ДІТЕЙ-СИРІТ В УКРАЇНІ

СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТІВ ОПІКИ ТА ВИХОВАННЯ

Одним з основних напрямів державної соціальної політики в Україні є охорона дитинства, забезпечення прав дітей на життя, збереження здоров’я, освіту, виховання в сім`ї. У зв’язку із цим особливої актуальності набуває проблема опіки та виховання дітей, позбавлених родини, створення умов для їх соціалізації. Вирішенню цих питань сприяє актуалізація педагогічного досвіду, пов’язаного з вихованням дітей-сиріт у минулому.

Такі явища, як опіка та виховання дітей-сиріт, були характерні для суспільства із часів зародження людської цивілізації. У родовій слов’янській громаді вони мали велике значення, тому що тільки громада була єдиним середовищем, де індивід знаходив не тільки безпеку й можливість для існування, а й можливість соціального спілкування та соціального розвитку.

У дохристиянський період опіка та виховання дітей-сиріт здійснювалися у вигляді допомоги при засвоєнні ними елементів позитивного суспільного досвіду й забезпечення сприятливих умов соціалізації (проживання, харчування тощо) та існували у двох основних формах: індивідуальній та колективній. Слід наголосити, що в обох випадках слов’яни вважали таку допомогу ｫ усиновленнямｻ.

Індивідуальне усиновлення в слов’ян – це прийняття дітей-сиріт у сім`ї родичів, сусідів або інших членів громади з метою забезпечення житлом та їжею, передачі суспільного досвіду, організації виховання та засвоєння трудових навичок і правил поведінки. Сучасні дослідники підкреслюють наявність економічного підґрунтя в мотивах усиновлення в середині родової громади і виникнення інституту приймацтва у південно-східних слов’ян. Приймали в родину сироту, зазвичай, літні люди, коли їм важко було давати раду господарству і коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у родину мав вести господарство, шанувати прийомних батьків, а також зобов’язаний був їх поховати. Брали на виховання дітей-сиріт і сім`ї, що мали власних дітей. Прийомні діти утримувалися й виховувалися на трудових засадах, здебільшого в таких умовах, як і рідні діти. Але приймаки після смерті батьків не мали права на їхнє майно, якщо вони не залишили відповідних розпоряджень в усній формі у присутності декількох свідків. Окрім того, усиновлення могло мати й релігійні причини: прагнення забезпечити собі захоронення за складними язичницькими обрядами. Окрім того, індивідуальне усиновлення вимагало згоди всіх членів сім`ї.

Якщо дитина залишалася без родичів чи усиновителів, вона ставала ｫ out lowｻ (поза законом) або була адаптована чужим родом. Рід також був зацікавлений у нових членах, які б працювали, брали участь у захисті від ворогів. До колективної ｫ адапціїｻ (усиновлення) зверталися найчастіше, коли члени роду помирали від голоду, хвороб. Таку форму підтримки сироти сучасні дослідники називають громадською допомогою, а науковці кінця ХІХ – початку ХХ ст. – ｫ колективним усиновленнямｻ. Дитина переходила з хати до хати ｫ на годуванняｻ (харчування). Сироті могли призначити ｫ громадськихｻ батьків, які брали її на утримання. Проте, якщо дитина-сирота мала господарство, громада протидіяла усиновленню, тому що недобросовісні усиновителі могли його привласнити. Такі сироти називалися вихованцями або годованцями.

Основні проформи допомоги дітям-сиротам склалися в найдавніший період української історії. Усиновлення в первісному суспільстві було не юридичним, а громадським та релігійним актом і завжди супроводжувалося релігійними церемоніями та заходами. У слов’ян, а пізніше і на Русі усиновлення супроводжувалося такими ритуальними діями: імітація пологів, ｫ пропусканняｻ через сорочку матері. Подібні традиції існували у багатьох країнах середньовічної європи. Тому усиновлених дітей там називали ｫ mantelkinderｻ (від слів ｫ плащｻ та ｫ дитинаｻ).

