Не працювати тупими ножицями.

5.. Не різати ножицями на ходу.

6.. Не підходити занадто близько до того, хто працює з ножицями..

7. Передавати ножиці із зімкненими лезами кільцями вперед.

3. Техніка «лічильна гладь».

Лічильна гладь («лиштва») належить до групи поверхнево – нашивних лічильних технік вишивання. Назва «поверхнево – нашивні лічильні» техніки пояснює їх спосіб виконання, тобто вишивання на поверхні тканини, рахуючи нитки. Усі елементи узору вишивають паралельними стібками через одну нитку тканини.

За способом утворення розрізняють лічильну гладь (лиштву): качалочкову, пряму і косу.

-Пряма гладь характеризується тим, що стібки виконують паралельно ниткам тканини — основи або утоку (піткання). Кожен стібок прокладають через одну нитку тканини. В узорах пряму гладь поєднують з іншими лічильними швами. Ця техніка зустрічається майже в усіх регіонах України. Однак кожному регіоні України характерні певні кольорові рішення, побудови композиції.

-Коса гладь має таку назву завдяки способу її виконання. Стібки косої гладі вишивають під кутом 45° до ниток основи й утоку тканини. Виконання стібків гладі з нахилом наліво й направо набувають красивого ефекту світлотіні. Ця техніка найбільш поширена на Полтавщині, Поділлі, Середній Наддніпрянщині.

-Качалочками називають такий шов гладі, у якому кожен стібок виконується через одну нитку тканини паралельно попередньому й охоплює однакову кількість ниток тканини. Стібки цієї гладі вишивають тільки вертикально — знизу вверх або зверху вниз. їх розміри залежать від характеру узору, товщини ниток тканини. Узори вишивають яскравими, контрастними кольорами: червоним, синім, зеленим, жовтим, чорним. З різно­кольорових качалочок утворюють різноманітні композиції.

Білет № 8

1. Поняття про композицію у вишиванні.

Мистецтво вишивки протягом багатьох віків постійно удосконалюється відповідно до вимог часу. Кожна майстриня, створюючи композиції для оздоблення виробів, дає простір своїй фантазії, творчо використовує зразки традиційних вишивок, відтворює своє відчуття світу.

Композиція – творчо продумане поєднання різних елементів узору в єдине ціле за змістом, кольоровою гамою, характером форм. Для побудови гармонійної композиції необхідно розуміти основні поняття, такі як: композиція, орнамент, рапорт, колорит, знаки – символи.

Створюючи композицію для вишивки, слід дотримуватися певних правил.

1. Орнамент вишивки залежить від призначення ви­робу та виду тканини. Орнамент в перекладі означає «прикрашати» - це візерунки, побудовані на ритмічному повторенні, чергуванні окремих елементів узору
2. Орнамент повинен мати композиційний центр. Він розташовується в тій частині виробу, яка привертатиме найбільшу увагу.

4. Необхідно дотримуватися пропорційності — визначеного співвідношення різних елементів між собою і з виробом у цілому.

5. Одним з основних понять композиції є симетрія. Це повторення певних елементів вишивки в певному порядку. Але часто асиметричне розташування елементів узору дозволяє створювати оригінальні орнаменти.

6. Необхідно створити ритм композиції —чергування однакових орнаментальних мотивів — рапорт.

7. Важливу роль у побудові композиції відіграє колорит – гармонійне поєднання кольорів. Загальне враження від композиції вишивки багато в чому залежить від колірної гами ниток. Як відомо, кольори здатні викликати певні емоції: червоний (гарячий)— радість, синій (холодний) — сум...Про колір можна сказати, що він виграє «малиновим передзвоном», «усміхається», «святкує», «сумує» тощо. Тому, підбираючи кольори ниток для вишивання композиції, потрібно враховувати призначення виробу, те, яке враження він повинен справити.

Композиція рисунка вишивки залежить від призначення виробу, виду тканини. Наприклад, на столовій серветці узор можна розташувати в кутку або центрі, на рушнику – вздовж короткого краю, на диванній подушці – по всій її площі, у сукнях – на комірі, уздовж застібки, на блузі – навколо вирізу горловини, на спідниці – уздовж нижнього зрізу або на кишенях.

2. Види рушників.

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Він є для українців неодмінним атрибутом традиційних народних свят, який повинен бути в кожній українській сім’ї. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі.Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Рушники мали свої назви, залежно від їх призначення.

