Засвоєння духовних цінностей відбувається переважно в результаті процесів соціалізації та інкультурації індивідів.

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Соціалізація - процесу різнобічного пізнання індивідом соціальної дійсності та опанування актуалізованої частини соціального досвіду (норм поведінки, засобів спілкування та спільної діяльності тощо).

Інкультурація - процес формування особистісних якостей у ході засвоєння індивідом культурної спадщини залежно від соціопсихічних регуляторів цього процесу - потреб, цілей, засобів реалізації потреб.

Слід підкреслити, що функції соціалізації та інкультурації людини виконує соціокультурне середовище, тому його можна вважати одним з провідних чинників духовного розвитку.

Головними з внутрішніх умов духовного розвитку є:

— відкритість до вдосконалення себе, яка стає можливою за наявності здатності до самокритики, чіткого усвідомлення своїх переваг та недоліків, адекватної оцінки їх співвідношення;

— розуміння власної внутрішньої природи та дії відповідно до своїх здібностей, можливостей з метою самореалізації;

— моральна зорієнтованість людини в її прагненні до інших особистостей, яка наповнюється духовним змістом мірою того, як суб'єкт усвідомлює, що немає ближнього та далекого, а є лише " я-ти-він-вони";

— здатність до незалежності від негативних впливів інших людей у поєднанні з умінням чітко розрізнювати духовне від бездуховного, добро від зла, " вгамовувати" прояви зла в собі, визнавати перед собою та перед іншими власні негативні боки;

— низький рівень внутрішніх конфліктів, психічна цілісність та гармонія, які досягаються шляхом подолання конфліктів між думками та почуттями, бажаннями та необхідністю, любов'ю та ненавистю.

2. Духовність і культура. Органічна єдність віри, надії та любові в духовності.

Людська духовність - багатогранне і суперечливе явище суспільного життя. Вона формується як здатність переживати дійсне, минуле і майбутнє як сучасне. Духовність не зводиться до свідомості. Вона є результатом іншого (ніж відбиття) ставлення до дійсності.

Основа духовності - діяльність людей і їхнього спілкування. Діяльний характер духовності визнають представники будь-якого філософського напряму. Наприклад, у К.Маркса духовність достає як початкове вплетена в. практичну життєдіяльність людей. Для Г.Гегеля - це діяльність (самодіяльність) абсолютної ідеї. А.Уайтхед наполягає на тому, що людина не може спочатку думати, а потім діяти. Від народження, зазначає вчений, ми заглиблені в діяльність і можемо лише час від часу спрямовувати її, керуючись розумом.

Діяльне походження духовності зумовлює її характер: духовність органічно вплетена в діяльність, підпорядковує їй цілі свого, здавалося; б, автономного розвитку, реалізується в діяльності, охоплюючи і спрямовуючи її своїми люди-нотворчими орієнтирами. Поза духовністю діяльність втрачає людяність. Вона перетворюється на демонічну силу історії, спотворює її, калічить людей витворами технократизму, політиканства, ідеологізму тощо.

Істинно людська життєдіяльність здійснюється лише на засадах глибокої духовності, головними домінантами якої є віра, надія та любов. Релігійна віра не вичерпує усього багатства духовно-довірливого ставлення людини до, дійсності, хоч і є його суттєвим компонентом. Людина діє, тому що вірить у доцільність діяльності. Віра спонукає людину до діяльності. Вона виявляє і зумовлює потребу в реалізації прихованої в людині можливості здійснити те, що здається нездійсненним. Віра надихає людину, піднімає її над обставинами. У вірі і через віру знання отримують практичну енергію, збагачуються почуттям і волею.

Віра народжує надію. Зневірена людина втрачає надію на майбутнє, одночасно втрачаючи істинність людського ставлення до дійсності, суб'єктивного сприйняття обставин і протистояння їм діяльністю. Зі втратою надії втрачається людяність взагалі. Без надії людина може вести лише тваринний спосіб життя. Надія - це остання ниточка, що з'єднує людину з культурою. “Надія вмирає останньою”, - говорять в народі, підкреслюючи тим самим надзвичайну роль надії в забезпеченні людяного існування людини.

