Главная страница Случайная страница Разделы сайта АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?
Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже.
Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал.
Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее. ✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать». Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами! Тема 5. Методика вивчення орфографічного матеріалуСтр 1 из 2Следующая ⇒
1. Специфіка орфографічного матеріалу української мови і його лінгвістична природа. 2. Аналіз змісту орфографічних правил української мови порівняно з російською. 3. Особливості методики формування орфографічних умінь і навичок. 4. Умови успішного формування усного і писемного мовлення під час вивчення мовного та правописного матеріалу. Спорідненість української та російської мов, подібність їх структур майже на всіх рівнях — фонетичному (кількість і якість деяких груп звуків), лексичному (словниковий фонд), граматичному (число, рід, відмінок, частини мови, речення, його структура), стилістичному (стилістичні засоби), графічному (кирилиця) дає можливість великою мірою спиратися в навчанні української мови на знання й уміння, здобуті на уроках російської. Однак хоч українська та російська мови і споріднені, у них є ряд відмінностей, що мають вияв теж на всіх мовних рівнях. Залежно від того, який матеріал вивчатиметься — спільний чи відмінний, відмінний повністю чи частково, — по-різному виявлятиметься і мовний досвід учнів. В одних випадках (за вивчення спільних явищ), як уже зазначалося, відбуватиметься позитивний перенос знань, умінь та навичок, що сприяє порівняно швидкому оволодінню навчальним матеріалом, в інших (якщо матеріал є протилежним чи таким, що частково збігається) — інтерференція навичок, що призводить до ряду помилок як в усному, так і в писемному мовленні. Чи не найяскравіший вияв остання має під час оволодіння українським правописом, оскільки він багато в чому відрізняється від російського, хоч є і спільне у змісті деяких орфографічних правил. Отже, розглянемо особливості української орфографії. Специфіка орфографічного матеріалу української мови і його лінгвістична природа. Орфографія — це система прийнятих у даній мові правил, які впорядковують написання слів. Ці правила є обов'язковими для всіх, хто пише, інакше написане буде малозрозумілим. У початкових класах учні засвоюють найголовніші правила про особливості позначення звуків (фонем) буквами, правила переносу слів з рядка в рядок, правила вживання великої літери. З поняттям орфографія тісно пов'язане поняття орфограма — тобто написання, що відповідає правилу орфографії і потребує застосування цього правила. У початкових класах доцільно ознайомити учнів з цим поняттям для зручності користування (замість: підкресліть букви, які обумовлюються вивченими правилами, краще: підкресліть орфограми, які ви засвоїли). На основі знання орфографічних правил і тих взаємозв'язків, які лежать у їх основі, а також системи орфографічних вправ формуються орфографічні вміння та навички (орфографічне вміння в психології розглядається як усвідомлена дія, а навичка — як дія, доведена до автоматизму). В умовах навчання української мови як другої, близькоспорідненої, поняття формування здебільшого розглядається як транспозиція або корекція знань, умінь, навичок, сформованих на уроках російської. У методиці орфографії рідної мови загальноприйнятою є думка про те, що для формування орфографічних умінь і навичок немає і не може бути якогось одного, універсального методу, що треба орієнтуватися на лінгвістичну природу орфограми. Це положення враховується також під час формування орфографічних умінь та навичок з української мови як другої. Однак цього замало. Оскільки формування правописних умінь здійснюється на основі і паралельно з уже сформованими навичками з російської мови (так чи інакше вони впливають на формування навичок з української), методика має враховувати й цей дуже важливий чинник. Щоб виявити збіг і розбіжності у навчальному матеріалі обох мов і враховувати їх у навчальному процесі, учителеві потрібно здійснювати порівняльний аналіз змісту правописних правил. Отже, методика формування орфографічних умінь з української мови як другої враховує: а) лінгвістичну природу орфограм української мови; б) результати порівняльного аналізу орфографічного матеріалу російської й української мов. Ці чинники є визначальними не лише для вибору методів і прийомів навчання, а й для всієї організації навчального процесу. У зв'язку з цим розглянемо їх детальніше. Лінгвістична