Нового рівня розвитку опіка та виховання дітей-сиріт досягли за часів Київської Русі, особливо після прийняття християнства. У Х ст. відбулася зміна парадигми допомоги й підтримки нужденних, у тому числі й дітей-сиріт. Це пов’язано зі зміною соціально-економічної та соціокультурної ситуації: розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв’язків, зародження й розвиток феодального суспільства, запровадження християнства, прийняття відповідних законодавчих актів. На нашу думку, основною ознакою подальшого розвитку опіки і виховання дітей-сиріт є те, що, крім сімейних форм виховання, з`явилися суспільні заклади, такі як притулки при церквах і монастирях, що створювалися за ініціативи князів та священнослужителів.

Так, за наказом Ярослава Мудрого в Новгороді був створений притулок для сиріт, де утримувалися та виховувалися близько 300 хлопчиків.

При церквах та монастирях існували окремі структури, які опікувалися сиротами або дітьми бідних батьків. Уривок із ｫ Степенной книгиｻ чітко вказує на такий обов’язок духівництва, як ｫ взращение и кормление безпріютних детей. Спираючись на духовний устав Володимира, де згадується про обов’язкову наявність ｫ странноприимницｻ при церквах, дослідник історії педагогіки М. О. Лавровський висловлює припущення, що руські ｫ странноприимнициｻ – це ті ж Візантійські ｫ ксенодохіїｻ. Ксенодохія чи ｫ странноприимницаｻ – місце, де ｫ по закону христианскому совершается воспитание и образование детей и прочих. М.О. Лавровський зауважує, що посада начальника такого сирітського навчально-виховного закладу була дуже поважною, і на неї призначалися люди, що мали відповідні особистісні та професійні (педагогічні) якості. У Константинополі ｫ странноприимнициｻ існували ще за часів язичництва, хоча під впливом християнства отримали дещо інший характер. Схожі заклади при церквах з’явились і на території Русі і, скоріш за все, були влаштовані за прикладом візантійських та мали навчально-виховний характер. Звісно, була різниця між навчанням у них та в училищах, що почали створюватися при церквах за наказом Володимира Великого для навчання дітей ｫ нарочитих мужівｻ, тобто знаті. Як стверджує М.О. Лавровський, різниця між такими закладами полягала в кількості та змісті предметів, обсязі та послідовності викладання.

Обов’язком інокинь у Київській Русі вважалося виховання бідних дітей-сиріт. Сучасні дослідники зазначають, що в цей же період притулки для дітей, позбавлених батьківського піклування, створювалися і при богодільнях (щоправда, вони існували також при церквах). У цьому випадкові вихователями покинутих дітей ставали люди похилого віку. Окрім того, матеріальну допомогу таким закладам надавала вся громада або ｫ мир.

Відповідно до ｫ Уставу Володимира Святославовичаｻ у кінці Х ст. створювалися церковні суди, що зокрема розглядали справи стосовно жінок, які залишали дітей, народжених поза шлюбом. Першим слов’янським кодексом законів, що включав у себе начала соціальної програми була ｫ Руська Правдаｻ. Деякі статті закону цілком присвячені проблемам захисту дітей-сиріт: поділ спадщини, регулювання стосунків дитини з вітчимом тощо. Зокрема стаття 99 ｫ Руської правдиｻ визначає умови опіки дітей-сиріт: призначення опікунів у присутності членів селянської громади; при досягненні сиротою повноліття опікун повинен повністю віддати всю спадщину. Окрім того, в інших статтях закону розглядаються конкретні випадки, що стосуються допомоги дітям-сиротам, зокрема такі:

– якщо батько дитини був вільною людиною, а мати рабинею, діти разом з матір’ю отримували свободу. Слід зазначити, що такі заходи, з одного боку, сприяли профілактиці соціального сирітства (дитина отримувала свободу разом з матір’ю), з іншого боку, забезпечували умови, необхідні для виховання дитини і засвоєння нею суспільного досвіду (отримання свободи).

