Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Перші правителі Києва






Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізації керувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельному шляху «у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була поєднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига на річках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправляли Дніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажених хутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константинополя. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося долати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, було просто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це ставило караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тих місцях.

Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельними справами київських варягів і такими великими комерційними підприємствами початку новітньої доби, як Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової затоки, організованими з метою самозбагачення. Для отримання більших прибутків ці підприємства змушені були забезпечувати території, що не мали життєздатної системи врядування, мінімальними структурами управління. «Великий князь, — пише Пайпс, —насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася у царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпечували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею, перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього політичного утворення.

Олег (пом. 912). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого правителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихильними до Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії.

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.