Всі рушники поділяють на:

1. побутові (для втирання обличчя-утирач; посуду, столу-стирок),

2. декоративні (для оздоблення житла –

портретні, віконні, настінні, кілкові, картинні, покутник)

3. обрядові (використовуються в обрядах-

для родин і хрестин, весільні, ритуальні, вітальні,

подарункові, випроводжальні, для хліборобських обрядів).

Наприклад, для витирання обличчя і рук — утирач, посуду і стола — стирок, для прикрашення образів, фотокарток, портретів — покутник, для шлюбних церемоній — весільний.

Весільні рушники. Весілля увінчує поєднання двох людських доль. Це пам'ятне свято, урочистий обряд для нової сім'ї. Ще задовго до весілля дівчина з матір'ю починають готувати придане. Дівчина повинна власноручно вишити нареченому сорочку та весільні рушники. За кількістю вишитих рушників та за красою узорів оцінювалась працьовитість дівчини, її здібності до домашнього ремесла.

Рушник на стіні. Не було, здається жодної оселі в Україні, котру вони б не прикрашали. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник був обличчям оселі. Гарно оздоблений рушник висів біля порога в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжу з тістом, спечені паляниці. Із рушником ушановували появу немовляти, одружували молодих, проводжали людину в останню дорогу, вшановували близьких, рідних.Використовували рушники і при зведенні житла. Ними піднімали сволоки (потім ті рушники дарували майстрам). Не обходилося без рушників і в хліборобських обрядах. Рушник до цього часу залишається також символом доброзичливості й гостинності, на ньому підносять дорогим, шановним гостям хліб-сіль.

У традиційній слав'янській вишивці важливе символічне значення мав колір. На багатьох рушниках переважає червоний колір. Саме він у народному уявленні уособлював життя, сонце, продовження роду, здоров'я. Дуже часто на рушниках вишивають орнамент у вигляді ромбів та зірочок. Це старовинні сільськогосподарські символи, які означають засіяне поле, сонце, передають ідею родючості та захисту від всякого зла.

Для рушників Полтавщини характерний рослинний орнамент, в основі якого лежить так зване «Дерево життя», по краях рушників виконують рослинним орнаментом обвідки, а краї оздоблюють плахтовим закінченням. Рушники вишивали переважно так званими рушниковими швами нитками червоного кольору.

Візерунок і колір вишивки рушника мають відповідати саме його призначенню. За кольором та орнаментом завжди можна сказати в якому регіоні України вишитий рушник.

3. Техніка «занизування».

Занизування — найдавніша техніка вишивання, що імітує ткацтво. Цією технікою виконують тільки геометричні узори: ромби, хрести, ламані лінії, восьмипелюсткові розети.

Шов «занизування» найбільш поширений на Волині, Поліссі та Київщині. Ним вишивають узори переважно нитками червоного кольору, іноді доповнюють по центру чорним та синім.

Занизування ґрунтується на основі шва «вперед голкою» і є двостороннім швом. На лицьовому боці узору утворюється вишитий рисунок із різних по довжині стібків, на вивороті — його зворотне зображення. Технікою «занизування» узор вишивають справа наліво відразу по всій ширині полотна, від одного краю малюнка до другого. Після виконання першого ряду узору виріб повертають і знову справа наліво через одну нитку тканини повторюють перший ряд. Тобто кожний наступний ряд паралельних стібків віддалений від попереднього на одну нитку. В узорах кожен ряд може повторюватися 3 – 5 разів, залежно від того, який потрібен орнамент – вужчий чи ширший.

Занизування традиційно використовують під час вишивання жіночого й чоловічого одягу, скатерок, серветок та інших декоративних виробів.

Білет № 9

1. Чоловічий український народний одяг.

Чоловіче вбрання, виготовляли з тканини домашнього виробництва — полотна з рослинних волокон, вовняних тканин, сукна. Незмінним елементом чоловічого одягу з давнини була біла полотнянавишита сорочка. На українській сорочці вишивка розміщується на грудях, по спині, понизу, на рукавах, по коміру. Так склалося традиційно, ще у сиву давнину, коли люди вірили в вишивку, як в оберіг від усього злого. По довжині сорочки були різними. Це залежало від того, як її носили – якщо навипуск, поверх штанів, то її довжина сягала нижче колін, чи заправленою в штани. На Полтавщині низ сорочки заправляли в широкі штани. На сорочку одягали безрукавку-жилетку (сукняну, хутряну, полотняну). Поясним одягом були штани - з широкими штанинами – шаровари (різних кольорів — червоні, сині, зелені) і вузькими штанинами. Талію підперезували поясом. Пояси були широкі і дуже довгі.. Верхній одяг шили з полотна (літники, полотнянки), сукна (свити, каптани), з покупних та домотканих тканин та овечих шкур з хутром (кожухи - теплий зимовий одяг жінок, і чоловіків,), які не фарбували, тому одяг мав природні кольори вовни — чорний, коричневий, сірий, білий. Головні убори були різноманітні. Селяни носили солом'яні брилі. Особливо улюбленим і по всій Україні вживаним чоловічим головним убором була шапка з овечого хутру - це зимовий головний убір.