У філософській літературі надія розглядається як форма сприйняття майбутнього в духовному житті людини, де бажане (потрібне чи необхідне) бачиться й очікується як реальність, що має здійснитися. В надії втілюються сподівання, інтереси, потреби суб'єктів суспільної життєдіяльності - індивідів, та соціальних спільностей. Як і віра, надія, грунтується на знанні. Це зумовлює її реалізм, який відрізняє надію від мрії - феномена духовного життя людини, що грунтується здебільшого на творчій уяві образу бажаного як можливого.

Ha крилах надії духовність людини досягає найбільш віддалених горизонтів майбутнього, відтворює його не тільки як можливе, а й як належне і необхідне. Як і віра, надія запалює людину активністю, надихає її потребою творчості, діяльності. Єднаючись з вірою, надія не пориває союзу зі знанням. Без нього надія стає сліпою. Вона не має алгоритму діяльності і тому прирікає людину на пасивність. Знання - вказівний перст надії. Відлучена від знання надія втрачає активно-творчий потенціал і... залишає людину, духовність якої заповнюють страх і розпач. Втрата надії супроводжується сумом, тугою, плачем. Як писав Т.Гоббс, “плач уявляється тоді, коли людина раптом відчуває, що у неї відібрали хоч яку-небудь надію... Найчастіше і найбільше плачуть люди, що найменше надіються на самих себе, а більш усього на друзів, наприклад, жінки і діти”.

Засновані на знанні віру і надію вінчає третя головна складова людської духовності - любов. Це поняття - багатозначне. В античній філософії доплатонівського періоду вона постала у вигляді містичної сили - Еросу. Платон розрізняв чуттєву і духовну любов. Фома Аквінський вбачав істинність любові у любові до Бога. Піко делла Мірандола виділяв у любові три відносно самостійні складові - ірраціональну (чуттєву), раціональну і інтелектуальну. К.Гельвецій вважав любов найбільш могутнім чинником діяльності. Т.Гоббс розрізняв любов за її предметом - любов до грошей, влади, знань тощо. За Л.Фейербахом, любов - це універсальний закон природи, що відбиває єдність роду людського. К.Маркс вбачав у любові критерій того, наскільки природна поведінка людини стала людською.

Найбільш узагальнене визначення любові як сутнісної сили людини дав Г.Гегель: любов - це жага, що пристрасно мчить назустріч своєму предмету. Таке розуміння любові охоплює всі її форми і прояви: любов статеву і любов до влади, любов батьківську і любов до власності, любов людини до людини і т.ін. Предметом любові може бути все, що викликає в людині жагу, бажання, прагнення, потребу. Узагальненим виразом цієї жаги постає життя. Любов - це жага людини до життя. Оскільки людина більшою мірою живе майбутнім, переживає його, любов поєднує фундаментальні форми його освоєння - віру і надію.

Віра, надія і любов - одвічні фундаментальні цінності людської духовності. На запитання “що таке духовність? ” можна дати таку відповідь: це - віра, наповнена надією і любов'ю. Справедливим буде й інше: це - любов, позначена вірою і надією; це - надія, пронизана любов'ю і вірою. Народна духовність завжди високо цінувала зазначені цінності, прагнула до їхньої гармонійної єдності, символізувала їх загальність орнаментальними витворами, мозаїкою тощо.

