. Я перейшла вже смертницьку межу. Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати, Я лиш тобі всю правду розкажу, Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє.

Це звучить як гімн коханню. Людина, здатна перелити кохання піснею, не може помститися, тим більше вбити.

Великодушна у ставленні до людей, Маруся прагне зрозуміти й Бобренчиху, якій хотілося бачити свого сина багатим, і Галю, чварну бездуховну ляльку. Однак вона не може прийняти моралі, коли люди йдуть на компроміс із совістю.

Від розправи за вироком суду Марусю рятує козак Іван Іскра, який є рідним двійником дівчини («Ми з нею діти однії печалі, себе читаю у її очах»).

Прочитавши розділ «Страта», ми розуміємо, що Маруся не вбивця, а жертва драматичного конфлікту. Вона вже сприймається нами не як конкрет­на особистість, а як митець, носій духовності народу, поет, не захищений перед безпощадністю юрби.

Образ героїні, що йде на ешафот, розростається до широких узагальнень, які викликають асоціації про розп'яття Христа. На Голгофу йде не просто Маруся, а поезія — душа України.

Ця сцена є найсильнішою в романі.

Іван спиняє натовп і проголошує універсал. Хтось плаче, хтось голосно сміється, хтось біжить до Марусі. Тільки в смертельно пораненої дівчини не було «ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Між легендою про Марусю Чурай і сюжетною лінією роману Л. Костенко є певна розбіжність. Письменниця подає свою інтерпретацію легенди про Чураївну. Та цим не принижується значення роману, бо і в легенді, і в романі Маруся — не просто дівчина: «це голос наш. Це — пісня. Це — душа».

ОБРАЗ ГРИЦЯ

Образ Гриця — один із найцікавіших. Характер його вимальовується поступово в різних епізодах: як через коментар самого автора, так і завдяки думкам багатьох людей. Ось на суді просить слова Яким Шибилист, що знав Григорія змалку, «ще у сповітку». Пригадуючи дитинство Гриця, він зазначає:

То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв.

Та чи увібрав він науку Чураїв, чи такою ж чистою була душа його, як у Марусі?

Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні.

Ось як говорить про нього наречена Галя:

А він такий, що він брехать не буде. Грицько був чесний, не якийсь бабій. Він сам казав, що вже її забуде. У домі в нас він був уже як свій.

Що в цьому правда? Зовнішнє сприйняття. У наведеному монолозі подвійна характеристика — і не дуже розумної та чутливої Галі, і небрехливого Гриця. Та чи він брехав Галі? Ні. Скоріше, він брехав собі. Хотів умовити себе забути незабутнє: кохання, що заполонило душу не тільки Марусі, але і його.

«Бездонне небо і безмежний світ». Саме такими були їх з Марусею ночі, і не раз згадуються вони йому, а надто, коли він уже з Галею:

Вже ми удвох ночуємо в коморі. Дивлюсь до ранку на холодні зорі... Три бочки меду, вісім куф селітри, та ми удвох на шльонських килимах.

Ось тепер які його ночі. Так важко карає його саме життя за оту роздвоєність. Хіба він не бачить, що світ речей заполонив його душу, обмежив її, вільну, страшними кайданами?

Говорить з дівчиною, що його кохає безмежно, — з Марусею, що віддала йому молодість, кохання і ладна віддати життя, — про що?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще й тягтись на чоботи й кожух.

Однак Маруся нічого не бажала бачити.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Таким він здавався Марусі в найпалкішу пору її кохання. Але із часом, згадуючи Гриця, Маруся сама собі дивується, як могла так помилитися в людині:

Гриць був інакший. Щирими очима він так дивився приязно на світ! Це, Грицю, що, була твоя личина? Яку ж ти душу приховав під спід?

Щоб це зрозуміти, спробуємо заглянути до Гриця в хату.

Батько його колись був таким козаком, як і Чурай. Та, одружившись, він потрапив у полон власницького характеру своєї дружини. Це через неї він «став домашніх хоругов хорунжим» і «втратив серце до козацьких справ». Загинув же, провалившись під лід разом з конем і возом. А Бобренчиха відтоді «лютіша стала до роботи вдвоє». Здавалося б, ну й що в цьому поганого? Нічого. Окрім того, що всьому мусить бути своя міра. Син повернувся з походу. Живий. Чого б ще треба! А мати йому докоряє:

От ти прийшов з великого походу, а не приніс ні слави, ні добра.

Вона постійно точить Гриця:

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, то, може б, якось ми і прожили.

Відтак у словах Гриця з'явилося оце розважливе міркування, яке так ображало Марусю: «Затям, любов любов'ю, а життя життям».

То, може, Гриць і був отакий нікчемний у всьому? І це не так. Ми дізнаємось про його хоробрість у бою зі спогадів Марусі:

Під Берестечком бився ти сміливо. Під Зборовом також і под Пілявою своє ім'я ти не покрив неславою.

Виявляється, що легше було триматися на висоті в бою, ніж у мирний час, коли не всі витримують «оте щоденне пекло метушні»:

Душа розм'якла якось, заморилась, хоч коники ліпи, як з м'якуша. До всього звикла, із усім змирилась і від життя схотіла бариша.

Це вже дещо пояснює. Гриць схотів добробуту. І те можна зрозуміти. Тільзки заплатив він за нього страшну ціну — понівечене кохання і життя:

Бобренки з тим усім не крились. Не встигла їм душа й почервоніть.

Гриць зробив вибір на користь багатства, та не так легко примусити душу кохати. І от він уже шукає порятунку від мук совісті. Де? Звичайно ж, у Марусі:

Тобі дано і вірити, й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі.

Оце і є його суть — роздвоєність душі, роздвоєність сумління і життя. Саме ця роздвоєність і призвела Гриця до загибелі.

Завдання 2.