Вивчення нового матеріалу

1.1 Вплив Першої світової війни на країни

Вплив Першої світової війни на країни регіону не був однозначним і на різних її етапах він був то негативним, то, навпаки, війна у далекій Європі йшла на користь народам Латинської Америки. По-різному війна позначилася й на становищі окремих держав. Насамперед, вона підірвала традиційну торгівлю регіону з Європою. Спеціалізація більшості країн на виробництві якоїсь однієї продукції призвела до скорочення експорту і складних соціальних проблем. Таке становище зберігалося до 1916 р., коли ці країни переорієнтувалися на США.

І Західна Європа, і Сполучені Штати потребували сировини і продовольства, оскільки розпад європейського ринку спричинив кризу в усьому індустріальному світі. Отож скорочення європейського імпорту сприяло розбудові національних економік

За рівнем економічного розвитку після Першої світової війни передували Аргентина, Уругвай, Бразилія, Куба, Венесуела, Чилі, Перу, Болівія, Мексика.

Війна також змінила й психологію населення. Ще на початку війни в Європі симпатії більшості латиноамериканців належали Німеччині, особливо у Бразилії, Аргентині та Чилі з їхніми численними німецькими поселеннями. Але підводна війна Німеччини, яка порушила торгівлю Латинської Америки з Європою, призвела до втрати німцями значної частини своїх прихильників. У 1918 р. у війну вступили Таїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа. Дипломатичні відносини з Німеччиною розірвали Перу, Болівія, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка. Решта країн залишилася нейтральними до кінця війни.

Щодо участі латиноамериканських країн у війні, то вона не виходила за межі постачання продовольства й сировини та участі в патрулюванні у водах Південної Атлантики й морських операціях Британії.

1.2 Особливості економічних процесів у регіоні.

XX ст. внесло суттєві зміни у господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала економічна експансія індустріальних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав'язуванням нерівноправних договорів, спонуканням урядів до укладання військово-політичних угод і навіть збройними інтервенціями, як це неодноразово чинили США щодо Мексики.

З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого - не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були заінтересовані в іноземних інвестиціях.

Розвивалися приватна ініціатива підприємств комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, розширювався приватний сектор, з'являлися нові робочі місця. Окрім того, іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл у країні, у які ці інвестиції спрямовувалися, а це з часом привело до протидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Із завершенням війни кон'юнктура ринку для країн регіону значно погіршилася: скоротився попит на чилійську мідь і селітру, мексиканську нафту, аргентинське м'ясо, бразильську каву тощо. Це призвело до закриття великої кількості підприємств, зростання й без того значної армії безробітних, погіршення матеріального рівня життя більшості населення.

Аграрний сектор, який міг пом'якшити тягар безробіття серед сільського населення, за умов зосередження землі в руках латифундистів був неспроможний дати притулок і роботу тисячам безробітних. Другою, але не менш важливою, проблемою країн регіону було засилля іноземних, насамперед північноамериканських монополій. Зокрема, США взяли під свій контроль нафтодобувні промисли Венесуели, гірничодобувну й обробну промисловості Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу та інших країн.

Тяжким випробуванням для Латинської Америки стала економічна криза 1929-1933 рр., що скоротила попит на сировину - головну статтю регіонального експорту. Це тяжко позначилося на всіх секторах господарства: згорталося виробництво, банкрутували банки, тисячі працівників залишилися без засобів до існування.

1.3 Особливості політичних процесів.

Історію країн Латинської Америки, незважаючи на їх певну регіональну відокремленість, слід розглядати як невід'ємну частину історії західного світу. Пов'язуючою ланкою такого єднання є католицизм та перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. Для неї були притаманні: у політичному плані - деспотизм влади, що доходив до абсолютизму; в економічному - орієнтація на практичну вигоду; у суспільному - жорстка ієрархія різних верств населення. Усе це, помножене на традиційний у латиноамериканських народів авторитаризм управління, призвело до того, що навіть на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей.