Релігія також не могла обминути цей факт. Єдність фундаментальних цінностей людського духу - віри, надії і любові, - представлених, щоправда, в досить вузькому, однолінійному світлі, пронизує Святе письмо, втілюється в символіку і ритуали, святкується з такою ж пишністю, як і Покрови, Здвиження, Пречиста та інші релігійні свята. І лише “офіційна духовність”, що сформувалася в країні в післяжовтневий період, розірвала і розвела ці складові людської духовності в протилежні боки, нацькувала одна на одну. Партійність вихолостила з них людяність і гуманізм, наповнила їх ідеологізованим змістом, спотворила одвічно творчий запал, що спонукає активність, жадобу до життя, оптимізм. Під тиском комуністичної ідеології і пропаганди людина втратила внутрішній життєвий стрижень - єдність віри, надії і любові. Духовність перетворилася на казенність. Суспільство зіткнулось з масовізованим фактом роздвоєності особистості, подвійної моралі, ідеології, культури, що славословили з приводу гуманізму, проте не торкалися животворних струн людяності.

Відродження духовності у цьому зв'язку постає як відновлення людяності -споконвічно притаманних людям цінностей віри, надії і любові в гармонійній взаємодії. Незважаючи на гучномовні заклики, реальний час для дійсного, а не словесного відродження для України, на жаль, ще не настав. Як і раніше, духовність скута лещатами безгрішшя. Для реального відродження у держави немає коштів. Заклади культури, освіти, виховання перебувають у занедбаному стані. Катастрофічно не вистачає фахівців. Суспільство поглинула хвиля ідейної і моральної безпорадності, і тільки релігія знаходить сили протистояти натиску індивідуалізму і комерціалізації, новому відчуженню особистості, що заміщує комуністичну духовність під тиском ринку і приватизації.

Відродження духовності - нагальне веління драматичного часу. Поряд з єдністю віри, надії та любові його вимірами є гармонія розуму, почуття і волі особистості, діалектичний взаємозв'язок істини, добра і краси. Відродження духовності - це відродження єдності всіх сутнісних сил людини, способів і форм освоєння дійсності. Основу основ цього процесу – “ставлення до всякої речі так, як того вимагає сутність самої речі” (К.Маркс) - формує розум, що прагне до істини. Істина - мета розумового освоєння дійсності.

Розум інтегрує всі формоутворення людського духу в людську духовність. Саме в ньому криється таємниця таємниць людськості, осягнення якої є актуальним завданням цивілізації.

Homo sapiens - людина розумна - так називають людину, підкреслюючи її унікальність, своєрідність і відмінність від будь-якої іншої живої істоти. Народ розглядає розум як одну з найвищих чеснот людини. Розум забезпечує мудрість, що є основою раціональної, цілеспрямованої діяльності.Цінність розуму безперечна. Він перетворюється на протилежність, як тільки відривається від свого першоджерела - глибокої людської чуттєвості.

Чуттєвість - альфа і омега духовності. Добро і краса - її головні опорні пункти. Без чуттєвості немає духовності і бути не може. Чуттєвість - не самоціль. Духовність не може бути зведена до чуттєвості. Почуття втрачають раціонально-чинний зміст, якщо вони не пройшли через горнило і контроль розуму, життєвого досвіду, людської мудрості.

Отже, духовність органічно поєднує раціональну і чуттєву складові. Вона -гармонійна єдність істини, добра і краси. У дійсно людській духовності істина завжди гарна і добра, добро - істинне і гарне, краса - добра і істинна саме тому, що почуття і розум не суперечать, а взаємодоповнюють одне одного, взаємодіють, охоплюючи суперечливий світ в його цілісності.

Духовність людини - цілісний феномен. Цілісна, гармонійна людина починається з того, що “всі сфери її духу - почуття, воля і розум - співіснують в такій мірі взаємодії, де почуття формуються на засадах розуму, а розум сяє горінням почуття, де воля постає як єдність діяльності почуття і розуму, спрямованих на свою предметну реалізацію”.

3. Духовний світ: органічний космос чи роздріблений Всесвіт?

Коли роздумуєш про духовний світ людини, його конституцію, спадають на думку феномени такі як пізнання, міф, релігія, філософія, наука, право, політика, ідеологія, мораль, мистецтво і т.п.