– якщо жінка після смерті чоловіка виходить заміж вдруге, майно померлого чоловіка успадковують як жінка, так і діти. Такий захід захищав матеріальні інтереси дітей, сприяв запобіганню сімейних конфліктів.

Термін ｫ печалуватисяｻ, що існував у Київській Русі і використовувався у ｫ Руській правдіｻ щодо характеристики становища дітей-сиріт, означав піклування і турботу про них.

Необхідно наголосити, що законодавство Київської Русі не визначало заходів, які обов’язково слід здійснювати стосовно дітей-сиріт. Опіка та виховання їх велися безсистемно, здебільшого завдяки діяльності церкви, сільської громади та особистій ініціативі деяких князів. Тобто допомога дітям-сиротам надавалася не на державному, а на церковному, громадському та приватному рівнях.

Князь Володимир Мономах у ｫ Повчанні дітямｻ нагадує про необхідність підтримки незахищених верств населення: ｫ Всего же более убогих не забывайте, но, насколько можете, по силам кормите, и подавайте сироте, и вдовицу оправдывайте сами, а не давайте сильным избить человека. Отже, Володимир Мономах визначає дітей-сиріт як окрему категорію населення, якій необхідно надавати допомогу, створювати умови для опіки, виховання та соціального розвитку.

Після середини ХІІІ ст., коли Україна протягом багатьох століть була поневолена іноземними країнами, особливо широко розповсюдилася практика соціально-педагогічної допомоги дітям-сиротам від церкви.

У ХІV – ХVІІІ ст. важливу роль у житті українського села відігравала громада, станова організація селянства, що регулювала всі аспекти його життєдіяльності. Особливу турботу проявляла громада про сиріт. Таке ставлення зумовлювалося принципами християнської моралі. Кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сироти вирішальна роль належала родині. Але не менш важливою була й громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв’язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження й примноження спадщини дитини-сироти залежала її подальша доля. Якщо дитина-сирота не мала родичів, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене батьками майно громада оцінювала й продавала. За відсотки від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дитину до повноліття. Кожна громада була зобов’язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча на практиці це траплялося не часто). При потребі громада шукала кошти з внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву.

Про колективну допомогу дітям-сиротам з боку селянської общини повідомляв П. Алеппський, антіохійський мандрівник, який здійснив подорож до Москви через Україну: ｫ У цій країні, тобто у козаків, є незліченна кількість сиріт, адже із часів появи гетьмана Богдана Хмельницького в ній не втихали війни. Тому протягом усього року вечорами, починаючи від заходу сонця, ходять сироти по всіх хатах, просять милостиню, співають хором гімн Пресвятій Діві так, що перехоплює подих; їхні голосні співи чути на великій відстані. Закінчивши співати, вони отримують милостиню грошима, хлібом, продуктами. Так вони підтримують своє існування, поки не закінчать школу. Ось причина того, що більшість з них освічені.

У кінці ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні були поширені школи грамоти. Склад учителів цих шкіл поповнювався за рахунок учнів братських шкіл та Київської академії, котрі залишали навчання через важке матеріальне становище або власну непідготовленість до засвоєння вищих наук. Іншим джерелом сільського вчительства були ремісники, дрібна українська шляхта, писарі тощо. У народі їх називали дяками. Назва ｫ дякｻ не визначалася тільки церковною службою, вона розповсюджувалася на тих чоловіків, які могли читати, писати й погоджувалися навчати дітей. У ХVІІ – ХVІІІ ст. вони складали більшість народних учителів. За традицією в школі разом з учителем-дяком жили і навчалися діти-сироти та діти, які походили з матеріально незабезпечених родин. Їх усіх називали ｫ шкільні сиротиｻ. Вони знаходилися під патронатом общини й утримувалися за її рахунок. У цьому контексті вчитель виконував ще одну функцію – попечителя сиріт. У піклуванні про сиріт, їхнє здоров’я, навчання, у доброму ставленні до них виражався гуманізм народних педагогів.

