Поведінки

У дитячих девіаціях найбільш яскраво виступають наступні психологічні особливості[7, 17-19]:

-висока афективна зарядженість поведінкових реакцій;

-імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації;

-короткочасність реакцій із критичним виходом;

-низький рівень стимуляції;

-недиференційована спрямованість реагування;

-високий рівень готовності до девіантних дій.

Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свідчать про значні емоційні порушення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні, що утрудняє їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює значні труднощі з погляду соціальної роботи з ними.

Для девіантних дітей характерні такі властивості емоційно-вольової й ціннісно нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність ціннісної системи (мета і сенс життя).

Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, здобутого в дитинстві, що детермінує й забезпечує реалізацію девіантної поведінки.

Факт наявності дитячої девіації визначається реальними протиріччями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінного існування дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних потреб, оскільки такий опір (факторів середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являють собою напругу, а при відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу приводить до деструктивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).

Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість) і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи існуванню (утечі з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т.ін.).

Наведемо ряд прикладів з галузі типології девіантної поведінки дитини.

" Вуличні діти" (представники групи " бомж") -діти, які втекли з дому через різні обставини.

Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі: обумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за зроблений непорядний вчинок чи за погану; успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво виникає без очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виниклий нескоримий потяг за типом " готове рішення" і т.ін.).

Прагнення до бродяжництва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факторами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Утечі з дому, у більшості випадків, здійснюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі і позбавлення (нічліжка, де прийдеться, голодне харчування, змушене жебрацтво, злодійство і т.ін.). У таких умовах дитина нерідко попадає в асоціальну чи кримінальну компанію, починає вживати алкоголь, наркотики і т.п.

Діти, підвладні страхам і нав 'язливостям

Виникнення різних страхів (фобій) досить характерно для дитячого віку. Найчастіше це невротична хвороба темряви, самітності, розлуки з батьками й близькими, підвищення уваги до свого здоров'я. У старшому дитячому віці найбільш розповсюдженим страхом є дисморфобія (необгрунтована переконаність у наявності в собі фізичного недоліку, неприємного для навколишніх).

Таким дітям необхідна консультація соціального працівника в галузі підліткової психіатрії.

Діти-вандали

До цієї категорії дітей відносять тих, хто займається безглуздим знищенням культурних і матеріальних цінностей, чия поведінка характеризується вандалізмом як різноманітного виду руйнівного поводження: від засмічення місць загального відпочинку й витоптування газонів, до розгромів торгових та ін. точок під час масових безладь.

Пік вандалізму припадає на 11-13 років (Д.Елліот, М.Лебланк, Р.Мейбі та ін.). Вандалізм також займає місце в структурі кримінальної активності осіб 13-17 років.

У сучасному світі однією з найпоширеніших форм вандалізму в дитячому (і не тільки) середовищі є графіті, що наносить значний фінансово-соціальний збиток міському середовищу в багатьох країнах.

Термін " графіті" походить від італійського й означає " надряпаний". Зараз він позначає всякий недозволений напис (Динамо-чемпіон), знак, зроблений будь-яким способом на об'єктах суспільної й приватної власності. Протизаконний, антигромадський характер графити полягає в тому, що він містить різноманітні повідомлення, лайки, вислови, малюнки й символи, що носять антидержавний, антиправовий і т.ін. характер.

Явище графіті серед дітей може бути пояснене як: утвердження особистісної чи групової ідентичності; протест проти соціальних і культурних норм; злісної реакції стосовно конкретної особи, політичної, етичної та іншої соціальної групи, її лідерів, субкультури, соціального інституту і т.ін. Таким чином, вандалізм у цілому і графіті як один із видів вандалізму розглядається в практиці соціальної роботи як різновид дитячої девіантності і делінквеитності.

Серед усіх видів дитячої девіантності особливе місце займає девіантна віктимність дитини.

Віктимність у рамках девіантної поведінки і психології особистості - психологічна властивість особистості, що виникає внаслідок дефекту інтерактивного культурогенезу, і яка характеризується схильністю особистості стати жертвою фрустрації соціогенних і персоногенних впливів, що ведуть до деформації розвитку особистості[7, 91]. Через свою соціальну некомпетентність дитина стає жертвою поведінки, що відхиляється, - настає девіантна віктимізація дитини.