Слід відмітити, що цей світ не є якийсь статичний предмет, але існує завдяки постійному рухові, системі духовної діяльності. Остання - згідно системі діяльності матеріальної - включає в себе такі складові, як виробництво, розподіл, обмін, споживання, винищення і т.д.

Щоб якось розібратись в конгломераті перерахованих конституант, необхідно насамперед розділити їх на дві суттєво різні категорії. Першу складають ті, що є конкретно-історичними формами. Кожна з них виникла у відповідних умовах, на деякому більш - менш зафіксованому етапі людської історії, у вигляді специфічного соціального утворення. В наведеному переліку конституант, до цієї категорії належать всі, крім першої.

Принципово інакшу категорію складають транс історичні начала. Вони існують вічно і безперервно. Таких начал три: пізнавальне (пізнання), моральне і естетичне. Природне питання: чи не варто звернутись до класичних понять істини, добра і краси, які, як здається, з успіхом відображали те ж саме, тільки простіше? Ні, бо вони дадуть нам як раз ту простоту, яка буде хоч і не гірше крадіжки, навряд чи краще: вони будуть скрадати щось у вищій степені суттєве, а саме всі процеси духовної діяльності, і залишати в полі зору тільки її результати.

Конкретно-історичні форми духовного світу виникали за ходом його розвитку, причому виникали в результаті процесів спеціалізації и диференціації людської діятельності.

Найраніше з конкретно-історичних форм була релігійно-міфологічна. Своєю появою на світ вона зобов’язана першому великому акту спеціалізації, мета якого полягала в тому, що духовна діяльність відділилась від всієї іншої життєдіяльності людини. При чому сам духовний світ не потерпів ніякої помітної внутрішньої диференціації: пізнавальне, моральне та естетичне існували в ньому злито, в тісній єдності. Але так чи інакше єдність пізнавального, морального та естетичного начал - характерна, невід’ємна риса даної форми духу у всіх її різновидах і на всіх етапах її історичного буття.

Доречно згадати про довготривалі дискусії щодо того, чим в “дійсності” був духовний світ Піфагора і його сподвижників (початковий піфагореїзм) – міфом, релігією, наукою, мораллю, чи мистецтвом. Зараз можна сказати, що ті суперечки були безвихідними, та й не могли мати ніякого виходу. Очевидно, що початковий піфагореїзм був стопроцентним представником релігійно-міфологічної форми духу, і тому пізнавальне, моральне та естетичне тут були нероздільні. Більше того, оскільки він належав до однієї з найперших стадій в розвитку даної форми, ця нероздільність начал мала синкретичний характер.

Після відокремлення духовного світу від решти людської життєдіяльності, він сам став роздрібнюватися. При цьому виникали як " змішані" конкретно-історичні форми, які об’єднували два начала, так і " чисті", які діяли в рамках тільки одного або навіть якій-небудь його " частині". Прикладом перших може бути філософія, в якій поряд з пізнавальною, як правило, виконується також і моральна діяльність, а естетична, навпаки, як правило, відсутня. До числа " чистих" форм відносяться: математика, експериментальне природознавство і т.д. - взагалі науки, - виконуючі лише пізнавальну діяльність; художня література, театр, живопис, музика і т.д. - взагалі мистецтва, - виконуючі лише естетичну діяльність; мораль, право, політика, ідеологія і т.д. – на жаль, тут нема загального терміну, який виконуючі лише моральну діяльність.

Духовний світ, колись такий гармонічний і єдиний, по суті перетворився у роздрібнений всесвіт. Пізнавальне, моральне та естетичне стали мало не повністю автономними сферами духу.

З розщепленням духовного світу починає відповідним чином розчіплюватись і його філософське дослідження. Окремі мислителі, школи і цілі напрямки почали надавати перевагу аналізу якого-небудь одного начала чи форми (наприклад, позитивісти – аналізу пізнавального начала; романтики, ранній Шелінг, деякі екзистенціалісти – аналізу естетичного начала.)