Про важкий побут ｫ шкільних сирітｻ, жорстоке ставлення до них помічника вчителя, якого в народі називали ｫ юнакомｻ, розповідається в поетичних творах ХVІІІ ст., які збереглися під назвою ｫ Вірші шкільних сирітｻ. Здебільшого в них говориться про холодні шкільні приміщення, недостатнє харчування. Але, загалом, діяльність мандрівних учителів була формою опіки та виховання дітей-сиріт, що здійснювалися на громадському та індивідуальному рівні.

Слід наголосити, що в педагогічній думці ХVІІІ ст. зароджується профілактичний напрям, що стосується попередження соціального сирітства. Він пов’язаний, насамперед, з науковою спадщиною Г. Сковороди. У притчі ｫ Благородний Еродійｻ учений звертає увагу на ｫ два головні батьківські обов’язки: благо народити і благо навчити. Коли ж хтось ні одну із цих заповідей не виконав, ні благо народив, ні благо навчив, той не є батьком дитини, а винуватець вічної погибелі. А якщо ж благо породив, але не навчив, то такий є пів-батьком…. Батьки, які не виховують своїх дітей, на думку Г. Сковороди, заслуговують покарання як з боку людей, громади, так і кари небесної. У такий спосіб він нагадує батькам про їхній обов’язок не тільки народити, а й виховати своїх дітей, зберегти їх здоров’я, сформувати відповідальність за своє майбутнє. Зміст притчі свідчить, що педагог вважає батьків найкращими вихователями, які передають дітям свій життєвий досвід, готують їх до самостійного життя, забезпечують умови для їхнього соціального розвитку.

З кінця ХVІІІ ст. і до середини 60-х років ХІХ ст. функцію соціально-педагогічної підтримки дітей-сиріт в Україні, як і у всій Російській імперії, виконували спеціальні державні органи – прикази громадської опіки, відкриті на підставі ｫ Учреждения для управления губерний Всероссийская империиｻ від 1775 р. Згідно із цим законом у всіх губерніях створювалися прикази громадської опіки, очолювані губернаторами. До сфери їхньої діяльності входила опіка над: 1) народними школами; 2) сирітськими будинками; 3) лікарнями та шпиталями; 4) будинками для престарілих або богадільнями; 5) спеціальними будинками для невиліковних хворих; 6) будинками для психічнохворих людей; 7) так званими ｫ робітнимиｻ будинками (з добровільною працею); 8) будинками ｫ покірностіｻ (з примусовою працею).

Дітям та підліткам надавалися в основному соціальні послуги двох видів: освітні (безкоштовне навчання в народних школах, фінансова підтримка гімназій та інших навчальних закладів, у тому числі й жіночих) та допомога дітям, які залишилися без батьківського піклування (створення та організаційне забезпечення притулків, утримання дітей-сиріт у прийомних сім’ях).

Педагогічний характер цих заходів зумовлювався не тільки тим, що об’єктом соціальної роботи в даному випадку були діти і підлітки. Однією з головних засад надання соціальної допомоги в середині ХІХ ст. був принцип педагогізації. Проблеми користувачів соціальними послугами розглядалися з позицій їх можливості займатися суспільно-корисною працею, а не з позицій морально-релігійних переконань представників громадськості. Як зазначають вітчизняні та зарубіжні дослідники, педагогізація соціальної роботи була характерним явищем і для країн Західної європи.

Щоправда, цей процес у західноєвропейському суспільстві розпочався дещо раніше. Але це пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку різних країн. Сутність педагогізації полягала в тому, що соціальна підтримка здійснювалася зокрема шляхом проведення виховних та освітніх заходів, забезпечення функціонування закладів соціалізації дітей та підлітків, створення умов для опанування професійними навичками. А відтак зрозуміло, чому система підтримки соціально занедбаних верств населення, створена в результаті організаційних зусиль з боку державних органів – приказів громадської опіки, реалізувалась у багатьох випадках у процесі діяльності педагогів – учителів народних шкіл та вихователів притулків.