природа орфографічного матеріалу. Відомо, що український правопис не однорідний за своєю лінгвістичною природою. У ньому виявляються фонетичний, морфологічний, семантичний, або диференційний, таісторичний принципи письма. За фонетичним — пишуться слова, у яких написання букв відповідає літературній вимові і перевіряється нею безпосередньо: мама, небо, сонце, трава, ліс. За морфологічним — написання окремих букв не відповідає літературній вимові, але перевіряється нею опосередковано з[е" ]мля́ — зе́ млі — земля́. За цим принципом діє правило однакового позначення морфем — кореня, префіксів, суфіксів. За історичним — буквене позначення звуків не можна пояснити правилами сучасного правопису. Це переважно вживання букв е, и в ненаголошених позиціях, які не можна перевірити: криниця, пшениця, кишеня. Такі написання склалися історично. За семантичним — слова пишуться на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак орел (птах), Орел (місто), не писав (частка не з дієсловом) і недописав (не пишеться разом, оскільки дієслово позначає незакінчену дію). Який же з принципів має найбільший вияв у системі українського правопису? Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початкових класах, засвідчило, що фонетичні написання тут становлять 73 % усіх написань, морфологічні — 16 %, семантичні — 11%. Історичні— то окремі слова, які належить запам'ятовувати. Фонетичному принципу відповідають правила вживання м'якого знака, апострофа, подвоєння букв, правопис відмінкових закінчень іменників (крім закінчень іменників II відміни в родовому відмінку однини, де діє семантичний принцип) та прикметників, а також особових закінчень дієслів (крім закінчень -емо, -имо в ненаголошеній позиції та дієслівних форм на -шся, -ться). За морфологічним принципом позначаються ненаголошені е, и в корені та в зазначених вище дієслівних формах. До семантичних, або диференційних, належать усі написання слів як лексичних одиниць окремо чи разом, залежно від їх значення. За семантичним принципом вживаються велика буква, частка не з дієсловами, написання прийменників, закінчення іменників II відміни у родовому відмінку однини (вживання закінчень -а, -я, -у, -ю залежить від значення слова). Серед орфографічних правил української мови є й такі, що охоплюють як фонетичне, так і морфологічне написання. До них належить правило вживання префікса з- (с-) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Так, в українській мові загальноприйнятим є вживання префікса з- незалежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, зліпив, а в інших, зокрема в позиції перед [ч] і [ш], уподібнюється шиплячим: зчистити — [шч]истити, зшити [ш: ]ити, а перед [ж] — як [ж: ] зжити — [ж: ]ити. Отже, написання префікса з- у зазначених випадках відповідає морфологічному принципу, за якого морфеми позначаються однаково, незалежно від їх вимови. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] на місці префікса оглушувався і вимовлявся як звук [с], що з часом знайшло своє відображення і на письмі. Таким чином, вживання префікса с- відповідає фонетичному принципу. Так само фонетичний (у більшості випадків) і морфологічний (в окремих словах) принципи знаходять своє застосування у правилі про позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Якщо порівняти український і російський правописи, то стане зрозуміло, що в російському переважають морфологічні написання. Збігається більшість семантичних написань (крім закінчень іменників II відміни, вжитих у родовому відмінку однини), а також позначення ненаголошених е, и, хоч у російській мові це правило поширюється і на ненаголошені [о], [а]. Як уже зазначалося, більшість фонетичних написань в українській і російській мовах мають розбіжності, зумовлені не стільки різними принципами письма, скільки відмінностями у фонетичних системах обох мов. У методиці прийнято вважати, що фонетичні написання є одними з найпростіших, найлегші для засвоєння, тобто український правопис відносно легкий. Однак ця думка підтверджується лише тоді, коли діти добре володіють нормами літературної вимови. У нашому ж випадку на грамотність письма впливає недостатнє володіння орфоепічними нормами та небагатий словниковий запас, а часто ще й недостатня сформованість умінь вживати деякі букви українського алфавіту. Крім того, на формування орфографічних умінь впливає той факт, що багато правил лише частково збігається за змістом в обох мовах, тому має великий вияв інтерференція. Саме ці чинники утруднюють процес формування орфографічних умінь та навичок, і їх має враховувати методика.