Намагаючись компенсувати свою односторонність, спробували змалювати і картину духовного світу в цілому. Тоді те начало чи форма, що цікавило мислителя, виявлялись ведучими або єдино цінними в системі духовного світу, а всі решта, або розглядались в якості підлеглих, другорядних, менш досконалих, або і просто шкідливих, “повинних” у виникненні і поширенні цієї практичної проблеми. При такій справі філософія не тільки не могла вірно направити хід вирішення цієї проблеми, а й по суті, дезорієнтувала її і тим самим поглиблювала ситуацію.

Концепція, згідно якої пізнавальне, моральне та естетичне зобов’язані своїм буттям трьом основним здібностям людської душі – розуму, волі і почуттям, будучи виказаною в рамках раціоналізму, віддає перевагу пізнанню, відносить моральне та етичне до сфери чистої ірраціональності.

Ця концепція поширюється на всі можливі ситуації, в яких тільки може опинитись людина. Вони групуються на три великі категорії, три “космоси” – світ Всесвіту, світ суспільства та індивідуальний світ особистості. Людина здібна вживатись в образ кожного з цих світів, ототожнюватись з ним і дивитись на все “його очима”. В залежності чиїми очима ми в даний момент дивимось на який-небудь об’єкт – Всесвіт, суспільство чи нашого “я”, - і виникає пізнавальне, моральне чи естетичне відношення до об’єкта, той, другий чи третій вид духовної діяльності, те, друге чи третє начало. Не випадково Ф. Бекон, говорячи про знання і пізнання, урочисто проголошував: ”Як добре володіти розумом, співзвучним з Всесвітом”, не випадково, Ф. Ніцше стверджував: ”Великий поет черпає тільки з “своєї реальності”.

Мова йде насамперед про суб’єкт духовної діяльності, про його основні різновиди, ” обриси”; в якості ж об’єкта виступають найрізноманітніші речі. Так, об’єктом пізнання можуть бути і Всесвіт, і суспільство, і сама людина, і будь – яка її частина, але при цьому суб’єкт духовної діяльності дивиться на об’єкт “всесвітніми очима”.

Наприклад, в пізнанні людина може “вживатися в образ” не тільки Всесвіту в цілому, але й в якійсь його частині (дивитись на цікавлячий об’єкт “очима частини Всесвіту”.

Індивідуальний світ особистості, по суті, є більш чи менш хаотичним конгломератом різноманітних, різноякісних і різнорангових “я”, кожне з них може виконувати естетичну діяльність, подавлюючи решту “я” або уявляючи їх.

Стверджуючи, що пізнання завжди є “бачення очима Всесвіту”, це не означає, що ніби таке бачення завжди є пізнання.

Говорячи про пізнавальне, моральне, естетичне начала як про результати “вживання в образ” всесвітнього, соціального чи індивідуально – особистісного космосу, маємо на увазі “чисті форми”, “ідеальні типи” начал.

За допомогою такої теорії можна побачити і оцінити тенденції в розвитку духовного світу, оцінивши, визначити, чи варто цьому розвитку надати можливість іти так, як воно йде, чи, скажімо, через передбачення якихось катастрофічних наслідків, активно вмішатись в нього, застосувати необхідні практичні міри.

Отже, здійснений аналіз буттєвих основ духовного розвитку людини, показує, що лише при доведенні розуміння буття до розкриття його культурного змісту можлива філософсько – світоглядна основа феномена і категорії духовності. Самовизначення людини служить основою виникнення, формування і розвитку такого специфічного феномена, якою є духовність. Ідея людського самовизначення присутня на всіх рівнях осмислення буття людини. Тому, що людина не може існувати, якщо не самовизначиться практично чи теоретично. Визначаючи світ як він є “сам по собі”, індивід разом з тим обосновує власне існування, тому що способом свого буття він поставлений у відношення до світу і здійснює свою життєдіяльність в його рамках.