Взуття не було дуже різноманітним і залежало від природніх умов, господарської діяльності та достатку. У теплу пору року часто ходили босі. Використовували плетені з грубого вовняного чи конопляного шнурка, ходаки, плетені з кори - личаки. Універсальним взуттям були шкіряні постоли, чоботи.

Одежа запорізького козака відзначалася зручністю, допускала розкованість рухів, волю. Обов'язковою приналежністю одягу були біла сорочка, штани-шаровари, пояс, каптан, шапка з шликом, чоботи.

2.Прання вишитих виробів.

Щоб, вишиті вироби залишалися красивими протягом багатьох років, за ними необхідний правильний догляд.

Перед пранням вишитий виріб витрушують і замочують у теплій солоній воді (1-2 чайні ложки солі на 1 л води) вишивкою вниз на 15-20 хвилин., щоб вийшов бруд. А вже потім перуть вручну у теплій мильній воді t 40-45⁰ С з додаванням невеликої кількості оцту(1-2 чайні ложки оцту на 1 л води) для запобігання злинювання ниток, а також, щоб надати ниткам блиску. Прати гарячою водою можна лише речі, вишиті білими нитками на білій тканині. Вишиті речі рекомендується прати дуже обережно, бо вони псуються від сильного тертя, довгого перебування у воді такі речі не можна намилювати і терти.

Після прання вишиті речі потрібно добре 2-3 рази прополоскати у літній воді з додаванням невеликої кількості оцту, але НЕ ВИКРУЧУВАТИ, а злегка віджимати. Сіль і оцет закріплюють колір ниток і надають їм блиск.

Вишиті лляні, бавовняні вироби після основного прання необхідно злегка підкрохмалити. Речі, піддані апретуванню, краще виглядають, тримають форму і довше зберігаються. Столову ложку крохмалю розмішати в склянці холодної води, суміш вилити тонким струменем у киплячу воду (0, 5 л.). Потім налити в ємність для прання холодну воду, заварений крохмаль та прополоскати виріб. Але крохмалити можна лише білу тканину Темні тканини інколи апретують у слабому розчині клею ПВА.

Сушити вишиті вироби, найкраще, розклавши їх на плоскій поверхні. Злегка віджатий виріб розкласти на рівній поверхні, покритій махровим рушником світлого кольору, і так залишити до висихання.. Не можна залишати вишиті речі сохнути під прямими сонячними променями. Не пересушуйте виріб, він після сушіння повинен залишатися злегка вологим. Якщо ж так сталося, що вишитий виріб пересох, тоді необхідно загорнути його у вологу бавовняну тканину, попередньо змочивши виріб водою.

3. Техніка «зерновий вивід».

Техніка «зерновий вивід» належить до лічильних прозоро - рахункових технік. Виконують «зерновий вивід» на тканинах полотняного переплетення ниток основи та піткання.

Зерновий вивід вишива­ють без вирізування і витягування ни­ток, утворюючи на тканині прозоро-ажурну вишивку у вигляді клітинок. Цього досягають тим, що на одному й тому самому місці виконують два стібки, що міцно стягу­ють нитки тканини.Техніку можна вишивати по діагоналі в будь – якому напрямку. Стібки з лицьового боку стугеньками переходять один в один та мають строго вертикальний і горизонтальний напрямок, а з виворотньої сторони нитку переводять по діагоналі. Найчастіше зерно­вий вивід вишивають нитками білого кольору, а інколи тими, що й для всьо­го узору.

Ця техніка самостійно не використовується, але дуже вдало доповнює інші узори, виконані лиштвою, вирізу­ванням, солов'їними вічками, хрести­ком в оздобленні чоловічих сорочок, жіночих блузок, суконь, а також деко­ративних виробів.

Зерновий вивід поширений на Полтавщині.

Білет № 10

1.Жіночий український народний одяг.