Аналіз змісту орфографічних правил української мови порівняно з російською. У методиці навчання споріднених мов (російської та української) вперше здійснила порівняльний аналіз орфографічних правил на рівні середньої школи І. Мельниченко (1965 р.). Це дало можливість дослідниці згрупувати орфографічні правила в чотири групи. До першої з них віднесено правила, що повністю збігаються за змістом, до другої — які збігаються частково, до третьої — правила, зміст яких протилежний, а до четвертої — специфічні, тобто властиві лише українській мові. Аналіз змісту правописних правил української мови (порівняно з російською), які вивчаються у початкових класах, з огляду на те, що більшість орфограм мають фонетичний характер, здійснено нами на двох рівнях — орфоепічному й орфографічному. Це дало змогу звести всі правила в три основні групи: правила, які повністю збігаються за змістом (І), частково збігаються (II) і ті, які властиві лише українській мові (III). До першої групи ми віднесли п'ять правил: вживання великої букви, окреме написання префіксів і прийменників (розрізнення префіксів і прийменників), правило написання ненаголошених е, и, написання частки не з дієсловами. Повністю збігається не лише зміст цих правил, а й лінгвістична природа написань — семантична, або морфологічна (ненаголошені е, и). До другої групи — вона найбільша — належать правила, фонетичні за своєю природою, які частково збігаються за змістом у російській і українській мовах. Розбіжності здебільшого зумовлені особливостями фонетичних систем обох мов. Оскільки відмінності у змісті правил цієї групи варіативні, вчитель має брати до уваги кожен з варіантів. До третьої групи можна було б віднести вимову і написання суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-. Та оскільки граматична основа — суфікси — спільна, ми віднесли ці написання до тих, що збігаються частково. До четвертої групи — вона зовсім невелика — віднесено правило про чергування [о], [е] з [і] та [г], [к], [х] із [з'], [ц'], [с']. Розглянемо правила, які містять частковий збіг (II група) та специфічні (IV група). 1. Вживання м'якого знака. У змісті правила про вживання м'якого знака в українській і російській мовах є спільні явища, протилежні і такі, що збігаються частково. Так, в українській і російській мовах вживання м'якого знака як знака м'якості зумовлюється вимовою. В обох мовах цей знак вживається після букв д, т, з, с, л, н для позначення м'яких звуків [д'], [т'], [з'], [с'], [л'], [н']. Це спільне. Крім того, в українській мові, на відміну від російської, є м'який звук [ц'], отже, м'який знак вживається і для позначення м'якості цього звука. Таким чином, ці написання — протилежні. В українській мові м'який знак ніколи не вживається після букв, що позначають губні приголосні [б, п, в, м, ф] та [р], а також шиплячі [ж, ч, ш], оскільки ці приголосні в українській мові тверді (у кінці слів). Отже, ці написання також протилежні. Таким чином, правило вживання м'якого знака частково збігається за своїм змістом з відповідним правилом російської мови. Розбіжності зумовлені фонетичними особливостями приголосних звуків в обох мовах. В українській мові, на відміну від російської, немає букви ё. Тому м'якість приголосних перед о позначається м'яким знаком, а звуки [йо] — відповідними буквосполученнями. У російській мові ці функції виконує буква ё. Спільне тут — однакова фонетична ситуація, відмінне — графічне позначення звуків. Отже, ці написання належать до тих, що збігаються частково. 2. Букви и, і після ж, ч, ш, щ. В українській мові вживання и, і після зазначених букв регулюється вимовою, тобто це — фонетичні написання. У російській — вживання букви и у сполученнях жи, ши не відповідає вимові, а належить до історичних написань. Подібність тут — у фонетичних ситуаціях (в обох мовах шиплячі, крім [ч] в російській мові, вимовляються твердо, в українській — перед [и]). Відмінність у тому, що перед [і] в українській мові звуки [ж], [ч], [ш] дещо пом'якшуються, чого немає в російській мові, тому вживається буква і. Отже, у вимові та вживанні букв и, і після шиплячих маємо лише частковий збіг. 3. Вживання апострофа. Цьому правилу в російській мові відповідає вживання «разделительных» м'якого і твердого знаків. Спільним в обох мовах є однакова фонетична ситуація — наявність звука [й]: се[мйа] — сі[мйа], пе[р'йа] — пі[рйа], [съйэзд] — [зйізд]. Однак графічно ця фонетична особливість в обох мовах позначається по-різному: у російській — м'який знак, а після префіксів — твердий, в українській мові в обох випадках вживається надрядковий знак — апостроф. Тому маємо частковий збіг. Крім того, у змісті цих правил потрібно виділити групу слів, протилежних як за вимовою, так і за написанням. Ця відмінність знову зумовлена відмінністю у класифікації приголосних за твердістю-м'якістю. Це стосується вимови і написання слів зі сполученнями б'я, п'я, в'я, м'я (у російській мові: мяч [м'ач'] — в українській: м'яч [мйач], пять [п'ат'] — п'ять [пйат']. Таким чином, правило вживання апострофа в українській мові і «разделительных» м'якого і твердого знаків у російській містить два варіанти розбіжностей — написання, які мають частковий збіг, і протилежні. 