Віктимна дитина як психологічний феномен має наступні основні індикатори:

-тривожність (відчуття внутрішньої напруженості гіперестезична реакція);

-емоційна ригідність (непіддатливість, жорстокість, негнучкість);

-емоційна в'язкість (енергія емоцій, що виникла, не розряджається, а зациклюється на негативних життєвих проявах);

-емоційна монотонність (енергія стимулів не перетворюється в енергію емоцій, а інтелект слабко виявляє себе, тому що бере мало участі в оцінці зовнішніх і внутрішніх впливів);

-емоційне огрубіння (утрата тонких емоційних диференціацій як здатності визначати доречність тих чи інших емоційно пофарбованих реакцій і дозувати їх); -емоційна тупість (явне недорозвинення чи втрата вищих емоцій);

-втрата емоційного резонансу (повна чи майже повна відсутність емоційного відгуку на різні події); -алекситимія (знижена здатність чи утруднення у вербалізації емоційних станів на основі ослаблення когнітивно-афективної сфери: труднощі у визначенні, ідентифікації й описі власних переживань; складність у проведенні розходжень між почуттями й тілесними відчуттями; зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність уяви, фантазії; сфокусованість більшою мірою на зовнішніх подіях, чим на внутрішніх переживаннях).

Таким чином, детермінантами дитячої девіантності є наступні позиції:

-девіантність виникає як механізм компенсації віктальності особистості;

-девіантність - це наслідок психологічної деформації особистості, що веде до втрати механізму інтра- та інтросуб'єктної регуляції соціального функціонування

особистості;

-девіантність програмується в процесі порушеного культурогенезу в сімейній і освітній системах розвитку особистості.

Соціальна робота з дітьми девіантно-кримінальної поведінки - це насамперед процес їхньої педагогічної реабілітації, що не може здійснитися " зверху" шляхом реформ і указів. Цей процес за своєю суттю чисто гуманістичний, і тому соціальний працівник тут повинний спиратися у своїй діяльності на надання допомоги дитині в розвитку її " самості" через запуск психологічних механізмів саморегуляції її поведінки, яким би деформованим і суперечливим не був його " внутрішній світ".

Невдачі соціальної роботи в педагогічній реабілітації неповнолітніх насамперед вказують ' на недооцінку соціальними педагогами внутрішніх психологічних регуляторів поведінки дитини, якими є: споконвічна природна активність«дитини; мотиваційно-потребнісна сфера особистості дитини, що лежить в основі її поведінки; суб'єктивний життєвий досвід дитини; здатність дитини до самодетермінації, саморегуляції, самопізнання, самовдосконалення; цінності творчості, переживання, відносин; здатність до самоактуалізації,. емпатії, рефлексії; почуття внутрішнього достоїнства дитини; здатність до сублімації, навіювання, наслідування і т.ін.; здатність до пошуку сенсу життя і його усвідомленому вибору[22, 18].

У зв'язку з цим педагогічна реабілітація дітей з девіантно-кримінальною поведінкою вимагає індивідуального підходу, що припускає: забезпечення допомоги підлітку при засвоєнні соціальних норм поведінки в поєднанні із самосвідомістю їм власних особистих можливостей; надання допомоги дитині по усвідомленню й вивченню власного унікального набору потенціалів; активізацію самостійного розвитку підлітка, згідно з визначеним самою особистістю масштабом; надання допомоги по усвідомленню підлітками глибокого особистісного змісту саморозвитку як важливого інструмента соціалізації[22, 72].

Таким чином, процес педагогічної реабілітації дітей з девіантно-кримінальною поведінкою - це складна сукупність соціальних, психологічних і педагогічних процесів, організованих у відкриту систему, здатну до самоорганізації й саморозвитку. Специфічними особливостями такого процесу є: максимальне сприяння самовідродженню особистості дитини й спрямованість на повернення підлітку тієї природної сутності, що споконвічно властива тільки йому одному; створення відносин, що олюднюють, сприяють подоланню відчуженості дитини від родини й школи; надання медико-соціальної й психолого-педагогічної допомоги та підтримки підлітка в соціально-психологічній адаптації й реабілітації його особистості; створення умов, що гарантують підлітку його права й обов'язки, патерналістську оцінку й вільний вибір життєвих сенсів, спрямованих на реалізацію його інтересів і потреб [22, 87].

Соціальний працівник, здійснюючи свою діяльність з дітьми девіантної поведінки, орієнтується на визначену технологію (див. Таблицю 6. " Орієнтовна технологічна схема соціальної реабілітації підлітка, схильного до девіантної поведінки").

Наведемо схематичний приклад такої технології[14, 9].

Таблиця 6.