В залежності від домінуючої модальності людського буття, духовне набуває різного виду. Духовність не дана думці відхилитись від людського буття, від проблеми буття людини.

Вся складність розробки проблеми духовності зумовлена тим, що вимагає переосмислення буття і можлива лише на основі цього переосмислення.

Духовне життя суспільства – одна з головних сфер суспільного життя. Воно охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій тощо) разом з його носіями та матеріальними засобами виробництва і поширення. Це не тільки Ідеї, але й їхні носії; не тільки свідомість, а й засоби її трансформації, накопичення, поширення виробництва. Ідеї опредметнюються в речах, процесах, традиціях, відносинах. Вони продовжують існувати завдяки історичній пам’яті, що передається з покоління в покоління через культуру, освіту, виховання.

Духовний світ людини – це почуття, духовні орієнтири та світогляд. Він не існує поза духовним життям суспільства і разом з тим виходить за його межі.

Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу є знання. На основі їх формується розум – здатність до самостійного мислення, до охоплення, усвідомлення, освоєння життя в його складності, багатогранності, суперечливості.

Усі елементи духовного світу людини органічно взаємопов’язані. Духовно багата людина має проникливий розум, гармонійні почуття, тверду волю.

Будь-яка розбіжність між зазначеними феноменами духу деформує життєдіяльність людини як цілісної істоти. Тупа, нерозумна, нечуттєва воля, що стверджує себе як самоціль, намагається підкорити собі все заради ствердження своєї самості. І навпаки, відсутність волі не дозволяє реалізувати добрі почуття і думки в практичних діях.

Духовний світ кожної людини є явищем неповторним і унікальним. Духовне життя суспільства є багатогранним і суперечливим, його важко охопити більш-менш адекватною теоретичною схемою.

Андрущенко В.П., Михальченко М.П. Сучасна соціальна філософія. Київ видавництво “Генеза”, 1996.

Гегель Г.В.Ф. Философия Духа //Собр. соч.: В 14 т.-М.: Соцекгиз – 1959.

Гульна А. Космическая ответственность духа.[В святи со статей Э.Ильенкова “Космология духа.Роль мыcлящей материи в системе мирового взаимодействия”, в журнале “Наука и религия”, 1988, №8.

Гумбольт В. О духе, присущем человеческому роду //Язик и философия культуры – М.: Прогрес, 1985.

Каган М.С. О духовном //Вопросы философии.- №9.

Кувакин В.А. Разговор о смысле, духе, бытии и ничто, и о возможностях заглянуть за первоначала. //Весник Московского университета. Сер.7. Философия – 1991 - №2.

Ламетри Ж. Трактат о душе. //Сочинения.- М.: Мысль.

Лосев А.Ф.Дух.//Философская энциклопедия.: В 5 т.- М.: Советская энциклопедия., 1962 –т.2

Мізінська Л. Категорії духовності в сучасній українській філософії.//Мандрівець.-1999-№4.

Никитин Е.П. Духовный мир: ограниченый космос или разбегающаяся Вселенная.//Вопросы философии.-1991-№8.

Несторенко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Київ. Абрис.1995.

Орлов В.Н. Духовное производство и его развитие в условиях социализма.- М.: Высш. школа., 1986.

Пролєєв С.В. Духовність і буття людини. Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування. Київ., 1994.

Рерих Н.”Врата в будущее.”Роман – газета для юношества.- 1990, №11.

Терещенко Ю. Правда: Три погляди на велич людського духу.//Віче- 2002- №3.

Федотова В.Г. Душевное и духовное.//Философия науки- 1988- №7.

Філософія під редакцією М.І.Горлача, В.С.Кременя, В.К.Рибалка., Харків, ”Консул”, 2000.

Философский энциклопедический словарь.-М., 1983.

Философская энциклопедия.: В 5-ти т.- М., 1960-1970.