4. Подовження вимови приголосних і позначення цього явища на письмі. Це правило можна було б віднести до специфічних, оскільки подібного в російській мові немає. Однак аналіз його змісту показує, що воно охоплює написання лексем, яких немає у російській мові, і таких, що подібні і відрізняються лише вимовою (судья — суддя, колосья — колосся, знания — знання). Саме тому ми відносимо це правило до другої групи і виділяємо у ньому специфічні написання (властиві лише українській мові) та такі, що мають частковий збіг. 5. Відсутність подвоєння. В українській мові у словах іншомовного походження приголосні у вимові не подовжуються і на письмі не позначаються двома буквами (крім слів ванна, манна, нетто, брутто). У російській мові теж не спостерігається подовження у вимові, однак на письмі вживаються дві букви (класс, аллея, троллейбус). В українській мові це фонетичні написання, в російській — історичні. Отже, цей матеріал частково збігається: має спільне у вимові та протилежне у написаннях. 6. Спрощення в групах приголосних. В українській мові у групах приголосних -стн-, -стл-, -лнц-, -здн-, ждн- у більшості слів відбулося спрощення: невимовлювані приголосні перестали позначатися і на письмі. 7. Чергування голосних [о, е], з [і] та приголосних [г, к, х] із [з'], [ц'], [с'] у коренях слів. Явище чергування зазначених голосних і приголосних у коренях слів при словозміні і словотворенні властиве лише українській мові. Тому ці правила специфічні. 8. Ненаголошені е, и. В українській мові, так само, як і в російській, позначення на письмі ненаголошених е, и потребує перевірки. В обох мовах ці написання морфологічні. Зміст дій за правилом в обох мовах однаковий. Отже, зазначене правило можна віднести до тих, що повністю збігаються в обох мовах. 9. Правопис дзвінких і глухих приголосних. Правило, що регулює буквене позначення цих приголосних, є і в російській, і в українській мовах. Однак в українській мові воно охоплює переважно фонетичні написання (лише деякі слова пишуться за морфологічним принципом), а в російській — морфологічні. Так, для української мови характерна дзвінка вимова дзвінких приголосних як у середині, так і в кінці слів (крім звука [г] у деяких словах). У російській мові у цих позиціях приголосні вимовляються глухо. Тому в українській мові немає правила, яке регулює ці написання, оскільки учні орієнтуються на вимову. В російській мові є спеціальне правило, на основі якого формуються відповідні правописні вміння. Таким чином, у змісті цього правила маємо протилежне — вимова та спільне — однаковість написань: в обох мовах дзвінкий звук позначається відповідною буквою. Водночас у деяких словах української мови на місці глухих [т'], [с'] вимовляються дзвінкі [д'], [з'], на місці глухого [к] — дзвінкий [ґ]: боро[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал, а на місці дзвінкого [г] — глухий [х]: во[х]ко, кі[х]ті, ні[х]ті. Ці написання, як і в російській мові, мають морфологічний характер і регулюються правилом, зміст якого збігається в обох мовах, але в українській мові має вужче застосування. Отже, це правило частково збігається з відповідним правилом російської мови. 10. Правопис префіксів з-(с), роз-, без-. Порівняльний аналіз зазначених написань в російській і українській мовах теж засвідчує частковий збіг. Так, для української мови характерне вживання префікса з- В українській мові у префіксах роз-, без- послідовно вживається буква з, хоч це не завжди зумовлено вимовою. У російській вживаються префікси рос-, бес-, і лише в окремих випадках — без-. Таким чином, за подібних лексем у більшості випадків маємо розбіжності у написанні префіксів і лише в окремих словах написання збігаються (беззубий — беззубий). 