Особливе місце в структурі соціально-педагогічної діяльності приказів громадської опіки займала підтримка дітей-сиріт. З 1803 р. у Чернігівській губернії за рахунок коштів приказу громадської опіки діяв сирітський будинок для 40 дітей до семи років та притулок для 25 дітей старших семи років. У Полтавській губернії існував виховний будинок для 50 дітей-сиріт. У 1825 р. для хлопчиків з виховних притулків у Полтаві було відкрито школу писарів, куди приймалися діти, які досягли десятирічного віку. Майбутні писарі навчалися одночасно і в загальноосвітній школі, а для занять краснописом та іншими спеціальними дисциплінами відвідували цей професійний навчальний заклад. Школа писарів була розрахована на 50 учнів і проіснувала до початку 60-х років ХІХ ст.

На середину ХІХ ст. прикази громадської опіки на території Російської імперії створили та утримували 21 сирітський будинок, тобто вони діяли далеко не в кожній губернії.

Сироти, незаконнонароджені або ｫ підкинутіｻ діти утримувалися та виховувались і в інших благодійних закладах. Наприклад, вважалося доцільним поміщати дітей у будинках для престарілих чи богодільнях.

Представники урядових структур та громадськості неодноразово зазначали, що діяльність усіх благодійних закладів приказів громадської опіки була незадовільною. Особливо страждали сироти та незаконнонароджені діти, які виховувались у притулках або в прийомних сім’ях, і в майбутньому почасти поповнювали лави жебраків та злочинців. Оскільки смертність у сирітських будинках доходила до 75%, деяких сиріт, які знаходилися на утриманні приказів громадської опіки, віддавали на виховання в сім’ї. За це останні одержували визначену плату й повинні були звітуватися про виховання і навчання дітей, яких вони взяли під опіку. У 1815 р. Указом Сенату міщанам, державним і вільним селянам дозволили брати на виховання ｫ підкинутихｻ дітей, а з 1828 р. – узагалі, сиріт. Більше того, 3 червня 1828 р. було видане Положення про скорочення кількості виховних будинків у губерніях. ｫ Приказам Общественного Призрения поставлено в обязанность принимать в оные дома младенцев в уважительных и необходимых случаях; принятых же стараться распределить свободного состояния людям для воспитания и обучения приличным мастерствам и рукоделиямｻ.

Наприклад, підкинуту дитину направляли в сирітський будинок у тому випадку, коли ніхто із жителів населеного пункту не виявив бажання взяти її на виховання. Необхідно зазначити, що подушні податки за сиріт їх прийомні батьки починали сплачувати тільки після досягнення вихованцями 18 років, тоді як за власних дітей необхідно було сплачувати податки із часу їх народження. Тобто держава намагалася створювати такі умови, щоб брати на виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, було досить вигідно, і таким чином більшість дітей-сиріт потраляли в прийомні сім’ї.

Прикази громадської опіки у Лівобережній Україні були ліквідовані в 1865 – 1866-у рр. На підставі ｫ Временных правил для земских учреждений по делам о земских повинностях, народном продовольствии и общественном призренииｻ від 1 січня 1864 р. (на Правобережжі вони продовжували діяти до початку ХХ ст., коли земства були впроваджені і на цій території). Після проведення земської реформи соціально-педагогічна допомога дітям-сиротам значно активізувалася.

Починаючи з другої половини ХІХ століття справа опіки поступово перейшла у компетенцію держави.

У 1900 році в Україні існувало 63 притулки, де виховувалось 2117 дітей. До волі розповсюдженими формами опіки над дітьми сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування були тоді також патронат і патронаж.

На початку ХХ століття розпочинається створення мережі притулків для дітей з особливими потребами (сліпих, глухонімих, розумово відсталих), основним джерелом фінансування яких були приватні пожертвування.

Таким чином у вітчизняній опікунсько-виховній системі діяли як державні опікунсько-виховні заклади, так і заклади, які утримувались на благодійні кошти. Основною формою утримання та виховання дітей- сиріт можна вважати притулок.