Жіноче вбрання, виготовляли з тканини домашнього виробництва — полотна з рослинних волокон, вовняних тканин, сукна. Незмінним елементом жіночого одягу з давнини була біла полотняна вишита довга сорочка (до кісточки). Робоча сорочка була трохи коротша. У всіх українських жіночих сорочках рукава широкі й довгі. На українській сорочці ишивка розміщується на грудях, по спині, понизу, на рукавах, по коміру. Так склалося традиційно, ще у сиву давнину, коли люди вірили в вишивку, як в оберіг від усього злого.

Поверх сорочки одягали поясну одежу українських селянок - це незшивані або частково зшивані плахта, запаска (прямокутне полотнище тканини). Цим полотнищем охоплювали стантак, щоб краї сходилися спереду. Талію підв'язували тканим довгим поясом. Зверху одягали фартух. Пізніше з'явилася зшивна спідниця.Як правило, поясна одежа була коротшою від сорочки настільки, щоб виглядав вишиванийнизсорочки що називається " поділ". Тканина для плахт виготовлялася із вовни.

Традиційною частиною українського жіночою одягу були безрукавки — жилетки, кірсетки. Безрукавки були різні по довжині — до талії, до стегон, до колін, одягали їх на сорочку і прикривали верхню частину тіла. Вони були також і з рукавами, надзвичайно різноманітні за кроєм, матеріалами і оздобленням. Дівчата ходили з непокритим волоссям, заплетеним в косу, яке пов'язували стрічкою із тканини. Жінки волосся завжди закривали. Більш багаті на шиї носили дороге коралове, бурштинове намисто.

Верхній одяг шили з полотна (літники, полотнянки), сукна (свити, сіряки), з покупних та домотканих тканин та овечих шкур з хутром (кожухи - теплий зимовий одяг жінок, і чоловіків,), які не фарбували, тому одяг мав природні кольори вовни — чорний, коричневий, сірий. білий. На ньому гарно виглядав яскравий кольоровий орнамент, декоровані шви, прикраси і доповнення. Поширені були строчені на ваті, покриті сукном бурнуси. Це була довгопола плащовидна утеплена ноша. Характерним у ній було те, що поли її були широкі, поширюючись від стану до низу, глибоко заходили одна за одну при запинанні. Це робилося для того, щоб можна було полою обхопити дитину, коли жінка несла її на руках. Називалося це " носити дитину в полі".

Взуття жінок-селянок не було дуже різноманітним і залежало від природніх умов, господарської діяльності та достатку. У теплу пору року часто ходили босі. Використовували плетені з грубого вовняного чи конопляного шнурка чуні, ходаки, плетені з кори - личаки. Жіноче взуття Полтавщини – кольорові чоботи – чорнобривці, пізніше – високі шнуровані черевики.

2. Волого-теплова обробка вишитих виробів.

ВТО - це волого-теплова обробка виробів. Якість виробів, їх зовнішній вигляд багато в чому залежать від волого-теплової обробки.

Дуже важливо вміти вибрати правильний режим волого-теплової обробки, адже надмірне нагрівання праски зменшує міцність тканини, змінює її колір:

1. Бавовняні та лляні тканини прасують при температурі 220 градусів. Це відповідає трьом крапочкам на терморегуляторі праски.

2. Шерстяні та шовкові тканини прасують при температурі 160 градусів. Це відповідає двом крапочкам натерморегуляторі праски.

3. Синтетичні тканини прасують при температурі 110 градусів. Це відповідає одній крапочці натерморегуляторі праски.

Правила волого-теплової обробки вишитих виробів:

1. Перед прасуванням перевіряють нагрівання праски, чистоту її підошви.

2. Для кращої ВТО стіл покривають м'якою тканиною чи рушником світлого кольору. Це збереже вишивку об’ємною.

3. При прасуванні вишитих речей краще використовувати праски з парою.

4. Для волого-теплової обробки застосовують пропрасовувачі з марлі або м'якої бавовняної тканини.

5. Вишиті вироби прасують з виворотньої сторони не дуже гарячою праскою через пропрасовувач, а потім обережно з лицьової, де немає вишивки. Заборонено прасувати по лицевій стороні, де є візерунок, щоб не зіпсувати фактуру вишивки.

6.Виріб, прасують за напрямом нитки основи. Щоб не було зморщок, великі речі прасують від середини до країв.