11. Написання слів на -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий). а) якщо правила повністю збігаються за своїм змістом в обох мовах, то збігається і лінгвістична природа написань; б) відмінність у змісті правил часто зумовлена в) спостерігаються випадки, коли однакові за лінгвістичною природою написання різняться лише графічним позначенням («разделительные» твердий і м'який знаки у російській мові й апостроф — в українській). І навпаки, є випадки, коли різні за лінгвістичною природою орфограми позначаються на письмі однаково (позначення дзвінких приголосних, що оглушуються у вимові, — в російській мові та дзвінких, які не оглушуються, — в українській). Крім того, порівняльний аналіз змісту орфографічних правил обох мов дав змогу виявити специфічні написання: фонетичне явище чергування голосних і приголосних у коренях слів і відповідне позначення їх на письмі, явище подовження м'яких приголосних у вимові і вживання двох однакових букв. Цікаво те, що подовження м'яких спостерігається як у лексемах, властивих лише українській мові, так і в лексемах, що є спільними для обох мов (колосья — колосся, статья — стаття і знания — знання, задание — завдання). Тому останні належать до таких, що збігаються частково. Варіативність розбіжностей написань української мови, що встановлена на основі порівняльного аналізу, має враховуватись у методиці навчання. Лише у цьому випадку можна правильно організувати процес формування орфографічних умінь і навичок. Особливості методики формування орфографічних умінь і навичок. Вивчення написань, що збігаються в обох мовах. Як уже зазначалося, під час засвоєння таких написань матиме місце позитивний перенос (транспозиція) знань, умінь і навичок. Щоб забезпечити ефективність такого процесу, його треба педагогічно організувати. Свідомий перенос знань та умінь з однієї мови в іншу можливий лише за додержання певних умов. Основні з них: а) учні мають усвідомити, що виучуваний матеріал ідентичний тому, який уже засвоєно на уроках російської мови; б) учні повинні мати міцні знання й добре сформовані вміння з теми, яка вивчалася на уроках російської мови і тепер опрацьовується на уроках української. Класовод, знаючи про ці умови, має заздалегідь перевірити на уроках російської мови якість знань, умінь і навичок з даної теми. Якщо знання знаходяться на нижчому, ніж це потрібно, рівні, слід організувати їх повторення і закріплення. На уроці української мови з метою організації переносу знань, умінь і навичок необхідно ставити такі завдання і використовувати вправи, які б сприяли усвідомленню того, що в обох мовах правила однакові за змістом. Тому замість пояснення матеріалу пропонуються вправи й завдання, спрямовані на активізацію знань, здобутих на уроках російської мови. Форми цієї роботи можуть бути найрізноманітнішими. Однак у кожному випадку треба забезпечити оволодіння українською термінологією. З цією метою найдоцільніше виготовляти таблиці або робити відповідні записи термінів (разом з перекладом російською мовою) на дошці. Зміст вправи, спрямований на активізацію знань, має охоплювати відразу всі випадки написань, якщо такі є (наприклад, усі випадки вживання великої букви) і мати узагальнюючий характер. Наступні вправи — на повне застосування вмінь на українському мовному матеріалі. До написань, однакових в обох мовах, віднесено і позначення ненаголошених е, и. Оскільки в російській мові правило про ненаголошені голосні має ширший зміст, ніж в українській, і поширюється ще й на ненаголошені о, а, уміння діяти за ним мало б бути відпрацьованим. Однак спостереження й аналіз контрольних робіт з російської мови свідчать, що серед орфографічних помилок найпоширенішими є помилки на це правило. Хоч його зміст діти знають, але, як виявилося, навички правописних умінь часто є недостатньо відпрацьованими. Тому й на уроках української мови важливо використовувати систему вправ, спрямовану на: а) розпізнавання ненаголошених е, и у коренях українських слів в усному мовленні й на письмі; б) формування вміння вибрати з ряду слів перевірне, тобто таке, у якому ненаголошені е, и знаходяться в корені; в) удосконалення вмінь самостійно добирати перевірні слова. Відпрацьовуючи ці вміння, слід зважити й на те, що учневі часом важко самостійно дібрати перевірне слово не через незнання правила, а тому, що в нього бідний словниковий запас, учень не розуміє лексичного значення слова. Тому велика увага на уроках української мови має надаватися роботі над збагаченням словникового запасу. Якщо у контрольних роботах учнів типовими будуть помилки на ненаголошені е, и, важливо виявити причину їх, тобто з'ясувати, яка ланка вмінь недостатньо сформована, і продовжити роботу над її удосконаленням. Може бути й таке, що у різних учнів причини будуть різними. У такому випадку слід організовувати індивідуальну роботу. Вивчення правил, які