Саме тому поширеним явищем були військові перевороти й громадянські війни. Вони стали можливими через те, що «цезаристські» та «імперські» традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військових спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Північної Америки. Якщо у першій визнання армії як запоруки політичного порядку й стабільності було природним явищем, то у США такий постулат не сприймався. Не мав він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи. Партії не відігравали значної ролі у політичному житті країн, перебуваючи у затінку боротьби за владу, що точилася між елітними групами. Ці обставини, доповнені традиційним впливом католицької церкви, що пронизував усі пори державних структур, витворили в регіоні частково успадковану від середньовічної Іспанії, незвичну й неповторну державну модель, яку умовно можна визначити як «латиноамериканізм». Лише на межі 20-30-х рр. XX ст. у Латинській Америці почалася «демократична революція». Старі олігархічні клани витіснялися новими силами, які опиралися на промислове виробництво, банківську справу, комерцію, зовнішні зв'язки. Впливові в цих країнах військові вже перестали бути автоматично захисниками інтересів олігархів.

Проте латиноамериканський лібералізм не зміг привести до докорінних суспільних змін. Основна маса населення як і раніше не брала участі в політичному житті; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів. За приклад тут може правити революція 1910-1917 рр. у Мексиці, завершальним акордом якої стало проголошення Установчими зборами країни в лютому 1917 р. конституції, яка зі змінами і доповненнями діє в країні й нині. Право придбання землі чи отримання концесій визнавалося лише за громадянами Мексики та натуралізованими особами; водночас право землеволодіння іноземців суттєво обмежувалося. У зоні ж завширшки 100 км уздовж суходольних кордонів країни і 150 км уздовж узбережжя вони взагалі не мали права на землю й води. Визнаючи недоторканність приватної власності, конституція передбачала прийняття законів з метою розподілу земель понад максимальну норму і розвитку дрібного землеволодіння. Експропріація у будь-якій формі не планувалася.

Встановлювалася максимальна тривалість робочого дня у 8 год (для підлітків до 16 років - 6 років). За рівну працю гарантувалася рівна платня, а за надурочні роботи - подвійна оплата. Заборонялося використання праці жінок, а також дітей до 16-річного віку на шкідливих і небезпечних виробництвах, у нічний час і на надурочних роботах. Вагітні жінки за три місяці до пологів мали право на звільнення від тяжкої фізичної праці, а після народження дитини - на місячну відпустку зі стовідсотковою оплатою. Конституція також визнавала право робітників на страйки і на створення профспілок.

Конституція Мексики 1917 р. була найдемократичнішою у тогочасному світі та правила за зразок для усіх латиноамериканських країн.

У 30-х рр., коли США й Західна Європа вступили у смугу «Великої депресії», до Латинської Америки звідти проникали ідеї державного регулювання економікою.

1.4 Протиборство демократичних сил та диктаторських режимів.

Економічні негаразди стали ідеальним живильним середовищем для активізації фашистських та крайніх лівих екстремістів - доведене до відчаю населення прагло «порядку» за будь-яку ціну. Саме на цій хвилі в Аргентині в 1930 р. внаслідок військового перевороту було повалено ліберальний уряд Іполіто Іригойєна. Після повернення до влади консервативних політиків у країні були створені Національно-соціалістичний трудовий фронт, Національна фашистська партія, Громадянський легіон та інші праві організації. У Бразилії процес пішов у зворотному напрямі - світова економічна криза підірвала позиції «кавових» олігархів, у результаті чого в 1930 р. тут перемогла демократична революція й до влади прийшли ліберальні партії. Активні спроби утворити народний фронт здійснювалися й на Кубі завдяки діяльності відомого кубинського публіциста й письменника Хуана Маринельйо. Прагнучи привернути увагу громадськості до зовнішніх проблем, ряд латиноамериканських урядів вдавалися до силових методів розв'язання спірних територіальних проблем. У 1932-1934 рр. тривала війна між Колумбією та Перу за Латисію, а впродовж 1932-1935 рр. за багату нафтою область Гран-Чако з'ясовували відносини Болівія та Парагвай.

У цілому на кінець 30-х рр. країни Латинської Америки підійшли з тягарем багатьох нерозв'язаних внутрішніх та зовнішньополітичних проблем. Проте хоча за рівнем економічного розвитку та станом конституційного забезпечення прав людини вони значно поступалися США та Західній Європі, загальний прогрес народів Латинської Америки був помітним.