Протягом 1917-1920 років на тлі глибоких соціальних зрушень в Україні відбуваються докорінні зміни у системі опіки та соціального виховання дітей-сиріт. Опіка та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки повністю переходить у компетенцію держави. Благодійна діяльність забороняється.

У 1920 році була прийнята «Декларація про соціальне виховання». В ній підкреслювалось, що саме держава повинна дбати про охорону дитинства, надавати притулок, виховання та навчання безпритульним дітям та дітям-сиротам.

Революція та громадянська війна сприяли зростанню кількості безпритульних та бездоглядних дітей та дітей-сиріт.

Досліджуючи проблему виховання безпритульних дітей у 20-х роках ХХ століття, В.Бондаренко-Виноградова відзначає, що на початку 20-х років практична діяльність виховних закладів була спрямована виключно на задоволення матеріальних потреб дітей.

Основними закладами для безпритульних дітей були приймальники, де дитина обстежувалась лікарями, психологами протягом 1-4 місяців і направлялась до тієї установи, яка була рекомендована спеціалістами.

Нічліжки надавали дітям першу соціальну допомогу. Метою нічліжок було залучення дітей до дитячих закладів.

У 1920 році за ініціативою уряду були організовані колонії для неповнолітніх правопорушників. Одним з організаторів був відомий педагог А.Макаренко. Широко відомий його внесок у розвиток ресоціалізаційної педагогіки

Протягом 1920-1930 рр. український уряд та суспільство здійснювали численні заходи по боротьбі з дитячою безпритульністю.

Відкривались і поширювались нові форми установ для безпритульних дітей та дітей-сиріт. Але відсутність кваліфікованих вихователів та методичних посібників гальмувала процес виховної роботи у дитячих закладах державної опіки.

У 30-х роках основними типами закладів державної опіки Були дитячі будинки різних категорій, дитячі комуни та трудові колонії для важковиховуваних дітей, переважно сиріт або таких, що втратили зв’язок із сім’єю. Однак у середині 30-х років, коли у державі остаточно утвердився тоталітарний режим, вся ця різноманітність державних закладів була замінена уніфікованою системою державної опіки. Значно зросла кількість дитячих будинків, які стали провідною формою державної опіки дітей-сиріт.

У Західній Україні, яка на той час не входила до складу Радянської України, форми опіки були більш різноманітними за формою та змістом.

Наприклад у Галичині у 20-30 роки діяли Українська бурса реміснича і промислова, у якій утримувались переважно сироти, Українська Захоронка у Львові, яка здійснювала опіку над дітьми дошкільного віку, Львівська філія Українського Крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю (опікувалося дітворою чиї батьки або матері загинули на війні або відсутні з причин війни), Український Захист Сиріт у Львові, який здійснював повне виховання сиріт. Найбільш активно діяло «Товариство охорони дітей та опіки над молоддю», яке в основному засновувало та організовувало діяльність захистів і захоронок.

Після Великої Вітчизняної війни відчутно збільшилась кількість дітей-сиріт. Якщо у 1940 році в Україні було 392 дитячих будинки з контингентом дітей 60, 1 тисячі, то у 1947 році кількість вихованців збільшилась до 79, 5 тисяч [3]. Також, щоб забезпечити належні умови життя і виховання дітей-сиріт їх віддавали на патронування в колгоспи та родини трудящих. Поширення патронатної форми утримання дітей істотно стримувалося через відсутність коштів. У цей період були створені колгоспні дитячі будинки та дитячі будинки при промислових підприємствах.

У 1956 році за рішенням партії та уряду були відкриті школи-інтернати, які замислювалися як навчально-виховні заклади нового типу.

В.Покась, розглядаючи проблему соціально-педагогічних умов становлення та розвитку загальноосвітніх шкіл-інтернатів в Україні у 50-60-х роках ХХ століття, зазначає, що їх відкриття відіграло у свій час надзвичайно важливу роль у подальшому розвитку народної освіти, ліквідації безпритульності дітей та їх соціального захисту.