мають частковий збіг. Порівняльний аналіз змісту орфографічних правил російської та української мов дав змогу виявити досить велику варіативність спільного і відмінного у змісті правил другої групи. Кожен такий випадок має бути врахований у методиці навчання як під час визначення навчальних завдань, так і під час вибору методів та прийомів пояснення орфограм та формування відповідних умінь. Слід брати до уваги випадки, коли спільні й відмінні явища у змісті одного й того самого правила можна чітко розмежувати і, плануючи тему, такий матеріал треба розподілити на окремі уроки. Це стосується, зокрема, теми «Вживання м'якого знака», де в одну групу можна віднести матеріал, що має як спільне, так і відмінне, зумовлене відмінністю у фонетичних системах обох мов (м'якість приголосних і відповідно вживання м'якого знака після букв д, т, з, с, л, н (спільне) та букви ц (відмінне), а в іншу — протилежні написання (твердість вимови і відсутність вживання м'якого знака після букв б, п, в, м, ф та р, а також ж, ч, ш, щ у кінці слів). Кожну із зазначених груп доцільно вивчати на окремих уроках. Оскільки вживання м'якого знака, як і його відсутність у зазначених вище випадках, має фонетичний характер, важливе місце на обох уроках матимуть спостереження за вимовою, частковий звуковий аналіз слів, евристична бесіда, що спрямовує учнів до потрібних висновків про особливості правопису в українській мові, а також робота над удосконаленням орфоепічних умінь. Як уже зазначалося, під час організації навчального процесу та формулюванні навчальних завдань треба зважати на ступінь збігу змісту правил. Так, перший урок матиме транспозиційно-корекційний характер, а наступний — корекційний, бо в першому випадку вивчаються як спільні, так і відмінні написання, а в другому — тільки відмінні (протилежні). Етап пояснення кожної з цих груп написань також матиме певні відмінності. Так, перший урок розпочинатиметься з активізації знань, що є спільними для обох мов (вживання м'якого знака для позначення м'якості приголосних), а потім стоятиме завдання корекції цих знань у зв'язку з м'якістю звука [ц'] в українській мові на противагу російській. На етапі формування вмінь необхідно відпрацювати корекції. На наступному уроці етап пояснення матиме характер корекції, та й сам урок буде корекційним. Однак є правила, коли не завжди можна чітко виокремити спільне й відмінне. Наприклад, у змісті правила про вживання апострофа є написання, які мають спільне у вимові (фонетична ситуація — наявність звука [й] за різного графічного позначення: у російській мові «разделительный» м'який знак, в українській — апостроф) і написання, які відрізняються як вимовою, так і графічним позначенням (протилежні). Однак в обох випадках уроки будуть корекційними. На першому з них учитель має вказати лише на спільну вимову й спиратися на неї в процесі корекції графічних умінь, а другий урок буде повністю корекційним, тобто формуватимуться (корегуватимуться) уміння правильної вимови і, відповідно, написання. Свою варіативність спільного і відмінного має правило про позначення дзвінких і глухих. Так, в українській мові дзвінкі (крім [г]) не оглушуються і не потребують перевірки на письмі. Це фонетичні написання. У російській мові, навпаки, приголосні оглушуються. Вони пишуться за морфологічним принципом, тобто потребують перевірки. Враховуючи ці особливості дзвінких, на уроках української мови має стояти завдання корекції вимовних умінь і відпрацювання умінь позначати дзвінкі приголосні відповідно до вимови. Спосіб дії тут буде такий: вимовляю звук → пишу відповідну букву. Тому всі вправи і завдання до них мають бути спрямовані на оволодіння цими уміннями. Причому слід віддати перевагу усним вправам, бо саме від них залежить правильність написань. Вивчення правил, властивих тільки українській мові. Таких правил усього два: чергування голосних [о], [е] з [і] та чергування приголосних [г, к, х] із [з', ц', с'] у корені слів. Оскільки таких явищ у російській мові немає, то вивчення цього матеріалу організовується відповідно до його лінгвістичної природи, яка є фонетичною, без будь-яких порівнянь з російською мовою. В основі його засвоєння — спостереження за чергуванням голосних і приголосних під час зміни слів і під час словотворення, вправляння у змінюванні та вживанні слів із зміною голосних і приголосних під час побудови словосполучень та речень, які сприяють формуванню необхідних умінь і навичок. Для прикладу наводимо кілька уроків, на кожному з яких вивчається орфографічний матеріал, різний за ступенем збігу в російській та українській мовах.
|