7. Відпрасований виріб залишають розкладеним на рівній поверхні, поки він зовсім не підсохне і не охолоне. Потім можна його скласти чи використовувати за призначенням.

3. Техніка «ляхівка».

Історія розвитку українського вишивання нагромадила безліч різноманітних мережок. Вони легкі у виконанні, вишукані, надають неповторності і своєрідності виробу. Мережки виконують на будь – якому асортименті вишитих виробів, особливо гарний вигляд мають мережки на жіночих блузках, білизні, дитячому одязі. Мережку «ляхівку» використовують для підшивання країв виробів, країв на скатерках, серветках. Мережка «ляхівка» одна з найбільш поширених технік, бо вона ніжна, красива, ажурна, економна в часі і нитках.

Техніка «ляхівка» належить до лічильних прозоро - рахункових технік. Виконують «ляхівку» на тканинах полотняного переплетення ниток основи та піткання.

Мережку виконують переважно нитками в тон тканини справа – наліво.

Як і всі складні мережки виконується у три прийоми:

- спочатку нашивають закріпки по ширині мережки;

- виконують прутик угорі та по низу мережки;

- потім виконують безпосередньо ляхівку, обкручуючи прутики ниток у певному напрямку: зліва – знизу – справа. Таким чином необхідно слідкувати, щоб посередині утворився ромб – це означає, що елемент мережки виконаний правильно.

Білет №1

1. Народні промисли України. Історія розвитку народної вишивки на Україні.

2. Текстильні волокна. Загальні властивості текстильних волокон.

3. Техніка «прутик».

Білет №2

1. Основні мотиви орнаментів української народної вишивки.

2. Українська вишиванка.

3. Техніка «черв’ячок»

Білет №3

1. Види швів української народної вишивки.

2. Українська народна вишивка інтер’єрного призначення.

3. Техніка «подвійний прутик».

Білет №4

1. Інструменти та матеріали для вишивки.

2. Особливості вишивки різних регіонів України.

3. Техніка «прутик з настилками».

Білет №5

1. Переведення малюнка на тканину.

2. Поділ вишитих виробів за призначенням.

3. Техніка «вільна гладь».

Білет №6

1. Використання кольорів у вишиванні.

2. Символіка вишивки Дерева Життя.

3. Техніка «хрестик».

Білет №7

1. Мотиви – символи на українських рушниках.

2. Правила техніки безпеки під час вишивки. Основні вимоги до вишивання.

3. Техніка «лічильна гладь».

Білет №8

1. Поняття про композицію у вишиванні.

2. Види рушників.

3. Техніка «занизування».

Білет №9

1. Чоловічий український народний одяг.

2. Прання вишитих виробів.

3. Техніка «зерновий вивід».

Білет №10

1. Жіночий український народний одяг

2. Волого-теплова обробка вишитих виробів.

3. Техніка «ляхівка».

Білет №11

1. Правила техніки безпеки під час вишивки. Основні вимоги до вишивання/

2. Волого-теплова обробка вишитих виробів.

3. Техніка «хрестик».

Варіант №1

1. Народні промисли України. Історія розвитку народної вишивки на Україні.

2. Текстильні волокна. Загальні властивості текстильних волокон.

3. Техніка «прутик».

Варіант №2

1. Основні мотиви орнаментів української народної вишивки.

2. Українська вишиванка.

3.Техніка «черв’ячок»

Варіант №3

1. Види швів української народної вишивки.

2. Українська народна вишивка інтер’єрного призначення.

3. Техніка «подвійний прутик».

Варіант №4

1. Інструменти та матеріали для вишивки.

2. Особливості вишивки різних регіонів України.

3. Техніка «прутик з настилками».

Варіант №5

1. Переведення малюнка на тканину.

2. Поділ вишитих виробів за призначенням.

3. Техніка «вільна гладь».

Варіант №6

1. Використання кольорів у вишиванні.

2. Символіка вишивки Дерева Життя.

3. Техніка «хрестик».

Варіант №7

1. Мотиви – символи на українських рушниках.

2. Правила техніки безпеки під час вишивки. Основні вимоги до вишивання.

3. Техніка «лічильна гладь».

Варіант №8

1. Поняття про композицію у вишиванні.

2. Види рушників.

3. Техніка «занизування».

Варіант №9

1. Чоловічий український народний одяг.

2. Прання вишитих виробів.

3. Техніка «зерновий вивід».

Варіант №10

1. Жіночий український народний одяг

2. Волого-теплова обробка вишитих виробів.

3. Техніка «ляхівка»..