Протягом 50-х -60-х років на державному рівні Були запроваджені заходи, які сприяли підготовці вихованців дитячих будинків до самостійного життя. До них слід віднести введення виробничого навчання у дитячих будинках, започаткування низки пільг для цієї категорії дітей, організацію соціального супроводу випускників дитячих будинків. Водночас дослідники (В.Покась, В.Слюсаренко) звертають увагу на недоліки у системі опіки та соціального виховання. Школи-інтернати поступово перебирають на себе функції дитячих будинків для дітей шкільного віку та переорієнтовуються лише на вирішення проблем соціально-педагогічного захисту дітей-сиріт та дітей, що залишились без батьківського піклування.

У 70-80 – х роках більшість дитячих будинків була реорганізована у школи-інтернати для дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Вивчаючи специфіку розвитку та сучасний стан «заступницької опіки» в Україні, С.Бадора [1] зауважує, що у Радянській Україні булла сформована опікунська модель соціальної охорони, що фінансувалася переважно з бюджету країни (95%) попри різні види фондів соціального забезпечення. Водночас централізація соціальної охорони й опіки, недоступність широкої інформації про діяльність різних закладів суспільної виховної опіки обумовили істотні недоліки в роботі з різними категоріями дітей, зокрема в аспекті опіки.

Трансформація політичної, соціальної та економічної системи радянського суспільства у середині 80-х років сприяла спробам модернізації системи утримання та соціального виховання дітей-сиріт та дітей, що залишились без батьківського піклування на засадах гуманізму та соціальної справедливості.

З метою розв’язання проблем соціально-трудової адаптації вихованців шкіл-інтернатів в Україні був започаткований заклад нового типу – професійно-технічне училище для дітей-сиріт та організовані спеціальні групи професійного навчання при школах-інтернатах, а також освітньо-виховні-комплекси для дітей-сиріт та дітей, які залишились без батьківського піклування.Але ці заклади були створені лише як експериментальні. У цей період відкриваються також перші дитячі будинки сімейного типу.

У 1991 році Україна як незалежна держава ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, що особливо актуалізувало пошук нових підходів до виховання та влаштування дітей, позбавлених батьківської опіки.

Соціально-економічна криза 90-х років була причиною зростання кількості дітей – соціальних сиріт, а також появи великої кількості безпритульних дітей. У зв’язку із зростанням в Україні кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, незадовільним станом їх освіти і виховання у 1997 році був виданий Указ Президента України «Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків», який передбачав реалізацію ряду заходів щодо запобігання соціального сирітства, вдосконалення діючої системи соціально-виховних інститутів для дітей-сиріт та впровадження нових форм опіки [5].

Наприкінці ХХ століття в Україні діяла державна система утримання, виховання і навчання дітей-сиріт. На кінець 1999 року в державі налічувалась 41 школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, 73 дитячі будинки Міністерства освіти переважно для дітей дошкільного віку, 45 будинків дитини, 91 дитячий будинок сімейного типу. [ 6].

Збільшення у 90-х роках в Україні кількості «дітей вулиці» обумовили відновлення широкої мережі дитячих притулків трьох типів: державних, благодійних (у тому числі за рахунок релігійних організацій) та кімнат тимчасового перебування. За 1999-2000 роки у притулках отримали допомогу понад 40 тисяч дітей. [5]. У 90-х роках була розширена мережа дитячих будинків сімейного типу. Але кількість цих закладів залишалася недостатньою.

У цей період в Україні було розпочато також впровадження такої форми опіки, як прийомна сім’я. Прийомна сім’я передбачає тимчасову опіку над дітьми (до 2-3 років) [ 6 ].

Сімейні форми опіки над дітьми-сиротами, безумовно, є найкращими для дитини і найбільш перспективними для поширення у майбутньому.

Висновки. Отже, процес становлення інститутів опіки та виховання дітей-сиріт із найдавніших часів і до сьогоднішніх днів характеризується наявністю різних їх форм, що реалізувалися завдяки діяльності церкви, приватних благодійників, різноманітних громадських об’єднань, а також держави.